Левко Лук’яненко — ключова постать українського визвольного руху XX століття, політик, дисидент і автор Акту проголошення незалежності України. Його боротьба з радянським режимом, роки таборів та участь у створенні Української Гельсінської групи зробили його символом незламності нації. Унікальна біографія Лук’яненка охоплює десятиліття опору, дипломатичної роботи та політичної діяльності у незалежній Україні. У цій статті ви дізнаєтесь правду про життя Героя України, його арешти, тюремні роки, участь у парламенті та літературну спадщину.

Ранні роки та формування світогляду

Левко Лук’яненко народився 24 серпня 1927 року (хоча сам він згадував, що народився на рік пізніше, але для призову до війська у 1944 році йому приписали зайвий рік). Він був найстаршим з чотирьох дітей у селянській родині Грицька та Наталки Лук’яненків у селі Хрипівка Городнянського району на Чернігівщині. Його мати походила з козацького роду Скойбидів. Левко Лук’яненко пережив Голодомор 1932-1933 років, від голодної смерті їхню родину врятував батько, приховавши трохи картоплі.

На початку Другої світової війни його батько пішов на фронт і потрапив у полон до німців, але матері вдалося забрати його з концтабору у 1942 році. Під час німецької окупації сім’я вперше “наїлася хліба”. Після повернення Радянської армії батька знову призвали на фронт, а Левка зі шкільної лави забрали до війська у 1944 році. Хоча на фронт він не потрапив, з 1945 по 1949 рік він служив в Австрії, де навчався на авторемонтника. Саме в ці роки у нього сформувалися антирадянські настрої та прагнення боротися за незалежність України.

У 1948 році, під час навчання в школі автомеханіків у Мьодлінгу (за 17 км від Відня), він почав захоплюватися літературою. Прочитання збірки К. Рилєєва, особливо поем “Войнаровський” та “Наливайко”, справило на нього вирішальний вплив, утвердивши думку про те, що смерть є “нормальним явищем для того, хто перший повстає на гнобителів народу”. Він вирішив, що краще “загалом не писати, ніж писати неправду всупереч своєму сумлінню”. Після служби в Австрії він прагнув повернутися в Україну, але опинився на Закавказзі, в містах Орджонікідзе та Нахічевань.

“Комуніст під прикриттям” та Українська робітничо-селянська спілка (УРСС)

Левко Лук’яненко зробив стратегічне рішення, вважаючи, що найефективніше боротися за незалежність можна, перебуваючи всередині влади. У 1951 році він вступив до комсомолу, а потім до комуністичної партії. Він закінчив середню вечірню школу, сплячи місяцями по три години на день, що, за його словами, було “страшним напруженням”. Це дозволило йому у 1953 році стати студентом престижного юридичного факультету Московського університету. У студентські роки він одружився і вів активне громадське життя, “носячи ширму комуністичного активіста”.

У 1958 році, після закінчення університету, він домовився з Львівським обкомом партії про направлення до Галичини і був призначений штатним пропагандистом у Радехівський райком компартії. Там він спостерігав за примусовою колективізацією та знищенням хуторів. Лук’яненко активно шукав однодумців, подорожуючи селами, щоб викликати довіру. Він швидко знайшов спільну мову зі Степаном Віруном та Василем Луцьківим, і вони вирішили створити підпільну партію під назвою Українська робітничо-селянська Спілка (УРСС). Лук’яненко відстоював беззбройний опір, вважаючи збройну боротьбу, як у УПА, неефективною в нових умовах.

У середині 1959 року він перевівся з райкому до адвокатури, щоб мати більше вільного часу для спільної справи, хоча це було для нього психологічно важко, оскільки він був “більше відкритий чоловік і для шпигунства не вродився”. В адвокатурі він знайшов нових однодумців — Івана Кандибу та Олександра Лібовича. Перше зібрання УРСС відбулося 7 листопада 1960 року у Львові, де обговорювалася програма партії. Програма була визнана занадто радикальною, і Лук’яненку доручили написати м’якшу версію до наступних зборів, призначених на 22 січня 1961 року.

Арешт, смертний вирок та ув’язнення

Проте, 21 січня 1961 року, за день до запланованої зустрічі, Левка Лук’яненка та ще шістьох членів УРСС (Івана Кандибу, Степана Віруна, Василя Луцьківа, Олександра Лібовича, Івана Кіпиша та Йосипа Боровницького) було заарештовано. Серед членів організації був провокатор на прізвище Ващук, слухач вищої партійної школи, який злякався почутого на зібранні і повідомив про все КДБ. Під час обшуку помешкання Лук’яненка КДБісти не знайшли компромату, оскільки він заздалегідь сховав програму та інші документи, витягнувши паркетину та закопавши їх.

У травні 1961 року Львівський обласний суд засудив Левка Лук’яненка до розстрілу за антирадянську агітацію, звинувативши його у “виношуванні ідеї відриву УРСР від СРСР” та “підриві авторитету КПРС”. Йому тоді було всього 33 роки. Цей вирок був особливо суворим, можливо, через те, що його вважали “своїм” у радянських партійних колах. Перебуваючи в камері смертників 72 дні, він готувався до найгіршого, шкодуючи, що “життя може обірватися на першому кроці”. Втім, Верховний Суд УРСР кардинально змінив вирок, замінивши смертну кару на 15 років ув’язнення.

Його етапували до Мордовії, у бараки сьомого концтабору, де перебувало близько 1800 осіб, половина з яких були українськими повстанцями. Він вважав себе щасливим, що потрапив у таке середовище. У неволі Лук’яненко зіткнувся з нестерпними умовами, планував втечу, але це не вдалося. За поширення самвидаву та активну боротьбу за права політв’язнів його разом з Валентином Морозом, Михайлом Горинем та Іваном Кандибою перевели до Володимирської в’язниці, де він провів три роки. КДБісти намагалися отупити та налаштувати в’язнів один проти одного, використовуючи, зокрема, отруєну їжу. Незважаючи на вкрай важкі умови, Левко Лук’яненко не опускав рук і навіть вивчив англійську мову.

У 1970 році його знову повернули до табору в Мордовії, де в’язні оголошували голодування. Через це його разом з групою українців переправили в інший табір за Урал. На Лук’яненка чинився постійний тиск, доходило до “каральної психіатрії” – місяць він провів у психлікарні Рибінська з діагнозом “іпохондричний синдром”. Лише у 1976 році, у віці 48 років, Лук’яненко вийшов на волю. Загалом він провів у радянських таборах та засланні понад 25 років.

Українська Гельсінська група та другий арешт

Вже у вересні 1976 року, одразу після звільнення, Левко Лук’яненко очолив Українську Гельсінську групу (УГГ), не роздумуючи кинувся в роботу. Він став автором “різдвяного звернення до взятих атеїстів”, де виступав проти дискримінації українців, що прагнули відкривати культові споруди. Лук’яненко підписував кожен документ УГГ, незважаючи на щільне стеження КДБ. 10 грудня 1977 року він написав звернення до Белградської наради 35 держав щодо дискримінації прав українців, зокрема права на еміграцію. Вже через два дні, 12 грудня 1977 року, його заарештували вдруге.

На допитах Лук’яненко відмовлявся свідчити, оголошував голодування та відмовився від громадянства. У червні 1978 року Чернігівський обласний суд засудив його до 10 років ув’язнення та 5 років заслання, визнавши “особливо небезпечним рецидивістом”. Він знову опинився в тому ж мордовському таборі Соснівка, де починав відбувати перший термін. У лютому 1980 року його перевели до спеціально збудованої в’язниці суворого режиму в селі Кучино Пермської області. У таборі створювалися умови, щоб в’язні не вижили, і Лук’яненко неодноразово був на межі загибелі. Ув’язнені разом із ним побратими, такі як Олекса Тихий, Юрій Литвин та Василь Стус, померли в неволі. Проте Левко Лук’яненко не зрікся своїх поглядів.

У грудні 1987 року Лук’яненка етапували на заслання до Томської області. У квітні 1988 року спецслужби запропонували йому виїхати до США, але він відмовився, оскільки бачив зміни в країні та перспективу політичної діяльності.

Повернення в Україну та “Батько незалежності”

У березні 1988 року, перебуваючи ще на засланні, Лук’яненка заочно обрали головою відновленої Української Гельсінської групи, яка згодом стала Українською Гельсінською Спілкою. У листопаді 1988 року президія Верховної Ради СРСР скасувала його заслання, і на початку 1989 року він повернувся в Україну. Його перша дружина, Надія Бугаєвська, яка чекала його під час ув’язнення, попросила розлучення. У 1990 році Левко Лук’яненко одружився вдруге з Надією Іванівною, з якою познайомився під час виборчої кампанії в Івано-Франківську. Їх єднала “любов до України” та “розуміння ситуації”.

Повернувшись, Лук’яненко поринув у правозахисну та політичну діяльність. На березневих виборах 1990 року його обрали депутатом Верховної Ради УРСР від округу на Івано-Франківщині. У квітні 1990 року він очолив першу незалежну партію республіки – Українську республіканську партію (УРП), створену на базі УГС. У Верховній Раді він став співголовою демократичної групи “Народна рада”, яка налічувала близько 125 членів.

Після серпневого путчу в Москві 23 серпня 1991 року, Левко Лук’яненко був серед тих, хто негайно закликав проголосити незалежність України. Саме він написав проєкт Акту проголошення незалежності України у своєму зошиті 23 серпня, який Верховна Рада ухвалила 24 серпня 1991 року, в його день народження. Щоб забезпечити голосування комуністичної більшості, початкову назву “універсал” змінили на “акт”, а формулювання “відновлення державності” замінили на “проголошення”. Лук’яненко був надзвичайно радий і задоволений, що дожив до цього моменту.

Політична кар’єра в незалежній Україні

Незважаючи на його ключову роль у проголошенні незалежності, Лук’яненко не досяг надзвичайних політичних висот у незалежній Україні, залишаючись швидше моральним авторитетом. На перших президентських виборах 1 грудня 1991 року він посів третє місце, набравши 4,5% голосів.

У травні 1992 року він склав депутатський мандат і залишив посаду голови УРП, щоб обійняти посаду Надзвичайного і Повноважного Посла України в Канаді. Проте вже у листопаді 1993 року він подав у відставку через незгоду з політикою президента Леоніда Кравчука щодо Чорноморського флоту.

Левко Лук’яненко обирався народним депутатом України кількох скликань:

• I скликання (1990-1992).
• II скликання (1994-1998).
• IV скликання (2002-2006) від “Блоку Юлії Тимошенко”.
• V скликання (2006-2007) як безпартійний від “Блоку Юлії Тимошенко”.

У 1998-1999 роках він був одним з керівників “Національного фронту”, який об’єднував праві націоналістичні партії, але блок не пройшов до Верховної Ради. У 2000-2001 роках він став одним із лідерів протесту “Україна без Кучми”. Активно брав участь у Помаранчевій революції 2004 року.

У квітні 2005 року за видатні заслуги перед Україною президент Віктор Ющенко присвоїв йому звання Героя України. Проте, Лук’яненко згодом критично оцінював Ющенка, називаючи його “не державником, а проповідником”. Він також критикував інших президентів України, найбільше – Леоніда Кучму за “побудову олігархічної держави”. Прихід до влади Віктора Януковича він називав результатом дій “агента Москви” і активно підтримував Євромайдан та радикальних учасників протесту, включаючи “Правий сектор” та “Національний корпус”.

Лук’яненко вважав, що конфлікт з Росією був неминучим через “цивілізаційну різницю” і що він завершиться розпадом Російської імперії. Він критикував українську владу за втрату Криму та намагання вирішити конфлікт дипломатичним шляхом, закликаючи надихати народ на війну.

У 2006 році він вийшов з УРП “Собор” і заснував нову партію – Українську республіканську партію Лук’яненка, яку очолював до 2013 року, після чого вийшов і з неї. У 2007 році він відмовився від балотування до парламенту, пославшись на поважний вік, але пізніше пояснив це незгодою з ухваленням “антиукраїнських законів”.

Літературна творчість та вшанування пам’яті

З кінця 1980-х років Левко Лук’яненко активно займався літературною діяльністю. Він є автором багатьох книжок, зокрема відомої “Сповідь у камері смертників”, де він описав свою боротьбу за незалежність. У 2016 році він отримав Національну премію України імені Тараса Шевченка за 13-томне видання своїх творів “Шлях до відродження”, яке він писав 27 років. Він підтримував українських бійців у зоні АТО, передаючи їм літературу, зокрема власні книги.

Лук’яненко дотримувався послідовних антикомуністичних та антиімперських поглядів. Він висловлював ультраконсервативні погляди, виступаючи проти змішаних шлюбів та імміграції, щоб Україна “уникла расової проблеми”.

У 2017 році група з 35 депутатів Верховної Ради України порушила питання про присудження Левкові Лук’яненку Нобелівської премії Миру, документи було подано вчасно. Проте він не дожив до засідання комітету, оскільки після смерті премія не присуджується.

Левко Лук’яненко помер 7 липня 2018 року у віці 89 років у Києві, у лікарні “Феофанія”, від тривалої хвороби, спричиненої лейкозом, проблемами з тромбами та наслідками інсульту. Його поховали на центральній алеї Байкового кладовища у Києві.

Пам’ять про Левка Лук’яненка вшанована:

• Міський голова Чернігова запропонував назвати одну з площ міста на його честь.
• Президент України заснував Державні стипендії імені Левка Лук’яненка.
• На його честь названо вулиці у Хмельницькому, Вінниці, Звягелі, Чернігові, Білій Церкві, Львові, Дніпрі, Городні, Глухові та Хотові.
• Відкрито пам’ятні таблиці та виставки, присвячені його життю та боротьбі.
• Його дружина Надія Іванівна, яка була йому не лише дружиною, а й помічницею, редактором та секретарем, продовжувала його справу.

Життя Левка Лук’яненка – це історія незламної боротьби за незалежність України, що тривала десятиліттями і пройшла крізь радянські тюрми та табори, завершившись проголошенням омріяної ним незалежної Української держави.