Відновлення державної незалежності України

Відновлення державної незалежності України

18 серпня 1991 р. реакційні кола в керівництві СРСР з-поміж членів ЦК КПРС, керівників армії, КДБ і МВС вдалися до заколоту. Було створено антиконституційний орган – Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС). В СРСР було проголошено надзвичайний стан. Заколотники заблокували президента СРСР Михайла Горбачова на дачі в Криму. ДКНС оголосив недійсними закони та рішення органів влади та управління союзних республік, що суперечили законам СРСР. Це було спрямовано проти України, Литви, Латвії, Естонії, Грузії, Вірменії та Молдови, котрі ухвалили декларації про державний суверенітет. Рішенням ДКНС призупинялася діяльність політичних партій, громадських організацій та масових рухів, «що чинять перешкоди нормалізації ситуації». Це мало стосуватися Народного Руху України та інших національно-визвольних організацій в Україні. Виступ ДКНС не був підтриманий населенням України та інших республік. Лідери Литви, Латвії та Естонії не визнали ДКНС тому, що з березня 1990 р. не вважали себе частиною СРСР. Також ДКНС не користувався підтримкою і в самій Росії, оскільки соціально-політичний та економічний крах режиму підірвав легітимність будь-яких його дій. Проти ДКНС виступило керівництво Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки на чолі з президентом РРФСР Борисом Єльциним. Тим часом заколотники ввели війська до Москви.

Збройні сили та органи безпеки були приведені в бойову готовність на території України, у республіках Кавказу та Балтії. Залучення військ до дотримання надзвичайного стану готувалося в Києві та в Західній Україні. Патріотичні українські офіцери запропонували Голові Верховної Ради Л. Кравчукові надати військову допомогу для запобігання узурпації влади структурами ДКНС.

Тим часом у Москві масовий спротив зупинив ДКНС. 21 серпня в результаті наїзду бронетранспортерів загинуло троє мирних протестувальників. Декілька танків перейшли на бік народу. У протестах у Москві взяли активну участь українці, які на той час перебували в місті. На мітингах проти ДКНС, серед інших, майоріли й українські прапори. Так, над групою танків, які перейшли на бік мітингувальників, з’явився український синьо-жовтий прапор. У результаті масового протесту ДКНС було повалено. Його членів заарештували, а один з них – міністр внутрішніх справ СРСР – наклав на себе руки.

24 серпня 1991 р. під тиском депутатів з «Народної ради» та масових мітингів у столиці Верховна Рада України ухвалила Акт проголошення незалежності України. Це стало подією величезної історичної ваги. Проголошення незалежності відновило повноцінну державність України, дало змогу Україні утвердитися на міжнародній арені, запобігти денаціоналізації та знищенню українського народу, створило головну передумову для того, щоб український народ сам вирішував свою долю та був господарем на своїй землі.

Акт проголошення незалежності України був підтверджений Всенародним референдумом 1 грудня 1991 р. В референдумі взяло участь 84,2% виборців, з яких 90,3% проголосували за незалежність України. Підтримка незалежності України, що значно перевищувала 50%, була виявлена у всіх, за жодним винятком, регіонах України.

У грудні 1991 р. світ почав міжнародне визнання України. У грудні 1991 – січні 1992 рр. під контроль України перейшли частини радянських Збройних Сил, органи внутрішніх справ та безпеки. Вони прийняли присягу на вірність Україні. По суті, це була фінальна крапка в існуванні СРСР.

1 грудня на загальнонаціональних президентських виборах Президентом України було обрано Леоніда Кравчука. Колишній секретар ЦК КПУ Л. Кравчук не пішов проти суспільних настроїв і підтримав незалежність. За нього проголосувало 61,6 % виборців, за його основного опонента – лідера Народного Руху В’ячеслава Чорновола – 23,3%.

8 грудня 1991 р., після оголошення результатів референдуму про незалежність України, у Біловезькій Пущі в Білорусі зібралися лідери України (Л. Кравчук), Білорусії (С. Шушкевич) та Росії (Б. Єльцин). Вони підписали угоду про ліквідацію СРСР. Також було ухвалено рішення про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Верховна Рада України ратифікувала угоду щодо СНД, зробивши певні застереження.

Водночас Україні не вдалося взяти під контроль Чорноморський флот СРСР, який за угодами, підписаними при заснуванні СНД, мав належати Україні. Командувач ЧФ на початку січня 1992 р. передав командування флотом Україні і від’їхав до Москви, однак там був підтриманий президентом Росії Б. Єльциним та військово-політичними колами Росії. Після повернення командувача з Москви Чорноморський флот, за його наказом, вийшов з підпорядкування Україні. Проте окремі кораблі та частини Чорноморського флоту, всупереч волі командування, підняли український прапор. Невстановлення контролю України над Чорноморським флотом зумовлювалося насамперед браком енергійності тодішнього українського політичного керівництва. Проблема Чорноморського флоту була частково вирішена 1997 р., коли термін його функціонування на території України було обмежено 2017 роком. Проте цей здобуток було нівельовано в 2010 р., коли керівництво України згодилося на продовження перебування Чорноморського флоту Росії на території України до 2042 року.

Під міжнародним тиском керівництво України погодилося ліквідувати ядерну зброю. Між 1992 і 1996 рр. у результаті ядерного роззброєння Україна позбулася гігантського військового потенціалу. Після розпаду СРСР на території України залишалося 222 одиниці носіїв стратегічної ядерної зброї – 176 міжконтинентальних балістичних ракет і 46 важких бомбардувальників, а також відповідне ядерне оснащення (близько 2000 ядерних боєголовок міжконтинентальних балістичних ракет, крилатих ракет і ядерних бомб для бомбардувальників). Крім того, українське керівництво здало і кілька тисяч зарядів тактичної ядерної зброї. Україна отримала слабкі гарантії безпеки у зв’язку зі своїм ядерним роззброєнням. 5 грудня 1994 р. в Будапешті керівники України, Росії, Великої Британії та СІЛА підписали меморандум, у якому останні три країни пообіцяли поважати кордони України, утримуватися від застосування або погрози застосування сили проти України і «шукати підтримки Ради Безпеки ООН у випадку, якщо Україна виявиться перед загрозою агресії з боку ядерної держави». У 1995 р. до цих зобов’язань приєдналися Франція і Китай.

Перед країною постали великі можливості й одночасно великі проблеми. Найголовнішою з останніх була вкрай низька якість політичної еліти, вихованої в СРСР у якості периферійної й провінційної. Така еліта, виплекана імперією з метою підкорення та знекровлення України, не була здатна до раціонального і якісного патріотичного державного управління. Вона одразу взялася за використання корупційних можливостей, які відкрилися в новій незалежній державі.

Український промисловий потенціал за часів СРСР навмисне формувався з метою недопущення незалежності України. Він мав колоніальну структуру, тобто забезпечував незначний випуск кінцевої продукції. Водночас Україна була переобтяжена підприємствами військово-промислового комплексу. Бракувало конкурентоздатних підприємств, які б виробляли товари народного споживання. У країні розвинувся тяжкий товарний дефіцит та інфляція.

У 1994 р. на дострокових президентських виборах до влади прийшов Леонід Кучма (1994-2004 рр.). Десятиліття його президентства характеризувалося посиленням корупційних явищ в Україні та непрозорою приватизацією державного майна. Ця приватизація, по суті, стала переділом здобутого всім народом національного багатства серед наближених до влади осіб.

У той же час державній владі України в середині 1990-х рр. вдалося залагодити небезпечну проблему сепаратизму в Криму. Україна надала Криму автономію. Під тиском правоохоронних органів з України до Москви втік і склав свої повноваження сепаратистський президент Криму Ю. Мєшков.

У 1996 р. було ухвалено Конституцію України. Вона надала президентові основну владу в країні, водночас забезпечивши відносно незалежне існування парламенту, який з того часу став постійним вогнищем опозиційних настроїв. Збереження відносно незалежного і впливового парламенту не давало змоги встановити в країні завершений авторитарний режим.

З 1997 р., з розвитком корупційних процесів розподілу державної власності, в Україні почався серйозний тиск на ЗМІ з боку влади.

Після зникнення журналіста Георгія Гонгадзе в 2000 р. почався «касетний скандал». Невдовзі після зникнення Гонгадзе були оприлюднені таємні записи розмов президента Л. Кучми та високопосадовців, які мали відношення до цієї події.

Під впливом цих викриттів та тяжкої соціально-політичної й економічної ситуації в Україні розгорнувся масовий рух протесту. Особливо великі мітинги відбулися в лютому-березні 2001 р. в Києві. Під час антипрезидентських протестів 9 березня 2001 р., присвячених дню народження Тараса Шевченка, влада застосувала проти мітингувальників силу. Були заарештовані сотні людей, 14 з них отримали 2-4-річні терміни ув’язнення.

На парламентських виборах 2002 р. переміг виборчий блок національно-демократичного спрямування «Наша Україна». Країна рухалася до президентських виборів, на яких влада зробила ставку на чинного з 2002 р. прем’єр-міністра В. Януковича, а демократична опозиція – на колишнього прем’єр-міністра і голову Національного банку В. Ющенка.

Виборча кампанія 2004 р. характеризувалася масовими фальсифікаціями, грубим тиском влади на виборців та втручанням Росії у виборчий процес. Зокрема, в Україні було створено громадську організацію «Російський клуб», з іноземних громадян, бізнесменів та чиновників, яка вела протизаконну агітацію за одного з кандидатів. Крім того, напередодні виборів російський президент В. Путін двічі приїжджав до України, демонстративно виявивши прихильність до одного з кандидатів, та агітував голосувати за нього. Напередодні виборів керівники держави в один голос заявляли, що в Україні революція не можлива.

У вересні 2004 р. на В. Ющенка було скоєно замах. Кандидата в президенти було тяжко отруєно. Це позбавило Ющенка на час виборчої кампанії його головного ресурсу політичної боротьби – можливості безпосередньо спілкуватися з народом.

Ющенко-Історія в школі

Віктор Андрійович Ющенко (нар. 23 лютого 1954, с. Хоружівка, Недригайлівський район, Сумська область, Українська РСР) — український політик і державний діяч, голова партії «Наша Україна» (2005–2013), засновник та Голова Ради Інституту Президента Віктора Ющенка «Стратегічні ініціативи». Третій Президент України (2005–2010), голова Національного банку України (1993–2000), прем’єр-міністр України (1999–2001), лідер Помаранчевої революції.

За підсумками другого туру президентських виборів 21 листопада 2004 р. влада оголосила результати виборів, які більшість суспільства сприйняла як сфальсифіковані. Наступного дня мільйони громадян по всій країні взяли участь у мітингах проти фальсифікацій. У Києві на Майдані Незалежності зібралися сотні тисяч людей. Безперестану – і вдень, і вночі – на Майдані Незалежності перебували протестувальники, які жили в наметах, протестуючи й агітуючи інших громадян. Усвідомлення справедливості своєї справи народило у значній частині суспільства відчуття суспільної солідарності, що призвело до зменшення злочинності в столиці попри збільшення її населення на кількасот тисяч осіб на час тритижневих мітингів.

«Помаранчева революція» (названа так за кольором виборчої кампанії одного з кандидатів – В. Ющенка) почалася наступного дня після виборів – 22 листопада. Цей день випав на релігійне свято дня Архангела Михаїла, який традиційно вважався в Києві захисником міста.

За кордоном українську Помаранчеву революцію назвали однією з найбільш яскравих та надихаючих політичних подій. Іноземцям є з чим порівнювати – американська, британська і особливо французька революції за прогрес платили багатьма тисячами життів. А більшовицький переворот 1917 р. заплатив мільйонами життів за суспільний регрес. Адже лише через кількадесят років після подій 1917 р. більшість радянського суспільства нарешті припинила голодувати й почала відносно нормально харчуватися.

Перед Помаранчевою революцією політичний режим в Україні контролював політичні інституції, майже всю економіку та ЗМІ, проводив численні демонстративні навчання силових структур з метою тренування придушення масових заходів й залякування населення. Вирішальною мала стати підтримка режиму Москвою. Саме брак цієї підтримки наприкінці 1980-х рр. зробив падіння східноєвропейських комуністичних режимів «оксамитовим».

Помаранчева революція дала суспільству корисний досвід успішної соціальної дії. Рівень громадської солідарності, який було продемонстровано під час Помаранчевої революції на Майдані Незалежності в Києві та в багатьох інших регіонах країни, довів, що, попри століття цілеспрямованої деморалізації, в українському суспільстві збережено велику моральну силу. Під час Помаранчевої революції провалилися спроби деяких політиків організувати розкол України. Між регіонами України існує певна різниця в товщині радянських нашарувань, які в різній мірі присутні і на Заході, і на Сході, і в усіх інших регіонах країни. Ці нашарування природно значніші там, де чисельно переважав пролетаріат та був вкрай вузьким (чи силоміць став таким) прошарок гуманітарної інтелігенції. Однак для більшості населення України зрозумілі біди, які несе сепаратизм.

Проте під час Помаранчевої революції у грудні 2004 р. представники режиму Л. Кучми домоглися внесення змін до Конституції України. Ці зміни розбалансували систему влади в Україні, зруйнували конституційні механізми стримування і противаг, сприяли паралічу системи правоохоронних органів та підважили систему гарантування національної безпеки. Такий стан Конституції у наступні роки серйозно дестабілізував політичну ситуацію в країні.

Наступні роки після Помаранчевої революції позначилися частими змінами урядів, збереженням значного рівня корупції, політичними скандалами та зміною політиками своїх проголошуваних позицій заради кар’єрних інтересів. Головною проблемою України стала корумпованість і безвідповідальність еліти, різка невідповідність її рівня завданням, що стоять перед державою, та рівню розвитку суспільства. Це гальмувало поступ України до здобуття надійної безпеки та дієвої ефективної демократії. У лютому 2010 р. на президентських виборах в Україні переміг В. Янукович, отримавший менше половини голосів виборців. Його перемозі сприяли сварки серед опонентів. Водночас процеси в самому суспільстві, зміцнення його самосвідомості й патріотизму зберігають можливості відродження України, яке забезпечить їй гідне місце в Європі й світі.

Головним досягненням новітньої доби історії України стало здобуття незалежності.

Україна розташована на перехресті шляхів між двома ключовими центрами світу – Європою і Азією. Саме в цих частинах світу традиційно творилася світова історія. Щедра українська земля приваблювала завойовників, які хотіли привласнити українські землі, ресурси та історію. У XX ст. задля цього завойовники вдавалися до геноцидів – масових убивств українського населення. Без власної держави народ залишався беззахисним проти зовнішніх ворогів. Тільки завдяки незалежності український народ отримав шанс фізично зберегтися.

Завдяки незалежності Україна повернулася на карту світу, а український народ знову здобув своє місце в Європі й світі. Українцям не варто ображатися на історію. Ще у 1980-х рр. уряди інших держав були впевнені, що українського народу вже немає.

Завдяки незалежності в Україні почали розвиватися засади демократії. Демократія означає, що рано чи пізно з’являться можливості для самореалізації більшості членів суспільства.

Україна – уже не економічний уламок імперії. Це країна, здатна до самостійного існування. Україна з 2000 р. почала демонструвати суттєві економічні успіхи. Попри дорожнечу енергетичних ресурсів, брак політичного забезпечення виходу на нові ринки, майже повну відкритість внутрішнього ринку, чимало українських товарів стали конкурентоздатними на світовому ринку й удома. Українська економіка розвиває одночасно різні сектори, а не фокусується на окремих секторах.

За роки після Помаранчевої революції Україні вдалося намітити злам у негативних соціальних тенденціях. В країні підвищилася народжуваність і зменшилася смертність. Хоча наслідки геноцидів і демографічних катастроф XX ст. даються взнаки: Україна все ще одна з перших у світі за швидкістю зменшення населення.

Про те, що глибока соціально-демографічна криза – наслідок саме радянського панування, переконливо свідчать регіональні соціально-демографічні дані. Найвища народжуваність, найменша смертність, найменша злочинність, найменші показники соціальних хвороб (СПІД, туберкульоз тощо) – саме в тих регіонах, які менше часу перебували під радянським пануванням.

Значення духовних наслідків незалежності не поступаються суто матеріальним. Завдяки незалежності Україна отримала шанс відновити самоповагу, повернути собі власну історичну місію, без якої країна — це просто територія.

Кожна держава, яка прагне залишити свій слід, легітимізувати свої претензії на особливу роль у світі, повинна мати місію, спрямовану на все людство. Українська місія природно виростає з української історії. Виразну національну рису – волю до свободи, яка в екстремальних випадках навіть має тенденцію до переростання в анархію – століттями відзначали в українцях іноземці.

Саме українці поклали найбільше жертв у боротьбі з тоталітаризмом – починаючи з півторамільйонних жертв антибільшовицької боротьби 1917-1923 рр. і закінчуючи заповненими українцями таборами «ГУЛАГу». Тому для України природна місія, яка виростає з її історії, – бути на межі Європи й Азії, залишаючись при цьому володарем найбільш сутнісної ознаки європейської цивілізації – відданості особистій і національній свободі.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*