Українське козацтво після ліквідації Запорізької Січі

§ 2. Українське козацтво після ліквідації Запорізької Січі

Після руйнування в 1775 р. російськими військами Нової Січі й ліквідації указом цариці Катерини II Війська Запорізького більша частина козаків таємно зібралася й на байдаках рушила на землі, що на той час належали Туреччині. Запорожці оселилися спочатку поблизу м. Хаджибея (нині м. Одеса). Згодом вони перебралися на лівий, а пізніше й на правий берег Дунаю, заснувавши Задунайську Січ (1776-1828 рр.).

Задунайська Січ на цілих півстоліття продовжила політичні традиції Запорізької Січі, дала можливість десяткам тисяч втікачів з України знайти життя без кріпацтва.

Задунайці зберігали звичаї і устрій Запорізької Січі, зокрема мали ту ж саму кількість куренів, що й на Запоріжжі (38). Кожен курінь мав назву за назвою місцевості в Україні, з якої походили козаки цього куреня – Полтавський, Уманський, Канівський, Корсунський, Батуринський та ін.

На чолі кожного куреня стояв курінний отаман. Кошового і курінних отаманів, як і на Запоріжжі, обирала відповідно генеральна і курінна козацька рада. Отаман мав широкі військово-адміністративні права та вирішував деякі судові справи.

Козаки зобов’язані були нести прикордонну службу та брати участь у походах турецьких військ.

Задунайська Січ поповнювалася численними вихідцями з України, які самостійно або разом із родинами втікали від закріпачення. Постійний потік утікачів підтверджував, що під владою турецького султана виявилося більше свободи, ніж у Російській імперії.

Старші козаки, які пережили руйнування Січі, були налаштовані різко проти влади Російської імперії. Саме через це історія Задунайської Січі, відірваної від України, тривала так довго.

Водночас поступово на Січі накопичувалася значна кількість покозачених селян – утікачів з України, які мріяли будь-що повернутися на Батьківщину. Завдяки цим настроям у травні 1828 р., під час початку чергової російсько-турецької війни, півторатисячний загін задунайців на чолі з кошовим Йосипом Гладким перейшов на бік російської армії.

У відповідь на це турки зруйнували Задунайську Січ і перебили чимало козаків, що залишалися там. Після цього чимало задунайців поселилися у Бессарабії (нині Одеська обл.), решта не схотіли повертатися до Російської імперії й оселилися на землях Банату (нині Західна Румунія), а також у Воєводині (нині Сербія).

Після закінчення російсько-турецької війни царський уряд поселив козаків-задунайців Йосипа Гладкого на Азовському узбережжі, сформувавши з них Азовське козацьке військо (1832-1864 рр.). Це військо мало суттєво обмежене внутрішнє самоврядування у порівнянні із Задунайською Січчю.

Місця поселення козаків Азовського війська охоплювали частину стародавніх територій Війська Запорізького (між сучасними містами Бердянськом і Маріуполем у сучасних Запорізькій і Донецькій областях). Центр Азовського козацького війська був спочатку в станиці Петровській, а згодом у м. Маріуполі. З козаків Азовського козацького війська у 1837 р. була сформована Азовська козацька флотилія задля крейсирування вздовж узбережжя Кавказу. Після закінчення Кримської війни 1853-1856 рр. азовських козаків почали примусово переселяти на Кубань. Невдоволені цими діями царського уряду козаки підняли повстання, яке було жорстоко придушене російськими військами. У 1864 р. за царським указом Азовське козацьке військо було ліквідоване. Його клейноди, зброю й флотилію було передано до Кубанського козацького війська, а самих азовських козаків перевели в селянський стан.

На самій же Україні після руйнування Запорізької Січі значна частина запорожців лишилася у своїх містах і селах та не пішла за Дунай, зайнявшись господарською діяльністю.

Невдовзі після руйнування Січі частині запорожців було запропоновано вступити до новосформованого Бузького козацького війська, створеного як прикордонна сторожа над Південним Бугом. Це військо брало участь у російсько-турецькій війні 1787-1791 рр., зокрема в штурмі Очакова та Ізмаїла. У 1797 р. Бузьке козацьке військо було ліквідоване, а з наближенням нової війни відновлене у 1803 р. У 1817 р. бузьких козаків було примусово перетворено на військових поселенців, що викликало їхнє повстання, яке придушили російські війська.

Також певний час напередодні і в час російсько-французької та російсько-турецьких воєн існували інші формування українських козаків – Катеринославське козацьке військо між р. Інгулом і Південним Бугом (1787—1796 рр.), Усть-Дунайське буджацьке козацьке військо в Південній Бессарабії (1806-1807 рр., 1828-1856 рр.), Українське козацьке військо (1812-1814 рр.). Ці формування мали обмежене самоврядування, однак зберігали козацькі традиції та рятували частину населення України від закріпачення.

Російська імперія терпіла залишки українського козацького самоврядування доти, доки їй потрібні були війська. Водночас існування Азовського й Бузького козацьких військ зберегло, хоч і обмежені, традиції козацького самоврядування на старовинних землях Запорізької Січі, зміцнило козацьку присутність на цих споконвічних українських землях та дало можливість тисячам козаків та їхнім родинам не потрапити до кріпацтва.

Російський царат так і не наважився запровадити кріпацтво на колишніх землях Запорізької Січі, на відміну від решти території України.

У 1780-х рр., після приєднання Криму до Росії й ліквідації Кримського ханства, що відбулося в 1783 р., російський генерал Григорій Потьомкін почав відновлення козацьких частин на добровільній основі з метою використати їхній військовий досвід та звитягу в бойових діях проти Туреччини.

З початком нової російсько-турецької війни (1787-1791 рр.) російський уряд терміново згадав про запорожців. У грудні 1787 р. за наказом Потьомкіна українські козаки перейшли до Васильківського урочища в гирлі Дніпра, де заклали військовий кіш. На військовій раді кошовим отаманом було обрано Сидора Білого, старшину і 38 курінних отаманів «як одвіку водилося у Запорізькому Війську». У лютому 1788 р. царат створив особливе військо із колишніх запорожців, назвавши його «Військом вірних козаків», під керівництвом запорізького старшини Сидора Білого та Захарія Чепіги. У 1788 р. це військо було перейменовано на Чорноморське козацьке військо. Козакам повернули військові клейноди Запорізької Січі, відібрані при розгромі Січі російськими військами.

У бойових діях брали участь не лише запорожці, а й інші українці. Г. Потьомкін наказував набирати на новостворений російський Чорноморський флот моряків із селян Південної України, «як одвічних мореплавців і переможців над ворогом».

У 1787 р. в бою за Кінбурнську фортецю зустрілися козаки Задунайської Січі та козаки С. Білого – учорашні запорожці, змушені воювати за чужі держави – Російську і Османську імперії. І ті й інші відмовилися воювати проти своїх співвітчизників.

У двох запеклих боях 1788 р. у Дніпровському лимані козаки С. Білого завдали значних втрат турецькому флотові. У бою поблизу Очакова в червні 1788 р. в атаці Лиманської флотилії козацьких чайок на потужні турецькі фрегати і лінкори Сидір Білий був тяжко поранений і згодом помер від ран.

Керівництво козаками перебрав на себе Антін Головатий. Козацькі кораблі виявились ефективною зброєю проти великих вітрильних кораблів. У шторм козацькі чайки буксирували судна з десантом та успішно штурмували великі ворожі вітрильники. Після цього бою втрати турків сягали шести лінійних кораблів, двох фрегатів, сімох малих суден та близько шести тисяч чоловік. Чорноморська козацька флотилія залишалася головною ударною силою російського флоту. У різні періоди ця флотилія налічувала від 120 до 200 чайок.

У липні 1788 р. розпочався штурм російською армією та українськими козаками Очакова. Перед Очаковом на острові Березань стояла турецька артилерійська батарея, яка перетворила острів на міцну твердиню, посиливши неприступність фортеці Очаків. Кілька разів російський полководець О. Суворов намагався взяти острів, але щоразу турецький гарнізон завдавав йому поразки.

Ситуацію вирішили українські козаки. Головатий організував спостереження за островом і незабаром виявив, що частина турецької залоги час від часу вирушає за харчами з острова до Очакова. У листопаді 1788 р., вистеживши, що частина гарнізону з острова Березань відбула до Очакова за провіантом, А. Головатий на чайках з 800 козаками серед дня підплив до острова з боку його скелястих берегів. Турецька батарея відкрила вогонь, але козаки швидко увійшли під прикриття скель і, знявши з чайок дрібні гармати, атакували турків. У турецьких шанцях перебувала лише артилерійська обслуга, тож козаки, вибивши її з позицій, захопили батарею. Частина турецького гарнізону, відступивши, зачинилась у фортеці посеред острова. Антін Головатий швидко розвернув турецьку батарею й почав руйнувати нею стіни фортеці. Невдовзі турецький комендант острова змушений був капітулювати перед українськими козаками.

За взяття фортеці на Березані російський фельдмаршал Г. Потьомкін особисто нагородив Антона Головатого своїм власним орденом Святого Георгія.

Так само й під час штурму самого Очакова українські козаки першими видерлися на мури міста. Найпершим з них був козак Миклуха, який одержав за це дворянське звання.

Проте головні політичні й територіальні питання були вирішені на шкоду козакам. Потьомкін наказав козацькому кошеві переселитися з урочища на Дніпрі, оскільки його перебування там засвідчувало, що саме запорожці відвоювали ці землі й мають на них законне право.

У 1789 р. запорожці під проводом Антона Головатого відіграли головну роль у захопленні турецької фортеці Хаджибей (нині м. Одеса). Козацька кіннота з ходу оволоділа околицями Хаджибея і після нетривалого, але запеклого штурму із моря й суходолу взяла фортецю. Того ж року українські козаки захопили турецькі фортеці Акерман (нині м. Білгород-Дністровський) та Тягиню (нині м. Бендери в Молдові). Також українські козаки разом із російськими військами брали участь у штурмі турецьких фортець Тульча, Ісакча і Кілія.

Загалом під час війни 1787-1791 рр. в операціях під Кінбурном, Очаковом, Фокшанами, Римником, Хаджибеєм, Килією, Ізмаїлом, Мачином, Бендерами та ін. брали участь кілька десятків тисяч українських козаків.

У грудні 1790 р. козацькі загони під проводом А. Головатого і З. Чепіги відіграли ключову роль при штурмі потужної турецької фортеці Ізмаїл. Козаки захопили сусідній острів Сулин, де розташовувалася турецька батарея, козацький флот блокував підвезення Ізмаїлу підкріплень. Українські козаки першими вдерлися до Ізмаїла, захопили цитадельну башту Ізмаїла і лише згодом були підтримані військами Суворова.

Козаки сподівалися, що вірною службою й боротьбою проти спільного ворога можна заслужити у колонізаторів право вільно жити на рідній землі. Натомість указом цариці Катерини II від жовтня 1792 р. козакам для проживання були визначені землі на Таманському півострові на Кубані, де було створено Чорноморське козацьке військо. Прибувши на нове місце поселення на Кубані, козаки зберегли основні порядки Запорізької Січі, розселившись 38 куренями. У 1860 р. Чорноморське козацьке військо було перейменоване на Кубанське, яке існувало до 1920 р. Українські козаки принесли на Кубань українські традиції, які вповні збереглися до часів голодомору українців Кубані в 1932-1933 рр., а в окремих місцях існують і до наших часів.

Козаків фактично депортували за межі України. Тих, хто не хотів переселятися, чекало кріпацтво. Українським козакам, які своєю кров’ю відвоювали нові землі в Туреччини, місця на рідній землі не знайшлося. Такою була дяка імперії. Російській імперії не були потрібні навіть лояльні українські козаки, а необхідно було лише використання їх у війнах у якості «гарматного м’яса» та колонізація й загарбання одвічних козацьких земель.

Мовою першоджерел:

«Флот капітан-паші веслувальною флотилією розгромлений, 6 кораблів лінійних спалено та 2 віддалися… 30 суден розбиті… Між кораблями знищені капітан-пашинський та віце-адміральський, у полон взято людей з 3000, побито не менше… Ця перемога одержана малими, новозбудованими за небувалим калібром, веслувальними суднами, яких побудовано до 200, … легкість і моторність [їх] така, що ворожий корабель тільки встигав їх побачити, а вони уже той оточують… Встановлено, що вони незрівнянно більше загибелі ворожому флоту вчиняти можуть, аніж великі військові кораблі – як це в останній поразці турецького флоту насправді й виявилося. Цими суднами переважно керують запорожці».

Зі зведення Г. Потьомкіна про морську битву під Очаковом, червень 1788 р.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*