Діяльність Головного отамана Симона Петлюри

§ 6. Діяльність Головного отамана Симона Петлюри

Головний лідер Визвольних змагань українського народу 1917-1923 рр. Симон Петлюра народився 10 травня 1879 р. у Полтаві. Частина його родичів була вихідцями з реєстрових козаків, інша – з православних священиків. С. Петлюра дістав освіту в Полтавській духовній семінарії. Цей шлях у житті часто обирали собі в той час вихідці з небагатих дворянських та міщанських родин. Петлюра почав бурхливу політичну діяльність, поступово розвиваючись від соціал-демократичних до патріотично-державницьких ідей. У 1900 р. він став активним учасником Революційної української партії.

Симон Петлюра-Історія в школі

Симон Петлюра, син Василя Петлюри (10 [22] травня 1879, Полтава, Російська імперія — 25 травня 1926, Париж, Франція) — український державний, військовий та політичний діяч, публіцист, літературний і театральний критик. Організатор українських збройних сил.

За організацію зустрічі семінаристів із відомим українським композитором Миколою Лисенком Петлюру виключили з Полтавської семінарії. Згодом він виїхав до Кубані, де працював над архівами Кубанського козацького війська. Відвідавши цю крайню точку, як з’ясувалося, велетенського «українського світу», Петлюра став переконаним патріотом і самостійником. У 1903 р. Петлюру заарештували за участь у кубанській філії Революційної української партії. На відміну від більшості російських дисидентів, які концентрувалися переважно у Відні й Парижі, Петлюра приїхав до Львова. Після революції 1905 р. він повернувся в Україну, але після початку нової хвилі антиукраїнських репресій виїхав до Петербурга, а згодом до Москви. На початку XX ст. найбільш масові та інтелектуальні українські політичні рухи були сконцентровані в російських столицях, де існували українські організації з сотнями членів і де їх менше, ніж в Україні, переслідувала царська «охранка». Петлюра став редактором журналу «Украинская жизнь», що виходив російською мовою. Періодичні видання українською були в Росії під цілковитою забороною до 1906 р.

Під час Першої світової війни С. Петлюра працював у «Союзі земств», що допомагав фронту, і навіть став його уповноваженим на Західному фронті.

Знайомі відзначали в Петлюрі впертість і непохитність у рішеннях, здатність до сильних вчинків, аж до самопожертви, та відсутність марнославства. Ці якості вирізняли С. Петлюру з натовпу інтелігенції, яка щойно вибилася з низів. Петлюра набув авторитету серед офіцерів українізованих частин, які в 1917 р. почали вимагати негайного створення української армії. Навесні 1917 р. Петлюра був призначений головою Українського військового комітету Західного фронту, а згодом обраний Генеральним секретарем Центральної Ради з військових справ, тобто міністром оборони. Восени 1917 р. Петлюра, не погоджуючись із політикою уряду Володимира Винниченка, вийшов з уряду.

Соціалістичний уряд Центральної Ради відзначався зрадницькою та безвідповідальною політикою, коли у розпал світової війни, керуючись ідеологічними штампами, розформовував боєздатні українські частини та паралізував процес самоорганізації Вільного козацтва – добровільних територіальних військових дружин у складі десятків тисяч козаків. С. Петлюра виїхав на Лівобережжя, де очолив Гайдамацький кіш Слобідської України. Цей підрозділ разом із Українськими січовими стрільцями згодом відіграв вирішальну роль у придушенні більшовицького заколоту в Києві та у стримуванні більшовицького наступу.

Після повалення влади гетьмана П. Скоропадського С. Петлюра очолив Армію УНР як її Головний отаман. Запекла боротьба з російськими червоними та білими військами поставила Петлюру на чолі держави. Хоча сам С. Петлюра не мав військової освіти, його ім’я стало символом того, що в Україні й після століть іноземного панування є люди й воля до боротьби та достатньо ясне розуміння її цілей.

Після виїзду В. Винниченка за кордон С. Петлюра 11 лютого 1919 р. став Головою Директорії. Запеклі бої з червоними, денікінцями, а згодом і врангелівцями точилися протягом 1919 і 1920 рр. Армія Петлюри здійснила Перший Зимовий похід по тилах червоних і згодом з’єдналася із наступаючими польськими військами. Симон Петлюра мусив піти на союз із Польщею від безвиході, попри те, що після запеклих боїв із західними українцями влітку 1919 р. Польща завоювала Західну Україну. Проте за наслідками польсько-радянської війни 1920 р. червоним вдалося вивести Польщу з угоди з Україною.

У листопаді 1920 р. регулярне українське військо перейшло кордон, залишивши територію Наддніпрянської України. С. Петлюра формально очолив повстанську боротьбу, яка залишилася основним засобом боротьби за незалежність. Антибільшовицькі повстання тривали на всій території України, аж до Донбасу й Слобожанщини, до 1924 р., а в окремих місцевостях до 1926 р. Повстанські командири переважно визнавали зверхність Петлюри як Головного отамана. Петлюра був радше символом повстанського руху, ніж реальним керівником, оскільки не мав значних сил для реальної допомоги повстанцям.

25 травня 1926 р. в Парижі агент ОГПУ (каральної радянської організації – наступника ЧК) Самуїл Шварцбард сімома пострілами впритул убив Симона Петлюру. Шварцбард перебував в Україні у 1917-1920 рр. у складі загонів ЧК. Його каральний загін підпорядковувався відомому червоному командиру й кримінальному авторитетові Г. Котовському. З 1920 р. Шварцбард як радянський агент виїхав до Парижа. Адвокати Шварцбарда на суді доводили, що він мстився за погроми євреїв в Україні. Однак найбільшими погромниками євреїв, після «білогвардійської» армії А. Денікіна, були саме банди Котовського, які вчинили великі єврейські погроми у Бесарабії й на Поділлі.

Напади на мирне населення, в тому числі єврейське, справді заполонили Україну в 1918-1920 рр. Проте більшість цих нападів відбувалася на територіях, не підконтрольних військам УНР.

Євреї, які особисто знали С. Петлюру, називали його «швидше юдофілом, ніж юдофобом». Один з ідеологів сіонізму Володимир Жаботинський заявляв: «Коли я умру, ви зможете написати на моїй могилі: це була людина, що уклала договір з Петлюрою». Єврейські діячі неодноразово писали про випадки в Україні, зокрема в Коростені й Лубнах, коли українські війська боронили євреїв від погромів з боку більшовиків, і стверджували, що погроми спеціально провокувалися більшовиками, денікінцями, а також анархістами для створення безладу.

Натомість УНР стала єдиною країною світу, де існувало міністерство єврейських справ. В УНР євреям офіційно законом було надано національно-персональну автономію. За погроми, вчинені на територіях, номінально підконтрольних УНР, український уряд навіть платив компенсації євреям. На суді в Парижі адвокати убивці Є. Петлюри стверджували, що це були невеликі гроші. Однак таких грошей не платили ані «червоні», ані денікінці. Не враховувалося, що Українська держава вела війну по всьому периметру кордону і в буквальному сенсі відривала для таких компенсацій останню копійку.

Відомі численні відозви Є. Петлюри з вимогами суворо карати погромників, аж до розстрілів. Так, 10 квітня 1919 р. Петлюрою був спеціально прийнятий наказ про розстріл погромників. У відозві Головного отамана «Проти погромів» від 27 серпня 1919 р. було написано: «Уникай провокацій, а з провокаторами, хто сам чинить погроми та підбиває слабіших від нас, будьте безпощадними. Кара на смерть мусить упасти на голову погромників і провокаторів. Більше карності й дисциплінарності я вимагаю від вас (старшин і козаків) у цьому відношенні, щоб жоден волос не впав з голови невинного. З Богом на велике і святе діло визволення народів від ярма більшовицького!»

Гуманне ставлення української армії і особисто Є. Петлюри до різних груп населення України не притупилося у вкрай жорстоких умовах війни з ворогом. У відозві «До населення всієї соборної України» від 1920 р. вказувалося, що «спалені села, люди, що живими закопувалися в землю, зґвалтовані дівчата, убиті батьки, брати й сини – всі ці злочинні вчинки, як живі, стоять перед очима нашого многострадального народу». Однак усе це не було прийнято до уваги судом, який ухвалив блюзнірське рішення виправдати вбивцю.

Симон Петлюра – наочний приклад того, що іноді вороги України знають силу України краще від самих українців. Слова «Петлюра» і «петлюрівець» стали синонімами затятого опору українців іноземному пануванню. Унаслідок «петлюрівщини» СРСР так непевно почувався в Україні, що після вилучення упродовж 1920-х рр. зброї в населення вдався до масового убивства українського народу за допомогою штучно організованого Голодомору 1932-1933 рр., у результаті якого загинуло до третини населення України.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*