Розвиток української культури та її утиски з боку російського царату

§ 3. Розвиток української культури та її утиски з боку російського царату
На час відродження української державності у XVI-XVIII ст. припав бурхливий розвиток української культури. У цей період українська культура здійснила вагомий внесок до загальнослов’янської та загальноєвропейської культурної традиції.

За чотири століття козаччини в Україні було створено сотні мистецьких творів, серед яких трапляються дуже талановиті й неординарні.

Граматику, автором якої був Мелетій Смотрицький (1577-1633 рр.), російський вчений Михайло Ломоносов називав «воротами вченості». «Лексикон» Памви Беринди (помер 1632 р.) протягом кількох століть вважався еталоном шкільного навчання для вивчення церковнослов’янської мови. Твір Памви Беринди від 1619 р. перевидавався у незмінному вигляді понад 150 років.

Після запровадження Унії в Україні зародилася талановита полемічна література, у якій кращі представники України захищали право свого народу на власний світогляд і національну гідність. Автори полемічної літератури (Герасим Смотрицький, Іван Вишенський, Степан Зизаній, Клірик Острозький, Христофор Філалет, Мелетій Смотрицький, Петро Могила, Захарія Копистенський) зверталися до часів Київської Русі як «золотої доби» в історії України й джерела легітимності прав українського народу.

В Україні при дворах князів і магнатів, а також у козацькому середовищі розвинулася панегірична література – прославлення лицарських звитяг та чеснот. Серед авторів такої літератури – Себастіян Кленовим, Дем’ян Наливайко, Касіян Сакович, Кирило Ставровецький, Лазар Баранович, Іван Величковський та ін.

Домашні бібліотеки багатих українських міщан нараховували десятки й сотні книг.

Бурхливо розвивалося українське літописання, чому сприяла насичена вкрай бурхливими подіями історія України ХVІ-ХVIIІ ст. Серед головних українських літописів цих століть – Густинський літопис, літописи Самовидця, Григорія Граб’янки, Самійла Величка. У літописаннях автори виступали як послідовні патріоти свого народу, чітко розуміли його інтереси та зміст боротьби, вказували на гідні, варті наслідування, й негідні вчинки, підтверджували легітимність державотворчих прагнень українського народу зверненням до історії Київської Русі, Скіфії тощо.

У 1670-х рр. ігумен Михайлівського Золотоверхого монастиря, ректор Києво-Могилянської академії Феодосій Софонович створив «Хроніку» – одну з найяскравіших пам’яток української історичної думки, в якій відстоював належність історичного спадку Київської Русі виключно Україні.

Найяскравішою пам’яткою українського літописання стала «Історія Русів» (XVIII ст.). Через тотальну інтелектуальну цензуру, встановлену Російською імперією, «Історію Русів» так і не було видано за життя її невідомого автора, а сам автор цього твору приховав своє ім’я. Попри це, «Історія Русів» поширювалася в Україні в численних рукописних списках і стала справді загально народним поглядом на історію. Написана надзвичайно живо й талановито, «Історія Русів», всупереч імперським концепціям, наголошувала на виключно українському характері Київської Русі. «Історія Русів» стала безпрецедентним за значенням ідеологічним обґрунтуванням легітимності Української державності та прав українського народу. У 1762 р. козак Стародубського полку Семен Дівович написав твір «Розмова Великороси з Малоросією», у якій проголошував ідею державної самостійності України та висловлював протест проти централістичної політики Московії.

У 1783 р. український поет, дворянин Василь Капніст в «Оді на рабство» різко затаврував закріпачення українських селян російським царатом.

Культура України в ХVI-ХVIII ст. за кількістю і якістю інтелектуальних та культурних досягнень стояла врівень або й вище від культур сусідніх народів. Особливе значення для розвитку України мало заснування перших вищих шкіл на всіх землях східних слов’ян – Острозької академії в 1576 р. і Києво-братської школи в 1615 р. (згодом – Києво-Могилянська академія). У Києво-Могилянській академії в період її розквіту навчалося близько двох тисяч студентів, що давало постійний притік освічених кадрів для військового й державного управління, культури та церкви.

Після Переяславської угоди України з Московією московський уряд почав масово відряджати українських релігійних й культурних діячів для впровадження освіти в Московії.

Зокрема, виходець з Київщини письменник Єпифаній Славинецький (р. н. невідомий — 1675 р.) заснував у 1653 р. першу в Московії греко-латинську школу й був першим її ректором.

Абсолютну більшість церковних ієрархів у віддалених землях Московського царства становили українці, куди їх відсилали подалі від Батьківщини з метою християнізації місцевого населення. Сина козацького сотника з Київщини, ченця Данила Туптала (1651-1709 рр.) було призначено митрополитом у Ростові, де він розвинув велику релігійно-просвітницьку діяльність, за що після смерті був канонізований як Димитрій Ростовський.

Авторами драматичних творів не лише на церковні, але й на світські теми були, крім Данила Туптала, Симеон Полоцький, Григорій Кониський.

Ідеї Просвітництва розвивав філософ Феофан Прокопович (1681-1736 рр.), вихованець, а надалі професор і ректор Києво-Могилянської академії. Як відзначав Прокопович, Київ зусиллями гетьмана Івана Мазепи був перетворений на «новий Єрусалим». У 1716 р. за наказом царя Прокопович переїхав до Петербурга, де, маючи певний вплив на царя, намагався гуманізувати деспотичне правління Петра І.

В Україні уже в XV ст. почалася реконструкція пам’яток часів Київської Русі та спорудження нових кам’яних храмів. Особливо масштабною ця робота стала в ХVІІ-ХVIII ст. У сфері архітектури в Україні працювали відомі зодчі Стефан Ковнір, Іван Григорович-Барський та інші, що творили в оригінальному стилі українського бароко. Розвивався іконопис, графіка.

Найвідомішими художниками Російської імперії XVIII ст. були українці – Дмитро Левицький, Володимир Боровиковський і Антон Лосенко.

Найвідомішими композиторами XVIII ст. в Російській імперії також були українці – Дмитро Бортнянський, Максим Березовський і Артемій Ведель. їхні найбільші шедеври, створені в жанрі духовної музики, стали класикою й досі виконуються в усьому світі. У Російській імперії вони не могли реалізувати свій талант: царська влада заборонила виконувати твори М. Березовського й знищила багато його рукописів, А. Веделя було ув’язнено за результатами шпигунського доносу, нібито за карикатуру на царську родину.

Особливе місце в історії як української, так і світової філософії займає Григорій Сковорода (1722-1794 рр.). Він власним життям доводив правдивість своєї насиченої гуманізмом і стоїцизмом філософії. Одного разу цариця почула про його мудрість і запросила прибути до Петербурга, на що Сковорода відповів: «Скажіть, що я не залишу України – мені дудка й вівця дорожчі царського вінця». Твори Сковороди за життя так і не були надруковані через цензуру. Його численні вислови стали народними. Серед них: «Світ ловив мене і не впіймав», «Господь зробив усе потрібне не тяжким, а все тяжке – не потрібним».

Культурні надбання українців були реалізовані за рахунок масової освіти народу, досягнутої за козацьких часів, а також завдяки духові індивідуальної свободи, що його заохочувало існування козацтва. Масова освіта в козацькій Україні дозволила щедро проявитися тисячам талантів.

У середині XVII ст. іноземні мандрівники, які подорожували Україною, стверджували, що письменною була більшість українських чоловіків і частина жінок. Для порівняння – у середині XIX ст., після російського панування тривалістю в кілька поколінь, в Україні було менше 20% письменного населення.

Репресії проти української культури почалися ще до приєднання України до Московії. Царський уряд розглядав православний Київ як важливого ідеологічного конкурента.

У 1627 р. указом царя Михайла (першого з династії Романових) та московського патріарха Філарета, що був його батьком і співправителем, було зібрано й спалено книги українського друку. Дикунські вогнища з книг запалали на вулицях Москви. Мотивом була нібито «неправильність» церковних книг, виданих у Києві – місті, з якого почалося хрещення Русі. Влада Московії відчувала неконкурентоздатність супроти українського інтелектуального життя. У той час, як уже в першій половині XVII ст. в Україні виходили сотні найменувань книг на рік, у Московії друкувалися заледве одиниці. Ще в XVI ст. московський першодрукар Іван Федоров змушений був під тиском войовничих невігласів утікати з Московії до України, де він заснував дві друкарні.

Цілісну Біблію церковнослов’янською мовою – так звану «Острозьку Біблію» – вперше в світі було видано в Україні в 1581 р. в типографії князя Констянтина Острозького. Перше «Євангеліє» українською мовою було надруковано в 1561 р. на Волині. Воно дістало назву «Пересопницьке Євангеліє». Інші православні народи отримали «Євангеліє» своїми мовами значно пізніше за українців: у 1820 р. – болгари, у 1847 р. – серби, у 1876 р. – росіяни.

Крім того, в Україні богословські книги церковнослов’янською мовою видавалися з українськими правилами вимови. Читаючи такі книги, московське духовенство українізувалося саме й українізувало своїх прихожан. У 1662 р. цар Олексій, з подання московського патріарха, наказав спалити усі наявні в Московії примірники надрукованого в Україні «Учительного Євангелія» Кирила Ставровецького. У 1667 р. при укладанні Андрусівського перемир’я з Польщею про розподіл України цар поставив вимогою припинення друку українських книг на українських територіях, відданих Польщі, під страхом смертної кари. У 1677 р. московський патріарх Іоаким наказав видирати з українських книг аркуші, відмінні від московських.

Обмеженнями чи забороною книгодрукування Московія намагалася знизити рівень освіти та науки в Україні, знищити національний дух у культурі, побуті й громадському житті. У 1689 р. головній в Україні Києво-Печерській друкарні було заборонено друкувати книги без дозволу московського патріарха, а в 1693 р. патріарх вимагав заборонити друк будь-яких книг українською мовою.

У 1690 р. на вулицях Москви знову запалали вогнища з українських книг. Собор Московського патріархату наказав спалити книги П. Могили, К. Ставровецького, Є. Полоцького, Л. Барановича, А. Радзивиловського, І. Гізеля та інших видатних українських учених і богословів.

У 1693 р. Московський патріархат заборонив ввезення будь-яких українських книг до Москви. У 1709 р. цар Петро І примусив скоротити кількість студентів Києво-Могилянської академії з 2 тисяч до менше ніж двох сотень, а кращим науково-просвітницьким кадрам звелів перебратися з Києва до Москви. Серед них були Інокентій Гізель, Іоанникій Галятовський, Лазар Баранович, Дмитро Ростовський (Туптало), Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та багато інших. Вони відіграли провідну роль у розвитку культурного життя тодішньої Московії. У 1721 р. Московія за наказом Петра І перейменувалася на Росію, таким чином привласнивши назву «Русь», споконвічно пов’язану із Середньою Наддніпрянщиною. Московський цар навмисне взяв нову назву для своєї держави з грецької мови – «Росія», оскільки для всіх на той час було зрозуміло, що Русь – це Україна.

У 1720 р. цар Петро І наказав не друкувати жодних нових книг у Києво-Печерській і Київській друкарнях, а при друкові старих книг виправляти тексти так, щоб у них не було української мови. Чернігівську друкарню цар ліквідував і наказав перевести до Москви. У 1724 р. московська цензура наклала тисячу рублів штрафу на архімандрита Києво-Печерської лаври за те, що там була надрукована церковна книга «Триодь» з українськими правилами вимови церковнослов’янської мови. Протягом другої половини XVIII – першої половини ХІХ-го ст. видавнича справа в Україні була паралізована. Як наслідок, у 1847 р. в Україні була надрукована лише одна книжка, у 1848 – 3, 1849 – 2, 1850 – 1, 1851 – 2, 1856 – 5.

Перепис 1740-1748 рр. свідчить, що в семи полках Гетьманщини було близько тисячі шкіл – тобто практично в кожному містечку і скільки-небудь значному селі. Скасування Катериною II козацького устрою на Слобожанщині 1764 р. супроводжувалося різким зменшенням кількості шкіл. У 1804 р. було видано царський указ, яким заборонялося навчання українською мовою. Це означало цілковиту ліквідацію українських шкіл, яка почалася ще в середині XVIII ст. Національне гноблення кардинально позначилося на стані освіти в Україні: перепис 1897 р. показав, що в Україні на той час виявилося лише близько 15% письменних.

У 1759 р. російський уряд видав розпорядження вилучити зі шкіл українські букварі. 1763 р. Катерина II заборонила викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії. У 1769 р. старовинні українські книжки по церквах було централізовано замінено на московські.

В українських книгозбірнях Києво-Печерської лаври та Києво-Могилянської академії у XVIII ст. трапилася низка пожеж, в яких сучасники вбачали підпали з метою знищити документи про права України та української церкви.

У 1784 р. розпорядженням Синоду було наказано, аби в усіх церквах дяки та священики читали молитви та правили церковну службу церковнослов’янською мовою з російською вимовою, а не так, як було протягом попередніх століть – церковнослов’янською мовою з українською вимовою.

На початку XIX ст. уряд царя Павла І заборонив будувати в Україні церкви в стилі козацького бароко, зокрема типові для козацької архітектури трибаневі церкви. Замість них почали зводити нетипові для України церкви за московсько-казанським зразком (у так званому московському синодальному стилі).

Імперія всіма засобами намагалася звести Україну до рівня провінції й глушини. Майже всі найвеличніші церкви й собори України збудовані за часів суверенітету держави – або за княжих, або за козацьких часів. Після ліквідації Гетьманщини, Запорізької Січі та козацьких полків в Україні майже не будувалося визначних пам’яток релігійного характеру.

У 1817 р., в той час як у Європі навіть у пересічних містах відкривалися нові університети, в Україні було закрито Києво-Могилянську академію через два століття після заснування.

Натомість у Києві було відкрито Університет ім. Святого Володимира, завдання якого міністр освіти С. Уваров характеризував так: «Університет Св. Володимира – моє творіння. Але я першим ліквідую його, якщо він не виконуватиме своєї мети… поширювати російську освіту й російську національність». У 1831 р. царський уряд скасував магдебурзьке право на українських землях.

У 1833 р. російські солдати конфіскували в мечетях Криму письмові документи, книги, історичні манускрипти татарською, турецькою та арабською мовами та спалили їх на площах. У цих документах були й цінні відомості про Україну.

У 1862 р. розпорядженням російського уряду було закрито українські недільні й безплатні школи для дорослих, створені коштом приватних осіб.

У 1863 р. міністр внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєв видав Валуєвський циркуляр про заборону видання підручників, літератури та книг релігійного змісту українською мовою.

Для обґрунтування антиукраїнських заборон та репресій у середині XIX ст. в Росії за підтримки уряду з’явилася так звана «погодінська теорія», яка стверджувала, що українці нібито на своїй землі є приходьками, а до монголо-татарської навали в Україні мешкали росіяни. Ця теорія не мала жодних археологічних чи письмових підтверджень, а навпаки, спростовувалася всіма дотичними документами ХІІІ-ХV ст. Зокрема, вона легко нівелювалася філологічними особливостями мови та власних назв з домонгольських часів Київської Русі. Хоча сам Погодін був відомий надмірною пристрастю до фантастичних побудов, його фальсифікаторська теорія знайшла підтримку царського уряду, який намагався активно впроваджувати її – якщо не вдалося в наукову, то хоча б у масову свідомість.

У 1874 р. в Росії було ухвалено статут про початкову школу, за яким усе навчання мало вестися виключно російською мовою.

У 1876 р. імператор Олександр II видав Емський указ, що доповнював основні положення Валуєвського циркуляра. Емський указ був виданий у зв’язку з меморандумом, надісланим цареві помічником попечителя Київського навчального округу М. Юзефовичем, в якому українців звинувачено в тому, що вони хочуть «вільної України у формі республіки з гетьманом на чолі». В Емському указі йшлося про заборону ввозити до Росії будь-які книжки й брошури українською мовою, друкувати оригінальні твори та переклади українською мовою, влаштовувати сценічні вистави, друкувати українські тексти до нот і виконувати україномовні музичні твори та публічні читання. Історичні пам’ятки дозволялося видавати тільки за правилами російської орфографії. Місцевій адміністрації наказувалося посилити нагляд за тим, щоб у початкових школах не велося викладання українською мовою та щоб із бібліотек були вилучені книги українською мовою. Указ зобов’язував попечителів Київського, Харківського та Одеського навчальних округів подати списки викладачів з відомостями, чи мають вони «українофільські тенденції». Викладачами у ці округи мали призначатися етнічні росіяни, а викладачі-українці підлягали працевлаштуванню у Санкт-Петербурзькому, Казанському та Оренбурзькому округах. Як наслідок, за понад 100 років такої політики з України у такий спосіб було виселено кілька мільйонів української інтелігенції. За «шкідливий вплив та залучення до редакції неблагонадійних осіб» уряд припинив видання часопису «Киевский телеграф». Також закрили Київське відділення Російського географічного товариства, а члена Київської громади Павла Чубинського як «небезпечного агітатора» вислали з України.

Надалі Емський указ було доповнено новими заборонами, зокрема забороною на видання українських дитячих книжок та забороною на переклад з російської на українську. Імперія хотіла звести до мінімуму можливість культурного вибору українців. Одного вченого звільнили з роботи за переклад лише одного речення з Євангелія українською мовою.

Переслідувалися навіть найбільш неполітичні прояви української ідентичності. Дійшло до того, що громадську діячку Є. Милорадович-Скоропадську, яка в 1860-х рр. проводила в Полтаві літературні вечори, поліція звинуватила в тому, що вона на цих вечорах планувала реставрацію гетьманського устрою в Україні.

Хоча Україна з власної волі вступила в союз із Московією, імперія поводилася на українських землях значно деспотичніше, ніж це зазвичай робили завойовники на підкорених землях. Відбувалася безпрецедентна наруга над українською ідентичністю.

Так, у 1888 р. Олександр III видав указ про заборону хрещення українськими іменами. У 1889 р. у Києві на археологічному з’їзді дозволялося читати реферати всіма мовами, крім української. На початку 1900-х рр. цензурі наказано в усіх творах вилучати з текстів такі слова, як «козак», «Україна», «український», «Січ», «Запоріжжя» та ін., що мають український національно-символічний зміст. У 1903 р. на відкритті пам’ятника Іванові Котляревському у Полтаві заборонили промови українською мовою. У 1908 р., через чотири роки після визнання Російською академією наук української мови «мовою», а не «наріччям», Сенат оголосив україномовну культурну й освітню діяльність шкідливою для імперії. У 1910 р. за наказом уряду Столипіна було закрито всі українські культурні товариства, видавництва, заборонено читати лекції українською мовою, створювати будь-які неросійські клуби. У 1914 р. царат заборонив відзначати 100-літній ювілей Тараса Шевченка та ліквідував усю українську пресу, що виникла після революції 1905 р.

Котляревський-Історія в школі

Пам’ятник Івану Котляревському в Полтаві (1903 рік) — перший в історії пам’ятник українському письменнику, поету, драматургу і громадському діячеві, засновнику сучасної української літератури Івану Петровичу Котляревському (1769—1838) в обласному центрі України місті Полтаві, де він народився і прожив більшість життя, в тому числі і на схилі років.

Метою влади Російської імперії було знекровити українську культуру та спрямувати таланти українців на розбудову не власної Вітчизни, а імперії, яка мала на меті цю Вітчизну знищити. Проти української культури у Російській імперії застосовувалися цілком тоталітарні за характером репресії. Глибокий культурний регрес, що його пережила Україна під владою Москви й Петербурга, випробував на собі мало який народ. У результаті численних заборон і репресій, що настали після втрати державності, Україна з однієї з передових за рівнем культури країн Європи перетворилася на країну, де не було й п’ятої частини письменного населення. За часів імперського панування знизився рівень масової освіти, ліквідовано тисячі шкіл та першу на східнослов’янських землях Києво-Могилянську академію.

Мовою першоджерел:

«Словенски (по-церковнослов’янськи) переводимь: Удержи языкь свой от зла и устнь своь же не глати лети. Руски истолковуемь: Гамуй языкь свой от злого и уста твои нехай не мовять здрады».

Мелетій Смотрицький, «Граматики словенської правильна синтагма», 1619 р.

«Руські слова: «зараз», «безодня», «вдячний», «шпиталь», «шаленство», «зброя», «волоцюга».

Памва Беринда, «Слов’яно руський словник», 1627 р.

«Коли ж у Малоросії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб час і назва гетьманів зникли».

З інструкції Катерини II князеві О. Вяземському про русифікацію України, Прибалтики, Фінляндії та Смоленщини, 1764 р.

«Міністр внутрішніх справ визнав необхідним, надалі до угоди з міністром народної освіти, обер-прокурором Св. Синоду й шефом жандармів щодо друкування книг малоросійською мовою, зробити по цензурному відомству розпорядження, щоб до друку дозволялись тільки такі видання цією мовою, які належать до галузі художньої літератури; пропуск же книг малоросійською мовою як духовного змісту, так навчальних і взагалі призначених для первинного читання народу, призупинити».

Циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва, 1863 р. (уривок)

«З огляду на припинення небезпечної, у державному відношенні, діяльності українофілів, вважалося б відповідним прийняти надалі до виконання заходи:

а) ПО МІНІСТЕРСТВУ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

1. Не допускати ввезення в межі Імперії, без особливого на те дозволу Головного Управління в справах друку, яких би то не було книг, видаваних за кордоном малоруським наріччям.

2. Заборонити в Імперії друкування тим же наріччям яких би то не було оригінальних творів або перекладів, за винятком історичних пам’яток, але для того, щоб і ці останні, якщо належать до усної народної словесності (як пісні, казки, прислів’я), видані були без відступу від загальноросійської орфографії (тобто не друкувалися так званою «кулішівкою»).

Примітка І. Захід цей був би не більше, як розширення Найвищого указу від 8 липня 1863 року, яким дозволено було допускати до друку малоруським наріччям тільки творів, що належать до сфери художньої літератури, пропуски ж книг тим же наріччям, як духовного змісту, так навчальних і взагалі призначуваних для первинного читання, слід призупинити.

Примітка II. Зберігаючи силу зазначеного вище Найвищого указу, можна було б дозволити до друку малоруським наріччям, крім історичних пам’яток, і творів красного письменства, але для того, щоб дотримувалася в них загальноросійська орфографія і щоб дозвіл давався не інакше, як після розгляду рукописів Головним управлінням у справах друку.

3. Заборонити рівномірно всякі тим же наріччям сценічні виступи, тексти до нот і публічні читання (які мають у цей час характер українофільських маніфестацій).

4. Підтримати видання в Галичині, у напрямку ворожому українофільському, газету «Слово», призначивши їй хоча б невелику, але постійну субсидію, без якої вона не може продовжувати існування й повинна буде припинитися.

5. Заборонити газету «Київський Телеграф» на тій підставі, що номінальний її редактор Сніжко-Блоцький сліпий на обоє очей і не може брати ніякої участі в редакції, якою завідують постійно й довільно особи, запрошувані до того видавницею Гогоцькою із кола людей, що належать до найбільш неблагонаміреного напрямку.

б) ПО МІНІСТЕРСТВУ НАРОДНОЇ ОСВІТИ

6. Підсилити нагляд з боку місцевого навчального начальства, щоб не допускати в початкових училищах викладання яких би то не було предметів малоросійським наріччям.

7. Очистити бібліотеки всіх нижчих і середніх училищ у малоросійських губерніях від книг і книжок, що забороняються 2-м параграфом теперішнього проекту.

8. Звернути серйозну увагу на особовий склад викладачів у навчальних округах Харківському, Київському й Одеському, зажадавши від піклувальників цих округів іменного списку викладачів з поміткою про благонадійність кожного стосовно українофільських тенденцій і відзначених неблагонадійними або сумнівними перевести у великоросійські губернії, замінивши уродженцями цих останніх.

9. На майбутнє вибір осіб на викладацькі місця в зазначених округах покласти, стосовно благонадійності цих осіб, на сувору відповідальність тих, хто представляють про їхнє призначення, для того, щоб відповідальність, про яку говориться, існувала не тільки на папері, але й на ділі.

Примітка І. Існують два Найвищі веління покійного Государя Миколи Павловича, не скасовані Верховною Владою, а тому зберігають і в цей час силу закону, якими покладало на найсуворішу відповідальність Піклувальників Округів і взагалі навчального начальства, не терпіти в навчальних закладах осіб з неблагонадійним напрямом думок, не тільки між викладачами, але й між учнями. Корисно було б нагадати про це.

Примітка II. Визнавалося б корисним прийняти за загальне правило, щоб у навчальні заклади округів: Харківського, Київського і Одеського призначити викладачів переважно великоросів, а малорусів розподілити по навчальних закладах С.-Петербурзького, Казанського й Оренбурзького округів.

10. Закрити на невизначений термін Київський Відділ Імператорського Географічного Товариства (подібно до того, як у 1860-х рр. закритий у цьому останньому Політико-економічний Комітет, що виник у середовищі Статистичного Відділення), і допустити потім відкриття його знову, з наданням місцевому Генерал-Губернаторові права клопотатися про його відкриття, але з усуненням назавжди тих осіб, які скільки-небудь сумнівні у своєму чисто-російському напрямку.

в) ПО ВІДДІЛЕННЮ ВЛАСНОЇ ЙОГО ІМПЕРАТОРСЬКОГО ВЕЛИЧЕСТВА КАНЦЕЛЯРІЇ

11. Негайно вислати із краю Драгоманова й Чубинського, як непоправних і позитивно небезпечних у краї агітаторів» [Скраю дописано: «Вислати із краю із забороною в’їзду в Півд. губ. і столиці, під секретне спостереження».

Емський указ, Висновки Особливої Наради для припинення українофільської пропаганди з виправленнями Олександра II, 18 травня 1876 р., Емс.

«Залучати на посаді вчителів по можливості тільки великоросів. На посади інспекторів і директорів народних училищ призначати винятково великоросів. Усякого вчителя, що проявляє схильність до українського, негайно усувати. Скласти правдиву історію малоруського народу, у якій роз’яснити, що «Україна» – це «окраїна» держави в колишні часи. Установити обов’язкові екскурсії учнів усіх навчальних закладів у Москву, Нижній Новгород та інші історичні місцевості, але не в Київ. Зовсім не допускати загальноосвітніх курсів для учнів. Звернути особливу увагу на сільське духівництво і його політичні переконання. Благопристойних призначати з особливим розбором. На чолі єпархій ставити архієреїв винятково великоросів, притому твердих і енергійних. Зробити найбільш крутий тиск на тих із священиків, які заражені українофільством. Єпархіальних спостерігачів за школами призначати винятково з великоросів. Звернути особливу увагу на семінарії й ставити на чолі їхніми ректорами винятково великоросів, видаляючи інших. Навчальний персонал повинен бути винятково з великоросів. За семінарії потрібно узятися й викорінити дух українства, що гніздиться в них. Необхідно субсидувати деякі газети в Києві, Харкові, Полтаві, Катеринославі й т. д. з метою боротьби проти українців. У газетах доводити тотожність великоросів з українцями й пояснити, що малоруська мова утворилася шляхом полонізації за старих часів російської мови. Роз’яснити, що «україна» – означає окраїну Польщі й Росії й що ніколи українського народу не було. Доводити необхідність великоросійської мови як загальнодержавної й літературної й що малоруська, як простонародна, не має ні літератури, ні майбутності. Всіма способами викорінювати вживання назв «україна», «український». Намагатися, щоб євреї не примкнули до українського руху, виселяти їх із сільських місцевостей, не утворювати нових містечок і заважати економічному росту єврейства. Взагалі не допускати на різні посади людей, які коли-небудь хоча б у віддаленому минулому стикалися з українським елементом».

Замітка про доповідь полтавського губернатора фон Багговута Міністрові внутрішніх справ, 1914 р.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*