Слобожанщина, Донбас і Південь України в ХVІІ-ХІХ ст.

§ 5. Слобожанщина, Донбас і Південь України в ХVІІ-ХІХ ст.

Землі Слобожанщини були спорадично заселені слов’янами ще до заснування Київської Русі. За часів Київської держави тут існувало кілька фортець, підконтрольних Чернігівському та Новгород-Сіверському князівствам, заселених переважно вихідцями з племені сіверян. Поряд з ними на території сучасної Слобожанщини мешкали алани, печеніги, а згодом і половці. Ці групи населення було переважно або знищено, або вигнано з їхніх земель під час монголо-татарської навали в середині XIII ст. З того часу Слобожанщина стає частиною «Дикого поля» – малозаселеної території на південь і схід від земель слов’ян. Лише з XV ст. українське населення краю починає поступово відроджуватися.

Слобожанщина заселялася як вихідцями з Правобережної, так і Лівобережної України.

Особливо масове заселення цих земель українцями відбулося в середині XVII ст. У цей час козаки з Корсуня заснували м. Краснокутськ, 2 тисячі козаків з Ніжина й Чернігова на чолі з полковником Іваном Дзиковським заснували м. Острогозьк (нині у Воронезькій обл. на території Росії), козаки з Білоцерківського полку з м. Ставища (нині Київська обл.) – м. Суми, козаки з Чернігова – м. Балаклію, запорізькі козаки – м. Вовчанськ (1674 р.) і м. Мерефу. Спільно переселенцями з Правобережжя і Лівобережжя було засновано міста Харків (1654 р.), Ізюм (1681 р.), Зміїв і Охтирку. Населення двох останніх міст, заснованих дещо раніше, різко зросло в 1650-х рр.

Заселення українцями цієї території схвалив царський уряд Московії, який сподівався таким чином захиститися від походів кримських татар. Московський уряд намагався розселити в Слобожанщині власних військових поселенців, але не досяг значних успіхів. Московські стрільці часто втікали в межі Московії, брали участь у бунтах та не забезпечували належної економічної колонізації краю.

Ситуацію змінили українські козаки. Якщо ще наприкінці XVI ст. кримські татари брали штурмом Москву (у 1591 р.), а лінія оборони Московії від татар проходила біля м. Тули (менше ніж за 200 км від Москви), то після виникнення українських полків у Слобожанщині кількість татарських нападів на Московію різко знизилася.

Слобожанщина тривалий час жила своїм життям, яке в соціальному й політичному сенсі мало чим відрізнялося від Наддніпрянщини. На території Слобожанщини виникло кілька козацьких полків – Харківський, Сумський, Ізюмський, Охтирський, Острогозький. Вони існували з 1650 по 1765 р. Також певний час існували Зміївський і Балаклійський полки. Вся адміністративна й військова влада на території полку належала полковнику. Усі полки поділялися на сотні. В полках Слобожанщини налічувалося близько ста сотень. У військових питаннях слобідські полки мав контролювати Білгородський воєвода московського царя. На практиці досить часто траплялися конфлікти козаків з воєводою, аж до взаємних походів московських і українських загонів та облог і штурмів сусідніх московських і українських фортець. Особливо часто такі конфлікти траплялися у XVII ст.

У 1670 р. острогозький полковник Іван Дзиковський підтримав повстання Степана Разіна й підняв повстання проти московських воєвод. Степан Разін був вихідцем з донської станиці Зимовіївської, на той час заселеної переважно українцями, і мав серед своїх воєначальників чимало українців, у тому числі запорізьких козаків. Повстання Дзиковського очистило міста Острогозьк, Вільшанськ та значну частину Слобожанщини від царських воєвод. Проте завдяки зраді проводирів повстання та старого полковника було страчено разом із його дружиною, а дітей заслано до Сибіру.

Московський уряд протягом тривалого часу не намагався брати зі слобідських козаків податків, не заважав їм привласнювати вільні землі та не протидіяв вільній економічній діяльності (зокрема, слобідські козаки мали право вільно гнати й продавати горілку, на яку в Московії існувала державна монополія).

Проте після зміцнення Московії в результаті перемог над Швецією й Польщею тиск на слобожанців посилився. У 1732 р. козацькі полки були перетворені на армійські, запроваджений подушний податок, козакам заборонено залишати Слобожанщину. Лише у 1743 р., з очікуванням чергової війни, уряд повернув слобідським полкам автономію. Водночас спроби закріпачення тривали. У 1749 р. козакам заборонили залишати не лише територію Слобожанщини, але й свого полку.

Указом цариці Катерини II у 1765 р. слобідські козацькі полки було ліквідовано, а козаків переведено в улани й гусари, які не мали жодного самоврядування й змушені були платити подушний податок. На території козацьких полків була створена Слобідсько-Українська губернія, прямо підпорядкована царському урядові (згодом названа Харківською). Тим, хто хотів лишитися козаком, пропонувалося переселитися на Кубань.

Зі слобідськими козаками сталося те ж саме, що й із рештою українців на їхніх землях, що потрапили під владу Росії. їхню відчайдушну боротьбу й відвагу імперія використала у своїх інтересах, а потім «віддячила» за це, заборонивши вільно жити на своїй землі.

Надалі на Слобожанщині вибухнуло кілька повстань селян та колишніх козаків, яких намагалися перевести в статус військових поселенців (Чугуївське 1819 р., Шебелинське 1829 р. та ін.). Щоб придушити ці повстання, влада застосовувала військові підрозділи, в тому числі й артилерію.

Свобода, якою тривалий час користувалися козаки, спричинила справжній вибух культурного життя Слобожанщини. У XVIII ст. цей регіон став головним осередком культурного розвитку серед усіх земель України.

На Слобожанщині було видано перші в Україні літературні журнали, діяли такі видатні українські письменники, як Григорій Квітка-Основ’яненко, Євген Гребінка, фольклорист Ізмаїл Срезневський, історики Микола Костомаров, Дмитро Багалій, Олександра Єфименко, філолог Олександр Потебня та ін.

У Харкові, який був головним містом Слобожанщини, почали виникати антирежимні гуртки. Так, у 1856 р. в Харківському університеті виникло Харківсько-Київське таємне товариство, одне з найчисельніших у Російській імперії, яке налічувало понад 100 членів. Члени товариства, крім антиурядової діяльності, популяризували творчість Тараса Шевченка.

У 1891 р. харківські студенти Іван Липа і Михайло Базькевич, педагог-харків’янин Борис Грінченко, київські студенти Микола Міхновський і Віталій Боровик та ін. створили «Братство Тарасівців», метою якого була «самостійна суверенна Україна: соборна й неподільна, від Сяну по Кубань, від Карпат до Кавказу, вільна між вільними, рівна між рівними». На чолі держави мав стояти гетьман і сейм – парламент, мала бути власна армія, існувати свобода віросповідання. У 1893 р. «Братство Тарасівців» було розгромлене царською охранкою, а його членів ув’язнено на тривалі терміни.

Братство тарасівців-Історія в школі

Тарасівці, Братство (Братерство) тарасівців — таємна політична організація, створена в Полтаві 1891 р. Її учасники дали клятву на могилі Кобзаря, де присяглися всіма засобами поширювати серед українців його безсмертні ідеї.
Серед активних діячів Братства були відомі письменники й науковці: В. Боржковський, М. Вороний, Б. Грінченко, M. Кононенко, М. Коцюбинський, В. Самійленко, Є. Тимченко, В. Шемет, Микола Міхновський та інші.

У 1897 р. у Харкові виникла таємна Українська студентська громада, членами якої були історик Дмитро Антонович, етнограф Михайло Русов, філолог Олекса Коваленко та ін. Схожі студентські громади діяли в Києві, Полтаві, але за чисельністю (100 членів) харківська була найбільшою. У січні 1900 р. на зборах студентських громад Харкова було створено першу в Україні політичну партію – Революційну українську партію, яка поєднувала національно-визвольні й соціальні гасла.

На Слобожанщині національно-культурницькі та національно-визвольні ідеї поширювалися насамперед серед інтелігенції та вихідців з родів козацької старшини. У результаті жорстокої антиукраїнської політики царату, цілеспрямованої дії органів охранки та обмеження доступу українців до освіти, поширення національно-визвольних ідей серед селянських і робітничих мас населення було вкрай ускладнене. Попри це, на Слобожанщині поступово визрівали умови для соціального й національного вибуху, спрямованого проти російського царату.

Спроби приєднання Донбасу до України почалися походами Великих Київських князів Святополка Ізяславича і Володимира Мономаха наприкінці XI – на початку XII ст. З тривалими перервами це приєднання тривало півтисячоліття й закінчилося лише в кінці XV – на початку XVI ст.

На початку XVI ст. на Донбасі виникли численні поселення українських козаків. Землі Запорозької Січі у ХVІ-ХVІІ ст. сягали на сході р. Дон. У грамоті польського короля Стефана Баторія від 9 квітня 1582 р. східні межі запорозьких земель визнаються «з верхів’їв річки Орелі на верхів’я Кальміусу, а звідтіля на гирло ріки Дону». Це підтвердив і гетьман України Богдан Хмельницький універсалом від 15 січня 1656 р., де ці межі окреслено «від самарських земель через степ до самої річки Дону, де ще до гетьмана козацького Предслава Лянцкоронського козаки запорозькі свої зимівники мали». В Універсалі зазначалося: «…те все щоб непорушно навіки при козаках запорізьких лишилося». Згодом козацькі землі Донбасу було об’єднано у Кальміуській паланці (козацькому військовому окрузі) Війська Запорізького. Біля самого гирла Кальміусу над Азовським морем близько 1500 р. виник запорозький зимівник (тобто постійне поселення) з назвою Домаха, який пізніше став зватися Кальміусом – центром Кальміуської паланки Війська Запорізького. Згодом на його місці виникло м. Маріуполь. На території паланки було розташовано дві полкові фортеці – Ясенувате та Макарове. Кальміуська паланка була найбільшою у Війську Запорізькому й охоплювала, крім сучасної Донецької, також частини Запорізької, Дніпропетровської, Харківської, Луганської й Ростовської областей Росії та нараховувала понад 300 запорізьких зимівників (хуторів). Північ сучасної Донецької області належала до іншої запорізької паланки – Барвінківської (центр на сучасній Харківщині). Один із куренів Запорізької Січі називався Донським. Сюди записувалися козаки, вихідці з-над Дону і Сіверського Дінця. 1751 р. інженер-полковник де Боксет намалював карту, на якій територію на р. Міусі визначає як «зимівники й житла запорізьких козаків». Заселення земель у районі сучасного Донецька було почато запорізькими козаками, які, освоюючи в XVII в. водний шлях по р. Кальміусу до Азовського моря, створювали уздовж нього укріплені хутори-зимівники. У XVII ст. із зимовників та хуторів в Олександрівському урочищі на місці сучасного Донецька виросла козацька слобода. Нижче по течії Кальміусу козак Мандрика заклав зимівник, зародок сучасного селища Мандрикине. Ясенувате (нині містечко на Донеччині) – давнє поселення запорізьких козаків, засноване 1690 р. В околицях Маріуполя є чимало сіл, заснованих запорожцями та задунайськими козаками, зокрема Володарське, Бойове та ін.

У другій половині XVIII ст. почалося заселення земель Донбасу й переселенцями-росіянами, а також іншими колоністами, зокрема сербами. У зв’язку з ліквідацією царатом Запорізької Січі цей процес прискорився. Крім того, після російсько-турецької війни 1768-1774 рр. царський уряд почав переселяти на Донбас греків з Криму. Це робилося задля того, щоб послабити економічне становище Кримського ханства. Наприкінці XIX ст. уже 24,2% населення Донбасу становили росіяни, 62,5% – українці і 4,2% – греки.

На початку XIX ст. в Донбасі починається масовий промисловий видобуток вугілля. У Донбас йдуть нові хвилі переселенців та іноземний капітал. У 1869 р. британський промисловець Джон Юз заснував металургійний комбінат поблизу с. Олександрівна. Згодом на цьому місці виросло місто, назване

Юзівка (нині – м. Донецьк). Заснований Юзом комбінат став одним з найбільших індустріальних центрів України. Завод працював за повним металургійним циклом, тут уперше в Російській імперії було запущено 8 коксових печей, освоєне гаряче дуття. Промисловість інтенсивно розвивалася і в інших містах краю.

Економіка Донбасу орієнтувалася на отримання прибутків від багатющих покладів корисних копалин краю. Специфікою розвитку Донбасу стала більша, ніж де-небудь в інших регіонах України, концентрація пролетаріату. Донбас швидко став локомотивом промислового розвитку України і всієї імперії.

Значна частина Півдня України до 1775 р. входила до складу земель Війська Запорізького, решта – до складу Кримського ханства й Туреччини.

З кінця XVI ст. під тиском калмиків з Волги та Прикаспійських степів почали переселятися орди ногайських татар, які потрапили в залежність до кримських ханів і поступово розташувалися на кордонах Запорізької Січі – в Приазов’ї, між Дніпром і Дністром, а також у Буджаку. Найпотужнішими були Єдисанська (Очаківська) орда й орда Малих ногаїв (Буджацька або Білгородська), меншими – Єдичкульська і Джамбуйлуцька (Перекопська). Після ліквідації Кримського ханства й приєднання цих земель до Російської імперії більшість ногайських татар була переселена на Північний Кавказ або мігрувала до Туреччини, а невелика частина – у Крим.

До кінця XVIII ст. на узбережжі Чорного моря існувало кілька турецьких фортець. Однак після турецько-російських воєн турецького населення в Україні практично не залишилося.

Тож на південноукраїнських землях лишилися мешкати переважно українці – нащадки запорожців, кримські татари в Криму, а також переселенці з балканських країн (серби, болгари, албанці та ін.), яких царський уряд ще з перших десятиліть XVIII ст. намагався розселити на кордонах Запорізької Січі, щоб обмежити її автономію, розсікти територію земель Вольностей Війська Запорозького та відокремити їх від решти України.

Після ліквідації Кримського ханства у 1783 р. відбулося кілька хвиль міграції кримських татар до Туреччини, викликаних репресивними заходами та переслідуваннями з боку Російської імперії. Як наслідок, уже до середини XIX ст. кримські татари становили меншість у Криму.

З XVIII ст. на землі Південної України також починають приходити німецькі переселенці, запрошені царським урядом для колонізації краю. Крім того, ще з XVIII ст. у Бесарабії існувало кілька невеликих поселень російських старообрядців, які втекли від переслідувань, що їх вони зазнавали на території Московії.

На Півдні України різко пожвавилося портове господарство, розвивалися старі порти та портові міста, виникали нові. Головними воротами України і всієї імперії на Півдні стрімко стала Одеса (з 1415 до 1795 р. це місто називалося Хаджибей). Для переспрямування транспортних потоків на Одесу місто було оголошене «порто-франко», тобто вільним портом, який користувався правом безмитного ввезення і вивезення товарів.

Економіка Російської імперії потребувала портів для вивозу товарів з України та решти імперії, головним з яких протягом усього XIX ст. був хліб. Уже в середині XIX ст. Одеса стає найбільшим містом України за чисельністю населення, значно випередивши і Львів, і Київ (Львів тримав першість серед міст України за кількістю населення протягом Середньовіччя після монголо-татарської навали. Лише на початку XX ст. Київ за кількістю населення випередив Одесу). На півдні України розвивалися й інші міста, пов’язані з портовою діяльністю та суднобудівництвом – Херсон, Миколаїв та ін. Також інтенсивно розвивалося сільське господарство регіону.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*