Організація керівництвом СРСР Голодомору в Україні 1932-1933 рр.

§ 8. Організація керівництвом СРСР Голодомору в Україні 1932-1933 рр.

Україна була найбільшою іноетнічною частиною Російської імперії, а отже, найбільш небезпечною для її існування. На початку XX ст. стало очевидно, що політика російського царату щодо асиміляції українців зазнала краху. Українське населення швидко зростало, за швидкістю зростання населення України на початку XX ст. часто порівнювали з Китаєм.

Сільське населення України мало чіткі ознаки етнічної ідентичності, насамперед мову. Ці ознаки почали набирати виразного політичного характеру. Особливо це проявилося під час Визвольних змагань 1917-1923 рр. Тоді, позбавлені еліти, елементарної організації та зв’язку, українські повстанці, за визнанням більшовицького вождя Л. Троцького, відтягнули на себе втричі більше сил більшовиків, ніж уся Антанта.

Саме існування України серйозно підважує імперську ідентичність Росії. Виникає питання: якщо Київ і майже всі найбільші міста Київської Русі – одвічно українські, то що тоді Росія?

Попри інтенсивну переселенську політику, станом на 1926 р. частка росіян в УСРР складала 9%. Якщо враховувати всю Україну, разом із Західною, то частка росіян серед населення не перевищувала 7%.

Війна з більшовиками тривала в Україні набагато довше, ніж в інших регіонах СРСР. Ще в 1920 р. більшовики в Україні не контролювали більшості повітових міст, а лише губернські. Антибільшовицькі повстання в Україні почали вщухати лише після того, як В. Ленін зрозумів небезпеку таких повстань в умовах загрози зовнішньої інтервенції і санкціонував запровадження «нової економічної політики» (НЕПу) й українізації.

Тому після утвердження радянської влади головний удар керівництво СРСР спрямувало проти українців.

З усього СРСР в 1932-1933 рр. лише в Україні, а також лише в населених українцями районах Кубані застосовувалися військові операції з огородження, з тим, щоб не дати населенню врятуватися від голодної смерті. Цілі області України, населені пункти, а також сам кордон УСРР в 1932-1933 рр. були оточені військовими загонами, які не випускали людей до інших регіонів СРСР, а також із сіл і містечок у великі міста України. Нічого цього ані в Поволжі, ані в інших регіонах СРСР не було. Технологія хлібозаготівель на Поволжі та інших територіях СРСР, де відчувалася нестача харчів, була принципово іншою – без застосування огороджень голодуючих районів військами.

Саме тому голод охопив усю територію тодішньої УРСР, але не зачепив сусідніх областей Росії й Білорусі. По всьому периметру кордону України від Житомирщини до Луганщини розташовані численні українські села, в яких від голодної смерті вимирали сотнями й тисячами, а натомість за кілька кілометрів за кордоном України населення інших республік – Росії та Білорусії – не відчувало погіршення ситуації. Саме щодо населення України було ухвалено постанову, яка запровадила вилучення у селян не лише зерна, а й усіх без винятку харчових запасів. Восени 1932 р. в усій Україні було централізовано створено спеціальні загони з представників каральних органів та маргінальних елементів. Без будь-якого дозволу вони вдиралися до обійсть і забирали все, що можна було забрати з харчових припасів, а те, що не могли вивезти, знищували. В інших районах СРСР таких заходів задіяно не було.

На вулицях міст і сіл України лежали загиблі від голоду, яких щодня підбирали й закопували спеціальні служби. Прагнучи врятувати хоча б дітей, селяни масово везли їх у міста і залишали в установах, лікарнях, на вулицях.

В умовах наростаючого масового голоду в Україні 27 грудня 1932 р. в СРСР було прийнято постанову про запровадження паспортної системи для всіх громадян, за винятком селян. Менш ніж за місяць після запровадження паспортної системи, 22 січня 1933 р., радянські керівники Сталін і Молотов направили партійним, радянським і каральним органам низки районів країни безпрецедентну директиву, у якій спеціально відзначалося, що на Кубані і в Україні почався масовий виїзд селян у Центрально-Чорноземний район Росії, на Волгу, в Московську і Західну області, в Білорусію. Органам влади наказували не допускати масового виїзду селян з України в інші райони, а «тих, хто пробрався на північ» – негайно заарештовувати і після виявлення «контрреволюційних елементів» висилати в місця попереднього проживання. У результаті цього в селах люди помирали від голоду, не маючи можливості врятуватися з районів проведення Голодомору на законних підставах. Ще до початку 1933 р., за даними ОГПУ, за межами України було затримано 219,5 тисяч вихідців з України, з яких 186,6 тисяч були повернуті, а інші притягнуті до судової відповідальності. 17 березня 1933 р., в розпал Голодомору, ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову, згідно з якою вихід із колгоспу допускався тільки з дозволу адміністрації на основі організованого набору робочої сили. Крім цього, постійно застосовувалися й методи поліцейського характеру: території, на яких організовувався голод, оточувалися військовими кордонами, а населення не випускалося за їхні межі.

Від січня 1933 р. Сталін призначив секретаря ЦК ВКП (б) П. Постишева емісаром в Україну на час проведення Голодомору. Постишев отримав необмежені права від Сталіна, який називав його «главгол», тобто «головнокомандуючим голодом».

Голодомор проводився паралельно з масовим винищенням української інтелігенції. У 1932-1933 р. різко збільшилася кількість репресованих. З Кубані до Сибіру було силоміць виселено мешканців цілих станиць, населених переважно українцями. Переселення станиці Полтавської та інших стало першим випадком застосування геноцидної практики тотальних переселень мешканців окремих регіонів в СРСР. У хати кубанських українців з виселених станиць заселили червоноармійців з інших регіонів Росії. Під час Голодомору на Кубані ці прибульці та їхні родини централізовано забезпечувалися харчами, у той час як корінні кубанці масово вимирали з голоду.

14 грудня 1932 р. під головуванням Сталіна у Москві пройшла оперативна нарада, на яку викликали членів ЦК КП(б)У, крайкому Північного Кавказу та обкому Західної (Смоленської) області. У постанові ЦК ВКП(б) та РНК СРСР про хлібозаготівлі в Україні, Північному Кавказі та у Західній області участь Західної області обмежена простою вказівкою закінчити план заготівлі зернових до 1 січня 1933 р. Фактичне вістря цієї постанови спрямоване навіть не на організацію хлібозаготівель, а на організацію під прикриттям хлібозаготівель знищення всіх форм економічного, політичного та культурного відродження України, найяскравішим виявом якої була українізація. У постанові давалася однозначна вказівка припинити українізацію: «ЦК і РНК відзначають, що замість правильного більшовицького проведення національної політики в низці районів України, українізація проводилася механістично, без урахування конкретних особливостей кожного району, без ретельного підбору більшовицьких українських кадрів, що полегшило буржуазно-націоналістичним елементам, петлюрівцям та ін. створення своїх легальних прикриттів, своїх контрреволюційних осередків і організацій». Після цієї постанови було посилено антиукраїнський терор.

Голод у Поволжі у 1921 р. і післявоєнний голод в Україні та СРСР завжди визнавалися в СРСР. Радянська влада організовувала голодуючим Поволжя міжнародну допомогу.

Натомість жодної допомоги з боку влади у зв’язку з голодом в Україні 1932-1933 рр. не було, попри те, що голод в Україні був неспівмірно масовішим, аніж у Поволжі в 1921-1922 рр.

Якби хтось за часів СРСР, навіть через кілька десятиліть після Голодомору, сказав би слово «голод» щодо України, і про це дізналася б влада, така людина неодмінно потрапила б до в’язниці, попри те, що про Голодомор пам’ятало все доросле населення України.

Докази навмисності організації Голодомору в Україні очевидні.

В Україні не могла статися масова загибель людей від недороду в XX ст., коли голоду з випадками канібалізму не фіксували дані за всю історію країни, в тому числі середньовічну. Про роки неврожаїв, які траплялися в нашій історії, стародавні літописи повідомляли виключно в контексті зростання цін на хліб, і ніколи – як про роки голодної смерті людей, тим більше – масової.

Іншим регіоном, крім України, де в 1932-1933 рр. були застосовані військові сили для оточування територій після вилучення харчів у населення, стала Кубань – єдиний регіон СРСР поза Україною, де на той час переважало українське населення.

У голодні для України 1932-1933 рр. СРСР масово експортував зерно та інші харчові товари за кордон. У той час, коли голод охоплював дедалі ширші території, повним ходом йшло відвантаження зерна на експорт. Численні факти на підтвердження цього зафіксовані у відкритій біржевій та урядовій статистиці.

Голодомор в Україні не може бути пояснений «перегинами» місцевих керівників або непоінформованістю вищого начальства. Подібні аргументи абсурдні для такої країни, як СРСР, де над суспільством було встановлено цілковитий контроль каральних органів. Цим органам та партійному керівництву були відомі подробиці приватного життя окремих людей, не те що факт смерті мільйонів людей. Люди в Україні могли мільйонами вмирати від голоду протягом майже двох років тільки з відома й схвалення цього в Москві. Спроби «звалити» вину за Голодомор на місцевих начальників – це все одно, що звинувачувати Російську визвольну армію А. Власова у всіх злочинах гітлерівського режиму на території СРСР.

Загиблих від голоду в СРСР у 1932-1933 рр. об’єднує те, що абсолютна більшість із них були українцями, мешканцями територій із переважно українським населенням України та Кубані, звідки було вивезено не лише зерно, а всі харчі, і для оточення яких у голодні часи були задіяні війська. Водночас серед потерпілих траплялися й представники інших етносів, а не лише українці, якщо вони не були працевлаштовані в органах, що забезпечувалися харчами. Режим розглядав представників інших народів, загиблих від голоду як «тріски», що летять, коли рубали «український ліс».

Саме в інші, відносно ситі регіони СРСР, втікали з України ті, кому вдавалося просочитися через збройні кордони.

Дії радянського уряду щодо убивства українського народу не можна пояснити економічною доцільністю. Основною силою будь-якої держави є люди. Мільйони українських селян щороку продукували для радянської системи значно більше харчів, ніж той обсяг, що міг урятувати їхнє життя в 1932-1933 рр. Найбільш вразливими до голоду були діти. Вони мали б стати продуктивним населенням і основою економічної могутності країни. Однак СРСР усе одно пішов на їхнє вбивство. В українських селах народжувалися люди, виховані українською мовою в українських традиціях. Їх убивали тому, що вони були представниками українського народу. Статистика свідчить, що в Україні після Голодомору залишилося обмаль людей місцевого походження 1928-1933 рр. народження, більшість з яких померли з голоду.

Тодішній керівник столичної (Харківської) ОГПУ стверджував, що в результаті голоду «етнографічний матеріал буде змінено». Італійський консул у Харкові Сержіо Граденіго писав послу Італії в Москві, що «наслідком теперішнього лиха в Україні буде російська колонізація цієї країни, яка призведе до зміни її етнографічного характеру. В майбутньому і, либонь, дуже близькому майбутньому, ніхто більше не говоритиме про Україну чи про український народ, а то і про українську проблему, бо Україна стане де-факто територією з переважно російським населенням».

На місце загиблих внаслідок Голодомору українців з інших регіонів СРСР централізовано переселялося іноетнічне населення. Лише протягом 1934 р. у виморені голодом села східних областей України тільки з Росії було переселено 240 тисяч сімей.

Голодомор був геноцидом, тобто масовим убивством за етнічною ознакою.

Влаштований в Україні Голодомор стоїть поряд із фашистськими газовими камерами – і за масштабом, і за суттю. Тому не випадково десятки країн світу визнали Голодомор геноцидом.

Масове винищення чи переселення народів – звичний метод управління східних деспотій. Так робили месопотамські царі задовго до нашої ери, так чинили монгольські завойовники в Азії. Так зробив СРСР щодо кількох народів Кавказу і Криму, соціальна єдність яких виявилася заміцною для руйнування та асиміляційного впливу.

Голодомор українського народу 1932-1933 рр. став наймасштабнішою геноцидною дією, вчиненою СРСР за свою історію, та одним із наймасовіших геноцидів в історії людства.

Чому більшовики не довели свою справу і не винищили українців остаточно?

На початку 1930-х рр. світ прямував до нової війни. Україна без населення втрачала своє економічне значення. Тому для Кремля значно ефективніше було «зламати хребет» Україні та перетворити українців на «генетичний матеріал», який мав би сліпо служити імперії, ніж фізично знищити всіх представників українського етносу.

Крім того, під час голоду 1932-1933 рр. політична ефективність масованого винищення українців не могла бути стовідсотковою, оскільки Москва не контролювала майже чверть українського населення, яке мешкало в Західній Україні, за кордонами СРСР.

Які наслідки має Голодомор для України?

Статистичні дані підтверджують зв’язок між Голодомором і сучасною демографічною ситуацією в країні. На початку XX ст. Україну за швидкістю зростання населення порівнювали з Китаєм. Після серії демографічних катастроф XX ст. Україна – номер один у світі за швидкістю зниження кількості населення.

Наслідком терору голодом виявилася загибель багатьох мільйонів мешканців України. У 1932-1933 рр. більше половини всіх смертей в СРСР припадало на Україну, при тому, що населення України становило лише п’яту частину населення СРСР. За даними сучасних досліджень, у пересічному українському селі від Голодомору загинуло в 2-4 рази більше людей, ніж у Другій світовій війні.

Приблизна кількість загиблих встановлюється шляхом зіставлення даних всесоюзних переписів населення (один з яких передує Голодомору – 1926 р., а два других було проведено після нього – в 1937 і 1939 рр.).

При цьому чимало вчених вважають дані перепису 1939 р. сфальсифікованими, оскільки дані попереднього перепису 1937 р. не публікувалися в СРСР, а його виконавців було розстріляно. В Україні перепис 1937 р., який зафіксував різке зменшення населення республіки, здійснювався під керівництвом начальника Управління народно-господарського обліку УРСР О. Асаткіна. Того ж року його було розстріляно разом із групою чиновників, відповідальних за здійснення перепису.

Проте навіть за офіційними даними перепису 1939 р. кількість українців скоротилася з 31,195 млн у 1926 р. до 28,111 млн у 1939 р., тобто на 3,084 млн осіб. За цей же час відбувся приріст кількості росіян в СРСР на 21,8 млн (28%). Населення всього СРСР зросло за цей час на 23,5 млн (16%).

Якби Голодомору не було, то населення України, за умови поширення на нього загальносоюзних темпів приросту, у 1939 р. становило б 36,19 млн, тобто на 8,075 млн осіб більше від наявної за даними перепису 1939 р. чисельності.

Наступний після 1939 р. перепис населення в СРСР було проведено тільки в 1959 р. З 1926 р., тобто за 33 роки, кількість українців зросла всього на 1,5 мільйона, тоді як чисельність росіян в СРСР за цей час зросла на 56,9%, інших народів СРСР – на 40-60%. І це при тому, що на зламі 1930-1940-х рр. Україна отримала значне вливання українського населення внаслідок входження до її складу Галичини, Закарпаття й Буковини. Ці дані свідчать, що в 1932-1933 рр. сталася українська національна катастрофа.

До катастрофічних наслідків для українського народу, зокрема Голодомору, призвела втрата державності у Визвольних змаганнях 1917-1923 рр. Поляки пам’ятають і шанують двадцять тисяч своїх співвітчизників, яких більшовики розстріляли в Катині. Однак в Україні протягом голодного 1933 р. кожного дня була така «Катинь».

«Демографічні ями», створені Голодомором, тривалий час позначаються на кількості представників наступних поколінь. У Західній Україні, яка сама чимало потерпіла внаслідок війн, депортацій та репресій, але яку все ж оминув Голодомор, демографічна ситуація краща, ніж на решті території країни.

Представники найчисленніших етносів на всій території СРСР за матеріалами переписів 1926, 1937 рр.

Національність1926 р.1937 р.1937 у % до 1926
росіяни77 791 12493 933 065120,7%
українці31 194 97626 421 21284,7 %
білоруси4 738 9234 874 061102,9 %
узбеки3 955 2384 550 532115 %
татари3 029 9953 793 413125,2 %
казахи3 968 2892 862 45872,1 %
євреї2 672 4992 715 106101,6 %
азербайджанці1 706 6052 134 648125,1 %
грузини1 821 1842 097 069115,1 %
вірмени1 568 1971 968 721125,5 %

Таким чином, середнє співвідношення населення СРСР між 1926 і 1937 роком (без урахування українців і казахів) склало 119,4 %. Чисельність українців за цей же час зменшилася до 84,7 % від чисельності українців в 1926 р. Тобто станом на 1937 р. кількість українців становила лише 70,9 % від кількості, яка мала б бути в разі поширення на Україну загальносоюзних тенденцій.

Така середня тривалість життя, що була в Україні у 1933 р., не фіксувалася у великих групах населення за всю письмову історію людства.

Середня тривалість життя чоловіків в Україні – 7,3 роки (1933 р.). Середня тривалість життя жінок в Україні – 10,9 років (1933 р.).

Мовою першоджерел:

«Жили мирно, дружно. У нас была и бахча, было подворье, где держали скот. Отец был добрым и умелым… Ребятня к нему тянулась. А еще он учил неграмотних хуторян грамоте. Мамочка моя вся в домашних заботах: троє маленьких детей, работа в огороде и по дому. А потом наступила самая страшная пора жизни нашей семьи. Это был 31-32 год. Весной пришли «комсомольцы». Угнали овец, забрали лошадь, увели корову. Мама кричала, плакала, мы все троє держались за подол ее юбки и ревели… Потом [власти] выгнали нас из дома… В лесу [ми] вырили землянку. У нас била одна землянка на две семьи: мамина сестра, ее муж и их трое детей. Иногда к нам наведивались какие-то люди, чтобы отобрать последнее. Наступила голодная весна 1933 года. Ми виловили и поели сусликов, ежей, змей – все, что попадалось, ели всякую траву – лебеду, листья липи, бересту… Когда в хуторе падал скот и его вивозили из хутора, люди из землянок ходили за падалью. Если удавалось залезть на дерево в гнездо сороки или другой птицы, то это был праздник, яйца ми сьедали сирими. И наступил страшний голод. Первым от голода умер братик Коля. Около землянки лежала куча хвороста, он упал на нее и умер. Я плакала. А потом умер дядя, потом тетя… Смерть моих родителей произошла в июне 1933 года. Мне было 7 лет. Зайдя в землянку, я увидела свою мамочку, лежащую на лохмотьях с распущенной косой, по лиду ползали вши, живот прилип к спине. Я стала лить ей в рот из бутылки молоко, но оно не проходило. Я плачу…

Отец говорит: «Дочка, ей это уже не поможет»…. Отец стал бредить и хрипеть. Я прошу: «Тату, не храпи!». Он умер на второй день после мамы… Мы с братиком остались вдвоем среди мертвых родителей. Сколько это продолжалось – не знаю. Нас забрали в ясли. Братика положили на земляной пол. Он умирал, с его опухшего тела сочилась жидкость. Я сидела рядом, он скрипел зубами и просил огурчик…

Братик умер. Его завернули в одеяло и похоронили рядом с яслями… Часто думаю: за какие преступления нас обрекли на голодную (страшнее не бывает!) смерть? Я выжила… Видимо, так было угодно Богу – оставить меня жить на свете за моих дорогих родителей и братиков-мучеников. Этот ужас и все эти страдания мне пришлось пережить в 8-летнем возрасте».

Свідчення Ганни Євгенівни Неласи з Луганщини. Стали відомі завдяки її синові Володимиру Монакову, професору одного з московських університетів, який хотів встановити точну дату народження своєї матері та довідатися про долю її сім’ї. Сама мати, за його словами, пам’ятала лише те, що виросла в дитбудинку на Луганщині. Лише після того, як Ганна Неласа побачила фото рідних місць, почула записи спогадів своїх землячок-ровесниць, вона призналася, що насправді все пам’ятала, але досі боялася, що правда про ті часи зашкодить її дітям, тому й мовчала. Після цього вона вирішила розказати все, як було. Ганна жила з батьками і чотирма братами на хуторі Литвинов у Луганській області.

«Самое главное сейчас Украина. Дела на Украине из рук вон плохи. Плохо по партийной линии. Говорят, что в двух областях Украины (кажется, в Киевской и Днепропетровской) около 50-ти райкомов высказались против плана хлебозаготовок, признав его нереальным. В других райкомах обстоит дело, как утверждают, не лучше. На что это похоже? Это не партия, а парламент, карикатура на парламент. Вместо того, чтобы руководить районами, Косиор все время лавировал между директивами ЦК ВКП и требованиями райкомов и вот – долавировался до ручки… Плохо по линии советской. Чубарь – не руководитель. Плохо по линии ГПУ. Реденсу не по плечу руководить борьбой с контрреволюцией в такой большой и своеобразной республике, как Украина. Если не возьмемся теперь же за выправление положения на Украине, Украину можем потерять».

Лист Й. Сталіна Л. Кагановичу про становище в УСРР та необхідність зміни керівництва в республіці від 11 серпня 1932 р.

«Несомненно, среди приезжавших с Украины были организованные группы, ведшие работу, особенно на Кубани, где украинский язык. К колхозам нельзя подходить идеалистически, по-народнически. ЧТО НУЖНО СДЕЛАТЬ? Объявить на черную доску 3-5 станиц, в них запретить торговлю, провести чистку, провести несколько процессов с опубликованием в печати. В 31 ведущий район уполномоченными послать крупных людей – членов бюро крайкома, КК, КИКа. Пустить слушок о переселении с Севера на кубанские земли крестьян, которые лучше будут обрабатывать кубанские плодороднейшие земли».

З виступу Л. Кагановича у Ростові-на-Дону 1 листопада 1932 р. Із щоденника поїздки Л. Кагановича на Північний Кавказ, 1-8 листопада 1932 р.

«В связи с отменой постановлений ЦК КП(б)У от 18 ноября с. г. о колхозных фондах предлагаем:

1. Во всех колхозах, не выполнивших плана хлебозаготовок в пятидневный срок вывезти все без исключения наличные колхозные фонды, в том числе и семенной, в счет выполнения плана хлебозаготовок.

2. Всех, оказывающих этому делу сопротивление, в том числе и коммунистов, арестовывать и предавать суду».

Лист ЦК КП(б )У всім секретарям райкомів, головам райвиконкомів, уповноваженим обкомів про обов’язкове вивезення всіх наявних колгоспних фондів, у тому числі й посівного, в рахунок виконання плану хлібозаготівель, 24 грудня 1932 р.

«До сих пор еще районные работники не поняли, что первоочередность хлебозаготовок в колхозах, не выполняющих своих обязательств перед государством, означает, что все имеющееся наличное зерно в этих колхозах, в том числе и так называемые семенные фонды, должно быть в первую очередь сдано в план хлебозаготовок. Именно поэтому ЦК ВКП(б) отменил решение ЦК КП(б)У от 18 ноября о невывозе семенных фондов как решение, ослабляющее наши позиции в борьбе за хлеб. ЦК КП(б)У предлагает в отношении колхозов, не выполнивших план хлебозаготовок, немедленно, на протяжении 5-6 дней, вывезти все наличные фонды, в том числе так называемые семенные, на выполнение плана хлебозаготовок. ЦК обязывает немедленно мобилизовать для этого все перевозочные средства, живую тягловую силу, автотранспорт и трактора. В однодневный срок дать твердый ежедневный наряд на поставку необходимого количества лошадей, в том числе и единоличниками. Всякую задержку в вывозе этих фондов ЦК будет рассматривать как саботаж хлебозаготовок со стороны районного руководства и примет соответствующие меры. Секретарь ЦК КП(б)У С. Косиор».

Лист ЦК КП (б )У обкомам та райкомам партії про вивезення в п’ятиденний строк всіх наявних фондів у рахунок хлібозаготівель, 29 грудня 1932 р.

«Нарсуд майже щоденно розбирає хлібні справи на місцях. Після закінчення суду в с. Краснопіллі середняк Бесараб Олексій Васильович сказав: «Хай судять та везуть звідціля, так хоч з голоду не вмреш, а дома коли залишимось, все рівно помремо».

Лист секретаря Краснопільського райкому партії Харківської області ЦК КП(б)У та обкому партії про незадоволення населення методами проведення хлібозаготівель в районі, 9 грудня 1932 р.

«Ми, пенсіонери – Овдіюк Олександра Іванівна, Масло Аліса Антонівна з весни 1988 року почали роботу по відтворенню імен, прізвищ, по батькові померлих з голоду в нашому с. Таргани Володарського району Київської області. До 24 липня 1988 року списки були складені. Один примірник здали в сільську Раду, другий надсилаємо. Занесли в список триста шістдесят померлих з голоду наших односельців. У Велику Вітчизняну війну 1941-1945 рр. загинуло 52 чоловіки.

СПИСОК

жителів села Тарган Володарського району Київської області, які померли з голоду в 1933 р. Вул. Леніна, 45 осіб, поіменно, вул. Пролетарська, 11 осіб, поіменно, вул. Кооперативна, 97 осіб, поіменно, вул. Червоноармійська, 34 особи, поіменно, вул. Петровського, 101 особа, поіменно, вул. Шевченка, 72 особи, поіменно. Відомості зібрали ветерани праці. Пенсіонери – Овдіюк Олександра Іванівна (вчителька історії), Масло Аліса Антонівна (колгоспниця) – живі свідки голоду 1933 року, що пережили голод і вижили. Правдивість списків померлих з голоду в 1933 р. стверджуємо своїми підписами».

«В цей страшний період у нашому селі загинуло голодною смертю багато людей з голоду. Бувало, що люди їли собак та котів. Люди дуріли від голоду і їли навіть людей. Це був страшний час для всієї України. Голодомор був страшніший, чим війна. Про Голодомор страшно й згадувати. Але треба. Щоб таке страхіття ніколи не повторилось».

Марченко Марія Федорівна, с. Сушківка, Черкаська область

«У 1933 р. померла моя сестричка… їй було лише три роки. Вона не кричала, не вередувала, а лише тихо просила їсти».

Микола Піскун, 1926 р. н., смт Сиваське, Херсонська область

«Когда мне было 12 лет, осудили за колоски меня маленького на 5 лет к тяжелым работам. Мама пухла вместе с сестрой и умерла на моих глазах. Одно спасенье: мыши наносили в норки запасы, землей обворачивали их в круглых кучках, а мы уже ее раздалбывали зимой и забирали эти запасы».

Петро Олизка, 1921 р. н., смт Петропавлівка, Дніпропетровська область

«То Сталін приказав Україну ограбить, хліб позабирать і вивезти за границю, а діти тисячами вмирали. А баржі ті, з хлібом, що найобідніше, потопили в морі, бо ніхто того зерна не купляв, а в Україні все забрали».

Прокопенко Михайло 1920 р. н., с. Красносілля, Черкаська область

«У Бабаях був спиртзавод, біля якого знаходилися ями, куди зливалась барда. Голодні люди набирали барду в торбинки, тут же їли її, але від кольок багато хто помирав на місці. Трупи везли на кладовище і заривали, як худобу… спиртзавод переганяв зерно на спирт – і це при такому голоді!.»

З 1924 р. н.р. с. Бабаї, Харківська область

«Голод почався ще у 1932 р. Врожай був непоганий, але увесь хліб намолочений забирали под мітлу… В поле нікому було виходити, люди мерли, як мухи… за день вмирало до 20 душ. Не було кому ховати».

Іван Приступній, 1916 р. н., с. Єгорівка, Одеська область

«А мені згадався 1933-й… То ж таки був геноцид! Пів-Сухої виморено голодом за одну весну. Сім’я Булата-коваля, де діти старші поїли менших… А ті мої товариші – однокласники Киселі, що незрівнянні успіхи виявляли в математиці, – сьогодні в школі були, а на завтра вже не прийшли: померли обоє. А торгсини, Галещинська біофабрика окороки відправляє на експорт».

Письменник Олесь Гончар, 1918 р. н., запис з щоденника від 23. 08. 1980 р.

«Немедленно перевести на Северном Кавказе делопроизводство советских и кооперативних органов «украинских» районов, а также все существующие газети и журнали с украинского язика на русский, как более понятний для кубанцев, а также подготовить и к осени перевести преподавание в школах на русский язик».

Постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про припинення українізації», 1932 р.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*