Західна Україна у ХVІІІ-ХІХ ст.

§ 4. Західна Україна у ХVІІІ-ХІХ ст.

Попри зусилля гетьманів Б. Хмельницького та І. Виговського, за наслідками українсько-польських воєн українській козацькій державі так і не вдалося встановити контроль над усіма українськими етнічними територіями, зокрема над Західною Україною.

Після занепаду козацьких державних утворень на Лівобережжі та Правобережжі України, на початку XVIII ст. в Галичині починається масовий перехід в Унію. Уніатська греко-католицька церква зберегла українську православну обрядовість та швидко стала національною церквою для українського населення в Галичині, у той час як римо-католицька церква була поширена серед поляків.

На території Галичини відбувалися події Північної війни 1700-1721 рр., війни в Польщі 1734 р. Однак усе ж становище цих земель тривалий час було відносно мирним.

Національний та соціальний тиск польських феодалів викликали в Галичині низку повстань «опришків» (ця назва найчастіше тлумачиться як «самостійна, незалежна людина»). Є відомості про дії опришків у гайдамацьких загонах. Західні українці мали перед очима досвід кількасотлітньої боротьби опришків на Галичині та свіжий приклад боротьби центральноукраїнських гайдамаків, загони яких часто діяли на Волині, а іноді доходили й до Львова.

Історії відомі десятки виступів опришків. Найбільш резонансним став рух опришків під проводом легендарного Олекси Довбуша (1700-1745 рр.). Цей командир повстанців зібрав значний загін опришків та почав громити панів та орендарів на Коломийщині, а згодом і на Буковині та Закарпатті. Його брат разом із іншим загоном опришків діяв на Бойківщині. Народні оповідання свідчать про Довбуша як про українського «Робін Гуда» – відібрані у багатіїв кошти й майно він роздавав бідним.

У зв’язку із ослабленням Польської держави за наслідками Хмельниччини, наступних українсько-польських, шведсько-польських, московсько-польських та турецько-польських воєн, а також українських гайдамацьких повстань тиск Польщі на західних українців уже був не настільки жорсткий, як тиск Московії на Наддніпрянщині. Водночас польські магнати продовжували володіти більшістю земель в краї.

Унаслідок першого поділу Польщі 1772 р. Галичину було приєднано до володінь австрійських Габсбургів під назвою Королівство Галичини й Лодомерії (Володимирії). У 1775 р. Габсбурги встановили контроль і над Буковиною. Ще раніше, у 1690 р. австрійські Габсбурги взяли під контроль усе Закарпаття, частина якого доти належала Семиграддю (Трансильванії). Таким чином, поступово було ліквідовано розділеність західноукраїнських земель між різними державами. Усі ці землі потрапили до Австрії, уряд якої не вважав українців своїми ворогами. Це мало велике позитивне значення для українців. З 1804 р. володіння австрійських Габсбургів були проголошені Австрійською імперією.

Натомість Волинь разом із Правобережною Україною після другого розподілу Польщі в 1793 р. відійшла до Російської імперії.

Після встановлення панування Габсбургів у Галичині австрійський уряд провів низку реформ: ліквідацію кріпацтва і пом’якшення панщини, запровадження нового судочинства, утворення низки навчальних закладів для українського населення, відновлення 1784 р. Львівського університету та Галицької греко-католицької митрополії.

У першій половині XIX ст. в Галичині розпочалося українське національне відродження. Аналогічні процеси в той час торкнулися більшості націй Європи.

Вагомими явищами у цьому процесі стали утворення у Перемишлі Іваном Могильницьким «Клерикального товариства», діяльність митрополита М. Левицького і, особливо, утворення «Руської трійці» (1837-1837 рр.) та видання альманаху «Русалка Дністровая».

Літературне угруповання «Руську трійцю» очолювали публіцисти й етнографи Маркіян Шашкевич, Ярослав Головацький та Іван Вагилевич. Члени «Руської трійці» «ходили в народ», записували й видавали фольклор, популяризували культуру й історію, стверджували незмінну історичну та етнічну єдність Галичини з Великою Україною, що має своє коріння ще з часів слов’янських племен Київської Русі та Галицько-Волинської держави. Дії «Руської трійці» фактично розпочали українське національно-культурне відродження на Галичині.

Помітним явищем у національно-культурному відродженні Галичини в 40-х рр. XIX ст. став вихід у світ двох літературно-наукових збірників «Вінок русинам на обжинки» (1846—1847), упорядкованих братами Іваном та Яковом Головацькими, які стали популярними серед освіченої частини українського населення, а згодом і серед простолюду.

Національно-культурне відродження вело до зростання національної самосвідомості та розгортання українського національного руху. Його учасники поступово стали усвідомлювати необхідність не тільки розвитку української мови й культури, а й потребу політичних змін.

Революційні події в Австрійській імперії 1848-1849 рр. сприяли пробудженню національної самосвідомості українського населення Галичини.

У 1848 р. у Львові з чільних представників української громадськості була утворена Головна Руська Рада. Цей громадсько-політичний орган претендував на представництво інтересів усіх західних українців. Головна Руська Рада проголосила ідею єдності всіх українських земель, а також запропонувала утворити з українських земель Східної Галичини, Буковини та Закарпаття окремий коронний край у складі Австрійської імперії. Діяльність Головної Руської Ради означала вихід українського питання в Австрійській імперії на політичний рівень.

Скасування панщини в Галичині у 1848 р. відкрило нові можливості для розвитку економіки краю, сприяло відродженню національно-культурного життя. Після утворення дуалістичної (тобто подвійної) Австро-Угорської імперії в 1867 р. Галичина й Буковина увійшли до складу її австрійської частини (Цислейтанії), а Закарпаття – до угорської (Транслейтанії).

Австрійський уряд, на відміну від Польщі і Росії, не застосовував репресивних заходів щодо української культури. Австро-Угорщина мала достатньо ліберальний, як на той час, режим обмеженої монархії, а крім того, не вважала українців головною загрозою імперії. Водночас Австрія ввела до складу Королівства Галичини і Лодомерії південно-східні землі Польщі (з 1846 р. – ще й м. Краків), щоб постійно тримати в конфлікті поляків і українців та щоб ці нації, конфліктуючи між собою, не створювали проблем для імперії.

Перебування Галичини в складі Австро-Угорщини мало певні позитивні наслідки й для економіки краю, яка мала прямий вихід на ринок імперії. У Галичині починає з’являтися українська буржуазія, хоча основну масу капіталістів становили не українці. Основна влада на Галичині зберігалася у великих польських землевласників, вороже налаштованих щодо українців.

У другій половині XIX ст. в Галичині активно розвивалися українські національно-культурні установи: товариство «Просвіта» (1868), «Літературне товариство ім. Т. Шевченка» (1873), кооперативні організації, військово-спортивні товариства «Січ», «Сокіл» та ін. Українську культуру та громадське життя поповнили такі визначні імена, як поет Іван Франко, поет і перекладач Михайло Павлик, композитор і педагог Анатоль Вахнянин та ін. Наприкінці XIX ст. суттєво посилився український культурний рух і на Буковині та в Закарпатті. Ще наприкінці XVIII – у першій половині XIX ст. на Закарпатті діяли такі культурні діячі, як Іоаникій Базилевич, Олександр Духнович, Адольф Добрянський, Михайло Лучкай, названі «будителями». «Будителі» ставили за мету збуджувати в масах українську національну свідомість шляхом упровадження рідної мови в усі ланки освітньої мережі, пресу, літературу тощо, виступали за дослідження і популяризацію місцевої історії як невід’ємної частини історії всієї України.

Користуючись ліберальнішим режимом, ніж у Наддніпрянщині, в Галичині працювали видатні діячі з територій України, що перебували під владою Російської імперії. Зокрема, з 1894 р. у Львові працював видатний український історик Михайло Грушевський, який змушений був під тиском російської охранки (політичної жандармерії) залишити Наддніпрянщину.

Грушевський - Історія в школі

У 1861 р. в Галичині було створено місцевий Сейм, який мав широкі права в освіті, культурі та місцевих справах. Проте основний вплив там отримали польські землевласники, які намагалися впровадити польську мову в офіційних установах та витіснити українську.

У Західній Україні на той час сформувалася висока щільність населення. Вона була вищою, ніж у більшості європейських держав, зокрема Франції. Значні трудові ресурси забезпечували швидкий промисловий розвиток краю, який особливо прискорився з кінця XIX ст. У той же час землі та роботи усім не вистачало, у зв’язку з чим Західну Україну в другій половині XIX ст. залишило кількасот тисяч мігрантів. Більшість із них виїхала до Північної й Південної Америки, переважно до США, Канади, Аргентини й Бразилії, де було багато вільних земель.

Позитивом розвитку Західної України стало те, що вся вона, крім Волині, виявилася наприкінці XVIII ст. об’єднаною в межах однієї держави. В Австрії діяли значно ліберальніші порядки, ніж у Російській імперії, зокрема, й по відношенню до національних прагнень українців. В Західній Україні кріпацтво в цілому було скасовано тоді, коли воно запроваджувалося в Наддніпрянщині – наприкінці XVIII ст. Рештки феодалізму на селі було ліквідовано в 1848 р.

За умов економічного панування польських землевласників у Галичині провідну роль у відродженні української національної самосвідомості відіграла інтелігенція – священики, вчителі, лікарі, адвокати тощо. Завдяки їхній діяльності прагнення до національного самовизначення серед українського населення Галичини стало всезагальним.

Соціальне визволення та відсутність жорстких національних репресій призвели до прискорення зростання національної самосвідомості українського населення Галичини. Цей регіон України перетворився на українську подобу П’ємонту (королівство в Північній Італії, звідки в XIX ст. почалося відродження й об’єднання цієї країни).

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*