Гетьманат Павла Скоропадського

§ 3. Гетьманат Павла Скоропадського

Під тиском переважаючих сил супротивника, в умовах безладу й хаосу в країні український уряд Центральної Ради відступив до Житомира. Під час боїв у Києві та на підступах до столиці в січні-лютому 1918 р. українські частини чинили більшовикам відчайдушний опір, однак після попередньої дезорганізації й демобілізації вони були надто нечисленними, щоб зупинити більшовиків.

Визволення прийшло з несподіваного боку. 10 лютого 1918 р. безрезультатно закінчилися переговори про мир між Німеччиною, її союзниками, Україною та більшовицькою Росією, які тривали в Бресті. Радянська влада заявила про припинення війни з Німеччиною, залишивши без відповіді вимоги, які ставив Берлін. Вожді російської революції Володимир Ленін і Лев

Троцький сподівалися, що Німеччина залишить більшовиків у спокої, маючи значні проблеми на фронтах у Франції та Бельгії. Проте 18 лютого німецькі війська почали наступ по всій лінії розваленого фронту. Німці просувалися на схід на поїздах. Швидкість їхнього пересування зумовлювалася переважно якістю доріг, оскільки жодних повідомлень про опір не існує. У наступі брали участь тилові німецькі частини. Найкращі війська з тих, що залишилися в Німеччини, ще влітку 1917 р. після початку розвалу російського фронту, за наказом головнокомандувача німецької армії П. Гінденбурга, були перекинуті на Західний фронт. 18 лютого німецькі загони захопили Двінськ (нині м. Даугавпілс у Латвії), 20-го – Мінськ, 21-го – Полоцьк, 24-го – Псков, Тарту і Таллінн. Наступ здійснювався невеликими загонами. За визнанням більшовика Г. Зінов’єва, добре укріплений Двінськ захопив німецький загін чисельністю від 60 до 100 чоловік.

Радянський головнокомандувач М. Криленко оприлюднив наказ про «організацію братання» з німцями, з метою деморалізації німецьких військ та щоб змусити їх повернути зброю на класову боротьбу. Однак такі спроби ефекту не мали. 19 лютого Рада народних комісарів (більшовицький уряд Росії) зателеграфував у Німеччину про те, що згоден на всі умови капітуляції. Проте німецький уряд кілька днів не відповідав, продовжуючи наступ.

21 лютого радянська влада в Петрограді оголосила: хто з чоловіків не запишеться в Червону армію, того пошлють під конвоєм копати окопи навколо міста. За кілька днів у Червону армію записалося до 100 тисяч осіб. 25 лютого більшовики увімкнули заводські гудки в самому Петрограді, щоб розбудити місто і прискорити запис добровольців у Червону армію, очікуючи наступу німців на столицю. 26 лютого Ленін повідомив найближчих соратників, що столиця переноситься до Москви. Нарком П. Дибенко повів у бій загін матросів. 1 березня вони захопили Нарву й через два дні, з наближенням німців, утекли. 4 березня німецькі війська без бою увійшли в Нарву.

Німеччина цілком могла захопити Петроград. Однак таке велике місто їй не було потрібне в умовах війни на Заході, тим більше, що більшовики згодилися на капітуляцію.

23 лютого зранку Німеччина оголосила ультиматум щодо мирних умов, за якими Петроград мав визнати незалежність України, Литви, Латвії, Естонії, Фінляндії, підписати мирну угоду з Україною, демобілізувати армію, роззброїти флот тощо.

Тоді ж, 23 лютого, члени ЦК РСДРП (б), тобто більшовики, згодилися прийняти німецький ультиматум. Цей день став днем безумовної капітуляції Радянської Росії. Щоб інформаційно прикрити цю поразку, через 10 років в СРСР було вигадано історію про опір червоних військ, який нібито було вчинено в цей день чи то під Псковом, чи то під Нарвою.

О 3-й годині ранку 24 лютого 1918 р. Всеросійський Центральний виконавчий комітет згодився на німецький ультиматум. За капітуляцію проголосували 116 членів ВЦВК, 85 проти, 26 утрималися.

Німецька армія навіть після виснажливої трирічної війни на два фронти зберегла організованість і здатність діяти малими групами у ворожому оточенні. За два тижні німецька армія захопила вп’ятеро більшу територію, ніж їй вдалося відвоювати за попередні три з половиною роки Першої світової війни. Німеччина здійснила цю експансію фактично без втрат, хоча за попередні роки війни втратила на Східному фронті понад мільйон солдатів. Це свідчить про те, наскільки вигідно розкласти супротивника зсередини і наскільки життєво важливо не допустити розкладання своїх військ та державних структур.

У вигнанні більшовиків з України ключову роль зіграли українські військові частини, які йшли попереду німецьких військ. У багатьох містах, зокрема в Полтаві, більшовики здавали владу після запеклих боїв з українськими частинами, яким допомагали чутки про наближення німецьких військ. Після втечі більшовиків з території України владу Центральної Ради було відновлено.

Однак на практиці її дії були паралізовані німецьким окупаційним командуванням. Почався конфлікт між німецьким командуванням і УНР через втручання німців у внутрішні справи України. Дійшло до того, що німецький озброєний відділ 28 квітня 1918 р. вдерся на засідання Української Центральної Ради й заарештував двох міністрів УНР.

Тим часом украй важливі події відбулися на Чорноморському флоті. Особовий склад матросів цього флоту, як і решти флотів імперії, ще з XVIII ст. комплектувався переважно українцями. З жовтня 1917 р. на кораблях почали створюватися українські військові ради, на щоглах кораблів вивішували українські державні прапори. Першими були есмінець «Завидний» та крейсер «Пам’ять Меркурія». Найбільш впливовими українські ради були на лінійних кораблях «Воля», «Іван Златоуст», «Св. Євстафій», «Ростислав», на крейсерах «Пам’ять Меркурія», «Кагул», «Прут».

У складі уряду Центральної Ради в Києві було створено Генеральний Секретаріат морських справ. Для проведення національно-просвітницької роботи серед матросів Центральна Рада відрядила до Одеси, Миколаєва, Херсона та Севастополя своїх комісарів. Вони мали успіх – 22 листопада 1917 р. увесь екіпаж найпотужнішого лінкора ЧФ «Воля» перейшов на бік Центральної Ради, а слідом за ним – ще низка кораблів та підводних човнів. З жовтня 1917 р. по березень 1918 р. під формальний контроль Центральної Ради перейшли 9 лінкорів, 7 крейсерів, 18 есмінців, 14 підводних човнів, 16 сторожових та посильних кораблів, 11 військових транспортів і плаваючих баз. Крім того, українськими стали штаб флоту, всі військові підприємства та установи, берегові фортифікаційні споруди. Командувачем флоту було призначено контр-адмірала М. Сабліна, вихідця з родини нащадків українських реєстрових козаків. Більшість офіцерів та матросів флоту прихильно ставилися до переходу флоту під владу України. Як стверджували офіцери-чорноморці, «флот належить берегу», тобто Україні, а в іншому випадку він є піратським.

29 квітня 1918 р. на кораблях Чорноморського флоту було піднято прапори Військового флоту України, затверджені «Тимчасовим законом про флот Української Народної Республіки». Більшовикам вдалося загітувати частину екіпажів кораблів флоту й евакуювати їх до Новоросійська. 30 квітня 1918 р. ця частина кораблів флоту взяла курс на Новоросійськ. Невдовзі, з наближенням німців, ці кораблі були затоплені. У Севастополі залишилося кілька десятків кораблів і підводних човнів, більшість з яких згодом були передані Україні німецьким командуванням.

Слабкість та соціалістичні мотиви в діяльності Центральної Ради спровокували німецьке командування підтримати встановлення влади амбітного генерала царської армії Павла Скоропадського, нащадка гетьмана початку XVIII ст. Івана Скоропадського.

Гетьман Павло Скоропадський- Історія в школі

Скоропадський Павло Петрович (3 [15] травня 1873, Вісбаден — 26 квітня 1945, Меттен, Баварія) — Гетьман Української Держави, український державний, політичний і громадський діяч, військовик.

Генерала Павла Скоропадського було проголошено гетьманом Української Держави. Своєю грамотою Скоропадський розпустив Центральну Раду й Малу Раду, а видані ними закони скасував.

Гетьман Скоропадський відзначився під час спроб у 1917 р. створити ядро української армії. Початок українізації армії, ініційований І Всеукраїнським військовим з’їздом, зумовив перетворення корпусу Скоропадскього на 1-й Український корпус, який налічував близько 60 тисяч бійців. Проте через підривну політику окремих діячів Центральної Ради корпус Павла Скоропадського було розпущено. З’їзд Вільного козацтва (16-17 жовтня 1917 р., м. Чигирин, нині Черкаська обл.) обрав Павла Скоропадського отаманом.

У той же час Павло Скоропадський не був твердим прихильником незалежності України. Це було зумовлено його вихованням – він тривалий час провів поза Батьківщиною та був наближений до царя Миколи II.

Своєю опорою Скоропадський вважав офіцерство, значна частина якого була налаштована антиукраїнська Під впливом більшовицького заколоту в Петербурзі й Москві з Росії до України почали стікатися численні групи російських офіцерів, яких Скоропадський брав на службу.

Самоорганізація українців у формі загонів Вільного козацтва не лише не віталася, а переслідувалася. Між тим, саме Вільне козацтво та армія були єдиною силою, яка в умовах війни могла втримати державність.

Улітку 1918 р. безчинства російських офіцерів, що перебували у складі гетьманських загонів, викликали повстання, які переросли на масовий антигетьманський рух. Найбільшим стало Звенигородсько-Таращанське повстання. Повстанці в містах Лисянці і Звенигородці захопили в полон російських офіцерів, які перебували на гетьманській службі, а їхні підрозділи розпустили по домівках. Повстанці обеззброїли й відправили на сільськогосподарські роботи з обробки буряків німецький загін, що вирушив на придушення повстання. Проте до осені це повстання, як і решта антиурядових виступів, було в цілому придушене німецькими окупаційними військами.

Тим часом події на фронтах Першої світової війни призвели до кардинальних змін у долі України. У вересні 1918 р. війська Німеччини зазнали відчутних втрат на фронті в Бельгії і Франції. Остання спроба німецького наступу на Заході провалилася. Стало зрозуміло, що Німеччина й Австро-Угорщина програють війну країнам Антанти.

У листопаді 1918 р. в Німеччині й Австрії відбулися громадянські виступи, які швидко переросли в революції й повалення монархій, що закінчилося капітуляцією перед Францією, Великою Британією і СІНА.

14 листопада 1918 р. гетьман Скоропадський, щоб збільшити свою популярність серед російського офіцерства, видав грамоту про федеративний зв’язок із Росією. Українське суспільство розцінило цю подію як зраду українській справі. На заклик Української Директорії – уряду, сформованого українськими політичними партіями та організаціями на чолі з В. Винниченком і С. Петлюрою, вибухнуло збройне повстання. До нього долучився Окремий загін Січових стрільців, сформований у Білій Церкві із західних українців на чолі з Євгеном Коновальцем. Для утримання Києва гетьманське командування перекинуло під Фастів значні військові сили – офіцерський батальйон, гетьманську гвардію, сердюцький полк, кінноту, гармати й бронепотяг. 18 листопада у районі залізничних станцій Мотовилівка і Васильків нечисленні повстанці вступили в бій з гетьманськими військами. Після дня бою частини Січових стрільців прорвали праве крило оборони супротивника й захопили Васильків. Гетьманські війська, зазнавши значних втрат, відступили в напрямі Києва. 14 грудня повстанці увійшли до столиці, а невдовзі гетьман Скоропадський зрікся влади.

Попри непослідовність у державному будівництві, Гетьманат Павла Скоропадського характеризувався певною системністю в національно-культурному відродженні України. Час гетьманування Скоропадського позначився важливими досягненнями – оголошенням про приєднання Криму до Української держави, утвердженням українського флоту на Чорному морі, заснуванням Української академії наук, реальними кроками з відродження помісної православної церкви та ін. У той же час загравання з проімперськими силами та неадекватна ситуації соціальна політика гетьмана, спрямована на підтримку великих землевласників, призвели до падіння його влади й чергової дестабілізації в умовах агресії проти України одразу кількох зовнішніх сил.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*