«Тріумвірат Ярославичів». Правління Ізяслава (1054-1073, 1076-1078 рр.), Святослава (1073-1076 рр.) і Всеволода (1078-1093 рр.)

§ 9. «Тріумвірат Ярославичів». Правління Ізяслава (1054-1073, 1076-1078 рр.), Святослава (1073-1076 рр.) і Всеволода (1078-1093 рр.)

Перед смертю великий князь Ярослав Володимирович роздав землі в управління синам. Київ він віддав найстаршому своєму синові Ізяславу, як пише літопис, сказавши своїм синам: «Слухайтесь його, як ото слухались ви мене, нехай він вам буде замість мене. А Святославу даю я Чернігів, а Всеволоду – Переяслав, а Ігорю – Володимир, а В’ячеславу – Смоленськ».

Такий розподіл земель за часів стрункої феодальної ієрархії чітко свідчив про становище земель в державі. Головними містами Русі були Київ, Чернігів і Переяслав Руський (нинішнє м. Переяслав-Хмельницький на Київщині, який пізніше називався Переяславом-Руським на противагу Переяславу-Заліському, що виник у XII ст. у Заліссі – на території сучасної Центральної Росії).

Руссю в ті часи називалися землі тільки трьох князівств – Київського, Чернігівського і Переяславського, тобто колишні землі племен полян, сіверян і древлян. Територія сучасної Центральної Росії за часів Ярославичів звалася Заліссям, бо її від Києва відділяли на той час майже бездоріжні ліси.

Саме князі Русі – Київського, Чернігівського і Переяславського князівств – сформували «тріумвірат Ярославичів» – трійку синів Ярослава Володимировича, які одноосібно вирішували головні державні питання.

Решта князів – їхніх братів, призначених по інших менш важливих князівствах, як також і воєводи тих міст, які керувалися без князів, визнавали свою залежність від Києва й займалися лише справами своїх князівств, територій та міст.

Перед смертю Ярослав Мудрий заповідав синам утримувати єдність держави. Подальша історія Київської держави свідчить, яка це була мудра й далекоглядна порада.

Початок князювання «тріумвірату Ярославичів» позначився перемогами над ордою торків, а також голяддю (балтським племенем, що на той час жило в оточенні фіно-угорських народів на території сучасної Московської області Росії).

У 1067 р. князівський тріумвірат ліквідував вогнище сепаратизму в Полоцькому князівстві, захопивши Мінськ. Князі Русі перемогли місцевого князя Всеслава Полоцького в битві на ріці Немизі та посадили його до в’язниці.

У 1061 р. відбувся перший напад половців на Русь. З цього часу половці стають головним ворогом Києва. Протягом понад півтора століття сторони виснажували одна одну в численних битвах і сутичках.

У 1068 р. тріумвірат руських князів зазнав тяжкої поразки від половців. Коли переможені князі Ізяслав із Всеволодом повернулися до Києва, а Святослав до Чернігова, кияни скликали віче й сказали київському князеві, щоб він дав зброї і коней для боротьби з половцями, які роз’їхалися по околицях міста для пустошення й грабунку маєтків киян.

Проте князь знехтував народною ініціативою, побоюючись, у разі успіху віча, демонстрації «непотрібності» князя. Ізяслав сподівався, що половці самі підуть геть. Ображені кияни пішли звільняти з в’язниці Всеслава Полоцького. Начальники дружини порадили князеві вбити князя-сепаратиста, прикликавши його обманом до віконця, та простромити мечем. Проте Ізяслав відмовився піти на цей злочин. Як наслідок, люди звільнили Всеслава й проголосили його князем.

Тим часом, попри безлад у столиці, один з братів «тріумвірату»- чернігівський князь Святослав – зміг відбити напад половців. 1 листопада 1068 р. З тисячі чернігівців розгромили 12-тисячне половецьке військо, захопивши в полон їхнього князя Шарукана.

Волею випадку на великокнязівському троні опинився провінційний князь. Проте він не зміг впоратися із ситуацією. Ізяслав, який був одружений на доньці польського короля Мешка, невдовзі повернувся з військом польського князя Болеслава. Всеслав у розпалі битви залишив на полі бою військо киян, яке очолював, і втік до Полоцька.

Таким чином, на великокняжому столі знову утвердився Ізяслав. Згодом Всеслав утік і з Полоцького князівства, а його місце на посаді полоцького удільного князя зайняв син Ізяслава, який брав непривабливу участь у покаранні повсталих киян, тож великий київський князь мусив вислати його якнайдалі – до Полоцька.

Між киянами та Ізяславом закралася недовіра через невдачі князя в боротьбі з половцями та його репресії проти тих киян, які відзначилися під час повстання. Невдовзі після повернення до влади князь Ізяслав Ярославич переніс міський торг (базар, де відбулося віче, яке його повалило) з Подолу на Гору, ближче до княжої адміністрації.

У 1073 р. менший брат Ізяслава, чернігівський князь Святослав Ярославич (1073-1076 рр.) скористався з непопулярності великого князя в столиці. Святослав звинуватив Ізяслава у змові з князем Всеславом Полоцьким й підмовив іншого свого брата, переяславського князя Всеволода, разом скинути Ізяслава із старшинства. Це сталося всупереч заповітові їхнього батька Ярослава визнавати старшинство Ізяслава й тримати єдність. За це вітчизняний літописець досить критично відгукується про князя Святослава. Таким чином, через майже два десятиліття після смерті Ярослава Володимировича, «тріумвірат Ярославичів» розпався.

Аби польський король, який був родичем Ізяслава, його не підтримував, Святослав надіслав у Польщу військо в поміч проти чеського короля.

Поляки вже не бажали допомагати Ізяславу, тож він поїхав за допомогою до германського імператора Генріха IV. Святослав устиг надіслати в Німеччину золота, срібла й скарбів стільки, що, як зазначив німецький хроніст, ніхто не пам’ятав, щоб колись таке багатство ввозилося до німецької держави. Ізяслав, не здобувши підтримки в Німеччині, змушений був вдатися по допомогу до Римського папи Григорія VII, який навіть коронував його сина Ярополка, засвідчивши закріплення великокнязівської київської влади за гілкою Ізяслава. Сам Ізяслав так ніколи й не наважився вдома оприлюднити цей факт, бо Київ разом із Руссю (тобто територія сучасної Центральної України) традиційно вважалися батьківщиною всіх Рюриковичів, а закріплення великокняжої влади за кимось одним із князів цілком суперечило цим традиціям.

Святослав Ярославич, попри своє нетривале перебування на престолі, став помітним князем в історії України та навколишніх земель, головно завдяки своєму тривалому князюванню в Чернігові, а також бурхливій дипломатичній та колонізаційній діяльності.

На додачу до Чернігівського князівства батько Святослава Ярослав Володимирович дав йому ще кілька околиць – Тмуторокань, а також населені фіно-угорськими народами землі на території сучасної Центральної Росії – Муром і Білоозеро. На території фіно-угорського племені мурома в цей час відбувся виступ язичників, придушений воєводою Святослава Ярославича Яном Вишатичем, сином київського воєводи Вишати. Така ж драматична боротьба з язичниками відбулася в Новгороді за участі сина князя Святослава – Гліба. На підтримку християн виступив молодий князь і чернігівська дружина, на боці поган – решта населення міста. Проте й це повстання було придушене.

Історія донесла досить якісне прижиттєве зображення князя Святослава Ярославича та його родини в одному з двох знаменитих «Ізборників Святослава» – релігійних книг, які князь брав із собою для читання під час походів. На малюнку з «Ізборника» зображений князь з архетиповою для населення України зовнішністю.

Його сини започаткували дві князівські династії – Ольговичів (від сина Олега) і Давидовичів (від сина Давида). Князі Ольговичі були популярні в Чернігові, проте непопулярні серед киян. Попри це, вони неодноразово займали великокняжий київський престол і керували Чернігівською землею аж до XIV ст., а меншими уділами – й до XVI ст. Представники шляхетських родин Чернігівщини ще й у XVIII ст. виводили себе від Ольговичів.

Після смерті Святослава Ярославича Ізяслав знову відновився на великокнязівському престолі, проте ненадовго – у 1078 р. він загинув, воюючи за інтереси свого брата Всеволода, який на той час став чернігівським князем. Претенденти на чернігівський княжий стіл в союзі з половцями атакували Чернігівське князівство, але в бою на Нежатиній ниві (нині м. Ніжин Чернігівської області) зазнали поразки. Проте в міжусобиці загинув і сам великий князь.

Великий Київський князь Всеволод Ярославич (1079-1093 рр.) увійшов до історії України як один із найбільш освічених людей свого часу. Він був сином шведської принцеси Інгигерди. Син Всеволода Ярославича Володимир Мономах писав про батька, що він без мандрівок чужими країнами вивчив п’ять іноземних мов (ймовірно, серед них були шведська, англійська та німецька). Всеволод Ярославич заснував Видубицький монастир у Києві, кілька інших монастирів і соборів.

Ярослав Мудрий, який заповідав своїм дітям перебувати в мирі та визнавати право старшого з-поміж себе на великокняжий престол, віддавав перевагу саме Всеволодові. Тому він навіть не дав Всеволоду окремого князівства, і той постійно перебував із ним у Києві. В управлінні державою князь Всеволод відзначився схильністю до компромісів, в ім’я примирення усіх князів Русі.

Всеволод як найменший з Ярославичів змушений був рахуватися із правами старших братів і сів на великокняжий престол тільки після їхньої смерті.

Перебуваючи на переяславському й чернігівському князюванні, Всеволод постійно воював із половцями і торками, а також із своїм племінником – Олегом Святославичем, засновником династії Ольговичів.

До влади чернігівських князів на той час належало Тмутороканське князівство у Східному Криму.

Схоплений тмутороканськими хозарами за ініціативою Всеволода, Олег Святославич (у «Слові о полку Ігоревім» він за постійну участь у чварах отримав промовисте прізвисько «Гориславич») був засланий у Візантію, з імператорським двором якої Всеволод мав тісні зв’язки. Олег провів у засланні чотири роки, зокрема на острові Родос, після чого з новими силами взявся за міжусобиці в Русі.

Всеволод відомий тим, що в 1086 р. заснував перший в Україні жіночий монастир при збудованій ним же церкві Апостола Андрія. Першою черницею стала донька великого князя Янка, яка пішла в монастир після того, як у Німеччині насильно постригли в ченці її нареченого.

Князювання Всеволода позначилося інтенсивним містобудуванням, в тому числі численних кам’яних церков, розквітом Печерської лаври, успішним придушенням сепаратизму на периферії та відносно успішним стримуванням степовиків.

За його князювання на підконтрольних Києву землях було засновано, крім Києва, ще дві митрополії – Чернігівську і Переяславську. Такий вибір митрополій ясно вказував на місце Русі (тобто нинішньої території Центральної України) у всій Київській державі.

Водночас в оточенні князя наростала боротьба еліт. Племінники вимагали в князя волостей, «молодша» дружина в боротьбі за вплив на князя витісняла старшу, що складалася з представників древніх боярських родів, у той час як хворий князь не мав можливості слідкувати за дотриманням законності та помірністю оподаткування.

Попри це літопис прихильно відгукується про Всеволода: «Сей благовірний князь Всеволод змалку любив правду, і дбав він про убогих, і воздавав честь єпископам і пресвітерам, а над усе любив чорноризців і давав їм те, чого вони потребували. І сам же він здержувався од п’янства і похоті, тому й любив його отець його».

Діти начитаного князя стали людьми неординарними. Зокрема, від першої дружини – родички візантійського імператора Костянтина IX Мономаха – він мав сина, майбутнього Великого Київського князя Володимира Мономаха, та згадану доньку Янку.

По князеві Всеволоду залишилося кілька зображень.

Одне з них – на фресці Софійського собору в Києві, де зображені сини Ярослава Мудрого.

За часів Російської імперії в середині XIX ст. реставратори спотворили це зображення, в результаті поверх безцінних фресок замість синів Ярославичів зобразили жіночу композицію, якій дали назву «Віра, Надія, Любов». Замість князівських шапок князевичам пов’язали жіночі хустки. У XX ст. вчені порівняли результат цього малярства з гравюрою 1651 р., і частково відновили первозданний лик зображених на ній Ярославичів.

Літописець відзначив кінець княжіння Всеволода новими нападами половців (які, зокрема, спалили м. Прилуки), падінням метеорита, затемненням сонця та епідемією, від якої лише в Києві за зиму вмерло сім тисяч людей.

«Тріумвірат Ярославичів» продовжував тримати на високому рівні державність і міжнародний авторитет Київської держави. Однак князі «тріумвірату» порушили заповіт Ярослава Мудрого й започаткували чвари, які суттєво послабили країну в переддень нової сутички з кочовиками.

Мовою першоджерел:

«Був же Ізяслав на вигляд гарний, тілом великий, незлобивий норовом, кривду ненавидів, любив правду. Хитрощів же в нім не було, ні лукавства, а він прямий умом, не воздаючи злом за зло. Воістину, якщо і вчинив він щось на світі сім, який-небудь гріх, – проститься йому, бо положив він голову свою за брата свойого, ані прагнучи більшої частки, ані майна хотячи більшого, а за братню обиду… Коли був ото якось нестаток у Ростовській землі, то встали два волхви із Ярославля, говорячи: «Ми знаємо, хто запаси держить». І пішли вони обидва по Волзі, і де в погост приходили, тут і називали ліпших жон, говорячи, що ці жито держать, а ці – мед, а ці – рибу, а ці – хутро. І приводили люди до них сестер своїх, і матерів, і жінок своїх, а вони, напустивши ману і ніби прорізавши за плечем, виймали або жито, або рибу, або вивірку. І вбивали вони многих жон, а майно їх забирали собі. І прийшли вони обидва на Білоозеро, і було з ними людей інших триста.

У той же час випала нагода прийти від (князя) Святослава Яневі, сину Вишатиному, який збирав данину. І розказали йому білоозерці, що два чаклуни побили многих жон по Волзі і по Шексні і прийшли вже сюди. Ян же, вивідавши, чиї вони є смерди, і узнавши, що вони власного його князя, послав тоді до тих, що були коло них, і сказав їм: «Видайте волхвів тих обох сюди, бо вони смерди є мойого князя». Але вони цього не послухали. Ян тоді пішов до них сам, без зброї.

І сказали йому отроки його: «Не ходи без зброї, осоромлять тебе». Він тоді повелів узяти оружжя отрокам, – а було з ним дванадцять отроків, – і пішов до них у ліс. Вони тим часом стали насупроти, приготувавшись до битви. І коли Ян ішов з топірцем, [то] виступили з-поміж них троє мужів і підійшли до Яна, кажучи йому: «Видно, йдеш ти на смерть. Не ходи». Він тоді повелів бити їх, а до інших пішов, і вони накинулись на нього, І один не влучив у Яна сокирою. Ян же, обернувши сокиру, ударив його обухом і повелів отрокам сікти їх. Вони утекли тоді в ліс, а вбили тут попа Яневого. Ян же, увійшовши в город до білоозерців, сказав їм: «Якщо ви не схопите обох волхвів сих, то не піду я од вас рік». Білоозерці, отож, пішовши, схопили їх і привели їх до нього. І сказав він їм: «За що ви погубили стільки людей?». Вони ж сказали: «Тому, що ці держать запаси. А якщо ми переб’ємо всіх, то буде достаток. Якщо ж ти хочеш, то перед тобою ми виймемо жито, або рибу, або інше».

Ян тоді сказав: «Воістину ви брешете, бо сотворив Бог людину з землі, і складається вона з кісток і жил з кров’ю, і нема в ній [більше] нічого. І [ніхто більше] нічого не знає, тільки Бог один відає». Та вони сказали: «Ми оба знаємо, як створено людину». І він запитав: «Як?». Вони тоді сказали: «Коли мився бог у мийні і спотівся, він отерся віхтем і скинув [його] з неба на землю. І засперечався сатана з богом, кому з нього створити людину. І створив диявол людину, а бог душу в неї вложив. Тому-то, коли помре людина, [то] в землю іде, а душа – до бога». І мовив їм Ян: «Воістину спокусив уже вас диявол. Котрому ви богу віруєте?». Вони ж сказали: «Антихристу». Він тоді запитав їх: «То де він є?». І вони відповіли: «Сидить у безодні». І мовив їм Ян: «То який се є бог, коли сидить він у безодні? То біс є. А Бог сидить на небі і на престолі. Його славлять ангели, що стоять перед ним зі страхом, не можучи на нього глянути. А сей же, що його ви звете антихристом, був викинутий з ангелів. За гордість його він і скинутий був із неба, і є він у безодні, – як ото ви говорите, – ждучи, коли прийде Бог із неба, і, взявши сього антихриста, зв’яже путами, і посадить в огні вічному зі слугами його і тими, хто в нього вірує. А вам же обом – тут муку прийняти од мене, а по смерті – там».

Вони тоді сказали: «Нам боги повідають: «не можеш ти нам зробити нічого». А він мовив: «Брешуть вам боги ваші». Вони ж сказали: «Стати нам перед (князем) Святославом, а ти нам не можеш зробити нічого». Ян тоді повелів бити їх і повискубувати бороди їм. Коли ж сих побили, а бороди повискубували, сказав їм Ян: «Що вам боги мовлять?». Вони все одно сказали: «Стати нам перед Святославом». І повелів Ян вложити їм обом дерев’яні колодки в роти, і прив’язати їх до упругів, і пустити їх перед собою в човні, а сам за ними рушив. І стали вони на усті Шексни, і запитав їх Ян: «Що вам мовлять боги ваші?» Вони тоді сказали: «Так нам боги мовлять: «Не бути нам обом живими через тебе». І сказав їм Ян: «То вам по правді мовлять боги ваші». Вони ж сказали: «Якщо ти нас пустиш – багато тобі добра буде, а якщо нас погубиш – багато печалі ти дістанеш і лиха». А він сказав їм: «Якщо я вас відпущу, то лихо мені буде од Бога, а якщо я вас погублю, то нагорода мені буде од Бога». І спитав Ян гребців: «Чи в кого із вас убили оці двоє родича?». І вони сказали: «У мене матір, а в другого – сестру, в іншого – родича». Він тоді сказав: «Мстіте за своїх». І вони, схопивши їх, побили їх і повісили їх на дереві. Одплату дістали вони од Бога по справедливості…

І так погибли вони по наущенню диявольському, іншим провіщаючи і гадаючи, а своєї пагуби не відаючи. Бо коли б знали вони, то не прийшли б оба на місце те, де їх мали схопити. А коли вже були вони схоплені, то чому говорили, що «не померти нам обом», хоча той задумував убити їх? Бог лише один відає помисли людські, а біси не знають зовсім нічого. Вони й немічні є, і хиряві на вигляд…

Такий волхв встав був при Глібі Святославичі в Новгороді. Говорив ото він людям, і удавав із себе, ніби був він богом, і многих обманув, мало не весь город. Говорив же він, що «я все знаю», хулячи віру християнську; він говорив, що, мовляв, «я перейду по Волхову перед усіма». І стався заколот у городі, і всі йняли йому віри, і хотіли побити єпископа. Єпископ же, узявши хреста і облачившись у ризи, став і сказав: «Якщо хто хоче віри йняти волхву – хай за ним іде, а хто ж вірує в хреста – нехай іде до нього». І розділилися люди надвоє: князь же Гліб і дружина його стали коло єпископа, а люди всі ішли за волхвом, і стався заколот великий вельми. Гліб тоді, взявши топірець під полу, прийшов до волхва і мовив йому: «То чи знаєш ти, що має бути завтра, а що до вечора?». І він сказав: «Я все знаю». І спитав Гліб: «А чи знаєш ти, що тобі сьогодні має бути?». І він сказав: «Я чудеса великі сотворю». Гліб тоді, вийнявши топірець, розтяв його. І упав він мертвим, а люди розійшлися».

Літопис Руський, ХІ-ХІІ ст.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*