Антиукраїнська політика радянської влади

§ 9. Антиукраїнська політика радянської влади

Під час боротьби з українським національно-визвольним рухом 1917-1923 рр. більшовицька Росія використала для встановлення свого контролю над Україною гасла «інтернаціоналізму» та «класової боротьби проти капіталістів усіх націй». Щоб надати правдоподібності цим гаслам та зменшити опір населення, більшовицький уряд пішов на тактичні поступки – запровадив українізацію державних установ, ліквідував «продрозверстку», запровадив «нову економічну політику», яка передбачала часткове повернення до ринкових механізмів і відмову від антиселянського терору.

Такі дії давали результат – чимало повстанських командирів у критичний час протистояння під впливом більшовицьких гасел ставали на бік «червоних», значна частина населення України була пасивною під час Визвольних змагань 1917-1923 рр., а частина допомагала ворогу.

При цьому більшовицький режим не відмовився від своєї головної цілі в Україні – знищення будь-яких можливостей для її національного самовизначення. Реалізація цієї мети передбачала негайну ліквідацію національно свідомої частини населення, а також підрив людської бази відтворення національної свідомості – селянства. Тому більшовицький терор в Україні був спрямований насамперед проти патріотично налаштованих громадян з різних суспільних станів.

Міста за цим задумом мали виконувати роль «казанів», у яких українська національна свідомість повинна була послідовно знищуватися і витіснятися спочатку радянською, а потім, після невеликого зміщення акцентів державної політики – радянсько-російською ідентичністю.

Невдовзі після приходу більшовиків до влади в Росії масовий терор став офіційним засобом державного управління. 5 вересня 1918 р. нарком внутрішніх справ Росії Г. Петровський, нарком юстиції Д. Курський та керуючий справами Совнаркому М. Бонч-Бруєвич підписали Декрет про червоний терор і запровадження концентраційних таборів.

Репресії більшовиків на території України мали виразно антиукраїнський характер. Захопивши Київ у 1918 р., більшовики розстріляли тисячі осіб просто за те, що ті говорили українською мовою, носили український національний одяг, а також тих, у кого було знайдено українську літературу, портрети Т. Шевченка тощо.

За час більшовицького терору в 1918-1924 рр. органами ЧК було вбито сотні українських діячів культури. Серед них світовий класик духовної музики, композитор Микола Леонтович, автор колядки «Щедрик», відомої у світі як «Carols of the Bells»; видатний художник Олександр Мурашко, автор низки картин, що стали візитною карткою українського мистецтва XX ст., зокрема «Похорон кошового» та ін. Під час більшовицького наступу бандити вбили видатного українського історика Олександру Єфименко. Особливому терору піддавалися священики. Попри це, кращі представники української інтелігенції виявляли не менший героїзм, ніж повстанці. Зокрема, видатний український композитор Кирило Стеценко в 1921 р., у розпал антицерковного терору, пішов служити священиком. Під час епідемії тифу, що лютувала в Україні, він не міг лишати хворих без сповіді, заразився сам і помер.

Безчинства проти об’єктів, пов’язаних з українською національною пам’яттю, творилися по всій підконтрольній більшовикам території України. Кожен куточок України має свою історію зруйнованих церков та спаплюженої людської пам’яті.

Під час штурму Києва та вуличних боїв у 1918 р. більшовики не тільки зруйнували багато будинків, але також знищили безцінні культурні, мистецькі, архітектурні та інші надбання, ведучи по них прицільний артилерійський вогонь. Зокрема, кілька більшовицьких снарядів влучили в Софійський собор XI ст., Києво-Печерську лавру XI ст., Кирилівську церкву XII ст. тощо.

Надалі ця практика була продовжена. Лише в Києві за радянських часів було знищено близько 220 культових споруд, більшість із яких була побудована за князівських і козацьких часів.

У 1930-х рр. були висаджені в повітря унікальні за історичним значенням старовинні собори Києва, Чернігова, Переяслава, Новгород-Сіверського та сотень інших міст України. Зокрема, у Києві в 1936 р. було пограбовано й висаджено в повітря Михайлівський Золотоверхий собор, збудований на початку XII ст. Великим князем Святополком Ізяславичем на честь перемог над половцями. Унікальність собору – в його величині й багатстві оздоблення, зокрема в мозаїках, неперевершених за майстерністю у всій Східній Європі. На території всієї Київської князівської держави настінні мозаїки відомі лише у восьми храмах, шість з яких були споруджені в Києві, а два – в Переяславі на Київщині. З них Михайлівський Золотоверхий – найпізніший за часом. Мозаїк у ньому було набагато більше, ніж у решті соборів. Зірвані з Михайлівського собору мозаїки, фрески та коштовності було відправлено до Ленінграда. Серед реліквій храму виділялася рака святої Варвари (32 кг срібла), подарована гетьманом Іваном Мазепою, яку теж було вивезено до Росії. Більшовицький уряд планував знести й знаменитий Софійський собор у Києві, збудований ще в XI ст. Великим князем Ярославом Мудрим. На місці зруйнованих Михайлівського й Софійського соборів планувалося створити квартал урядових будівель. Ті українські вчені, які протестували проти руйнування українських святинь, були репресовані. Зокрема, видатного українського мистецтвознавця і археолога Миколу Макаренка (1877-1936 рр.) за його мужню позицію в оборону Михайлівського Золотоверхого собору було вивезено до Казані й розстріляно.

Проти вандалізму виступили представники комуністичної партії Франції, які звернулися до радянської влади з проханням не руйнувати собор, збудований Ярославом Мудрим, батьком королеви Франції Анни Ярославни.

У 1941 р. радянські диверсанти висадили в повітря головний собор Києво-Печерської лаври – Успенський собор, закладений ще 1073 р. київським князем Святославом Ярославичем, сином Ярослава Мудрого.

Українські національні музичні інструменти – кобзу, бандуру та ліру – було оголошено «націоналістичними». У 1922-1934 рр. більшовицький уряд провів низку каральних заходів проти кобзарів – митців українського середньовічного лицарського співу. Органи НКВС заарештовували кобзарів прямо на вулицях або в домівках та репресували, переважно розстрілювали.

З 1926 р. починається боротьба з українізацією, незадовго до того проведеною з метою відволікти українців від повстанського руху та зміцнити становище радянської влади в Україні. Ті партійні й державні кадри, які щиро повірили в українізацію, гасла інтернаціоналізму та рівності націй, бралися під контроль каральними органами. Упродовж 1930-х рр. вони були розстріляні або закатовані.

З кінця 1920-х рр. було розпочато нову широкомасштабну кампанію дискредитації, цькування, а згодом і фізичного вбивства національної еліти – діячів української науки та культури, духовенства Української автокефальної православної церкви, керівників промисловості. У 1930 р. радянськими каральними органами було інспіровано процес над Спілкою визволення України, метою якої нібито була організація повстання задля звільнення всіх українських земель та заснування незалежної Української держави. Серед заарештованих були найстарші за віком представники дореволюційного покоління української інтелігенції. Серед 45 заарештованих було 2 академіки (С.Єфремов і М.Слабченко), письменники, професори, правники, священнослужителі, викладачі вузів і шкіл.

Після цього судового процесу відбулася низка інших – «Шахтинська справа», процес Промпартії, процес Народної революційної соціалістичної партії, Українського національного центру та ін.

На початку 1930-х рр. на території Української Соціалістичної Радянської Республіки було заарештовано й здебільшого розстріляно або відправлено в концентраційні табори десятки тисяч представників інтелігенції. До звільнення й реабілітації з них дожили одиниці.

Проте щораз далі терор спрямовувався проти пересічних громадян. На початку 1930-х рр. відновилася практика захоплення заручників каральними органами ДПУ (Державним політичним управлінням) та міліцією. Це робилося з метою примусити селян до виконання доведених до них обсягів хлібозаготівель. Така практика застосовувалася більшовиками ще під час проведення «продрозверстки» в 1918-1921 рр. На початку 1930-х рр. захоплення владою заручників було масовим і застосовувалося у тисячах сіл України. Як заручників захоплювали переважно дітей або підлітків. Батьки й родичі віддавали останнє за те, щоб їх повернути, прирікаючи свої родини на голод. Ті заручники, кого родичі не могли викупити, зникали. Як правило, їх страчували.

На початку 1930-х рр. посилилася політика масового виселення з України родин «класових ворогів» – представників сільської й міської верхівки та їхніх родин, що мали авторитет у громаді. Ці люди були визнані радянською владою небезпечними за потенційну здатність організувати опір. У 1930-1931 рр. з України до Сибіру було виселено 63 817 сімей, переважно заможних селян, священиків, родин учасників українських повстань 1920-х рр.

У 1934 р. в СРСР було удосконалено каральний апарат – утворено Народний комісаріат внутрішніх справ СРСР, який перебрав на себе каральні функції органів Державного політичного управління (ДПУ). Після реорганізації ДПУ перетворилося на Головне управління державної безпеки НКВС. Крім власне каральних функцій, НКВС також почав керувати карним розшуком, пожежними частинами, органами запису актів громадянського стану, картографією, виправно-трудовими установами тощо. Таким чином було вдосконалено й роздуто до розмірів «держави в державі» радянський каральний механізм.

Інспірувавши 1 грудня 1934 р. вбивство одного з партійних діячів С. Кірова, Й. Сталін особисто підготував, а ЦВК СРСР схвалив постанову «Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів». Згідно з цією постановою, на все слідство у таких справах відводилося десять діб. Участь захисника, прокурора, звинуваченого, оскарження вироку та клопотання про помилування не передбачалися, а вирок виконувався негайно після його винесення.

Особливо тотальним був удар по Українській автокефальній православній церкві, заснованій у 1920 р. Страти її священиків почалися ще в 1926 р. Інші релігійні громади в Україні й СРСР теж зазнавали переслідувань, але не таких тотальних, як УАПЦ. Жертвами антицерковного терору, спрямованого проти УАПЦ, стали десятки тисяч осіб. До 1937 р. репресії торкнулися практично всіх священиків УАПЦ без винятку та поширилися на віруючих цієї церкви. Було закатовано престарілого митрополита УАПЦ Василя Липківського (1864-1937 рр.). Українська церква розглядалася більшовиками як подвійна загроза – і як релігійна організація, що підважує ідеологію матеріалізму та атеїстичного панування радянської влади, і як осередок духовного життя українців – головної внутрішньої небезпеки імперії.

Для пришвидшення процедури репресій та розстрілів в СРСР у 1930 р. були засновані «трійки», які стали ширмою неіснуючої законності. До їхнього складу входили начальник управління обласного ДПУ, обласний прокурор і перший секретар обкому КП(б)У. «Трійки» існували в усіх обласних центрах України. Такий каральний апарат виносив вироки практично без свідків, без захисту, без ознайомлення з кримінальною справою і навіть без підсудного. «Судді» часто навіть не бачили підсудних і засуджували їх, замучених тортурами, заочно.

Апогей репресій припав на 1937-1938 рр. За наявною звітністю репресивно-каральних органів СРСР у 1935 р. в Україні було заарештовано 15 717 громадян, а в 1937 – уже 159 573, в 1938 р. – 108 006. Таким чином, у 1937-1938 рр. (пік репресій) було заарештовано 267 579 громадян. За півтора року засуджено за шпигунство – 25 627, зраду батьківщини – 1487, терор – 5193, диверсії – 13996, шкідництво – 7731, повстанську контрреволюційну діяльність – 99 822, контрреволюційну агітацію – 22 315. За радянськими даними, протягом 1937-1938 рр. в Україні до розстрілу було засуджено 122 237 громадян; на 25 років тюремного ув’язнення – 21, на 20 років – 33, на 15 – 99, на 10 – 3758, на 5 – 119, на 25 років – 15, на 20 років – 49, на 15 років – 92, на 10 років виправно-трудових таборів – 61 609 осіб.

Репресії стосувалися як українців, так і представників інших націй, які могли становити якусь загрозу для імперії.

Як правило, розстріли виконувалися у дворі будь-якої установи ВЧК/ДПУ/НКВС. Розстрілюваних виводили з підвалу вночі, засліплювали фарами вантажівок і відкривали по них вогонь, або розстрілювали після тортур по одному. Часто страти відбувалися навіть посеред міст, коли шум заведених автомобільних моторів глушив звуки пострілів.

Одне з найбільших в СРСР місць поховання жертв каральних органів знаходилося в Биківнянському лісі під Києвом. За масштабами знищення людей це місце стоїть поряд із Бабиним Яром у Києві, фашистськими концтаборами Бухенвальдом та Дахау. У Биківнянському лісі упродовж 1930-х – на початку 1940-х рр. поховали від 100 до 120 тисяч осіб, страчених органами НКВС. Біля кожного значного міста України в 1930-х – 1950-х рр. було своє поле масових безіменних поховань репресованих. У Вінниці це територія нинішнього міського парку, в Одесі – 2-й Християнський цвинтар, у Донецьку – Рутченкове поле, у Луганську – Гусинівський цвинтар і Суча Балка, у Дніпропетровську – 9-й кілометр Запорізького шосе та ін.

Наказом НКВС СРСР від 15 серпня 1937 р. під час арештів підозрюваних за окремими статтями вимагалося арештовувати й їхніх дружин.

Винищувалися цілі родини українських культурних діячів. Так, НКВС убив доньок і онуків видатного українського письменника Михайла Старицького, серед яких письменниця Людмила Старицька-Черняхівська, членів родини письменника й перекладача Івана Стешенка та ін.

«Норми» на арешти громадян централізовано спускалися зверху. З Москви наперед вказували, скільки точно «контрреволюціонерів» та «націоналістів» має бути заарештовано й засуджено за певними статтями. На кожну республіку, область, район спускалися ліміти на репресування за І і II категоріями (І – на розстріл, II – на ув’язнення). Як правило, в СРСР співвідношення між розстріляними й ув’язненими було 2-3 до 1, а в Україні воно сягало 4 до 1. У разі невиконання «плану» часто страчувалися самі виконавці, а тому вони намагалися його «перевиконати», заарештовуючи невинних людей. З місць керівники каральних органів часто надсилали звіти про перевиконання лімітів, особливо за І категорією (розстріли), і просили про збільшення «норми».

Винятковою масштабністю відзначилися репресивні заходи з «ліквідації кадрів широкого підпілля Українського націоналістичного центру». До складу цього центру нібито входили підпільні центральні комітети, об’єднані в «блок українських демократичних партій». Насправді це була чергова неіснуюча організація, шум навколо якої створювався навмисне задля виправдання масовості антиукраїнських репресій. У процесі ліквідації «націоналістичного центру» лише за перше півріччя 1938 р. було заарештовано 24 233 особи.

Поза межами України в СРСР – на Кубані, в Сибіру, на Далекому Сході та інших землях, заселених українцями у 1930-1937 рр., було повністю згорнуто українізацію, ліквідовано українські школи, середні спеціальні та вищі навчальні заклади та факультети, закрито газети та видавництва. Абсолютна більшість українських національних діячів у цих регіонах були репресовані. На Кубані в населених українцями регіонах голод проводився так само, як і в Україні – з оточенням цих регіонів військами та вилученням у населення усіх харчів, а не лише зерна. Унаслідок Голодомору, арештів і примусового виселення кількість українців на Кубані зменшилася з понад половини населення у 1926 р. до 3-4%. Відбувся безпрецедентний геноцид українського населення на Кубані.

У 1932-1933 рр. влада Кремля організувала в Україні наймасштабніший Голодомор, у результаті якого загинуло, за різними оцінками, від 7 до 10 мільйонів осіб. В Україні, яка володіє до 40% світового чорнозему, було вбито голодом кілька мільйонів людей, переважно українців. На місце вимерлого українського населення почалося централізоване переселення мешканців інших регіонів СРСР.

В Україні на початку 1920-х рр. було створено низку літературних, театральних, художніх напрямів, у яких діяли сотні талановитих митців, написано тисячі мистецьких творів. Лише за десятиліття їхньої діяльності 1917-27-х рр. в Україні в цілому було нівельовано культурне відставання, спричинене двохсотлітнім пануванням імперії.

Видатний письменник Микола Хвильовий у 1933 р. під тиском цькувань і звинувачень наклав на себе руки.

У Харкові видатний драматург Лесь Курбас заснував театр «Березіль», у якому впродовж 1922-1933 рр. було виховано цілу генерацію талановитих акторів. Значна їх частина була розстріляна разом із головним режисером.

Художник Михайло Бойчук став засновником нового передового напрямку в монументальному мистецтві, знаного у світі як «бойчукізм». Після арештів представників цієї художньої школи більшість їхніх творів, розташованих у публічних місцях, було знищено або заліплено штукатуркою.

У 1939 р. було заарештовано видатного українського математика, академіка Михайла Кравчука. Він був учителем конструктора реактивних двигунів Архипа Люльки та конструктора космічних кораблів Сергія Корольова. Йому належали слова: «Моя любов – Україна й математика».

Сергій Корольов-Історія в школі

Арештантські фото Корольова, зроблені після арешту 1938 року

У 1933-1938 рр. відбулися арешти й тотальне знищення української інтелігенції: інженерів, науковців, письменників, лікарів, вчителів та ін. Серед видатних тогочасних діячів були репресовані письменник Борис Антоненко-Давидович, художник Михайло Бойчук, поет Михайло Драй-Хмара, історик Йосип Гермайзе, художник Василь Седляр, літературознавець і перекладач Микола Зеров, історик Сергій Єфремов, письменник Григорій Епік, поет Валер’ян Поліщук, письменник Мирослав Ірчан, поет Марко Вороний, письменник Микола Вороний, поет і прозаїк Олекса Слісаренко, письменник Григорій Косинка, письменник, режисер і драматург Микола Куліш, драматург і актор Лесь Курбас, поет і драматург Кость Буревій, письменник Антін Крушельницький, поет Іван Крушельницький, поет Михайло Яловий, художник Юрій Нарбут, письменник Михайло Козоріс, письменник і перекладач Валер’ян Підмогильний, поет Дмитро Фальківський, поет і перекладач Вероніка Черняхівська, історик Матвій Яворський, поет Павло Филипович, художник Іван Падалка, історик, письменник, мистецтвознавець і композитор Гнат Хоткевич та ін. Майже усі вони були розстріляні, переважно в один день – 3 листопада 1937 р.

У більшості країн світу існує звичай до свят милувати, а не страчувати засуджених. В СРСР 27 жовтня – 4 листопада 1937 р. на відзначення 20-річчя приходу комуністів до влади в урочищі Сандормох в Карелії було розстріляно серед 1111 в’язнів щонайменше 290 діячів української культури (більшість із них – саме 3 листопада 1937 р.), а за осінь 1937 р. – близько тисячі діячів української культури.

До масових репресій 1930-х рр. в Україні було близько тисячі письменників. До 1938 р. в Україні виходили друком твори 259 українських письменників, після 1938 р. – лише 36. З 223 письменників, які припинили свою діяльність, лише семеро померли своєю смертю, решту було розстріляно або заслано до концентраційних таборів.

Ті з небагатьох діячів української культури, котрим пощастило вижити під час репресій, змушені були ставати на шлях конформізму, в обмін на життя постійно доводити тоталітарному окупаційному режимові свою лояльність.

Радянська влада на власний розсуд розпоряджалася українськими землями.

Протягом 1920-х рр. відбувався перегляд кордонів УСРР і відчуження великих українських етнічних територій на користь Росії. У 1924-1925 рр. від України до Росії були передані Шахтинський і Таганрозький округи, а також значні території на Півночі України, попри те, що на цих територіях українці становили більшість населення.

Так, у 1924 р. у складі УСРР була створена Молдавська АСРР, куди увійшли українські етнічні території. У цій республіці, створеній задля підготовки більшовицьких кадрів для Молдови, чисельно переважало українське населення. Після входження Молдови до складу СРСР в 1940 р. частина земель, які доти перебували у складі Молдавської АСРР (так зване Придністров’я), увійшла до складу Молдови. Такими діями на відторгнення українських земель влада СРСР намагалася вирішити свої проблеми, зокрема тісніше прив’язати Молдову до СРСР.

У той же час Радянський Союз прагнув стати економічно розвинутою державою. Задля підготовки до нових воєн більшовицькому режимові потрібна була відповідна економічна база. Тому окремі елементи політики більшовиків сприяли розвитку суспільства. У країні почалося будівництво промислових гігантів та системи енергетики, що мала забезпечувати їх енергією. Зокрема, у 1927-1932 рр. на Дніпрі в м. Запоріжжі було збудовано потужну електростанцію «Дніпрогес», створено низку інших промислових гігантів в багатьох регіонах України. Цей позитивний процес, проте, супроводжувався цілою низкою негативних чинників, серед яких – порушення прав робітників на належну оплату праці, досягнення цілей за рахунок масового застосування некваліфікованої праці, високий травматизм.

Ще одним позитивом було відновлення в Україні письменності населення. Після фізичного винищення більшовиками та еміграції значної частини кваліфікованих кадрів, радянський режим потребував нових інженерно-технічних працівників. Два століття панування Російської імперії на українських землях призвели до деградації інтелектуального життя, завдяки якому на початок XX ст. більшість населення стала неписьменною, хоча ще в середині XVII ст. українці переважно були письменними. У зв’язку з масовою потребою нових кадрів радянський режим заохочував грамоту, якою поступово було охоплене майже все суспільство.

Однак ці обмежені позитивні результати не могли компенсувати колосальної шкоди, якої було завдано українському народові в результаті діяльності радянської влади на українських землях.

Політика керівництва СРСР щодо України була, по суті, окупаційною. Вона полягала в цілеспрямованих діях на знищення України як етнополітичної цілісності та українського народу як носія національної самосвідомості з метою навічного закріплення території України під владою Москви. Імперія не могла змиритися з втратою такої великої і стратегічно важливої території, яку має Україна, та її матеріальних ресурсів. З цією метою український народ намагалися назавжди позбавити права на свою країну, а в перспективі – знищити, попередньо використавши в інтересах імперії його енергію та людські ресурси. Українці, щоб бути успішними, а часто й просто вижити, були поставлені в такі умови, що мусили відмовлятися від своєї Батьківщини, культури, материнської мови й історії.

Мовою першоджерел:

«Рада Народних Комісарів, заслухавши доповідь голови Всеросійської Надзвичайної Комісії з боротьби з контрреволюцією, спекуляцією й посадовими злочинами про діяльність цієї комісії, знаходить, що… необхідно забезпечити Радянську Республіку від класових ворогів шляхом ізолювання їх у концентраційних таборах; що підлягають розстрілу всі особи, що мають відношення до білогвардійських організацій, змов і заколотів; що необхідно опублікувати імена розстріляних, а також підстави застосування до них цієї кари».

«Про червоний терор». Постанова Раднаркому, 5 вересня 1918 р.

«а) виселити в найкоротший строк у північні області СРСР зі станиці Полтавської (Півн. Кавказ), як найбільш контрреволюційних, всіх мешканців… і заселити цю станицю сумлінними колгоспниками-червоноармійцями, що працюють

в умовах малоземелля на незручних землях в інших краях, передавши їм всі землі й озимі посіви, будови, інвентар і худобу виселених… д) негайно перевести на Північному Кавказі діловодство радянських і кооперативних органів «українізованих» районів, а також всі газети, що видаються, і журнали з української мови на російську як більш зрозумілу для кубанців, а також підготувати й до осені перевести викладання в школах на російську мову… терміново перевірити й поліпшити склад працівників шкіл в «українізованих» районах».

Постанова ЦК ВКП(б) і РНК Союзу РСР про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі й у Західній області, 14 грудня 1932 р.

«Ми не ведемо війни проти окремих осіб, ми винищуємо буржуазію як клас. Не шукайте на слідстві матеріалу й доказів того, що обвинувачуваний діяв ділом або словом проти радянської влади. Перше питання, яке ви повинні йому запропонувати, якого він походження, виховання, освіти або професії. Ці питання й повинні визначити долю обвинувачуваного».

Мартін Лацис, начальник відділу ВЧК з боротьби з контрреволюцією, 1919 р.

«Вести й провести нещадну й терористичну боротьбу й війну проти селянської й іншої буржуазії. Розстрілювати змовників і тих, що хитаються, нікого не запитуючи й не допускаючи ідіотської судової тяганини… Чим більшу кількість представників реакційної буржуазії й реакційного духівництва вдасться нам з цього приводу розстріляти, тим краще. Треба саме тепер провчити цю публіку так, щоб на кілька десятиліть ні про який опір вони не сміли й думати».

В. Ленін, 1919 р.

«Ти, комуніст, маєш право вбити якого завгодно провокатора й саботажника, якщо він у бою заважає тобі пройти по трупах до перемоги».

Газета «Народна Влада», 24 січня 1919 р.

«Діяльність більшовицьких надзвичайних слідчих комісій являє приклад, можливо, єдиний в історії культурних народів. Один з видних членів Всеукраїнської ЧК, зустрівши мене в Полтавській ЧК, куди я часто приходив… з різними клопотаннями, запитав мене про мої враження. Я відповів: якби при царській владі окружні жандармські управління одержали право не тільки засилати в Сибір, але й карати смертю, то це було б те саме, що ми бачимо тепер… Проголошується перемога комунізму в українському селі в той час, коли сільська Україна кипить ненавистю й гнівом, і надзвичайки вже подумують про розстріл заручників».

З листа письменника В. Короленка до більшовицького народного комісара освіти А. Луначарського, 1920 р.

«Сьогодні в місцевих (Полтавських) «Вістях» надруковано повідомлення про те, що за постановою полтавської губернської ЧК розстріляно чотирьох «контрреволюціонерів»: Никитюк, Красиленко, Запорожець і Марченко (останній майже хлопчик 17 років). Ви, імовірно, пам’ятаєте, що з приводу розстрілу ЧК 8 чоловік (у квітні) я послав Вам термінову телеграму. І от тепер знову безсудні розстріли, у тому числі юнака, майже хлопчика Марченка й артиста української трупи Красиленка. Потрібно знати, яке значення українське суспільство надає групам своїх артистів. Театр довгий час був єдиним вогнищем української культури, і все, що відноситься до театру, змушує українця насторожитися. А отут безсудне нічне вбивство за якоюсь таємною постановою, просто на вулиці, яке збирає зранку юрбу видом людської крові».

З листа письменника В. Короленка до голови Раднаркому і наркому зовнішніх справ УСРР X. Раковського, 11 червня 1919 р.

«Те саме, що передувало торішній евакуації в Києві й Харкові, але в значно меншій мірі було в нас, – тепер установилося й у Полтаві: сліпий, безоглядний червоний терор, – ознака розгубленості, зростаючої жорстокості. Тепер от знову, говорять, привезли з Миргорода 36 чоловік, винних у змові. Серед них є три дівчини, точніше дівчинки (дві 17 і одна 18 років). Чи можна сумніватися, що ці гімназистки діяли без повного розуміння. Наскільки мені відомо, вони брали участь у тій стадії «змови», що, завдяки присутності в наївній організації шпига, була розкрита раніше, ніж навіть приступити до здійснення. Навіть за царської влади не було страт через одні наміри. Я багато писав проти тодішніх страт, і свого часу більшовики цитували ці мої статті, направляючи цитати проти Тимчасового уряду. Я, напевно, не доживу до того, щоб подивитися на дії самих більшовиків, як на минуле».

З листа письменника В. Короленка до голови Раднаркому і наркома зовнішніх справ УСРР X. Раковського, 11 червня 1920 р.

«49. Питання НКВС: Дозволити Наркомату внутрішніх справ продовжити до 15 квітня 1938 року операцію з розгрому шпигунсько-диверсійних контингентів з поляків, латишів, німців, естонців, фінів, греків, іранців, харбинців, китайців і румунів як іноземних підданих, так і радянських громадян, згідно з наказами НКВС СРСР. Залишити до 15 квітня 1938 року існуючий позасудовий порядок розгляду справ заарештованих по цих операціях людей незалежно від їхнього підданства. Запропонувати НКВС СРСР провести до 15 квітня аналогічну операцію й погромити кадри болгар і македонців як іноземних підданих, так і громадян СРСР. Секретар ЦК».

Витяг із протоколу № 57 засідання Політбюро ЦК ВКП(б), 1938 р.

«Пропонується засуджених Особливою Трійкою УНКВС ЛО ВСЬОГО в кількості 1116 чоловік РОЗСТРІЛЯТИ. З цією метою Вам належить негайно виїхати до м. Кемь і, зв’язавшись із Начальником Соловецької тюрми ГУДБ Ст. Майором Держбезпеки т. Апетер… привести присуд до виконання згідно з даними Вам особисто вказівками. Виконання повідомте, надавши після повернення акти».

Розпорядження від 16 жовтня 1937 р. начальника Ленінградського обласного управління НКВС Леоніда Заковського капітанові держбезпеки Михайлу Матвєєву. М. Матвєєв особисто, а іноді з допомогою помічника коменданта Управління НКВС Ленінградської обл. Алафера здійснював розстріли діячів української культури 27 жовтня – 3 листопада 1937 р. в урочищі Сандормох, щодня розстрілюючи по 200-250 осіб. 10 листопада 1937 р. М. Матвєєв написав рапорт, згідно з яким із 1116 осіб було розстріляно 1111, один в’язень помер, а чотирьох відправили до Ленінграда, Одеси й Києва.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*