Післявоєнна відбудова, «відлига» й «застій» в СРСР та їхній вплив на ситуацію в Україні

Післявоєнна відбудова, «відлига» й «застій» в СРСР та їхній вплив на ситуацію в Україні

Після закінчення війни країна потребувала термінової відбудови промисловості в умовах підготовки до нового протистояння із Заходом.

Радянський вождь Й. Сталін в розмовах із радянськими чиновниками й колишніми партизанськими командирами заявляв, що Україна є для СРСР «ворожою країною». Через таке ставлення імперії після війни значна частина заводів, що були евакуйовані з України на початку війни на Схід, так і не було повернуто. В Україні імперська влада цілеспрямовано розвивала колоніальний тип економіки, коли республіка виробляла насамперед сировинну продукцію, проміжні деталі, але замало кінцевого продукту.

Воєнні поразки СРСР на початку війни та страждання населення суттєво вплинули на свідомість громадян СРСР. Під час війни мільйони людей – військові і вивезені на примусові роботи до Німеччини – побували за кордоном й побачили інше життя. Повоєнний час характеризувався спробами режиму репресіями повернути свідомість населення до попереднього стану. Репресії відновилися, але вони були менш масовими, ніж до війни. Керівництво СРСР вважало, що методами фізичного знищення вже в цілому добилося поставлених цілей із підкорення й денаціоналізації населення України. Водночас на щойно приєднаній Західній Україні кількість убитих і репресованих (разом із депортованими) у 1944-1945 рр. і в післявоєнні роки перевищила півтора мільйона осіб.

У 1946 р. на всій території України, крім західних областей, почався новий Голодомор 1946-1947 рр. Він проходив за сценарієм Голодомору 1932-1933 рр., з централізованим вилученням хліба в колгоспах. Радянська влада централізовано скоротила на 4 мільйони осіб кількість людей в Україні, які отримували хлібні картки, обклала надмірними податками присадибні господарства, вивозила харчі з України. У цей же час за 1946-1947 рр. з СРСР було експортовано 2,5 млн тонн зерна. Голодуючі змушені були вживати в їжу різні сурогати, траву, листя дерев, м’ясо загиблих тварин, ховрашків тощо. Доходило й до канібалізму. У той же час хліб масово вивозився для продажу за кордон. Станом на 2 липня в 1947 р. в Україні нараховувався понад 1 млн 154 тис виснажених голодом людей – дистрофіків. У результаті голодомору 1946-1947 рр. загинуло до 1 мільйона людей. Найбільше голод вразив Південну Бесарабію – південний регіон Одеської області, щойно у 1940 р. приєднаний до СРСР. Різноетнічне населення Бесарабії мало можливість спостерігати, як конфісковане в них зерно завантажувалося на танкери й топилося на очах у голодних людей. Це робилося задля того, щоб морально надломити населення регіону та придушити ідею опору. Плани остаточного винищення населення України могло зламати різке загострення міжнародного становища в 1947 р., зокрема виникнення можливості воєнного конфлікту зі США та Великою Британією, у зв’язку з чим існувала потреба робочих рук та військовослужбовців.

Під час війни влада СРСР загравала з Україною. Україні окремими символічними заходами ніби пропонувався статус «другої» за значенням республіки СРСР після Росії. Зокрема, було запроваджено орден Богдана Хмельницького, відновлено українські міністерства закордонних справ і оборони. Це робилося задля того, щоб увести українське населення в оману.

Тим часом репресії проти української культури тривали. У 1946 р. вийшла постанова ЦК ВКП(б) про «український буржуазний націоналізм», унаслідок якої кілька тисяч представників української інтелігенції було заслано до концтаборів. Цей час пізніше було названо «ждановщина» за прізвищем безпосереднього організатора гонінь.

Особисто Сталін організував переслідування всесвітньо відомого українського режисера Олександра Довженка. За сценарій фільму «Україна в огні», в якому були висвітлені українські патріотичні ідеї, Сталін особисто погрожував йому арештом. Проте Довженко був надто популярний і відомий у світі, що врятувало йому життя. У результаті йому довічно заборонили жити на Батьківщині. Сам режисер перед смертю заповів поховати його серце в Україні.

Схожа доля спіткала відомого поета Володимира Сосюру, який за вірш «Любіть Україну» був підданий цькуванням і переслідуванням. Митці, щоб фізично вижити, мусили пристосовуватися. У 1959 р. він таємно написав героїчну поему «Мазепа», яку відіслав за кордон, попросивши надрукувати її після його смерті.

Популярний український письменник Остап Вишня 10 років провів за ґратами в радянському концтаборі. Його було звільнено тільки в 1944 р., коли радянський режим намагався відбілитися від репресій проти улюбленця України.

Післявоєнний Радянський Союз задля прискореної відбудови країни потребував значної кількості спеціалістів на заміну вибулим під час війни кадрам. Завдяки цьому після війни вища освіта стала масовою серед населення. Це мало позитивне значення для розвитку України.

Водночас керівництво СРСР з метою русифікації швидко перекладало російською вищу освіту в Україні. У 1951 р. за бажання складати іспити рідною українською мовою були репресовані сотні студентів Харківського державного університету.

5 березня 1953 р. помер радянський диктатор Сталін. У червні 1953 р. було заарештовано його поплічника, міністра внутрішніх справ Л. Берію. Це було зроблено за ініціативи колишнього голови Ради Міністрів Української РСР М. Хрущова та військових генералів, які побоювалися репресій проти себе з боку відомого своєю жорстокістю Берії. Побоюючись, що вірні Берії співробітники спецслужб спробують його відбити, заступник головнокомандувача ВПС СРСР, уродженець Харкова П. Батицький розстріляв Берію в присутності генерального прокурора Р. Руденка та генерала армії К. Москаленка.

Невдовзі до влади в СРСР прийшов Микита Хрущов, ставши Генеральним секретарем ЦК КПРС (1953-1964 рр.). Він вповні усвідомлював неконкурентоздатність радянської системи та її вразливість. Соціальна складова політики СРСР різко посилилася. За правління Хрущова в СРСР було вперше після Жовтневого перевороту 1917 р. ліквідовано дефіцит найнеобхідніших харчів. Також за його правління було звільнено з фактичного кріпацтва селянство, яке доти не мало прав виїжджати без дозволу влади за межі своїх сільських районів. Почалося будівництво масового житла для пересічних людей – так званих «хрущовок», що дозволило отримати мінімальний комфорт десяткам мільйонів людей, які доти не мали й того.

Попри те, що Хрущов сам був співучасником численних злочинів сталінізму, у доповіді на XX з’їзді КПРС у червні 1956 р. він знайшов у собі сили проголосити боротьбу проти «культу особи» Сталіна. За одну ніч по всій країні були демонтовані пам’ятники Сталіну, а його труп винесено з мавзолею в Москві. У доповіді XX з’їзду Хрущов, зокрема, повідомив, що Сталін готував виселення всіх українців з України до Сибіру, так само, як це було зроблено щодо деяких інших народів СРСР – кримських татар, карачаївців, балкарців, чеченців, інгушів, калмиків та ін. За словами Хрущова, виселення українців не було здійснено тільки через їхню велику кількість.

Водночас засудження тоталітаризму було половинчастим. У 1955-1956 рр. партійне керівництво вирішило реабілітувати репресованих посмертно. Прокуратура визнала це законним, але так і не притягла до відповідальності ані сотні тисяч працівників держбезпеки, що застосовували катування, ані суддів, іцо послали на смерть невинних людей.

За часів Хрущова в Україні відбулося різке посилення русифікації в освіті та всьому культурному житті. Разом з тим припинення масових репресій викликало прогресивний культурний рух інтелігенції, названий «шістдесятниками» за роками діяльності його представників. «Шістдесятники» протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими.

Крім того, «шістдесятники» виступали на захист національної мови й культури. Основу руху «шістдесятників» склали письменники В. Шевчук, Г. Тютюнник, В. Дрозд, І. Драч, М. Вінграновський, В. Симоненко, Л. Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало, художники А. Горська, В. Зарецький, літературні критики І. Дзюба, Є. Сверстюк, режисер Л. Танюк, кінорежисери С. Параджанов, Ю. Іллєнко та ін. Рух «шістдесятників» викликав репресії та обмеження з боку репресивних органів.

У 1963 р. міліція жорстоко побила одного з найбільш видатних «шістдесятників», геніального українського поета Василя Симоненка (1935-1963 рр.), після чого він помер від швидкоплинної хвороби нирок. Перед тим Симоненко та інші правозахисники виявили місця поховання розстріляних НКВС на Лук’янівському та Васильківському цвинтарях, в Биківні, про що заявили до міської ради. Симоненка звинуватили в антирадянській пропаганді, а його твори були заборонені.

М. Хрущов, маючи перед очима вкрай низьку ефективність радянського господарства, був ініціатором низки нововведень: освоєння цілинних земель, перебудови управління промисловістю й сільським господарством (утворення промислових районів, поділ обкомів КПРС на сільські й міські) тощо. Однак ці заходи не мали успіху (зокрема, примусові посіви кукурудзи в районах, не сприятливих для цієї культури).

У 1954 р. офіційним рішенням вищих державних органів СРСР Україні було передано від Росії Крим. Його передача Україні формально припала на відзначення 300-ліття Переяславської ради. Фактичною причиною передачі Криму Україні була необхідність відновлення господарства півострова, спустошеного війною та депортацією кримських татар, що більш ефективно могла зробити Україна.

У 1956 р. СРСР здійснив агресію проти Угорщини, усунувши воєнною силою уряд Імре Надя, який прагнув демократичних реформ.

1961 р. позначився вкрай небезпечною Карибською кризою. СРСР, задля тиску на США, встановив на Кубі ракети, здатні донести ядерний боєзаряд до території США. Уряд США, дізнавшись про це, оголосив Кубі морську блокаду. Від сутички, яка могла призвести до ядерної війни, вберегло особисте рішення лідерів СРСР і США М. Хрущова і Д. Кеннеді, які домовилися вивести радянські ракети в обмін на обіцянку США не атакувати Кубу.

Вище партійне керівництво було незадоволене «волюнтаристичними» методами керівництва Хрущова, які загрожували розвалити вироблену Сталіним тоталітарну систему. Хрущов щиро намагався покращити життя трудящих, безпосередньо сприймав критику. На відміну від Сталіна, він не викликав страху в людей. Хрущов, зокрема, критикував культурні течії «абстракціонізму» й «модернізму», що викликало майже відвертий скептицизм з боку інтелігенції.

У 1964 р. політбюро ЦК КПРС усунуло М. Хрущова з усіх керівних посад. Його не було страчено, а лише відіслано під довічний домашній арешт на дачу, що свідчило про певну лібералізацію режиму.

До влади прийшов Леонід Брежнєв (1964-1982 рр.). Його правління історики характеризують як «застій». У цей час радянська економіка продовжувала поглиблювати відставання від Заходу, розвиваючись переважно екстенсивно – за рахунок збільшення видобутку корисних копалин та розширення посівних площ.

Нові геологічні відкриття дозволили СРСР тривалий час утримуватися від реформ і одночасно забезпечити й утримувати паритет зі США за ядерними та іншими озброєннями. Проте ці досягнення не могли компенсувати крайньої економічної неефективності системи Радянського Союзу. В економіці відбулося накопичення вкрай неефективних функцій, установ та посад. Планова економіка намагалася передбачити всі ланки виробництва, однак на практиці здатна була це здійснити тільки на найбільш пріоритетних оборонних виробництвах. У країні після кількох років відносного насичення товарами почався гострий дефіцит окремих груп товарів. Іноземні товари, закуплені урядом за кордоном за валюту, отриману від продажу корисних копалин, значно випереджали за якістю радянські. Для пересічних людей було проблемою купити якісний одяг, взуття або харчі, у той час як партійні та державні керівники отримували спеціальне забезпечення.

У 1968 р. СРСР разом з іншими членами Варшавського договору здійснив агресію проти Чехословаччини під час придушення «Празької весни». Місцевий уряд запланував проведення демократичних реформ, проте був повалений радянськими військами.

В Україні в цей час першим секретарем КПУ був Петро Шелест (1963-1972 рр.). Він був одним з тих, хто готував XX з’їзд партії та реабілітацію репресованих. Під час перевороту, спрямованого проти М. Хрущова в 1964 р., Шелест активно підтримав Л. Брежнєва, про що згодом шкодував.

Шелест обстоював економічні інтереси України перед «центром», підтримував надання Україні більших прав, виступав на захист прав української мови в шкільній освіті, друкуванні газет, журналів і книжок, захищав від звинувачення в націоналізмі окремих українських діячів культури (зокрема О. Гончара, І. Дзюбу).

Такий курс Шелеста не задовольняв московське керівництво. 10 травня 1972 р. Шелеста звільнили з посади першого секретаря ЦК КП України «у зв’язку з переведенням на іншу роботу». Мотивуючи відставку П. Шелеста, Л. Брежнєв закидав йому надмірну самостійність у вирішенні питань та «прояви націоналізму». Книга П. Шелеста «Україна наша радянська» зазнала гострої критики за «ідеалізацію» минулого України та обстоювання самобутності УРСР. У квітні 1973 р. П. Шелеста вивели зі складу Політбюро ЦК КПРС «за станом здоров’я» і відправили на пенсію. Йому, як і режисерові Олександрові Довженку, заборонили жити в Україні.

Після усунення Шелеста русифікація в Україні різко посилилася. У 1972-1974 рр. Україною прокотилася хвиля репресій проти осіб, яких запідозрювали в українському патріотизмі. Загалом за цей час в Україні за політичними звинуваченнями було заарештовано близько двох тисяч осіб.

У 1976 р. група українських дисидентів заснувала Українську громадську групу сприяння виконанню Гельсинських угод (Українську Гельсинську спілку). Ця організація поставила за мету добиватися виконання керівництвом СРСР підписаного ним у 1975 р. Заключного акта Наради у справах безпеки і співробітництва у Європі, який передбачав повагу громадянських прав та норм міжнародного права. До складу УГС увійшли відомі дисиденти Микола Руденко, Олександр Бердник, Петро Григоренко, Іван Кандиба, Левко Лук’яненко, Мирослав Маринович, Олекса Тихий, В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус та ін. У 1977-1979 рр. практично всі члени групи були заарештовані й отримали значні терміни ув’язнення.

Радянська влада продовжувала жорстоко переслідувати істориків, письменників, діячів культури, творчість яких мала ознаки українського патріотизму. їхні твори заборонялися або знищувалися. Так, було спалено наклад книги «Хортиця в героїці і легендах», а її автора М. Киценка звільнено з посади. Зазнали утисків і гонінь історики М. Брайчевський, Я. Дашкевич. Натомість в Україні культивувалося забуття історії України, підміна її реальних подій радянськими звітами про з’їзди партії, виробництво чавуну, сталі і т.ін., так, ніби на українській землі за всю її тисячолітню історію не було нічого цінного чи вартісного. Радянська влада цілеспрямовано культивувала комплекс меншовартості українців, який при належному знанні історії не мав би шансу на існування. Це робилося з використанням усієї потуги тоталітарного державного механізму, в тому числі й репресивного апарату.

Українська мова та культура послідовно витіснялися радянським режимом. З кінця 1950-х рр. на всій території України почався особливо масовий примусовий перехід середньої та професійної освіти на російську мову. З початку 1970-х рр. захист дисертацій дозволявся виключно російською мовою. Ті, хто протестував проти цього, піддавалися репресіям.

Для дискредитації української мови, культури й історії та прищеплення українцям почуття меншовартості застосовувалися фальшиві ідеологічні штампи (про Київську Русь як колиску трьох народів, про те, що Москва є «старшим братом» Києву, що українці з’явилися щойно в XIV ст. тощо). Для дискредитації України вживалися провокації, які режим мав можливість масштабно й безкарно вживати. Найбільш потворний мікроавтомобіль радянського виробництва було названо «запорожцем», у той час як для українців це слово традиційно означало еталон гідності й достоїнства. На батьківщині Тараса Шевченка в Черкаській області районний притулок для розумово неповноцінних дітей було організовано в с. Шевченковому (де Тарас Шевченко мешкав з двох років), а обласний – у містечку Шевченковому.

Унаслідок побудови дамб на Дніпрі в 1930-1950-х рр. та утворення водосховищ відбулося затоплення безцінних з точки зору історії й археології земель долини Дніпра. На них здавна розташовувалися осередки державності, зокрема місця Запорізьких Січей, козацьких монастирів, скіфські кургани тощо. При цьому перед затопленням не було проведено майже жодних археологічних робіт.

Порушувався історичний ландшафт України. На карті України з’явилися десятки міст і сіл з безликими назвами «Леніно», «Пролетарське» тощо. На Донбасі стародавні міста, які створювали обличчя краю – Бахмут і Тор – перейменували на Артемівськ і Слов’янськ. Такі ж перейменування відбувалися по всій Україні.

У 1974 р. ЦК КПРС проголосив курс на створення «нової історичної спільноти – радянського народу». Таким чином було прямо проголошено курс на денаціоналізацію і, в перспективі, ліквідацію народів СРСР, у тому числі українського. Після цього ще більш прискорилася русифікація освіти та інших сфер громадського життя.

Протягом 1970-1980-х років простежувалася стійка тенденція до зменшення кількості україномовних видань та їхніх накладів. Якщо у 1970 р. українською мовою видавалось 3 112 назв книг і брошур загальним тиражем близько 93 млн примірників, то у 1988 – 1 779 назв тиражем менше 79 млн прим.

Український журнальний ринок практично повністю поглинався російськомовною продукцією. На початок 1970-х рр. в Україні розповсюджувалося 27 журналів, присвячених питанням народної освіти, з них лише 3 – українською мовою; з 85 часописів з проблем охорони здоров’я лише 2 публікувалися українською мовою; з 12 журналів з фізкультури та спорту 11 були російськомовними; зі 140 літературно-мистецьких видань українською мовою було лише 18.

У 1970-1980-х рр. зріс випуск російськомовних газет, набрав обертів принцип двомовності низки центральних та місцевих видань. Так, у 1970 р. у республіці видавалось 2618 російськомовних газет і 2118 україномовних, а в 1988 р. – 1784 і 1261. Причому в 1988 р. разовий тираж українських газет становив приблизно 16 млн примірників, тоді як російських перевищував 24 млн. Крім того, випущена безпосередньо в Росії й розповсюджувана в Україні російськомовна преса багатократно перевищувала за кількістю українську.

Переважно російськомовним ставало кіновиробництво. ЦК КПРС проводив спеціальні наради для боротьби з так званим «українським поетичним кіно», про «загрозу» від нього говорив сам Генеральний секретар ЦК КПРС Брежнєв. Після критики стрічок «Тіні забутих предків» (1965) С. Параджанова, «Джерело для спраглих» (1965), «Білий птах з чорною ознакою» (1972) Ю. Іллєнка та ін. кінематографісти з винятковою обережністю бралися як за українську тематику, так і за озвучення фільмів українською мовою. Український кінематограф практично зникав.

Задушлива атмосфера знищення всього українського призвела до окремих радикальних акцій протестів, аналогічних тим, до яких вдалися окремі чехи й словаки під час придушення «Празької весни». Так, у 1978 р. на Чернечій горі у м. Каневі на могилі Тараса Шевченка на знак протесту проти русифікації України спалив себе дисидент Олекса Гірник.

1979 р. було вбито композитора й співака Володимира Івасюка, пісні якого мали виразно український національний колорит та користувалися великою популярністю. У 1984-1985 рр. у радянських таборах було замордовано правозахисників Юрія Литвина, Валерія Марченка, Василя Стуса, Олексу Тихого.

Русифікація охопила усі без винятку сфери духовного життя українського суспільства. Протягом останніх десятиріч існування Радянського Союзу в Україні здійснювалася жорстка антинаціональна мовна політика, основним завданням якої було планомірне знищення української мови й культури. Процеси денаціоналізації в Україні були настільки стрімкими, що, лише здобувши незалежність, український народ отримав шанс зберегтися.

Мова навчання учнів денних загальноосвітніх шкіл

Мова навчанняНавчальний рік
1980/811985/861988/89
тис. осіб%тис. осіб%тис. осіб%
українська354455,1327849,1322847,8
російська289544,9341250,9352152,2

Мовою першоджерел:

«Хрущов і Берія не пустили мене в Київ, я український ізгой. Кара, яку мені придумали великі люди в малості своїй, жорстокіша за розстріл. Я хочу писати серед свого народу… Невже я не можу жити на Вкраїні?… Я втратив радість. І творчість моя пригасає в стражданні й журбі. Умерти? Я вже мертвий. Я забуваю мову свою. Пишу, розлучений з народом моїм, з матір’ю, з батьковою могилою, з усім-усім, що любив на світі більш над усе. Мене з’їдає туга по Вкраїні… Ой, земле рідна, мати моя і печаль. Прийми мене хоч мертвого. Що мені робити тут, у Москві, на самоті. Кричу! Що ж ви робите зі мною?! Мене вбивають повільним вбивством, і вже мені не воскреснути. Розтерзана і умучена душа моя до краю. Я України син. Нащо одняли у мене Матір? Земле моя рідна, коли б хоч Ти була щаслива».

Зі щоденника українського кінорежисера О. Довженка, 1945-1946 рр.

Василь Семенович Стус -Історія в школі

Василь Семенович Стус (6 січня 1938, село Рахнівка, Гайсинський район Вінницька область — 4 вересня 1985, табір ВС-389/36-1 біля села Кучино, Пермський край, РРФСР) — борець за незалежність України у XX столітті, видатний український поет XX століття, перекладач, прозаїк, мислитель, літературознавець, правозахисник

«Я снова требую полной гражданской реабилитации всех жертв чинимого беззакония и строжайшего наказания тех, кто упрятал в мордовскопермские лагеря многих участников украинского национально-демократического движения, действующего в рамках советского конституционного права. Пять лет, проведенные мной в лагере, только утвердили меня в справедливости избранного пути: необходимость демократизации общественной жизни в СССР, обеспечение свободного развития для каждого народа и каждого человека становится все очевиднее. Это значит, что и число отважных, добровольно взявших на себя нелегкую ответственность за дальнейшее развитие своего народа, будет расти все быстрее. Пространство человеческих прав, очерченное текстом Декларации, очень урезано. После 1948 г. мир во многом изменился, изменилась и степень политической зрелости общества, поэтому насильно удерживать людей на урезанной территории гражданского права становится все труднее. Об этом косвенно свидетельствует и мировая реакция на расправы над советскими диссидентами. Позором для страны стала судьба упрятанных в психиатрические лечебницы украинских политзаключенных М. Плахотнюка, В. Рубана, З. Красивского, Б. Ковгара, А. Лупиноса и многих других мучеников. Обвинением для политического режима в СССР является трагическая судьба Юрия Шухевича, на многие десятки лет брошенного за колючую проволоку только потому, что его отец был командующим УПА. В этот день нельзя не вспомнить труднейших испытаний, выпавших на долю репрессированной украинской художницы С. Шабатуры, почти все свои 5 лет проведшей в штрафных изоляторах. Недавно ее снова бросили в ПКТ. Обвинением для советской правовой системы является жизнь Валентина Мороза, Данила Шумука, Василя Романюка, снискавших себе уважение во всем мире. Законную тревогу вызывает участь тяжело больных политзаключенных Ирины Сенык, Оксаны Попович, Е. Пронюка, И. Светличного, Л. Симутиса, А. Жипре, для которых лагерные условия превратились в хорошо рассчитанное методическое убийство. Не могу не вспомнить и того изощренного издевательства, которому подвергаются наши родственники. В отместку за принципиальную позицию политзаключенного С. Солдатова арестован и без достаточных на то оснований осужден на 5 лет его 18-летний сын, постоянно терроризируют его жену. Условия, в которых нас содержат, для многих просто невыносимы. Но час справедливости близок. Он уже стучится во все двери. Своей сегодняшней политической голодовкой я хочу еще раз напомнить вам об этом».

Звернення Василя Стуса до Президії Верховної Ради СРСР, 10 грудня 1976 р.

«Я тогда еще пацаном был. Бегаю, и на украинском языке разговариваю. А завуч меня за ухо: «Молодой человек. Вы в какой школе учитесь?» В русской. «Ну, если я еще раз услышу, что вы будете говорить на украинском языке, вон за пять километров есть школа украинская, вот туда вы пойдете». Вот такими принципами нас отучали разговаривать на родном языке. А вообще – мы патриоты».

З виступу Голови Донецької обласної ради Анатолія Близнюка, 2007 р.

 

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*