Західноукраїнська Народна Республіка та проголошення Соборності Української держави

§ 4. Західноукраїнська Народна Республіка та проголошення Соборності Української держави

Напередодні Першої світової війни більша частина західноукраїнських земель – Східна Галичина, Буковина та Закарпаття – перебували у складі Австро-Угорщини. Українська національно-визвольна революція у 1918 р. поширилася й на ці землі.

У жовтні 1918 р., в умовах воєнної поразки Австро-Угорщини та Німеччини від країн Антанти, посилилася національно-визвольна боротьба народів Австро-Угорської імперії. Цю державу вже не було кому боронити, й невдовзі вона розпалася на декілька незалежних держав.

Українці одними з перших народів Австро-Угорщини почали вживати рішучих заходів зі створення власної держави на західноукраїнських землях. Головним конкурентом українців на цих землях були польські шовіністичні організації, які сподівалися включити Галичину до складу Польщі. Наприкінці вересня 1918 р. у Галичині було сформовано Український Генеральний військовий комісаріат, який почав роботу з підготовки збройного повстання. У жовтні 1918 р. головою комісаріату було призначено сотника Українських січових стрільців Дмитра Вітовського.

18 жовтня 1918 р. у Львові на зборах всіх українських депутатів австрійського парламенту, українських членів галицького і буковинських сеймів, представників політичних партій Галичини і Буковини, духовенства й студентства було утворено Українську Національну Раду – представницький орган українського народу на землях, які поки що належали Австро-Угорщині.

19 жовтня 1918 р. Українська Національна Рада вирішила проголосити українську державу на всій українській етнічній території Галичини, Буковини й Закарпаття та виробити демократичну конституцію й обрати президента Української Народної Ради. Ним став Євген Петрушевич.

31 жовтня 1918 р. у Львові стало відомо про приїзд до міста польської «ліквідаційної комісії», яка мала перебрати від австрійського намісника владу над Галичиною і включити її до складу Польщі. Українська Національна Рада поставила перед австрійським урядом питання про передачу їй усієї повноти влади у Галичині та Буковині. Проте австрійський генерал – намісник Галичини, відповів категоричною відмовою. Тоді на засіданні Українського Генерального військового комісаріату 31 жовтня 1918 р. було вирішено взяти владу у Львові збройним шляхом.

У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. стрілецькі частини, очолювані сотником Д. Вітовським, зайняли всі найважливіші урядові установи та ключові плацдарми у Львові. На уламках Австро-Угорської імперії постала Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).

Від самого початку національного відродження західні українці пам’ятали, що ЗУНР – це частина великої Української держави. Саме в Галичині народилося таке поняття, як «Соборна Україна».

Було утворено уряд та ухвалено Конституцію. Територія ЗУНР становила понад 70 тисяч квадратних кілометрів, населення – 6 млн осіб.

Єврейське та німецьке населення лояльно поставилося до нової Української держави, натомість збройні загони поляків, перегрупувавшись, розпочали воєнні дії. Українські війська спочатку ніяк не перешкоджали концентрації польських бойовиків, відомих своєю участю в польських воєнних організаціях, що було великою помилкою. Польські бойовики розгулювали містом, їм вільно надходили зброя, боєприпаси та харчі.

Водночас війська Румунії перейшли кордони ЗУНР і, незважаючи на опір населення, 11 листопада захопили Чернівці, а згодом усю Північну Буковину. Ці землі споконвіку належали предкам українців – слов’янським племенам тиверців та білих хорватів. Північна Буковина належала князівській Київській державі та Галицько-Волинському князівству задовго до виникнення Волоського та Молдовського князівств. Однак в умовах війни західних українців з поляками Румунія зважилася на агресію з метою загарбати собі ці території.

Українське населення загарбаних Румунією земель виступало проти окупаційної румунської влади, організувавши низку повстань за повернення до складу України. Найбільшим стало Хотинське повстання в січні – лютому 1919 р. Організатори повстання захопили Хотин і більшість сіл Хотинського повіту, створили свій уряд – Директорію, названу так на зразок Директорії УНР, та висловили бажання приєднатися до складу України. Проте під тиском переважаючих сил румунської армії повстанці й десятки тисяч біженців змушені були відступити. Українські регулярні армії, зайняті війною з більшовиками й поляками, не могли надати допомогу хотинським повстанцям. Румунська армія та каральні органи вбили в боях і стратили за різними даними від 5 до 15 тисяч повстанців і мирних громадян.

На основі Сен-Жерменського мирного договору 1919 р. та Тріанонського мирного договору 1920 р. – угод, якими країни-переможці в Першій світовій війні ділили світ, Закарпаття виявилось у складі новопосталої Чехословаччини на правах автономії. Проте реальний автономний статус Закарпаття так і не було забезпечено чехословацьким урядом.

Наприкінці листопада 1918 р. внаслідок кровопролитних вуличних боїв у Львові та бойових дій на більшій частині Галичини польські війська змогли захопити Львів. Проте більшість території держави продовжувала перебувати під контролем українського уряду.

Уряд ЗУНР спочатку переїхав до м. Тернополя, а з кінця грудня до Станіслава (нині м. Івано-Франківськ). 1 грудня 1918 р. делегація Української Національної Ради й представники Директорії УНР підписали у Фастові попередню угоду про об’єднання ЗУНР і УНР. З січня 1919 р. її було остаточно схвалено.

22 січня 1919 р. у Києві відбулось урочисте проголошення Акту Злуки ЗУНР і УНР в єдину соборну Українську Народну Республіку. ЗУНР отримала офіційну назву «Західна Область Української Народної Республіки» (ЗОУНР).

Українська Народна Республіка-Історія в школі

Акт Злуки 22 січня 1919 р., яким Українська Народна Республіка і Західноукраїнська Народна Республіка проголосили державну єдність, показав велику силу тяжіння до об’єднання частин одного народу. До однієї, рідної для себе держави ці дві частини українського народу входили більш ніж сім століть до того: під час оборони Києва воєводою Данила Галицького Дмитром від монголо-татар у 1240 р.

Однак і через сім століть іноземних впливів, штучного витравлювання загарбниками національного духу українці Західної і Східної України не припинили вважати себе одним народом. Ще Богдан Хмельницький під час визвольних змагань 1648-1657 рр. сказав, що його мета – звільнення всіх земель «доки мова руського люду сягає». Тоді це було по м. Люблін. Потужне тяжіння між Сходом і Заходом України попри багато століть роз’єднаності – один з унікальних прикладів у світовій історії. Висадившись в Америці, англійці, валлійці й шотландці вже через одне-два покоління перестали вважати себе британцями. Проживши після Другої світової війни всього лише 45 років у різних німецьких державах, східні й західні німці тривалий час не могли звикнути один до одного. Натомість українці, які з часів Середньовіччя не володіли скільки-небудь цілісним власним економічним, політичним та інформаційним простором, через сім століть оголосили про возз’єднання. Це сталося не в часи миру і процвітання, а в буремні воєнні роки.

Західні українці змогли в надзвичайно тяжких умовах організувати регулярну армію, здатну протистояти Польщі, та дієздатні органи державного управління ЗУНР. У січні-травні 1919 р., незважаючи на постійну нестачу зброї, боєприпасів і амуніції, армія ЗОУНР, яка стала називатися Українською Галицькою Армією, поступово витісняла польську армію з території Галичини. У той же час в армії ЗОУНР воювали лише добровольці, уряд так і не оголосив загальну мобілізацію, що було суттєвою помилкою.

Але наприкінці лютого 1919 р. на вимогу Паризької мирної конференції, де засідали держави-переможці у Першій світовій війні, успішний наступ української армії було зупинено. Місія Паризької конференції поставила вимогу негайно припинити воєнні дії й запропонувала демаркаційну лінію між двома сторонами, на підставі якої 40 % Східної Галичини (зокрема Львів і Дрогобицький нафтовий басейн) відходили до Польщі. Такі пропозиції були вироблені під тиском країн Антанти, які підтримували Польщу як державу, що мала в майбутньому стати противагою Німеччині. Уряд ЗОУНР відкинув ці пропозиції.

13 травня 1919 р. Найвища Рада країн Антанти зробила нову спробу укласти перемир’я між воюючими сторонами. На цей раз пропозиції міжсоюзницької комісії були прийняті українською стороною. Проте умови перемир’я, за якими Дрогобицький басейн залишався за ЗОУНР, були відкинуті польським урядом.

У цих умовах 15 травня 1919 р. на український фронт у Галичині та Волині була кинута сформована й озброєна у Франції 80-тисячна польська армія під командуванням генерала Ю. Галлера. На вимогу Антанти, ця армія призначалась виключно для боротьби проти більшовиків. Проте польський уряд знехтував своїми обіцянками Антанті, а вона не надто на цьому наполягала.

На початку червня 1919 р. польські війська захопили майже всю Галичину, за винятком території між Дністром і нижнім Збручем. У зв’язку з критичним становищем ЗОУНР, 9 червня 1919 р. уряд передав всю повноту військової і цивільної влади Є. Петрушевичу, який отримав титул диктатора ЗОУНР. На цей час у лавах Української Галицької Армії налічувалося 100 тисяч бійців.

7-28 червня 1919 р. армія ЗОУНР під командуванням генерала з Наддніпрянщини Олександра Трекова провела відчайдушний Чортківський наступ, унаслідок якого значна частина Галичини була визволена від польських окупаційних військ, разом із містами Чортковом, Тернополем, Бучачем та ін. Польські війська були змушені відступити на 120 км. Проте нестача зброї і боєприпасів змусила західноукраїнські війська протягом червня-липня 1919 р. відступити на старі позиції. У результаті нового польського наступу наприкінці липня 1919 р. всю територію ЗОУНР окупували польські війська.

Українська Галицька Армія перейшла за Збруч, де посилила армію Української Народної Республіки 49 800 вояками, 603 кулеметами й 187 гарматами. Це дозволило об’єднаній українській армії швидко дійти до Києва.

Проте брак зброї і боєзапасів, а особливо епідемія холери, яка вивела з лав до 90% вояків УГА, призвела Українську Галицьку Армію до союзу в листопаді

1919 р. з військами «білого» російського генерала А. Денікіна, а в лютому

1920 р. – до вимушеного союзу з більшовиками. Після радянсько-польської війни 1920 р. значна частина УГА повернулася на Галичину. Проте багатьох її бійців і старшин було страчено більшовиками в катівнях ЧК або вбито за спроби виїзду з підконтрольних більшовикам територій. Багатьох галичан, у тому числі й цивільних урядовців ЗОУНР та членів їхніх родин, було вбито більшовиками в Одесі, а також у м. Тирасполі (нині в Молдові).

Протягом 1920-1923 рр. уряд ЗОУНР ставив перед Лігою Націй, Найвищою Радою і Радою Послів держав Антанти питання про ліквідацію польського окупаційного режиму на території Західної України й відновлення незалежності ЗУНР. Однак лідери країн Антанти, зацікавлені в існуванні сильної Польської держави в якості противаги Німеччині й Радянській Росії, не погоджувалися на справедливе рішення цієї проблеми.

14 березня 1923 р. на засіданні Ради послів держав Антанти було визнано фактичні кордони Польщі, тобто визнано загарбання Польщею західноукраїнських земель. Водночас держави Антанти формально засвідчили вимогу надання автономії Західній Україні. Проте польський уряд так і не дотримав цієї вимоги, проводячи натомість політику полонізації.

Населення й армія Західноукраїнської Народної Республіки виявили героїзм у війні з переважаючими силами Польщі, підтриманої країнами Антанти — переможцями в Першій світовій війні. У ЗУНР було створено боєздатну армію, спроможну не лише боротися на рівних із більшою за розмірами Польщею, але й допомагати Наддніпрянській Україні. У ЗУНР було запроваджене раціональне державне управління. Проте воєнна підтримка Польщі, надана країнами Антанти, а також вкрай несприятлива міжнародна ситуація, яка змушувала ЗУНР воювати одразу на кількох напрямках з переважаючими силами супротивників, призвели до падіння ЗУНР. Однак державний та військовий досвід, здобутий у боях, а також проголошення й усвідомлення єдності України спричинили зростання патріотизму на західноукраїнських землях та виплекали покоління, готові й здатні боротися за Українську державу.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*