Україна в Другій світовій війні

Україна в Другій світовій війні

Друга світова війна почалася з нападом Німеччини на Польщу 1 вересня 1939 р. На той час до складу Польської держави входили території Західної України. 12 вересня німецькі війська взяли в облогу Львів. 17 вересня СРСР приєднався до агресії проти Польщі, діючи за таємним пактом Молотова-Ріббентропа. Порушивши радянсько-польський договір від 1939 р. про ненапад, радянська армія вдерлася на територію Західної України. Велика Британія та Франція, діючи як союзники Польщі, оголосили війну Німеччині. Проте на початку війни вони вели безініціативні воєнні дії, які історики назвали «дивною війною». США оголосили про свій нейтралітет. Країни Заходу не були готові до війни ні морально, ні матеріально. Тим часом, зламавши опір слабко оснащеної польської армії, німецькі війська окупували Польщу.

Радянський диктатор Й. Сталін прагнув використати союз із фашистською Німеччиною, щоб повернути під контроль Кремля всі землі, які колись входили до складу Російської імперії. 26 листопада 1939 р. радянське командування інсценувало напад Фінляндії на СРСР. Радянський уряд звернувся до уряду Фінляндії з офіційною нотою, яка повідомляла, що внаслідок артилерійського обстрілу, вчиненого з території Фінляндії, загинуло четверо та було поранено дев’ятеро радянських військовослужбовців. Натомість уряд Фінляндії стверджував, що обстріл радянських позицій вівся з радянської території. Фінляндія запропонувала створити міжурядову слідчу комісію, яка мала б розслідувати цей інцидент. Радянська сторона відмовилася, а 30 листопада 1939 р. без оголошення війни СРСР напав на Фінляндію. Численні жертви серед цивільного населення Фінляндії внаслідок радянських бомбардувань стали причиною виключення СРСР із Ліги Націй. Тим часом радянська преса повідомляла, що жертв серед цивільного населення Фінляндії немає. СРСР створив на загарбаній території Фінляндії маріонетковий уряд. Проте запеклий опір фінів, їхній масовий героїзм в обороні своєї країни й значні втрати радянських військ змусили радянське керівництво припинити наступ. У передчутті великої війни в Європі Москва змушена була змиритися з незалежністю Фінляндії, хоча СРСР за наслідками війни загарбав частину східних територій Фінляндії. На підставі радянських невдач у Фінляндії Гітлер і німецькі генерали припустили, що у Радянського Союзу неефективне керівництво, тактика й озброєння і він не виявиться гідним супротивником для німецької військової машини.

10 травня 1940 р. Німеччина перервала «дивну війну», почавши швидкий наступ на Бельгію, Нідерланди та Люксембург. Цей наступ став класичним прикладом «швидкої війни» («бліцкригу»). У результаті такого ж «бліцкригу» Німеччина окупувала Норвегію, Данію, а згодом, у результаті масованого наступу на Францію – й північні та центральні райони цієї країни. Улітку 1940 р. німецька армія притиснула до моря британські й французькі війська в районі м. Дюнкерка в Північній Франції, яким вдалося врятуватися лише евакуацією до Великої Британії. 22 червня 1940 р. розгромлена Франція підписала мирну угоду з Німеччиною.

Тим часом, діючи на виконання таємного протоколу з фашистською Німеччиною, радянський уряд змусив Румунію віддати СРСР українські землі у Бессарабії та Північній Буковині, захоплені Румунією в 1918 р.

У 1940 р. до влади у Великій Британії прийшов супротивник політики замирення з Німеччиною Вінстон Черчилль. Того ж року у війну на боці Німеччини вступила Італія.

У серпні 1940 р. почалася «битва за Англію». Це були масовані бомбардування німецькою авіацією Великої Британії та повітряні бої над її територією, спрямовані на знищення британської авіації, завоювання переваги в повітрі та підготовку до висадки німецького морського десанту з метою захоплення Британських островів. Під час цієї битви щодня відбувалися десятки й сотні повітряних боїв. Вона тривала по травень 1941 р. Гітлер мусив змиритися з тим, що в його тилу залишилася незавойована Велика Британія. Німеччині не вдалося захопити повітряний простір над Британією та підготувати плацдарми для вторгнення з моря.

У червні 1940 р., діючи за радянсько-фашистською угодою, війська СРСР вдерлися в Латвію, Литву й Естонію. Спочатку ці країни були змушені дозволити базування радянських військових баз на своїй території, а згодом радянська окупаційна влада надіслала їм підкріплення й оголосила про «приєднання» Балтійських держав до СРСР.

Завдяки радянсько-фашистському пакту Німеччина підготувала плацдарм для нападу на СРСР. План агресії називався «Барбаросса», за іменем войовничого німецького імператора часів Середньовіччя. З цією метою було окуповано Югославію, частину Греції; німецькі війська вступили до Румунії, Угорщини, Болгарії.

Радянський уряд сподівався, що війна з Німеччиною почнеться не раніше 1942 р., й не довіряв повідомленням розвідки про запланований блискавичний напад німецьких військ.

Проте 22 червня 1941 р. Німеччина без оголошення війни напала на СРСР.

Для українського народу почалася одна з найстрашніших воєн в історії.

Радянський уряд не очікував, що Німеччина, не закінчивши війну в Європі, нападе на СРСР. Кремль готувався до наступальної війни в Європі й розташував занадто велику кількість військ близько від кордону. Це дало змогу швидкохідним танковим колонам німців обхідними маневрами оточити й знищити їх. Німецькі війська, здобувши перемогу в прикордонних боях, розпочали швидке просування вглиб території СРСР, оточуючи з’єднання радянських військ.

Після початку війни Німеччини проти СРСР радянські війська за лічені тижні були вибиті з території Правобережної України та інших територій на заході СРСР, незважаючи на жорсткий спротив в окремих місцях поблизу кордону. Німецькі війська швидко окупували західну частину території СРСР – Латвію, Литву, Білорусію, частину України і Молдавію.

Перед відступом радянських військ з України радянські каральні органи проводили масові розстріли ув’язнених радянських громадян. Зокрема, у Києві були поголовно розстріляні усі в’язні. Разом з іншими в’язнями в катівні НКВС було вбито видатного українського співака Михайла Донця. Тоді ж у 1941 р. НКВС заарештував видатного філолога й історика-сходознавця світового рівня Агатангела Кримського.

Коли німці захопили м. Сталіне (нині – м. Донецьк), мешканці виявили у двох місцевих в’язницях масові поховання в’язнів, замордованих органами НКВС напередодні падіння міста. Також на Рутченковому полі (на території нинішнього Донецька) радянські карателі за кілька днів до приходу німців розстріляли поранених радянських солдатів цілого шпиталю та учнів фабрично-заводського училища, у яке зазвичай примусово забирали дітей репресованих «ворогів народу». Загальна кількість убитих радянськими карателями тільки під час відступу радянських військ сягала 4 тисяч осіб. Загалом на Донеччині в 1930-1950-х було репресовано близько 100 тисяч осіб.

У червні 1941 р. радянське керівництво перебувало в шоці від несподіваного нападу Німеччини і її воєнних успіхів. Москва надсилала в Берлін сигнали, що згоджується віддати Німеччині Україну, Білорусію і республіки Балтії – так само, як згодився Ленін у 1918 р.

30 червня 1941 р. у Львові ОУН-Б проголосила Акт відновлення Української Самостійної Держави. Проте німецьке командування після відмови українських націоналістів скасувати Акт заарештувало ініціаторів оголошення незалежності та ув’язнило їх у концтаборах.

Тим часом почалася оборона великих міст України – Києва, Одеси, Севастополя, а також інших міст СРСР.

19 вересня 1941 р., після запеклих боїв на підступах до української столиці, радянські війська залишили Київ.

На заключному етапі героїчної оборони Києва війська радянського Південно-Західного фронту зазнали великих втрат. В оточення потрапили 5-та, 37-ма, 26-та, 21-ша армії, частина сил 38-ї армії. Загальні втрати склали близько 700 тисяч бійців. Під час жорстоких боїв з ворогом практично загинули штаб і політуправління Південно-Західного фронту, включно з його командиром генерал-полковником Михайлом Кирпоносом (1892-1941 рр.), а також Пінська військова флотилія, яка забезпечувала дії оточених військ. У з’єднаннях, тилових частинах фронту і армій, які уникли оточення, наприкінці операції налічувалося лише 150 тисяч бійців. Частина бійців і командирів, які не вирвалися з оточення, пішла в партизани, а решта (до півмільйона) потрапила в полон.

Ця катастрофа стала одним із наслідків культу особи Сталіна. Страх перед ним призвів до того, що серед радянських генералів не залишилося людей, які могли б вказати йому на його помилки.

Тим часом наступ німецької армії тривав. Починаючи з серпня 1941 р., протягом 73 днів тривала героїчна оборона Одеси, яка завершилася в жовтні 1941 р. евакуацією військ до Криму.

У листопаді практично вся Україна була окупована німецькими військами.

У грудні 1941 р. Німеччина на підступах до Москви зазнала першої істотної поразки. Під час контрнаступу Червона Армія відкинула німецькі війська на 400 км.

Тоді ж, у грудні 1941 р., після атаки Японії на американський порт Перл-Харбор на Гавайських островах, у війну проти Японії і її союзника Німеччини вступили США. Невдовзі США почали програму «ленд-лізу» – постачання СРСР зброї, техніки, харчів та боєприпасів. Ця допомога істотно допомогла СРСР в критичні моменти війни. Також після вступу у війну Сполучених Штатів суттєво посилилася допомога Великій Британії з боку США.

Проте 1942 р. все ще не був успішним для СРСР. У травні 1942 р. Сталін ухвалив рішення про контрнаступ під Харковом. До цього наступу радянські війська фізично не були готові. У результаті три армії потрапили в оточення та були знищені, що стало однією з найбільших трагедій війни. Попри масовий героїзм радянських солдатів у битві під Харковом, сотні тисяч радянських бійців загинули або потрапили в полон. Врятувалося лише 22 тисячі вояків. Так само з великими втратами провалився контрнаступ радянських військ у Криму.

У червні 1942 р. під ударами німецьких військ упав Севастополь.

До прориву німців на початку 1942 р. Москва забороняла евакуацію Севастополя, наказуючи стояти до кінця. Однак контроль німців над Кримом зробив присутність у Севастополі згубною для радянських військ.

У червні 1942 р., після наступу німців у Криму, Кремль ухвалив рішення про евакуацію партійного керівництва кораблями із Севастополя. 4 липня 1942 р. радянська пропаганда через агенцію «Совинформбюро» повідомила, що радянські війська залишили Севастополь. Однак це була неправда. Місто залишило тільки командування Чорноморського флоту й Севастопольського оборонного району. Під час оборони Севастополя в боях із ворогом відзначилися уродженці України – бійці Іван Богатир, Марія Байда, Василь Цибулько, Микола Фільченков та ін. Оборона Севастополя під час Другої світової війни стала не лише героїчним діянням, але й трагедією сотень тисяч солдатів і матросів, залишених командуванням і країною, та виявом цинізму партійного, військового й флотського керівництва, яке ганебно втекло всупереч військовим традиціям. Вивезене із Севастополя керівництво армії й флоту під час подальшої війни нічим себе не виявило. У той же час солдатів, матросів і молодших офіцерів фактично кинули на загибель. Залишки військ Севастопольського оборонного району стали відходити до бухт Стрілецька, Очеретяна, Козача й на мис Херсонес, де вони без води й патронів гинули десятками тисяч під вогнем німців. Загальні втрати Червоної Армії під Севастополем склали близько 200 тисяч бійців.

Попри героїзм значної частини населення та радянських солдатів під час війни, радянська влада виявилася банкрутом. Спровокувавши своєю політикою Другу світову війну, керівництво СРСР не змогло захистити територію України від німецької окупації, що коштувало Україні мільйонів людських жертв.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*