Революція 1905 р. та її вплив на Україну

§ 8. Революція 1905 р. та її вплив на Україну

На початку XX ст. Україна стала лідером у Російській імперії за кількістю антиурядових протестів. Всього за 1900-1904 рр. в Україні сталося понад 1000 селянських виступів, в яких взяли участь понад 800 тисяч чоловік. Більше половини таких виступів припадало на Правобережну Україну. Проте в 1902-1904 рр. на Лівобережжі розгорнувся найбільш потужний селянський рух, відомий як Харківсько-Полтавське селянське повстання. Основною вимогою селянських повстань була ліквідація поміщицького землеволодіння й розподіл поміщицьких земель між селянами.

З березня по квітень 1902 р. селяни Полтавщини і Харківщини здійснили понад 120 нападів на поміщицькі маєтки. У повстаннях брали участь селяни 337 сіл з населенням понад 160 тисяч чоловік. Безпосередню участь у виступах узяли близько 40 тисяч селян. Для придушення Полтавсько-Харківського селянського повстання російський уряд кинув війська – 9 батальйонів піхоти і 10 козачих сотень, які стріляли в мітингуючих селян, проводили обшуки, заарештовували учасників повстань та ін. Крім того, за царським наказом Миколи II з селян було стягнуто контрибуцію на користь поміщиків. Рух селян, які становили більшість населення Російської імперії, та спроби його силового придушення посилили дезінтеграційні процеси в імперії.

На початку XX ст. загострилася соціально-політична криза Російської імперії. Зовнішньополітичні невдачі, особливо поразка Росії в російсько-японській війні 1904-1905 рр., надзвичайно підірвали авторитет уряду, оскільки засвідчили програш велетенської імперії невеликій азійській країні, що мала розмір, менший, ніж пересічна губернія.

Революція 1905 р. почалася розстрілом царськими військами в січні антиурядової демонстрації в Петербурзі. Уже в січні 1905 р. робітники Києва та промислових районів Донбасу почали політичний страйк. Хоча вимоги страйкарів спочатку були переважно соціальними, невдовзі залунали й політичні та національні гасла. У селах почали створюватися селянські комітети, які віддавали розпорядження не сплачувати податків, не надсилати новобранців до війська тощо. Усього протягом січня – березня 1905 р. в Україні відбулося близько 140 селянських виступів. Революційні події перекинулися й на головну опору царату – армію.

14-25 червня 1905 р. вибухнуло повстання на кораблі-панцернику «Потьомкін». Безпосередньою причиною повстання стало стихійне заворушення серед команди корабля через недоброякісну їжу та вбивство російським офіцером унтер-офіцера Григорія Вакуленчука (родом із Житомирщини), який виступив поборником прав матросів. Більшість особового складу Чорноморського флоту на той час становили українці. Очолив повстання унтер-офіцер Панас Матюшенко (родом із Харківщини), до нього приєднався офіцер Олександр Коваленко (родом із Сумщини). Обидва провідники повстання товаришували з Гнатом Хоткевичем, майбутнім видатним українським ученим і письменником, розстріляним НКВС у 1938 р. Повстання на «Потьомкіні» викликало великий резонанс на флоті. До повсталого панцерника приєднався міноносець № 267 та панцерник «Георгій Переможець». На придушення повстання командування Чорноморського флоту надіслало 2 ескадри, але моряки відмовилися стріляти по бунтівному кораблю. Проте з огляду на те, що повстання не було підтримане рештою флоту, моряки вирушили до Румунії, звідки розійшлися по різних країнах як політичні емігранти.

Панцерника «Князь Потьомкін Таврійський»-Історія в школі

У листопаді 1905 р. повстали матроси крейсера «Очаків» Чорноморського флоту, яких очолював уродженець Одеси лейтенант Петро Шмідт. До повсталих приєдналася низка інших кораблів. Петро Шмідт звернувся до царя з політичною вимогою запровадити демократію, зокрема парламент. Не бажаючи стріляти по своїх бойових товаришах, моряки «Очакова» були майже безборонно розстріляні кораблями, які перебували під контролем командування Чорноморського флоту. Шмідт разом із матросами – організаторами повстання – був захоплений у полон і розстріляний на острові Березань.

18 листопада 1905 р. в Києві відбувся виступ саперів на чолі з підпоручиком Б. Жаданівським. До революційних подій залучилася українська інтелігенція, яка засновувала культурно-освітні організації «Просвіти», що займалися створенням бібліотек, читалень, шкіл з українською мовою навчання, виданням газет та книг, проведенням лекцій тощо. У багатьох школах вчителі самочинно переходили на викладання українською мовою. У Київському, Харківському та Одеському університетах було запроваджено курс української літератури. З’явилася україномовна преса: першою українською газетою стала «Хлібороб» у м. Лубни на Полтавщині.

У жовтні 1905 р. відбувся загальний політичний страйк, у якому взяло участь 120 тисяч робітників України. Для керівництва страйками створювалися страйкові комітети, а також ради робітничих депутатів у деяких містах, зокрема в Києві, Катеринославі й Горлівці.

Під тиском революційних подій 17 жовтня 1905 р. цар Микола II видав маніфест, у якому обіцяв громадянські права, політичні свободи, заснування парламенту – Державної Думи із законодавчими правами. Після виборів до Державної Думи Україна була представлена в парламенті 102 депутатами із 497, 45 з них об’єдналися в українську парламентську громаду. Громада випускала свій орган – «Український вісник». Політичною платформою Громади були вимоги автономії України, українізації державного управління, освіти. Співавтором багатьох законопроектів, організатором «Українського вісника» був видатний український історик Михайло Грушевський. Перша Дума була розпущена через 72 дні після її скликання. У Другій Думі знову виникла українська думська громада з 47 членів, яка видавала часопис «Рідна справа» і продовжувала вимагати автономії України, місцевого самоврядування, використання української мови в школі, суді, охорони праці, скорочення робочого дня тощо.

Запровадження парламентаризму виявилося ефемерним. Цар коли хотів, тоді розпускав Думу.

У 1906 р. уряд, щоб стримати революцію, почав аграрну реформу, ініційовану прем’єр-міністром П. Столипіним. За її результатами кілька сотень тисяч українців виїхало з України до Сибіру та інших регіонів імперії, де існували значні земельні ресурси.

Значна частина українських політичних партій мала ілюзії щодо можливості збереження України в автономному статусі у складі «оновленої, демократичної Росії». При цьому російські державні діячі, зокрема П. Столипін, відкрито вимагали надання українцям прав «інородців» на власній землі.

Найбільш послідовною у розв’язанні національного питання в Україні під час революції 1905-1907 рр. була Українська народна партія (УНП), очолювана Миколою Міхновським. Вона продовжувала відстоювати ідею самостійної соборної України. «Ми виступаємо, – писав М. Міхновський, – на боротьбу не за інтереси якого-небудь прошарку чи класу суспільства, бо не допускаємо, щоб яка-небудь частина суспільства мала більші права, ніж інша. Ми йдемо до повстання, до збройного повстання за визволення українського народу від національного й економічного гніту».

Революція 1905-1907 рр. завдала серйозного удару російському самодержавству. Завдяки ходові революційних подій українське суспільство побачило, що більшу національну свободу українцям і соціальні права в Російської імперії можна вибороти лише власною силою.

Мовою першоджерел:

«Отримав вражаючу новину з Одеси про те, що команда панцерника «Князь Потьомкін Таврійський», який зайшов туди, підняла бунт, перебила офіцерів та оволоділа кораблем, погрожуючи безладом у місті. Просто не віриться».

Із щоденника російського царя Миколи II, 15 червня 1905 р.

«Якийсь вигнаний зі служби офіцер, колишній лейтенант Шмідт, оголосив себе командиром «Очакова». Його слід буде, звичайно, розстріляти».

З листа російського царя Миколи II до його матері – імператриці Марії Федорівни, листопад 1905 р.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*