Тарас Шевченко й Кирило-Мефодіївське товариство

§ 7. Тарас Шевченко й Кирило-Мефодіївське товариство

Діяльність Тараса Шевченка (1814-1861 рр.) має унікальне значення для українського народу. Народжений в родині кріпака, онук учасника Коліївщини, свій національний та соціальний протест він висловив у неперевершеному за силою слові, народженому від співчуття до своєї країни й народу.

З 47 років життя 24 роки поет пробув у кріпацтві, 10 – на засланні, а решту – під наглядом жандармів. Геніальний поет почав свою творчість у поміщика П. Енгельгардта в містечку Вільшані (нині Городищенський р-н на Черкащині). У 1847 р. Тараса Шевченка заарештували за політичну діяльність. У квітні 1850 р. його було заарештовано вдруге і невдовзі заслано на півострів Мангишлак.

Поховано Тараса Шевченка спочатку на Смоленському кладовищі в Петербурзі, а через 2 місяці, згідно із заповітом, його останки перевезено в Україну й поховано на Чернечій горі біля м. Канева. Відтоді могила Тараса Шевченка стала священним місцем для українців у всьому світі.

Більшість українців вважає Тараса Шевченка найвизначнішим поетом своєї країни. Сам Шевченко вважав себе не поетом, а кобзарем – відповідно назвавши й свою головну збірку – «Кобзар», тобто людина, яка в українській середньовічній історії кликала народ до бою.

Популярність Т. Г. Шевченка пояснюється надзвичайною національною архетиповістю його творів. Його образи мають виражений національний характер.

Крім того, слово Шевченка відгукнулося на гостру потребу в самому українському суспільстві ідеї національної гідності.

Творчість Тараса Шевченка надзвичайно бунтарська й антиавторитарна. Російські царі, перед якими плазувала навколішки вся імперія, для нього лише «ведмеді» й «кабани годовані».

Між рабством і боротьбою Шевченко незмінно обирає боротьбу – як у власному житті, так і в суспільному ідеалі. «Ревіли гармати» і козаки, які «вміють панувати» – улюблені теми творів Шевченка. Неменший пафос Шевченка спрямовано проти земляків – зрадників України: «рабів з кокардою на лобі», «лакеїв в золотій оздобі», «свинопасів» і «фарисеїв», «няньок отечества чужого».

Імперія люто переслідувала Шевченкове слово. За самий зв’язок з поетом можна було втратити все. Це, зокрема, сталося з керівником головного в імперії Московського залізничного вокзалу в Петербурзі Миколою Миклухою. М. Миклуха був нащадком запорожця, який першим видерся на стіни турецької фортеці Очаків під час штурму в 1788 р., за що отримав дворянський титул. Лише за те, що Миклуха надіслав Тарасові Шевченку в заслання 150 рублів, його було звільнено з роботи й ледь не заарештовано, а невдовзі він помер. З університету за український патріотизм батька та його зв’язки із Шевченком було вигнано сина Миклухи – Миколу Миклуху-Маклая, який у 18-літньому віці назавжди залишив Російську імперію і став всесвітньо відомим мандрівником.

Тарас Шевченко слідом за поетом Іваном Котляревським (1769-1838 рр.) зробив еталон української літературної мови з розмовної. Доти українська літературна мова була перенасичена церковнослов’янізмами. Церковнослов’янізми були ознакою «високого стилю». Завдяки цьому різко ускладнювався процес освіти. Учні в школах завчали церковнослов’янську та книжну мову, перенасичену церковнослов’янізмами, так що іноді власне на науку часу вже й не вистачало. І. Котляревський першим почав писати літературні твори живою українською народною мовою. У 1794-98 рр. Котляревський написав твір «Енеїда» на мотиви одночасно й римської літератури, й історії запорізьких козаків, які після руйнування Запорізької Січі створили нову Січ за Дунаєм. Жива українська мова стала літературною за чверть століття до того, як живою російською мовою почали писати літературні твори в Росії.

Шевченко підняв живу народну мову на небувалу висоту. Він стверджував, що українська пісня «без золота, без каменю, без хитрої мови, а голосна та правдива, як Господа слово».

Серед найбільш явних і актуальних прозрінь Шевченка було його цілковите несприйняття того, що Московія привласнила назву Русі. Шевченко дійшов цього інтуїтивно – адже мав доступ переважно до офіційних російських тлумачень історії. У всій його творчості Росія називається виключно Московщиною, а державний і культурний спадок Київської Русі розглядається як такий, що належить лише Україні.

Через архетиповість Шевченка радянський режим так і не ризикнув за період свого існування викреслити його ім’я з історії, як це було зроблено з сотнями інших українських діячів. Для комуністичної партії, і, головне, для самих українців було зрозуміло: якщо на стіні не висітиме портрет Шевченка – ця країна вже не буде сприйматися українцями як своя, з усіма відповідними наслідками.

Імперія безпомилково ідентифікувала свого надзвичайно сильного ворога. «Шевченко не будив високих почуттів до великої російської держави, – писав цензор ще Російської імперії, – бо був проповідником українофільства і без ненависті не міг говорити про приєднання Малоросії до Росії». Поему Шевченка «Сон» було заборонено російською цензурою тому, що «автор говорить, що засновник Петербурга «засипав болота шляхетними кістками козаків і поставив на їхніх замучених трупах столицю, в якій без ножа пролито багато крові людської; він викроїв собі порфиру із шкіри малоросів і в цьому уборі заснував столицю». У вірші «Розрита могила» цензорів обурили докори поета Богданові Хмельницькому за приєднання України до Росії і називання «вірнопідданих малоросів відступниками, які допомагають знімати з України останню сорочку і катувати свою Батьківщину». У вірші «Розрита могила» цензори не зрозуміли звернення поета до України: «За що тебе сплюндровано, За що, мамо, гинеш?», та звернення України до Богдана Хмельницького: «Якби була знала, У колисці б задушила, Під серцем приспала». У вірші «Заповіт» російській цензурі не сподобалось, що поет «просить малоросів, щоб вони, передавши його тіло землі, повстали та порвали кайдани та окропили волю вражою злою кров’ю». У вірші «І Архімед, і Галілей» цензори помітили «пророкування Шевченка про сумну долю російської монархії».

Спроби руйнування образу Шевченка, безкінечні наклепницькі книги, статті та вигадки тривали ще з часів Російської імперії.

У «Кобзарі» видання 1950 р. не було надруковано 18 творів Шевченка, зокрема «Якби ти, Богдане», «Розрита могила», «Великий льох», «Чигирине», «Стоїть в селі Суботові», «Іржавець», «Давидові псалми», «Заступила чорна хмара» та ін.

При цілковитому запереченні поневолення України Шевченко не був шовіністом. У нього було чимало друзів і серед росіян, і серед поляків, яким він присвячував свої вірші. Співчуття до представників цих націй Шевченко неодноразово висловлював у своїх творах.

Творчість Тараса Шевченка лишається незмінною й актуальною опорою української ідентичності, підсилюючи сильні сторони української вдачі.

У самодержавній Росії кріпак, тобто раб, міг стати найбільше «лялькою» в поміщицьких чи придворних театрах, а серед російських діячів XIX ст. вихідців із кріпаків не було взагалі.

Щоб у такій країні, як Росія, почули Шевченка, мало трапитися диво. Ще більше диво мало статися, щоб слово Шевченка, самоука і кріпака у другому поколінні, стало набагато сильнішим, ніж слова усіх тодішніх царів імперії.

Тарас Шевченко був активним членом Кирило-Мефодіївського братства – таємної політичної організації, заснованої на початку 1846 р. Засновниками товариства стали професор Київського університету Микола Костомаров, Микола Гулак, Василь Білозерський. Разом з організаторами до товариства увійшла група студентів Київського університету, вчителі Пантелеймон Куліш і Дмитро Пильчиков та ін. Основні ідеї, організаційні та програмні положення викладені в «Книзі буття українського народу» та в «Статуті Слов’янського товариства святих Кирила і Мефодія». У підготовці «Книги буття українського народу» провідну роль відіграв саме Шевченко. Серед цілей товариства – національне і соціальне визволення України, ліквідація російського царату, скасування кріпацтва, станових привілеїв, проголошення свободи совісті, утворення спілки слов’янських народів під моральним лідерством України. В «Книзі буття українського народу» викладена історія розвитку України, яка через складні історичні обставини втратила державність і потрапила в неволю до інших народів. У ній стверджувалося, що деспоти, пани, кріпаки – неприродне явище для волелюбних українців, нав’язане ззовні.

У березні 1847 р. Кирило-Мефодіївське братство було викрите. Це сталося за доносом провокатора – сина жандармського офіцера, студента університету О. Петрова, який був сусідою М. Гулака по квартирі і прийнятий ним до товариства. Найтяжчої кари зазнав Тарас Шевченко. За особистим розпорядженням царя він був відправлений рядовим до Оренбурзького окремого корпусу під «найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати»; Гулак на три роки був посаджений до Шліссельбурзької фортеці, а потім засланий до Пермі; Костомаров після річного ув’язнення в Петропавлівській фортеці відправлений на заслання до Саратова; Куліш ув’язнений на чотири місяці у фортеці, а потім перебував на засланні в Тулі; Білозерський засланий до Петрозаводська. Інші члени товариства були заслані й поставлені під поліцейський нагляд із забороною повертатися в Україну.

Після повернення із заслання Тарас Шевченко, не зважаючи на постійний нагляд поліції, продовжував громадську діяльність. Розуміючи вагу масової національної освіти у відродженні України він власним коштом видав власноруч написаний «Буквар» для початкового навчання грамоти дорослих українців рідною мовою.

Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства стала визначним досягненням української громадсько-політичної думки. У «Книзі буття українського народу» висловлено чітке розуміння самобутності України, заснованої на особистій і національній свободі, та унікальної визвольної місії України по відношенню до соціальної й національної несправедливості та інших поневолених слов’янських народів.

Ідеї Тараса Шевченка та Кирило-Мефодіївського товариства кардинальним чином вплинули на українське національне відродження.

Шевченко-Історія в школі

Тарас Григорович Шевченко (відомий також як Кобзар; 25 лютого (9 березня) 1814, с. Моринці, Київська губернія, Російська імперія (нині Звенигородський район, Черкаська область, Україна) — 26 лютого (10 березня) 1861, Санкт-Петербург, Російська імперія) — український поет, письменник (драматург, прозаїк), художник (живописець, гравер), громадський та політичний діяч.

Надалі це відродження продовжилося напруженою культурною працею вже не одиниць і десятків, а сотень і тисяч українських письменників, поетів, композиторів, істориків, етнографів, тобто тих діячів, які збурювали національну гідність та історичну пам’ять народу.

Завдяки цій праці серед діячів українського відродження другої половини XIX – початку XX ст. з’являються численні постаті світового масштабу, такі як Леся Українка, Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Іван Нечуй-Левицький, Семен Гулак-Артемовський, Марко Вовчок, Михайло Вербицький, Ольга Кобилянська, Борис Грінченко, Марко Кропивницький, Марія Заньковецька, Микола Аркас, Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський, Микола Лисенко, Кирило Стеценко та ін.

Це свідчило про те, що, незважаючи на іноземне панування, український народ залишився здатен народжувати таланти світового рівня. А самі ці таланти, попри всі репресії, спокуси й заборони, залишилися вірними своїй Батьківщині, готовими в тяжких умовах працювати для свого народу.

Мовою першоджерел:

«71. Польща була з поляків і кричали поляки: у нас свобода і рівність, але поробили панство і одурів народ польський, бо простий люд попав у неволю саму гіршу, яка де-небудь була на світі, і пани без жодного закону вішали і вбивали своїх невільників.

72. Московщина була з москалів і була у їх велика Річ Посполита Новгородська вільна і рівна, хоч не без панства: і пропав Новгород за те, що і там завелось панство, і дар московський взяв верх над усіма москалями, а той цар узяв верх, кланяючись татарам, і ноги ціловав ханові татарському, бусурману, щоб допоміг йому держати в неволі неключимій народ московський, християнський.

73. І одурів народ московський і попав у ідолопоклонство, бо царя своєго нарік богом, і усе, що цар скаже, те уважав за добре, так що цар Іван в Новгороді душив та топив по десятку тисяч народу, а літописці, розказуючи те, звали його христолюбивим.

74. А в Литві були литвяки, та ще до Литви належала Україна.

75. І поєдналась Україна з Польщею як сестра с сестрою, як єдиний люд слов’янський до другого люду слов’янського нерозділимо і незмісимо, на образ іпостасі Божої нероздільної і незмісимої, як колись поєднаються усі народи слов’янські поміж собою.

76. І не любила Україна ні царя, ні пана, а зкомпоновала собі козацтво, єсть то істеє братство, куди кожний, пристаючи, був братом других – чи був він преж того паном чи невольником аби християнин, і були козаки між собою всі рівні, і старшини вибирались на раді і повинні були слуговати всім по слову Христовому, і жодної помпи панської і титул а не було між козаками.

77. І постановили вони чистоту християнську держати, тим старий літописець говорить об козаках: «татьби же и блуд ні же именуються у них».

78. І постановило козацтво: віру святую обороняти і визволяти ближніх своїх з неволі. Тимто гетьман Свирговський ходив обороняти Волощину і не взяли козаки миси з червонцями, як їм давали за услуги, не взяли тим, що кров проливали за віру та за ближніх і служили Богу, а не ідолу золотому. А Сагайдашний ходив Кафу руйнувати і визволив кільканадцять тисяч невольників з вічної підземної темниці.

79. І багато лицарів таке робили, що не записано і в книгах мира сього, а записано на небі, бо за їх були перед Богом молитви тих, котрих вони визволили з неволі.

80. І день ото дня росло, умножалося козацтво і незабаром були б на Вкраїні усі козаки, усі вільні і рівні, і не мала б Україна над собою ні царя, ні пана, опріч Бога єдиного, і, дивлячись на Україну, так би зробилось і в Польщі, а там і у других слов’янських краях.

81. Бо не хотіла Україна ітти услід язиков, а держалась закону Божого, і всякий чужестранець, заїхавши в Україну, дивувався, що ні в одній стороні на світі так щиро не молються Богу, ніде муж не любив так своєй жони, а діти своїх родителей.

82. А коли папи та єзуїти хотіли насильно повернуть Україну під свою вдасть, щоб українці-християни повірили, буцім справді усе так і єсть, що папа каже, тоді на Україні з’явились братства, такі, як були у перших християн, і всі, записуючись у братство, був би він пан чи мужик, називались братами. А се для того, щоб бачили люде, що в Україні осталась істинная віра і що там не було ідолів, тим там і єресі жодної не з’явилось.

83. Але панство побачило, що козацтво росте і всі люде скоро стануть козаками, єсть-то вільними, наказали зараз своїм крепакам, щоб не ходили в козаки, хотіли забить народ простий як скотину, так, щоб йому не було ні чувствія, ні розуму, і почали пани обдирати своїх крепаков, отдали їх жидам на такую муку, що подобную творили тільки над первими християнами, драли з їх, з живих, шкури, варили в котлах дітей, давали матерям собак грудями годовати.

84. І хотіли пани зробить з народа дерево або камінь, і стали їх не пускать навіть в церков, хрестить дітей і вінчатися, і причащатися, і мертвих ховати, а се для того, щоб народ простий утеряв навіть постать чоловічу.

85. І козацтво стали мучить і нівечить, бо таке рівне братство християнське стояло панам на перешкоді.

86. Але не так зробилось, як думали пани, бо козацтво піднялось, а за їм увесь простий народ, вибили і прогнали панів, і стала Україна земля козацька, вольна, бо всі були рівні і вільні, але не надовго.

87. І хотіла Україна знову жити з Польщою по-братерськи, нерозділимо і несмісимо, але Польща жодною мірою не хотіла одрікатись свого панства.

88. Тоді Україна пристала до Московщини і поєдналась з нею як єдиний люд слов’янський з слов’янським нерозділимо і несмісимо, на образ іпостасі Божої нерозділимої і несмісимої, як колись поєднаються усі народи слов’янські між собою.

89. Але скоро побачила Україна, що попалась у неволю, бо вона по своєй простоті не пізнала, що там був цар московський, а цар московський усе рівно було, що ідол і мучитель.

90. І одбилась Україна од Московщини, і не знала, бідна, куди прихилить голову.

91. Бо вона любила і поляків, і москалів як братів своїх і не хотіла з ними розбрататися, вона хотіла, щоб всі жили вкупі, поєднавшись як один народ слов’янський с другим народом слов’янським, а ті два с третім, і було б три Речі Посполиті в однім союзі нерозділимо і незмісимо по образу Трійці Божої нероздільної і незмісимої, як колись поєднаються між собою усі народи слов’янські.

92. Але сього не второпали ні ляхи, ні москалі. І бачуть ляцькі пани і московський цар, що нічого не зробить з Україною, і сказали поміж собою: не буде України ні тобі, ні мені, роздеремо її по половині, як Дніпр її розполовинив, лівий бік буде московському царю на поживу, а правий бік – польським панам на поталу.

93. І билась Україна літ п’ятдесят, і єсть то найсвятіша і славніша война за свободу, яка тільки єсть в історії, а розділ України єсть найпоганіше діло, яке тільки можна знайти в історії.

94. І вибилась з сил Україна, і вигнали ляхи козацтво з правого боку Дніпрового, і запановали пани над бідним остатком вольного народу.

95. А на лівім боці ще держалось козацтво, але час од часу попадало в неключиму неволю московському цареві, а потім петербургському імператорові, бо останній цар московський і первий імператор петербургський положив сотні тисяч в канавах і на костях збудував собі столицю.

96. А німка цариця Катерина, курва всесвітня, безбожниця, убійниця мужа свого, востаннє доконала козацтво і волю, бо, одібравши тих, котрі були в Україні старшими, наділила їх панством і землями, понадавала їм вольну братію в ярмо і поробила одних панами, а других невольниками.

97. І пропала Україна. Але так здається.

98. Не пропала вона, бо вона знати не хотіла ні царя, ні пихи, а хоч і був цар, та чужий, і хоч були пани, та чужі; а хоч з української крові були ті виродки, одначе не псовали своїми губами мерзенними української мови і самі себе не називали українцями, а істий українець, хоч був він простого, хоч панського роду, тепер повинен не любити ні царя, ні пана, а повинен любити і пам’ятовати єдиного бога Іісуса Христа, царя і пана над небом і землею. Так воно було преждє, так і тепер зосталось.

107. І панує деспот кат над трьома народами слов’янськими, править через німців, псує, калічить, нівечить добру натуру слов’янську і нічого не зробить.

108. Бо голос України не затих. І встане Україна з своєї могили, і знову озоветься до всіх братів своїх слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні крепака, ні холопа – ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хорутан, ні у сербів, ні у болгар.

109. Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою в союзі слов’янськім. Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місто, де на карті буде намальована Україна: «От камень, єго же не брегоша зиждущии, той бисть во главу».

«Книга Буття українського народу» Кирило-Мефодіївського товариства, 1846 р.

«Людськії шашелі,

Няньки, дядьки отечества чужого!

Не стане ідола святого і вас не стане, – будяки

Та кропива – а більш нічого

Не виросте над вашим трупом,

І стане купою на купі

Смердячий гній, – і все те, все

Потроху вітер рознесе.

А ми помолимося Богу,

І не багаті, і не вбогі».

Т. Шевченко, «Бували войни й військовії свари», 1860 р.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*