Україна у Першій світовій війні. Створення Центральної Ради та проголошення незалежності України

§ 1. Україна у Першій світовій війні. Створення Центральної Ради та проголошення незалежності України

На початку XX ст. різко загострилися міжнародні суперечності. Нові колоніальні держави – Німеччина й Австро-Угорщина – хотіли переділити світ на свою користь. З іншого боку, Франція прагнула реваншу за поразку у франко-прусській війні 1871 р., а Росія – загарбати Галичину й захопити Чорноморські протоки – Босфор і Дарданелли. Інтерес Російської імперії до Галичини був зумовлений, насамперед, тим, що в Галичині у значно ліберальніших умовах, ніж у Росії, розвивався український національно-визвольний рух, який загрожував поширитися на всю Україну та, як наслідок, послабити або й ліквідувати імперію.

1 серпня 1914 р., після вбивства в Сараєві (нині Боснія і Герцоговина) сербським радикалом австрійського ерцгерцога Фердинанда, розпочалася Перша світова війна. Значна територія України опинилася в прифронтовій смузі. У Галичині, Буковині й Прикарпатті розгорнулися бойові дії.

Українці Галичини, Закарпаття й Буковини сподівалися, що в результаті війни й поразки Росії буде утворено суверенну Україну, що об’єднає всі українські землі. У серпні 1914 р. у Львові було утворено міжпартійний блок – Головну Українську Раду, яка виступила ініціатором формування українських військових частин на боці Австрії. З українців Галичини було сформовано легіон Українських січових стрільців, який взяв участь у військових діях в районі Стрия, на Тужоцькому перевалі в Карпатах та на Поділлі. Одночасно група емігрантів зі Східної України (Дмитро Донцов, Володимир Дорошенко, Маркіян Меленевський) створили у Відні «Союз визволення України», який поставив за мету боротьбу за створення самостійної України і вважав доцільним для досягнення цієї мети співробітництво з австрійським імператором та німецьким кайзером.

Політичні партії у тій частині України, яка на той час належала Російській імперії, поставились до війни по-різному. Місцеві організації загально-російських партій, крім більшовиків, підтримали війну. Таку ж позицію зайняли українські політичні партії – Товариство українських поступовців, «Спілка» та ін. Українська соціал-демократична партія не змогла виробити єдину тактику з питань війни. Група членів на чолі з Симоном Петлюрою виступила на підтримку царського уряду у війні, деякі інші на чолі з Володимиром Винниченком засудили війну, ще одна частина на чолі з Володимиром Дорошенком підтримала Австро-Угорщину та Німеччину.

У 1914 р. воєнні дії проходили на території Галичини. Там розгорнувся наступ російської армії, яка зайняла Львів, Чернівці, Перемишль та інші міста. Спочатку російські війська зустрічалися прихильно західними українцями. Проте прихід російської влади на ці території супроводжувався стратами, жорстокими антиукраїнськими репресіями, ув’язненнями й депортаціями. Особливо потерпіло греко-католицьке духовенство та інтелігенція.

У 1915 р. розпочався контрнаступ німецьких та австро-угорських військ. Російська армія змушена була відступити. У травні-серпні 1916 р. російські війська під керівництвом командувача російським Південно-Західним фронтом генерала О. Брусилова знову розпочали наступ у Карпатах та на Волині, відомий як «брусиловський прорив». Внаслідок цього царська армія зайняла Чернівці, Коломию, Луцьк, однак втратила на фронті понад півмільйона солдатів.

На окупованих Росією територіях Західної України було створено генерал-губернаторство на чолі з графом Г. Бобринським, який повів політику репресій та переслідувань проти українців. Окупаційна влада заарештувала й вислала до Суздаля митрополита греко-католицької церкви Андрія Шептицького. Навіть російський консерватор П. Мілюков змушений був визнати політику царського уряду в Західній Україні як «європейський скандал». Незабаром російська армія під тиском німецьких і австрійських резервів змушена була відступити із Західної України. Але й австро-угорська адміністрація зі вступом на територію Галичини вдавалася до нових репресій проти українців, яких підозрювала в бракові лояльності до австрійського уряду.

Війна негативно вплинула на господарство усіх частин України. Зростала кількість людських втрат, скоротилося промислове виробництво, значна частина території країни постраждала від ведення бойових дій. Результатом цього було наростання економічної кризи та соціального невдоволення.

Поразки Росії у війні, як і перед революцією 1905 р., призвели до різкого загострення суперечностей у суспільстві та спричинили революційний вибух.

З початку 1917 р. незадоволення війною та економічні труднощі викликали масовий страйковий рух. Страйк на Путилівському заводі в Петрограді в лютому 1917 р. став початком масових революційних виступів. Першими антиурядовий страйк петроградських робітників підтримали солдати Волинського полку, які відмовилися стріляти по повсталих. Незабаром до них приєдналися солдати Преображенського та Литовського гвардійських полків. Петроград опинився в руках повстанців.

Тимчасовий комітет Державної Думи заявив, що він бере на себе організацію нової влади й до утворення Тимчасового уряду державне управління здійснюватимуть комісари із членів Думи. 2 березня 1917 р. цар Микола II зрікся престолу на користь свого брата Михайла, який наступного дня також відмовився від трону. У той же день була опублікована декларація про програму і склад Тимчасового уряду на чолі з князем Г. Львовим. До скликання Установчих зборів Тимчасовий уряд проголосив себе владою.

В Україні у Києві 17 березня 1917 р. з ініціативи Товариства українських поступовців було засновано Українську Центральну Раду за участю українських політичних партій, українських військових, робітників, духовенства, студентства, громадських і культурних організацій (Українське Наукове Товариство, Українське Педагогічне Товариство, Товариство українських техніків і агрономів та ін.). Центральна Рада спочатку стала прообразом українського парламенту, а згодом і справжнім парламентом країни.

Головою Центральної Ради було обрано видатного українського історика Михайла Грушевського. Після скликання Всеукраїнського Національного Конгресу Центральна Рада перетворилася на формальний парламент, обраний від українських політичних партій, професійних і культурних організацій та делегатів від губерній. Згодом Центральна Рада поповнилася представниками, що їх делегували Військовий з’їзд, члени Ради селянських депутатів, а також Робітничий з’їзд у червні-липні 1917 р.

Військовий і селянський з’їзди викликали значний резонанс у суспільстві. Тимчасовий уряд Росії на чолі з О. Керенським намагався заборонити Другий військовий з’їзд. Водночас на з’їздах піднімалося питання організації українського війська, антиукраїнського спрямування російських газет та ін.

Центральна Рада обрала свій виконавчий комітет – Малу Раду.

23 червня 1917 р. Центральна Рада своїм Першим Універсалом проголосила автономію України та обрала Генеральний секретаріат – автономний уряд України.

Після захоплення більшовиками влади в Москві й Петербурзі в результаті Жовтневого перевороту 1917 р. Центральна Рада 20 листопада 1917 р. своїм Третім Універсалом проголосила Українську Народну Республіку з визначеною територією й федеративними зв’язками з Росією. Як довели вибори до Всеросійських установчих зборів 25 листопада 1917 р., Центральна Рада підтримувалася більшістю населення: українські партії здобули 75 % голосів, більшовики – тільки 10 %.

Проте вже з кінця листопада 1917 р. більшовики почали захоплення силою влади в Україні. Після невдалого повстання в Києві більшовистський уряд Росії у грудні 1917 р. вислав Україні ультиматум. Фактично це було оголошення війни Україні. Більшовицька Росія не могла змиритися з втратою України та її промислових та сільськогосподарських ресурсів.

4-6 грудня 1917 р. Перший з’їзд рад селянських, солдатських і робітничих депутатів у Києві висловив «цілковиту довіру і свою рішучу підтримку Українській Центральній Раді» і відкинув більшовицький ультиматум (за це рішення проголосували 2479 делегатів, проти – 2, утрималися 19). Більшовицька меншість депутатів цього з’їзду переїхала до Харкова, де 11-12 грудня 1917 р., не маючи легітимних прав, проголосила створення «Народного секретаріату УНР», та «поширила» на Україну декрети радянського більшовицького уряду. Насправді це було прикриття для маріонеткової залежності від більшовицького уряду Росії.

На початку 1918 р. Центральна Рада стала схилятися до ідеї проголошення повної незалежності України. Зробити це було необхідно також у зв’язку з потребою підписання на рівних засадах з рештою держав мирного договору, задля виходу з Першої світової війни. Цього вимагало стомлене війною суспільство.

Упродовж грудня 1917 р. за проголошення незалежності неодноразово виступали члени Центральної Ради М. Ковалевський, М. Шаповал, С. Шелухін та інші українські лідери. У січні 1918 р. представник Одеси на засіданні Малої Ради, наголосивши, що «більшовизм росте, як пошесть», запропонував негайно проголосити самостійність УНР.

У розпалі воєнної боротьби проти більшовиків та під час переговорів України з Австрією, Німеччиною, Туреччиною та Росією у Бресті Центральна Рада 22 січня 1918 р. ухвалила Четвертий Універсал, яким проголосила Україну самостійною і суверенною державою. Універсал проголошував: «Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого не залежною, вільною, суверенною державою Українського Народу». Україна заявляла про готовність жити у злагоді з усіма сусідніми державами за умови їх невтручання у внутрішні справи УНР. Раді народних міністрів (на яку було перейменовано Генеральний Секретаріат) доручалося якнайшвидше завершити мирні переговори й очистити Україну від російських військ. Після війни ставилося завдання розбудувати місцеве самоврядування й розробити закон про передачу землі народу без викупу, «прийнявши за основу скасування власності й соціалізацію землі». Передбачалося, що вже з початком весняних робіт земельні комітети передадуть землю селянам. Раді Міністрів також доручалося перевести підприємства на випуск мирної продукції й ліквідувати безробіття. Оголошувалася державна монополія й контроль за торгівлею. Над усіма банками повинен бути встановлений державний контроль. Також уряд проголосив намір боротися з усіма антиукраїнськими й антидержавними силами, насамперед тими, хто намагається «знову піддати усі вольні народи під одно царське ярмо – Росії». IV Універсал підтверджував усі демократичні права та свободи, проголошені у III Універсалі, доповнивши їх правом меншин на національно-персональну автономію.

Історичне значення IV Універсалу Центральної Ради полягає в тому, що він проголосив Україну незалежною державою, завершував важливий етап складного й суперечливого розвитку українського національно-визвольного руху, що відтепер вирвався з ілюзорного сподівання на можливість існування Української держави на засадах автономії чи федералізму.

Відмінність IV Універсалу полягала в тому, що він узяв усі соціальні досягнення, зобов’язання і декларації попередніх Універсалів, але однозначно наголосив на створенні повністю незалежної країни, рівної в правах учорашній метрополії Росії та всім іншим країнам. III Універсал проголошував створення Української Народної Республіки, визначав її кордони, але допускав можливість створення в майбутньому федерації з національних республік на території колишньої імперії, стверджував, що піклується про інтереси «всієї Росії», заявляв про необхідність створення федеративної Росії тощо.

III Універсал, проголошений у листопаді 1917 р., був явно неадекватним ситуації: суспільство, особливо майбутній організаційний кістяк держави – армія, вільне козацтво тощо – вже дозрів до проголошення незалежності, а політична верхівка на це ще не зважувалася.

Проголошення ІІІ Універсалу Це

Проголошення ІІІ Універсалу Центральної Ради. У центрі зліва направо стоять: Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Михайло Грушевський

Тому IV Універсал відкрив нову сторінку змагань українського народу за свободу, який відтепер рішуче заявив, що метою його боротьби є повністю незалежна держава.

Мовою першоджерел:

«Четвертий Універсал Української Центральної Ради

Народе України. Твоєю силою, волею, словом стала на землі українській вільна Народна Республіка, справдилась колишня давня мрія батьків твоїх – борців за вольности і права трудящих.

Але в тяжку годину відродилась воля України. Чотири роки лютої війни знесилили наш край і людність. Фабрики товарів не виробляють. Заводи спиняються. Залізниці розхитані. Гроші в ціні падають. Хліба зменьшується. Насуває голод. По краю розплодились юрби грабіжників і злодіїв, особливо, коли з фронту посунуло військо, спинивши криваву різню, заколот і руїну на нашій землі.

Через усе це не могли відбутися вибори в Українські Установчі збори в приписаний нашим попереднім Універсалом час, і ці Збори, призначені на нинішній день, не могли зібратись, щоб прийняти з наших рук нашу тимчасову найвищу революційну владу над Україною, установити лад в Народній Республіці нашій і організувати нове правительство.

А тим часом Петроградське правительство народних комісарів, щоб привернути під свою владу вільну Українську Республіку, оповістило війну Україні і насилає на наші землі свої війська красногвардейців – большевиків, які грабують хліб у наших селян і без всякої плати вивозять його в Росію, не жаліючи навіть зерна, наготовленого на засів, вбивають неповинних людей і сіють скрізь безладдя, злодіяцтво, безчинство.

МИ, УКРАЇНСЬКА ЦЕНТРАЛЬНА РАДА, зробили всі заходи, щоб не допустити цеї братовбивчої війни двох сусідніх народів, але петроградське правительство не пішло нам назустріч і веде далі криваву боротьбу з нашим народом і Республікою.

Крім того, те саме петроградське правительство народних комісарів починає затягати мир і кличе на нову війну, називаючи її до того ще «священною». Знов польється кров, знов нещасний трудовий народ повинен класти своє життя.

Ми, Українська Центральна рада, обрана з’їздами селян, робітників і солдат в Україні, на те пристати ніяк не можемо, ніяких війн піддержувати не будемо, бо український народ хоче миру, і мир демократичний повинен бути якнайшвидше. Але для того, щоб ні руське правительство, ні яке інше не ставали Україні на перешкоді встановити той бажаний мир, для того, щоб вести свій край до ладу, до творчої роботи, до скріплення революції та волі нашої, ми, Українська Центральна рада, оповіщаємо всіх громадян України:

Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу.

Зо всіма сусідніми державами, як то Росія, Польща, Австрія, Руминія, Туреччина та інші, ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя самостійної Української Республіки.

Власть у ній буде належати тільки народові України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі збори, будемо правити ми, Українська Центральна рада, представництво робочого народу, селян, робітників і солдатів, та наш виконавчий орган, який однині матиме назву Ради Народних Міністрів.

Отож, насамперед приписуємо правительству Республіки нашої – Раді Народних Міністрів – від цього дня вести розпочаті вже нею переговори про мир з центральними державами цілком самостійно й довести їх до кінця, незважаючи ні на які перешкоди з боку яких-небудь інших частин бувшої Російської імперії, і установити мир, щоб край наш розпочав своє господарське життя в спокою й згоді. Що ж до так званих «більшовиків» та інших напасників, які нищать та руйнують наш край, то приписуємо правительству Української Народної Республіки твердо й рішуче взятися до боротьби з ними, а всіх громадян нашої республіки закликаємо: не жалуючи життя боронити добробут і свободу нашого народу.

Народна Українська Держава повинна бути вичищена від насланих з Петрограду найманих насильників, які топчуть права Української Республіки.

Незмірно тяжка війна, розпочата буржуазними правительствами, тяжко змучила наш народ, знищила наш край, розбила господарство. Тепер тому мусить бути кінець.

З тим, як армія буде демобілізуватись, приписуємо відпускати вояків, після підтвердження мирних переговорів – роспустити армію зовсім, а потім замість постійної армії завести народню міліцію, щоб військо наше служило охороні робочого народу, а не бажанням пануючих верств.

Поруйновані війною й демобілізацією місцевості мають бути відновлені за поміччю й заходами нашого державного скарбу.

Коли вояки наші повернуться додому, народні ради – волосні й повітові – та міські думи мають бути переобрані в час, який буде приписано, щоб і вояки наші мали в них голос. А тим часом, аби встановити на місцях таку власть, до якої б мали довір’я й яка спиралась на всі революційно-демократичні верстви народу, правительство повинно закликати до співробітництва з місцевими самоврядуваннями ради селянських, робітничих і солдатських депутатів, вибраних з місцевої людності.

В справі земельній комісія, вибрана на останній сесії нашій, вже виробила закон про передачу землі трудовому народові без викупу, прийнявши за основу скасування власності й соціалізацію землі, згідно з нашою постановою на сьомій сесії. Закон цей буде розглянено за кілька день в повній Центральній Раді і Рада Народних Міністрів вживе всіх заходів, щоб передача землі в руки трудящих уже до початку весняних робіт через земельні комітети неодмінно відбулась.

Ліси ж, води і всі багатства підземні, яко добро українського трудящого народу, переходить в порядкування уряду Народної Української Республіки. Війна також відібрала на себе всі трудові заробницькі сили нашої країни. Більшість заводів, фабрик і майстерень виробляли тільки те, що було потрібне для війни, і народ зостався зовсім без товарів. Тепер війні кінець! Отож приписуємо Раді Народних Міністрів негайно приступити до переведення всіх заводів і фабрик на мирний стан, на вироблення продуктів, потрібних насамперед трудящим масам.

Та сама війна наплодила сотні тисяч безробітних, а також інвалідів. У самостійній Народній Республіці України не повинен терпіти ні один трудящий чоловік. Правительство Республіки має підняти промисловість держави, має розпочати творчу роботу у всіх галузях, де всі безробітні могли б знайти працю і прикласти свої сили та вжити всіх заходів до забезпечення скалічених та потерпівших од війни.

За старого ладу торговці та ріжні посередники наживали на бідних пригноблених класах величезні капітали.

Однині Народна Українська Республіка бере в свої руки найважніші галузі торгівлі і всі доходи з неї повертатиме на користь народу.

Торг товарами, які будуть привозитись з-за кордону і вивозитись за кордон, буде вести сама держава наша, щоб не було такої дорожнечі, яку терплять найбідніші класи через спекулянтів. Правительству Республіки на виконання сього приписуємо розробити і представити на затвердження закони про це, а також про монополію заліза, угля, шкіри, тютюну і інших продуктів і товарів, з яких найбільш бралося прибутків з робочих класів на користь нетрудящихся. Так само приписуємо встановити державно-народний контроль над всіми банками, які кредитами (позиками) нетрудовим масам допомагали визискувати класи трудові. Однині позичкова поміч банків має даватися, головним чином, на піддержку трудовому населенню та на розвиток народного господарства Української Народної Республіки, а не спекуляцію та ріжну банкову експлуатацію (визиск).

На ґрунті безладдя, неспокою в житті та недостачі продуктів росте невдоволення серед деякої частини людності. Тим невдоволенням користуються ріжні темні сили і підбивають несвідомих людей до старих порядків. Сі темні сили хочуть знов підвернути всі вільні народи під єдине ярмо Росії. Рада Народних Міністрів повинна рішуче боротися зо всіма контрреволюційними силами, а всякого, хто кликатиме до повстання проти самостійної Української Народної Республіки – до повороту старого ладу, того карати, як за державну зраду. Всі ж демократичні свободи, проголошені 3-м Універсалом, Українська Центральна рада підтверджує і зокрема проголошує: в самостійній Народній Українській Республіці всі нації користуватимуться правом національно-персональної автономії, признаним за ними законом 9 січня. Все, що вичислено в сім Універсалі, не встигнемо зробити ми, Центральна Рада, в найближчих тижнях, певне, довершать, справлять і до останнього порядку приведуть Українські Установчі збори.

Ми наказуємо всім громадянам нашим проводити вибори до них як найпильніше, вжити всіх засобів, щоб підрахунок голосів [було] закінчено як найскорше, щоб за кілька тижнів зібрались всі наші Установчі збори – найвищий господар і впорядник землі нашої і закріпили свободу, лад і добробут Конституції нашої незалежної Української Народної Республіки на добро всього трудящого народу її тепер і на будуче сьому ж найвищому нашому органові належатиме рішити про федеративний зв’язок з народними республіками бувшої Російської держави. До того ж часу всіх громадян самостійної Української Народної Республіки кличемо непохитно стояти на сторожі добутої волі та прав нашого народу і всіма силами боронити свою долю від усіх ворогів селянсько-робітничої самостійної Республіки Української.

Українська Центральна Рада
У Києві

9 січня 1918 р».

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*