Методичні рекомендації до опанування теми про розвиток освіти і науки під час Української революції 1917–1921 років

До 100-річчя створення українських державних вищих навчальних закладів і заснування Національної академії наук України.

Вступ

Розбудова шкільництва

Відкриття українських університетів

Українська Академія наук

Вивчення теми з використанням методу проектів

Технологія підготовки проектів-презентацій

Додаток 1. Архівні документи

Додаток 2. Постаті освіти та науки у світлинах

Додаток 3. Місця пам’яті

Вступ

У листопаді виповнюється 100 років Українській академії наук (нині – Національна академія наук України). На вшанування цієї дати на державному рівні Президент України підписав Указ “Про відзначення 100-річчя Національної академії наук України” (№ 136 від 18 травня 2017 року).

Планом заходів з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917–1921 років та вшанування пам’яті її учасників на період до 2021 року, затвердженим розпорядженням Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2016 року № 777-р, та Планом заходів щодо відзначення 100-річчя Національної академії наук України, затвердженим розпорядженням Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2017 року № 992-р, передбачено ювілейні урочисті заходи, тематичні виставки, конференції, симпозіуми, круглі столи, семінари, інші наукові та просвітницькі заходи.

Під час Революції 1917–1921 років боротьба за національно-культурне відродження перетворилася в Україні на один із найважливіших напрямів національно-визвольного руху. Культурне, освітнє, наукове будівництво українського народу стало невід’ємною складовою державотворення. Українство взялося реалізовувати громадянські свободи: політичної діяльності, думки і слова, громадських зібрань, творчості та вибору мови навчання і спілкування. З етнічної спільноти українці перетворювалися на політичну націю. Успішна розбудова шкільництва, вищої школи та науки, духовне піднесення та підйом національного самоусвідомлення стали важливою перемогою Української революції.

Розбудова шкільництва

На початок 1917 року в Україні діяло близько 30 тисяч шкіл, у яких працювало 58 тисяч освітян. Система управління освіти була майже суцільно зрусифікована. Практично всі гімназії, училища й університети на території України були зросійщеними. Навчанням  охоплювалося половина дітей шкільного віку.

Від перших кроків молодої держави, що виникла на хвилі Української революції, постало питання про відродження освіти українською мовою і на українських засадах. Численні осередки товариства “Просвіта”, які з 1917-го активно взялися за поширення знань, не могли розв’язати всі проблеми.

На початку березня 1917-го з ініціативи громадськості в Києві було засновано Українське товариство шкільної освіти, а вже 18 березня в Києві урочисто відкрилася Перша українська гімназія імені Тараса Шевченка, директором якої став учений-хімік і педагог Петро Холодний.

Про це подбали політичні та громадські діячі, зокрема Українського клубу “Родина”. Від перших днів революції вони підняли питання про українські школи. Державних фінансів на цю справу не було, сподівалися на кошти місцевого самоврядування і громадських організацій, вчительських спілок, Товариства шкільної освіти, “Просвіти”, кооперативів. Наприклад, у Харкові першу українську гімназію відкрито зусиллями “Просвіти” у вересні 1917 року.

Всеукраїнська вчительська спілка діяла від 1905 року, але через переслідування невдовзі розпалася. Відродилася в березні 1917 року як профспілкова організація вчителів. Очолила її громадська і культурно-освітня діячка, педагог, засновниця українського жіночого руху в Східній Україні Софія Русова. Спілка брала участь у відстоюванні прав освітян, вимагала збільшення заробітної плати, піднімала питання про перерозподіл функцій державних органів, місцевого самоврядування та шкільних рад. Утворивши структури на місцях, займалася заснуванням бібліотек, музеїв, учительських домів, де організовувалися лекції, бесіди, курси. Влаштовували “довідкові бюро” для консультацій з питань навчання та виховання. Спілка оплачувала вчителям курси і відрядження на з’їзди. Домагалася відкриття шкіл, дитсадків рідною мовою, відслідковувала факти перешкоджання створенню української національної школи.

Своєрідним центром національного культурного життя в період революції стала культурно-просвітницька благодійна організація “Просвіта”. За участі громадських діячів, письменників, композиторів, акторів активно налагоджувала видавничу справу та розповсюдження книг, газет, часописів. Важливою була роль товариства для національного усвідомлення селян. Завдяки просвітянським бібліотекам, драматичним гурткам, хоровим колективам, лекторіям вони дізнавалися про історичне минуле народу, брали участь в організації відзначень ювілеїв Івана Котляревського, Тараса Шевченка.

Завдяки народній популярності мережа товариства стрімко ширилася регіонами: на початку осені 1917 року в Україні діяли 952 “Просвіти”, 1920 року налічувалося понад 1500, у червні 1921-го – 4227.

Більшовики, прийшовши до влади, хотіли підпорядкувати мережу власним цілям і використати її для насаджування комуністичної ідеології. Але стикнулися із спротивом активістів. У 1920- роках комуністи знищили “Просвіту”.

Така ж доля чекала на українські навчальні заклади та спілки. Радянська влада ліквідувала університетську автономію, вчительське самоврядування. Всеукраїнську вчительську спілку розпустили, а педагогів включили до підконтрольної більшовикам Всеросійської спілки працівників освіти. Запровадивши обов’язкове навчання для дітей від 7 до 16 років, реорганізовувала всі державні, громадські й приватні школи України в єдину загальноосвітню трудову семирічну школу. Щоправда, аби не вибухнуло масове невдоволення, 1920 року до шкіл УСРР повернулася українська мова.

Українізація освіти, якою на початку 1917 року опікувалися громадські організації, значно активізувалася після створення 28 червня Генерального секретарства в справах освіти на чолі з Іваном Стешенком. На кінець 1917 року сформувалася така структура Генерального секретарства: департамент нижчої освіти (відділи початкової та вищої початкової школи), департамент вищої і середньої освіти з відділами середньої освіти і вищої школи, департамент до і позашкільної освіти (дошкільний і позашкільний відділи), департамент мистецтва.

На відділ середньої освіти впав весь тягар українізації шкіл. Він займався розробленням плану українізації школи, укладанням навчальних програм, підготовкою підручників, облаштуванням приміщень (Документи 1, 2, 3).

Діяльність відділу позашкільної та дошкільної освіти полягала в організації   «розумних культурних розваг, літературних читань, освітнього кінематографа, дитячих вечорів, концертів, спектаклів», видання «взірцевих каталогів просвітянських бібліотек, літературних і наукових читанок для різного віку розвитку», різноманітних довідників та інструкцій з практичними порадами. Велика заслуга у цій царині належала Софії Русовій.

Окрім цього, до складу департаменту мистецтва входили відділи: художньої промисловості, охорони пам’яток старовини і мистецтва, музичний, театральний, бібліотечно-архівний і пластичних мистецтв. Найважливішою ініціативою останнього стало заснування в Києві Української академії мистецтв.

Упродовж 1917 року в Києві відбулися два всеукраїнські вчительські з’їзди.

Перший відбувся у квітні за участю майже півтисячі делегатів. Його проведення ініціювало Товариство шкільної освіти. З’їзд прийняв резолюції про повну українізацію нижчої освіти; обов’язкове запровадження української мови, літератури, історії і географії в середній школі; заснування українських кафедр у вищій школі; заснування українських публічних бібліотек; повернення в Україну мистецьких та історичних цінностей; створення національних архівів і музеїв тощо. З’їзд звернувся до Української Центральної Ради з пропозицією утворити Всеукраїнську шкільну раду для контролю діяльності шкільних округ та їхніх кураторів від Тимчасового уряду. Обрали Центральне бюро Всеукраїнської учительської спілки, а Софію Русову – головою.

На другий з’їзд у серпні з’їхалися майже 700 делегатів для обговорення двох питань: українізація шкіл і план єдиної школи. Вирішили  з 1 вересня 1917 року запровадити навчання у нижчій школі тільки українською мовою. При цьому права нацменшин на освіту враховувалися. З’їзд прийняв рішення про відкриття Українського народного університету і Науково-педагогічної академії.

У відповідь на Інструкцію Тимчасового уряду про виділення в юрисдикцію Генерального секретаріату лише 5 українських губерній прийняли спеціальну резолюцію із вимогою “міцного й негайного сполучення всієї України в єдину державу”.

За 13 місяців Української Центральної Ради було засновано 53 українські гімназії, переважно в селах, оскільки в селах найбільше не вистачало навчальних закладів. У січні 1918 року міністром освіти в уряді УНР став Никифор Григоріїв. А  Іван Стешенко – педагог і державний діяч, літературознавець і перекладач, перший міністр освіти України, завдяки якому розпочалася українізація шкіл, відкрито Український народний університет, Педагогічну академію та Академію мистецтв – загинув 1918 року за невідомих обставин. За деякими версіями, його засудила на смерть більшовицька організація Зінківського повіту. Убитий у Полтаві. Похований у Києві.

Павло Скоропадський продовжив українізацію. Окремим законом він увів у російських школах українську мову і літературу, історію і географію України як обов’язкові предмети. В усіх державних установах і військових частинах створили курси українознавства.

Наприкінці врядування гетьмана в Україні діяло 150 українських гімназій.

 

Відкриття українських університетів

За гетьмана Павла Скоропадського урочисто відкрили державні українські університети – Київський і Кам’янець-Подільський.

Про створення університету в Києві вирішили в серпні 1917 року на 2-му Всеукраїнському педагогічному з’їзді. Український народний університет на природничо-математичному, юридичному та історико-філологічному факультетах мав готувати наукові кадри для українізації освіти. Заклад відкрився в жовтні 1917 року і діяв на базі Університету святого Володимира до 17 серпня 1918 року, коли Законом Ради міністрів Української держави його реорганізували в Київський державний український університет.

1 липня 1918 року гетьман Павло Скоропадський затвердив підписом Закон “Про заснування Кам’янець-Подільського Державного Українського Університету”. Ці два університети стали першими на українських землях державними закладами вищої освіти з українською мовою навчання.

Григорій Костюк “Зустрічі і прощання”: “Коли ж стало питання про ректора першого державного  українського університету в Кам’янці на Поділлі, то вибір упав тільки на молодого професора Івана Огієнка. Кам’янецький державний український університет за його керівництвом став справжнім першим великим розсадником української науки.  Але професор Огієнко був людиною далекого вгляду. Він розумів, що для університету потрібно готувати вже відтепер українські кадри. Як селянський син він знав, що переважна більшість українських дітей не мала змоги дістати середньої освіти. Розбуджена революцією, ця молодь рветься тепер до науки. Саме їй потрібно створити новий тип школи. Такою школою мали бути чотирирічні гімназії для дорослих”.

Урочисте відкриття Кам’янець-Подільського державного університету відбулося 22 жовтня 1918 року.

Іван Огієнко “Моє життя. Автобіографічна хронологічна канва”: “21 жовтня 1918 року. Будова тріумфальних брам. Ціле місто радісно готується до Свята Культури. Прикраса домів. Кам’янецький двірець пишно прибраний. Високо над ним – тризуб із електричних ламп… Вечір. Телеграма із Києва, що окремий потяг із гостями на свято вирушає з Києва”.

На чолі делегації – представник Гетьмана генерал Євген Лібов. Від імені Міністерства освіти університет відкрив товариш (заступник) Міністра освіти Петро Холодний та виголосив промову: “За короткий час уже вдруге ми маємо нагоду вислухати грамоту про відкриття найвищої просвітньої інституції – університету, один раз у стольному Києві, вдруге тут, на політичній грані, що проходять по живому тілу українського народу. Нещасливі історичні події XVII віку знесилили Україну, чужа культура її приспала… За 250 років чужого панування позбулися ми тих скарбів, що придбали предки наші. Тільки невтомна праця на полі чужої культури, котрої гаслом було навчитися чужому, не цураючись свого, виведе нас у добру путь, на той шлях, на котрому поборемо темноту нашу”.

Софія Русова “Мої спомини”: “Приїхали туди  [до Кам’янця]  окремим поїздом – ціле Міністерство Освіти, представники інших міністерств,просвітніх організацій та ін. …Тут справді було місце для університету: сила архівів, два місцеві музеї,великий будинок семінарії і так близько до Галичини, до Європи. Всі казали, що це прорубується вікно в Європу, до її науки”.

Першим ректором Кам’янець-Подільського державного університету став відомий вчений, політичний, громадський і церковний діяч, мовознавець, історик церкви, майбутній митрополит Української православної автокефальної церкви Іван Огієнко. На момент відкриття університет мав богословський, природничо-математичний та історико-філологічний (з двома національними кафедрами: польської і єврейської літератури та історії). Уже за рік тут навчалися понад 1400 студентів із різних регіонів України.

Голова повітової земської управи Олімпіада Пащенко: “Коли б так само, як будувався цей Університет, будували були й цілу Українську Державу всіма силами Нації – від найбільших починаючи, а найменшими кінчаючи, – вона б повстала була, міцна й світла…”

Від вересня 1920 року, коли більшовики втретє захопили Кам’янець-Подільський, нарком освіти Володимир Затонський надіслав в усі освітні заклади України телеграму (подаємо мовою оригіналу): «Звернути увагу на Кам’янецький державний український університет. Кам’янецькі комуністи перебувають у полоні петлюрівської інтелігенції. Реальних сил для підтримання на висоті університету в Кам’янці немає. Контингент слухачів нікчемний. Безробітні дівулі та поповичі. В самому університеті продовжують засідати старці, що вижили з розуму, та наукові світила на кшталт гетьманівського, потім – петлюрівського скарбника Лебедя-Юрчика, котрий викладає там фінансове право. Професори непогано влаштувалися за рахунок університету та позирають на захід. Усіх треба розігнати. У тому вигляді, як він існує зараз, університет компрометує радянську владу».     

“Добре оборудована і поставлена українська школа далеко, безмірно більше може дати для справи політичної автономії, ніж сотні найкращих демагогічних трактатів. Кілька поколіннів, переведених через рідну школу, дадуть таку міцну й непохитну відпору до наших політичних демагогів, якої не створити всякими гострими заходами. Автономія свідомого національно й освіченого народа сама прийде — так само натурально, як падає з дерева достиглий плід. Це може помалу робиться, але зате міцно, бо на віки. І для цього в рамцях вільної держави досить морального впливу і авторитету, коли не можна впливати через формальну власть”. Сергій Єфремов. 6 серпня 1917 року.

Українська Академія наук

Вперше ідею створення академічного наукового центра європейського зразка, який би об’єднав українських науковців по обидва боки державного кордону між Австро-Угорщиною й Російською імперією, просувало Літературно-наукове товариство ім. Шевченка у Львові (від 1892 року – Наукове товариство ім. Шевченка). Визначальна роль у цій справі належала Володимиру Антоновичу, Олександру Барвінському, Олександру Кониському, Михайлу Грушевському. В товаристві існували три секції: історично-філософська, філологічна, математично-природописно-лікарська.

Ідея заснування академії наук в Україні знайшла продовження в діяльності Українського наукового товариства (УНТ), заснованого 1907 року Грушевським у Києві. УНТ також мало три секції: історичну (очолив Михайло Грушевський), філологічну (голова – Володимир Перетц), природописно-технічну (Петро Холодний). Видання товариства – “Записки Українського наукового товариства” (18 томів), збірники секцій і статистичної комісії, тримісячний журнал “Україна”. У 1915 році діяльність УНТ припинилася, 1917 – відновилася.

Українська революція 1917–1921 років створила сприятливі обставини для розвитку науки. Львівське НТШ та київське УНТ структурою та діяльністю були подібні до академії наук, але функціонували за рахунок приватної ініціативи та пожертв.

За створення науково-дослідної установи під патронатом держави взялася у квітні 1917 року Центральна Рада. На загальних зборах УНТ Михайло Грушевський порушив питання про створення Української академії наук. Тож для розроблення статуту майбутньої академії та вивчення питань її фінансування обрано комісію з 12 осіб. Розпочали підготовку установчих документів. Однак реалізувати ідею створення академії не встигли.

«Думка про її заснування виникла ще за Центральної Ради, коли вироблено було вже й проект організації Академії» (Дорошенко Дмитро «Мої спомини про недавнє минуле. 1914–1920».

Від травня 1918-го (за гетьманату Скоропадського) з ініціативою створення академії виступив міністр народної освіти та мистецтва Микола Василенко. Пізніше він зауважить: “Думка про утворення Академії вже давно виникла серед українських вчених. Наукове товариство імені Тараса Шевченка у Львові, перше підняло це питання, до вирішення якого взагалі підходили близько… Тепер до цього …є нові сприяючі обставини, і завдання утворення в Києві Української Академії наук бере на себе Українська Держава. Це завдання – діло державної ваги, і вирішити його не під силу приватному товариству. Участь держави …дасть можливість здійснити думку про утворення в Києві Академії наук хутко і поставити її існування на твердий ґрунт. Академія мусить згуртувати навколо себе наукові сили”.

Микола Василенко запросив долучитися до заснування академії відомого вченого Володимира Вернадського. У травні 1918 року Володимир Вернадський занотував у щоденнику: “Все більше замислююся про створення потужного наукового центру в Києві, скориставшись сприятливою політичною кон’юнктурою.  …Треба знати, що хочемо отримати. Написати записку про Українську Академію Наук: 1. Національна бібліотека при Академії. Держава повинна дати кілька мільйонів на придбання книг. 2. Науково-дослідні інститути. Необхідно негайно скласти план. Вивчення Сходу у зв’язку з Кримом. Дослідні заклади у зв’язку з багатствами Півдня. Необхідна поїздка до Харкова, Катеринослава, Одеси. Зв’язок із Кримом”.

Отримавши згоду Вернадського на участь в організації академії, міністр Микола Василенко ініціював створення двох комісій. Перша – для розроблення законопроекту про створення установи. Друга – у справах вищої школи і наукових закладів. Головою обох став Вернадський (Документ 5). Він планував залучити до створення Академії Михайла Грушевського. Однак той сам відмовився і просив Вернадського не співпрацювати з урядом Скоропадського. Крім того, Вернадський і Грушевський мали різні погляди на організацію та структуру академії. Грушевський бачив установу історико-українознавчою, Вернадський – багатопрофільною, з нахилом на природничі та технічні спеціальності. Михайло Сергійович так і не увійшов до складу комісії.

Попри це, перша комісія на чолі з Вернадським мала солідне наукове представництво. До її складу увійшли відомі вчені: Дмитро Багалій, Микола Кащенко, Йосип Косоногов, Агатангел Кримський, Григорій Павлуцький, Степан Тимошенко, Євген Тимченко, Павло Тутковський, Михайло Туган-Барановський та  інші науковці.

Володимир Вернадський запропонував також при Академії створити заклади: Національну бібліотеку, Фізичний інститут, Дослідний біологічний інститут, Хімічну лабораторію, Мінералогічний інститут, Національний музей (природничого профілю), Український історичний музей, Астрономічну обсерваторію, Комісію для видання словника української мови, Археографічну комісію, Археологічний дослідний інститут, Комісію для вивчення природних виробничих сил України, Комісію для вивчення економічно-статистичного життя і ресурсів України, Комісію для видання пам’яток української словесності і мови (Документ 6).

Комісія з розроблення документів працювала від 9 липня до 17 вересня 1918 року. Провела 23 засідання. На них обговорювалися принципи заснування та структура Академії, Національної бібліотеки, Національного архіву, друкарні, йшлося про академіків та принципи їх обрання, приміщення та землю Академії, мову публікацій, премії та стипендії, засадизахисту дисертацій. Зрештою, комісія виробила проекти основних документів для прийняття урядових рішень (Документ 7). Передусім Комісія визначилася з офіційною назвою академічної установи: Українська Академія наук у Києві. Поширеним був і термін «національна», вживався безвідносно до її офіційного статусу.

Розуміння ідеї створення академії виявив гетьман Павло Скоропадський. 26 липня 1918 року, щойно комісія почала роботу, законом Української Держави “Про асигнування 200 тисяч карбованців на початкові видатки на організацію УАН” він виділив із Державної скарбниці відповідну суму як аванс “на початкові видатки на організацію Української Академії наук у Києві”.

Фізик Йосип Косоногов зауважував: “Перед Українською Державою стоїть невідкладне завдання культурного, економічного і промислового розвитку, і ніякі витрати й матеріальні жертви, які ведуть до розв’язання цього завдання, не можуть уважатися великими, бо народ, діставши знання, поверне витрачене на нього з надлишком”.

За день до прийняття закону про заснування УАН, 13 листопада гетьман затвердив постанову Ради Міністрів Української Держави, де йшлося про асигнування на утримання Української Академії 869 216 карбованців 69 копійок до кінця 1918 року. З них дві третини розподілялося на господарські й організаційні потреби, решта – на штатні видатки.

14 листопада гетьман ухвалив Закон “Про заснування Української академії наук у Києві” (Документ 8). Того ж дня призначено перших 12 дійсних членів УАН: Дмитро Багалій, Агатангел Кримський, Микола Петров, Степан Смаль-Стоцький, Володимир Вернадський, Степан Тимошенко, Микола Кащенко, Павло Тутковський, Михайло Туган-Барановський, Федір Тарановський, Володимир Косинський, Орест Левицький  (Документ 9).

27 листопада відбулося її перше Спільне зібрання (Документ 11). На ньому обрано Голову-президента УАН Володимира Вернадського. Неодмінним секретарем став Агатангел Кримський  (Документи 12, 13).Оприлюднили статут УАН, у якому йшлося: “Українська Академія наук у Києві є найвищою науковою державною установою на Вкраїні, що перебуває в безпосередньому віданні верховної влади”  (Документ 10).

У діяльності Академії визначалися три основні напрями: науково-теоретичні дослідження, у тому числі й фундаментального значення, дослідження практично-прикладного характеру та українознавчий напрямок включно з його соціально-економічною складовою.

УАН мала три відділи: історико-філологічний (очолив Дмитро Багалій), фізико-математичний (на чолі з Миколою Кащенком) і соціальних наук (головував Орест Левицький). Також при УАН діяли постійні та тимчасові комісії за різними напрямами, наприклад, із вивчення природних багатств України, археографічна, “для складання словника живої української мови”, “для складання біографічного словника діячів України”, соціальних і правничих питань.

У листопаді й грудні відбулося ще кілька зібрань УАН. У цей період створили Інститут технічної механіки. Його очолив Степан Тимошенко.

Трохи раніше, 2 серпня 1918 року, засновано Національну бібліотеку Української Держави (нині – Національна бібліотека України імені Володимира Вернадського). Вона згодом увійшла до складу УАН. Розпочалося академічне видання творів Тараса Шевченка й Івана Франка.

У грудні 1918 року було засновано такі комісії: для складання історично-географічного словника української землі (голова – Дмитро Багалій); для складання історичного словника української мови (директор – Євген Тимченко); для складання словника української живої мови (головний редактор і директор – Агатангел Кримський); для видання пам’яток новітнього українського письменства (голова – Сергій Єфремов); для виучування соціального питання (голова – Михайло  Туган-Барановський); Археографічну комісію (голова – Василь Данилевич). Запрацювали Акліматизаційний сад (директор – Микола Кащенко), Геодезичний інститут, Інститут для виучування економічної кон’юнктури та народного господарства України (директор – Михайло Туган-Барановський), Інститут технічної механіки (керівув – Степан Тимошенко). У січні 1919 року утворено Демографічний інститут (директор – Михайло Птуха), а також Постійні комісії по виучуванню звичаєвого права (директор – Орест Левицький), соціального питання (директор – Михайло Туган-Барановський), народного господарства (директор – Володимир Косинський).

На зборах 25 січня 1919 року вчені вирішили не евакуйовуватися разом із Директорією перед загрозою більшовицької окупації, а забезпечити функціонування Академії. 20 лютого 1920 року Академія наук, переглянувши і дещо доповнивши “Головніші правила українського правопису”, ухвалила їх як перший академічний правопис.

Незабаром до складу академії влилося Українське наукове товариство. Після окупації України більшовицькими військами у 1921 році Українська академія наук змінила назву на Всеукраїнську академію наук (ВУАН). 14 червня того ж року було введене положення “Про Всеукраїнську Академію наук”, де визначалася нова структура і статут ВУАН. До складу тепер входили інститути, музеї, комітети, наукові товариства, що керувалися власними статутами.

У 1924 році Михайло Грушевський повернувся до Києва та розпочав роботу в Академії. З його приходом розширилася діяльність українознавчих комісій, які були об’єднані в кафедру історії України під керівництвом професора.

Через запровадження форсованої індустріалізації від 1927 року посилилося  технічне спрямування ВУАН. До прикладу, виникла комісія Дніпрельстану.

У той же час комуністична влада розпочала встановлювати контроль над діяльністю науковців, репресії проти них. Були сфальшовані справи Спілки визволення України, Національного центру і т.д. Режим оточив “пильним наглядом” Грушевського. Наука радянізувалася, посилювався контроль за її діяльністю. На керівні посади ВУАН комуністи “посадили” своїх – осіб без відповідної освіти, зате благонадійних.

У 1930 році змінилася структура, ВУАН поділено по секціях. За радянської влади Академія неодноразово змінювала назву – Всеукраїнська академія наук, Українська академія наук, Академія наук УСРР та УРСР.

Нині головна державна наукова установа країни називається Національною академією наук України.

Вивчення теми з використанням методу проектів

Метод проекту – це метод пошуку, тобто така організація навчання, при якій учні набувають знань і вмінь у процесі планування та використання практичних завдань-проектів. Проект дає можливість поєднати теорію та практику, спонукає школярів самостійно пройти всі етапи дослідження обраної теми, формує навички пошукової, аналітичної, творчої діяльності.

Проектна діяльність сприяє формуванню і розвитку таких компетентностей:

  • мовна, комунікативна;
  • інформаційна (учні вчаться шукати, аналізувати, структурувати інформацію, формувати власну точку зору);
  • критичне мислення, здатність розв’язувати проблеми, працювати індивідуально, у групах, у колективі, бажати та вміти навчатися протягом життя;
  • формування громадянської активності, усвідомлення національних і загальнолюдських цінностей, уміння визначати своє місце в суспільстві;
  • формування соціально-побутових навичок (вони формуються під час створення плакатів, буклетів, публікацій тощо);
  • формування ціннісних орієнтацій: вчаться керувати емоціями, свідомо приймати рішення, формують світогляд, усвідомлюють особисту роль.

Види проектів:

дослідницькі – повністю підпорядковані логіці дослідження і мають відповідну структуру: визначення мети, аргументація актуальності; з’ясування предмета і об’єкта, завдань і методів; характеристики методології дослідження; знаходження гіпотез розв’язання проблеми і визначення шляхів її розв’язання;

творчі – не мають детально опрацьованої структури спільної діяльності учасників, вона розвивається, розв’язання підпорядковується остаточному результату, інтересам учасників проекту, шляхом прийняття групою логіки спільної діяльності. Вони заздалегідь домовляються про заплановані результати і форму їх подання – рукописний журнал, колективний колаж, відеофільм, вечір, свято тощо. І тоді потрібен сценарій фільму, програма свята, макет журналу, альбому, газети;

ігрові – учасники обирають собі певні ролі, обумовлені характером і змістом проекту: літературні персонажі або реально існуючі особистості та “вживаються” в їхні соціальні ділові відносини, ускладнюють їх вигаданими ситуаціями. Ступінь творчості учнів дуже високий, але провідним видом діяльності є все ж таки гра;

інформаційні – спрямовані на збирання інформації про об’єкт, явище, її аналіз та узагальнення фактів. Такі проекти потребують добре продуманої структури, можливості проведення систематичної корекції під час роботи над проектом. Структуру такого проекту можна позначити таким чином: мета проекту, його актуальність; методи пошуку (літературні джерела, засоби масової інформації, бази даних, зокрема й електронні, інтерв’ю, анкетування тощо) та обробки інформації її аналіз, узагальнення, зіставлення з відомими фактами, аргументовані висновки); презентація (публікація, зокрема в електронній мережі, обговорення в телеконференції). Такі проекти можуть бути органічною частиною дослідницьких проектів, їхнім модулем;

практично орієнтовані – результат діяльності чітко визначено та зорієнтовано на соціальні інтереси учасників (документ, програма, рекомендації, проект нормативного акта, словник). Проект потребує складання сценарію всієї діяльності його учасників із визначенням функцій кожного з них. Особливо важливими є кваліфікована організація координаційної роботи у вигляді поетапних обговорень та презентація отриманих результатів і можливих засобів їх впровадження у практику;

За характером контактів проекти поділяються на внутрішні (організовані всередині однієї школи, між школами, класами в межах регіону, країни) та міжнародні (за участі представників різних країн із застосуванням інформаційних технологій).

За кількістю учасників проекти поділяються на особисті, парні та групові.

За тривалістю проведення розрізняють короткодіючі (кілька уроків з програми одного предмета), середньої тривалості (від тижня до місяця), довготривалі (кілька місяців).

Етапи роботи над проектом:

Підготовчий:

–         вивчення актуальних тем та вибір проблем для дослідження;

–         усвідомлення мотиву діяльності;

–         визначення доступних для використання джерела інформації;

–         складання орієнтовного плану з його подальшим обговоренням і коригуванням, затвердженням робочого плану проекту;

–         об’єднання в групи; розподіл обов’язків між виконавцями проекту.

Пошуковий:

–         визначення задуму проекту, висування гіпотез щодо його розв’язання;

–         виявлення й обговорення методів дослідження, на основі яких реалізовуватимуться проекти;

–         постановка мети проекту;

–         збір і вивчення інформації.

Аналітичний:

–         аналіз наявної інформації;

–         пошук оптимального способу досягнення мети проекту (аналіз альтернативних рішень), побудова алгоритму діяльності;

–         складання плану реалізації проекту: покрокове планування робіт;

–         аналіз ресурсів.

Практичний:

–         виконання запланованих технологічних операцій;

–         поточний контроль якості;

–         внесення (за необхідності) змін у роботу.

 Презентаційний:

–         підготовка презентаційних матеріалів;

–         презентація проекту;

–         вивчення можливостей використання проекту.

Контрольний:

–         аналіз результатів виконання проектів;

–         оцінювання якості проекту.

Технологія підготовки проектів-презентацій

Ознайомтеся з історичною довідкою про розвиток освіти і науки в часи Української революції 1917–1921 років і спробуйте реалізувати власний проект – створити тематичну презентацію.

Презентація – стислий, схематично-візуальний виклад матеріалу, який складається зі слайдів, створений засобами інформаційних технологій (комп’ютера, проектора, відповідного програмного забезпечення). MS PowerPoint  –  найпопулярніший програмний продукт, засіб для створення та проведення презентацій.

Створення презентації починається з обрання теми. Не варто обирати надто широку, або навпаки – завузьку тематику. Також слід переконатися, що у вас достатньо матеріалів для реалізації проекту.

Важливий етап створення презентації – планування її структури. Вона повинна бути логічною та системною. Типової не існує. Але попри це, варто пам’ятати, що починатися презентація має з титульного слайду, де зазначено тему виступу, відомості про доповідача, установу, яку він представляє, логотип. Якщо презентація складається більше, ніж із 30 слайдів, слід другим слайдом зробити зміст. Це покращить навігацію.

Смислові слайди – ядро проекту. Найліпша логіка їх викладу – від загального до конкретного. Останній слайд повинен мати контактні дані доповідача.

Правила роботи зі створення презентації:

1) Найкраща презентація – зі стислим слайдовим змістом. Максимально допустима кількість знаків – 290 (до 35 слів). текст Перетворюйте текст на тези, що включають ключові слова, фрази.

2) Дизайн слайдів – простий. Ідея повинна сприйматися з першого погляду, максимум за 10–15 секунд. Глядач не має шукати головну думку. Тому не переобтяжуйте слайди малюнками, схемами, текстами, світлинами. Бажано, щоб на слайді був лише один значущий елемент, на який глядач зверне увагу в першу чергу. Він же повинен нести основне смислове навантаження.

3) Один слайд – одна теза (думка, факт, поняття і т.д.).

4) Світлини, зображення, відеофрагменти, схеми, діаграми, графіки мають підкреслити або замінити текстову частину.

5) Усі цифри – в діаграмах, графіках, схемах, піктограмах.

6) Оформлення слайдів – естетично привабливе. Кольорова гама – від двох до чотирьох кольорів. Колір тексту та графічних елементів неодмінно контрастний відносно кольору фону. Мінімальний розмір шрифту – 20 кегль.

Завантажити: Методичні рекомендації до опанування теми про розвиток освіти і науки під час Української революції 1917–1921 років (Розмір: 2.4 MB, Завантажень: 11)

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*