Українсько-більшовицька війна 1918 р. Бій під Крутами

§ 2. Українсько-більшовицька війна 1918 р. Бій під Крутами

Центральна Рада виявилася не готового ані організаційно, ані психологічно до відбиття агресії радянської Росії. В країні мародерствували банди російських солдатів, які втікали з фронту Першої світової війни через територію України та чинили злочини проти цивільних громадян. В умовах загального наступу більшовицьких військ, підривної діяльності харківського «уряду» й більшовицької партії, не заборонених Центральною Радою, потрібно було піднімати народ на боротьбу за свою державність. Тим часом ніхто не перешкоджав діям відмінної системи революційних агітаторів у складі більшовицьких військ, які схиляли на свій бік населення й навіть загони української армії.

Російський уряд оголосив Україні ультиматум, після чого почав воєнні дії. Російські війська захоплювали одне безборонне місто за іншим, користуючись тим, що українська влада не зуміла втримати та демобілізувала свої війська.

27 січня 1918 р. з Києва назустріч російським більшовицьким військам, що наступали на Україну, вирушив загін, до складу якого входив добровольчий Студентський курінь. Він складався із студентів Університету ім. Святого Володимира (нині це Київський національний університет ім. Т. Шевченка), новоствореного Українського народного університету, а також із гімназистів київських гімназій. Вони майже не мали жодної бойової підготовки. Студентським куренем керував студент Українського народного університету Андрій Омельченко.

Загін мав на меті допомогти українським частинам утримати станцію Бахмач на Чернігівщині. Дорогою надійшло зведення, що ворог уже в Бахмачі. Тому загін зупинився відразу за м. Ніжином, на станції Крути – за сто двадцять кілометрів від Києва. Перемога під Крутами давала шанси відбити Бахмач, зруйнувати колії і почекати підтягнення до Києва військових частин з регіонів. Поразка відкривала ворогові шлях на Київ. Окопи українських бійців тягнулися обабіч залізничного насипу на 3-4 кілометри. Поряд зі студентами зайняли оборону більш досвідчені студенти Української військової школи в кількості 250 бійців. Студентський курінь становив до 300 юнаків. Якщо додати чотири десятки старших бійців, то українські сили під Крутами не нараховували шести сотень бійців.

Крути-Історія в школі

Проти них рухався передовий загін більшовицьких військ під керівництвом полковника М. Муравйова кількістю близько 6 тисяч вояків, який підтримувала вогнем артилерія з бронепотягів. У захисників Крут була одна гармата.

Бій під Крутами відбувався зранку до вечора 29 січня 1918 р. Вогнем кулеметів та рушниць студенти й школярі відбили кілька більшовицьких атак. У бою загинув А. Омельченко. Увечері, після закінчення патронів, командир правого крила – учнів Військової школи – дав наказ відступати. Однак ліве крило (Студентський курінь) не зорієнтувалося чи не почуло наказу, фактично в темряві пішло у наступ – і вийшло прямо на позиції більшовиків. У результаті більша частина студентів загинула під час цього неузгодженого маневру, а 35 потрапили в полон.

Сімох полонених більшовики не розстріляли і відправили в більшовицький тил. Один із них згодом дивом урятувався. Решту убивали під Крутами – спочатку розстрілювали, а потім добивали штиками і ножами. Як свідчили селяни, що бачили страту, учень сьомого класу гімназії Григорій Пипський заспівав гімн «Ще не вмерла Україна», який підхопили інші. Потім убивці привели й розстріляли двадцять восьмого полоненого, який босоніж утік до села. Селянську хату, що дала йому притулок, більшовики спалили. Загалом втрати українців під час бою під Крутами становили близько 300 бійців загиблими.

Втрати більшовиків під Крутами оцінюють за непрямими даними. Відомо, що до Києва з 6 тисяч передового загону більшовиків дійшло 4 тисячі, хоча по дорозі до Києва, крім бою під Крутами, інших значних сутичок не було. Після бою під Крутами дорога до столиці України для всього корпусу Муравйова була відкрита.

Водночас бій під Крутами дав можливість українським військам придушити Січневий заколот у Києві, який у січні 1918 р., в розпал більшовицького наступу на Київ, почали в столиці більшовицькі агенти. Центром бунту став київський завод «Арсенал». Більшовики захопили майже весь центр столиці, але в жорстоких боях були вибиті зі своїх позицій і капітулювали перед українськими частинами. Проте це не зупинило наступ більшовицького війська.

Під час обстрілу більшовиками Києва з лівого берега Дніпра зазнала тяжких гарматних ушкоджень низка церков та культурних пам’яток Києва.

8 лютого 1918 р. більшовицькі війська вступили до Києва, де почався червоний терор. Розстрілювали за «буржуйський вигляд», за «косий погляд», «за кожне українське слово» або й просто так, як писав очевидець тих подій, уродженець Дебальцева, поет Володимир Сосюра. Людей хапали на вулицях або в домівках і розстрілювали просто за те, що вони говорили українською мовою або мали охайний («непролетарський») вигляд. Зокрема, російські більшовики розстріляли Київського митрополита Володимира. М. Муравйов у своїх зведеннях писав, що він воював з «гайдамаками», «щирими українцями» чи «панами українцями». Загалом за неповний місяць окупації червоними було вбито, за різними оцінками, від 10 до 30 тисяч громадян (населення міста на той час не перевищувало 300 тисяч).

Через півроку після погрому в Києві та відступу більшовиків самого Муравйова було страчено в міжусобній бійці з більшовиками. За іншими даними, він дезертирував з більшовицьких військ і незабаром покінчив життя самогубством.

У злочинах проти України брали участь окремі українці, зокрема Ю. Коцюбинський, син видатного українського письменника Михайла Коцюбинського, В. Затонський та ін. Вони слугували «українським» фасадом більшовицької агресії М. Муравйова, приховуючи її окупаційну сутність. Під час репресій в СРСР у 1937-1938 рр. практично всі ці діячі були страчені.

Усі багатотисячні людські жертви, вчинені російськими більшовиками в Києві й по дорозі до столиці, трапилися через безглузду й подекуди зрадницьку політику діячів Центральної Ради.

2 березня 1918 р. російсько-більшовицькі війська було вигнано з Києва, і 19 березня відбулося перепоховання двадцяти восьми студентів, розстріляних більшовиками під Крутами. Їх викопали з братської могили під Крутами. Над цією могилою місцеві селяни за власною ініціативою насипали курган. Серед упізнаних були студенти Володимир Шульгин, Божко-Божинський, Олександр Попович, Андріїв, Лука Дмитренко, Ізидор Кулик, Олександр Шерстюк, Омельченко, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижів, Кирик, гімназисти Андрій Соколовський, Микола Ганкевич, Євген Тарнавський, Пипський, Гнаткевич. Інших впізнати було неможливо – окупанти під час страти понівечили їхні обличчя. До цих жертв, перелічених у «Киевской Мысли» в день перепоховання, додаються ще прізвища таких студентів, як Пурик, Нітенко, Сірик, Дикий, Микола Лизогуб, і гімназистів Павла Кольченка, Мисана. Решта загиблих були поховані на самому полі бою місцевими селянами.

Бій під Крутами в Україні часто порівнюють з битвою грецьких вояків під Фермопілами. У 480 р. до н. е. спартанський цар Леонід добровільно зголосився із загоном у складі 300 спартанців захищати Фермопільський прохід, поки решта 6 тисяч греків рятувалися від варварських військ. Під час героїчної оборони проти персів загинув і сам спартанський цар, і весь його загін та ще воїни з сусіднього міста Феспій, які сказали, що їм соромно бути гіршими від спартанців та ховатися за чужі спини. Схожість між Крутами й Фермопілами справді є – обидва загони пішли майже на вірну смерть проти набагато сильнішого супротивника.

Однак між обома ситуаціями є принципова відмінність. Від вчинку спартанців подвиг українців відрізняється насамперед тим, що до складу загону спартанців увійшли виключно особисті охоронці царя Леоніда – загартовані в численних сутичках «кращі з кращих» бійці найбільш войовничого царства Греції, та й то лише зрілі воїни – ті, що вже мали синів.

У трагічному українському випадку непідготовлені студенти віддавали задля своєї країни все, що мали. У той же час ті, хто зобов’язаний був боронити країну, насамперед політики, маючи значно більше можливостей, ніж прості студенти, не виконали свого обов’язку перед країною.

Політики Центральної Ради, діючи за соціалістичними гаслами, популярними на той час, в 1917 р. послідовно перешкоджали спробам тверезомислячих політиків, зокрема Симона Петлюри й Павла Скоропадського, створити українську армію. Крім того, в Центральній Раді за оборону відповідали люди, які були тісно пов’язані з Москвою, зокрема як її агенти.

Через це всі спроби організації та самоорганізації Українського війська гасилися згори. Було свідомо припинено бурхливе зростання Вільного козацтва, яке об’єднувало десятки тисяч боєздатних козаків в регіонах. Козакам зверху наказувалося не виявляти жодної ініціативи. Також було розформовано низку українізованих частин російської армії, які виявляли готовність воювати і з білими, і з червоними. Усім їм наказали розійтися по домівках. Фактично, це була зрада.

Голова Центральної Ради Михайло Грушевський був людиною науки, далекою від реальної політики чи, тим більше, воєнного будівництва. Він сам зізнався, що почав розуміти зміст російської політики щодо України щойно після того, як під час шаленого артилерійського обстрілу Києва, який з лівого берега Дніпра у січні 1918 р. вели більшовики, було зруйновано його власний будинок.

Чи не найголовнішою вадою політики Центральної Ради в галузі національної безпеки стало те, що в Україні не було організовано внутрішньої безпеки та протидії більшовицькій пропаганді, яка роз’їдала суспільство та військові частини, що залишилися. У самому Києві діяли агенти і провокатори, які майже відкрито готували заколот.

Тому, коли російське радянське військо в складі близько 30 тисяч вояків рушило в Україну, їм реально не було кого протиставити. Центральна Рада поспіхом почала шукати віддані частини. Зв’язок не працював, а тому швидко викликати з регіонів й організувати розформовані війська не було ніякої змоги. Влада мала під рукою кількісно дуже невеликі військові сили.

Варто відзначити, що вже через рік після подій під Крутами, під час грандіозних антибільшовицьких повстань в Україні, пересічне українське село виставляло більше бійців, ніж їх було під Крутами в січні 1918 р.

Напередодні бою під Крутами навіть не було проголошено мобілізації – лише зроблено заклик до патріотів, та й то тільки в Києві, а не в околицях, які могли дати тисячі бійців.

За кілька тижнів після бою під Крутами Михайло Грушевський писав: «Недаремно пролилася кров тисяч українських інтелігентів та молоді, коли вона принесла духовне визволення від найтяжчого і найшкідливішого московського ярма: добровільно прийнятого духовного закріпачення!» Однак такого закріпачення не було в тих бійців, що воювали під Крутами. Воно лишалося тільки в безвідповідальних політиків, які виявилися нездатними мобілізувати свій народ і перемогти в тих умовах, коли поразка означала смертельну загрозу самому існуванню українського народу.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*