Ліквідація Української державності в 1764-1783 рр. Запровадження в Україні російським імперіалізмом особистого рабства – кріпацтва

§ 23. Ліквідація Української державності в 1764-1783 рр. Запровадження в Україні російським імперіалізмом особистого рабства – кріпацтва

Політична активізація українського шляхетства не відповідала цілям російського уряду, який з 1750-х рр. почав щораз більше обмежувати економічні й політичні права України. У 1754 р. було видано указ про контроль над фінансами Гетьманщини; у 1755 р. – ліквідовано митний кордон між Росією й Україною. Також відбулося вилучення Києва з-під влади гетьмана; передача українських справ із закордонного відомства у відання Сенату; встановлено жорсткий контроль над наданням гетьманом посад тощо.

До того додалися великі втрати України внаслідок участі козацьких полків у Семилітній війні (1756-1763 рр.), яка велася на землях Західної Європи. У цій війні Пруссія, Англія та Португалія воювали з Австрією, Росією, Францією, Швецією, Іспанією та низкою дрібніших держав. Український корпус у складі російської армії брав участь у кількох успішних битвах, зокрема в розгромі прусських військ під Грос-Егерсдорфом. У цій битві українські війська зазнали значних втрат. Під час Семилітньої війни в битві при Міндені в Німеччині загинув син Пилипа Орлика Григорій, який діяв у складі французької армії.

В умовах ослаблення України цариця Катерина II скористалася з петиції про спадкове гетьманство в роді Розумовських і в 1764 р. примусила Кирила Розумовського відмовитися від гетьманства. Гетьманство було скасовано як таке. За непротивлення Розумовському забезпечили титули, велику пенсію й надали у власність колишні гетьманські маєтки.

За 110 років перед тим Україна вступила в союз з Московією на правах неухильного збереження всіх прав України й Війська Запорізького, а тепер усе це було вчергове перекреслено. Москва в односторонньому порядку знову знехтувала Переяславською угодою, за якою Україна вступала в союз на правах ніким не завойованої країни.

Катерина II була енергійною, але свавільною правителькою. Офіційні російські історики вживали до неї епітет «страстолюбиця». Історія зберегла 23 імені її коханців, а безіменних було значно більше – починаючи від садівників і закінчуючи конюхами, від сербів і до поляків. Катерина приховувала свою позашлюбну вагітність від чоловіка – царя Петра III (якого згодом наказала вбити), а коли настав час пологів, розпорядилася вчинити пожежу, щоб чоловік відволікся на це видовище й ні про що не дізнався. У російському аристократичному роді Теплових була офіційна легенда, згідно з якою засновник роду, кріпак-пічник, став коханцем цариці й за це отримав своє прізвище й графський титул. За часів Катерини II дворяни такого «шляхетного» походження становили значну частину вищої російської аристократії. Граф Г. Теплов готував скасування гетьманської адміністрації в Україні в 1764 р. та організував інтригу, яка призвела до зречення Кирила Розумовського гетьманської влади.

З ліквідацією Гетьманщини пов’язаний героїчний виступ проти імперії українця Василя Мировича (1740-1764 рр.), онука сподвижника гетьмана Івана Мазепи, переяславського полковника Федора Мировича. Батько Василя був засланий до Сибіру за листування й спілкування з власним батьком. У 1764 р. підпоручик Василь Мирович, який охороняв ув’язненого імператора Івана VI Антоновича у Шліссельбурзькій фортеці в Петербурзі, самотужки організував відчайдушне повстання солдатів з метою повалити Катерину II. 23-річний Іван VI Антонович, за наказом російських царів, усе життя провів у казематі, роками не бачачи облич людей. Мирович зі своїми солдатами спробував силою визволити імператора, однак охорона встигла вбити його, оскільки мала відповідний наказ. За наказом Катерини II, за це відчайдушне повстання Василя Мировича стратили. Цариця назвала його «сином і онуком бунтівника».

Також Катерина II допомогла Польщі придушити Коліївщину – визвольну війну українського народу 1768 р. Ватажків повстання Івана Гонту та Максима Залізняка було запрошено на переговори про спільні дії до російського військового табору й там підступно заарештовано, після чого росіяни віддали більшість повстанців на страшні тортури полякам.

Катерина II посадила в каземат і заморила там холодом і голодом видатного українського релігійного діяча, митрополита Арсенія Мацієвича (1697-1772 рр.), якого ще за життя вважали за святого.

Крім того, уряд Катерини II одразу після її приходу до влади на початку 1760-х рр. взявся за руйнування традиційного соціального та військового укладу України. Так, зокрема, були засновані полки пікінерів, куди вербували козаків та міщан, порушуючи звичну соціальну ієрархію України. Пікінери виводилися з-під влади гетьманської адміністрації та користувалися пільгами, не виконуючи жодної служби. Таким чином уряд намагався створити в Україні «п’яту колону». Цим підривався незмінний авторитет національного війська – реєстрового козацтва, яке історично було становим хребтом української державності.

В 1746 р. частина споконвічних земель Запорізької Січі на схід від р. Кальміус рішенням царського уряду була відібрана у запорожців і передана у володіння донських козаків. У 1750-1752 рр., з метою обмеження можливостей Запорізької Січі, на запорізьких землях було споруджено фортецю св. Єлизавети (тепер м. Кіровоград) – центр організованої тоді Нової Сербії (нині територія частини Кіровоградської обл.). На північному сході запорізьких земель на Донбасі було створено Слов’яносербію (нині територія частини Луганської обл.). Запорізькі землі роздавалися поселенцям із балканських країн, представникам російської адміністрації та дворянства. Українське населення змушене було залишати свої землі, відведені для іноземних поселенців. Це викликало закономірний спротив запорожців та решти українського населення. Політика царату провокувала збройні сутички між українцями і колоністами. У 1764 р. царський уряд створив на землях, відібраних у Запорізької Січі, Новоросійську губернію, включивши до її складу Нову Сербію, Слов’яносербію та деякі інші території, відібрані в Запорізької Січі.

У 1775 р. Катерина II ініціювала знищення Запорізької Січі. Перед тим під час російсько-турецької війни 1768-1774 рр. російське і українське війська спільно воювали проти Османської імперії. Цариця облудно писала запорожцям, закликаючи їх до війни: «Ми вважаємо (запорожців) найзичливішими нашими підданими й за першої нагоди Найвищу нашу милість всьому нашому вірному Війську Запорозькому Низовому вчинимо». На Чорному морі тоді практично не було іншого флоту, крім козацького, який відіграв головну роль у морській війні. В 1769 році козацька флотилія розгромила кримську орду на переправі під час її спроби атакувати Січ. У 1770 році козацька флотилія на 40 кораблях завдала поразки турецькій ескадрі під Очаковом, а десантом на Кінбурнську косу розбила татар.

Запорізький кошовий отаман Петро Калнишевський (1690-1803 рр.) і старшина за подвиги запорожців були щедро винагороджені золотими медалями з діамантами. Російські вельможі масово вписувалися до запорізьких підрозділів – Григорій Потьомкін до Кущівського куреня, Михайло Кутузов – до Іркліївського тощо.

Петро Іванович Калнишевський-Історія в школі

Петро Іванович Калнишевський (20 червня 1690/ (липень 1691), с. Пустовійтівка, Лубенський полк, Гетьманщина (нині Роменський район, Сумська область, Україна) — 31 жовтня (13 листопада) 1803, Соловецький монастир, Російська імперія) — останній кошовий отаман Запорозької Січі у 1762 та 1765–1775 роках.

Попри це, щойно після закінчення війни, російські війська, що поверталися з російсько-турецької війни, у якій брали участь пліч-о-пліч із запорожцями, віроломно обступили Запорізьку Січ. Загальна кількість російських військ, задіяних проти Запоріжжя, перевищувала 100 тисяч. На Січі у той час було близько 3 тисяч запорожців. Інші загони росіян обступили паланкові центри. Переважна більшість запорожців виступила за опір супротивнику, кількість якого багаторазово перевищувала їхні власні сили. І лише наполегливі вмовляння кошового отамана змусили їх відмовитися від цієї ідеї.

У «нагороду» за це Петра Калнишевського, як і низку інших старшин, було ув’язнено. Калнишевський потрапив в ув’язнення на Соловецькі острови, де його посадили в кайданах у холодну яму, де він не міг навіть випростатися. В ув’язненні він прожив 26 років, до своїх 113 літ. Від постійної темряви й холоду він осліп, а його одяг зітлів. Із січових сховищ були вивезені боєприпаси, клейноди, прапори, архів, скарб. Всі будівлі Січі, крім укріплень, загальною кількістю понад 500, були зруйновані.

Така була «дяка» цариці за участь запорожців у війнах на боці Росії. У своєму маніфесті, виданому через два місяці, Катерина закинула запорожцям «неистовое управление», тобто демократію, а також те, що на Січ втікали кріпаки-раби з різних регіонів Росії. Ці раби вважали, що «неистовое управление» було якраз там, де вони народилися. У вину Запоріжжю також ставилося й те, що ефективне фермерсько-купецьке господарство останнього успішно конкурувало з господарством імперії.

Історія знає небагато прикладів такого стрімкого регресу інтелектуального життя, яке відбулося після ліквідації Гетьманщини й Запорізької Січі. Згідно з даними перепису 1740-1748 рр., у семи полках Гетьманщини (сучасні лівобережні частини Київської, Черкаської областей, а також Чернігівська, Сумська і Полтавська області) налічувалося 866 шкіл – практично в кожному скільки-небудь значному містечку чи селі. Усі ці школи були з українською мовою викладання. Станом на 1800 рік з цих шкіл не залишилося жодної. У Гетьманщині ХVІІ-ХVІІІ ст. серед українського населення була майже поголовна грамотність. Натомість за часів Російської імперії в XIX ст. в Україні виявилося вже менше 20% письменних.

«Просвічена» цариця Катерина II, яка переписувалася з Вольтером, занурила у темряву неписьменності ту частину українського народу, яку змогла.

Катерина II – цариця, за якої в Україні 1783 р. було запроваджено кріпацтво – фактичне рабство, звичне для Росії, з правом продажу і фізичного покарання кріпаків. Селян Лівобережної та Слобідської України повністю позбавили права переходу від поміщика, на них поширилися загальноросійські закони. Поміщик міг вільно продати кріпака, обміняти на будь-яке майно, розлучити чоловіка з жінкою і батьків із дітьми. У 1771 р. у Криму хан скасував рабство, а 1780 р. в Австрійській імперії взагалі було скасовано панщину. Таким чином, у той час як населення усієї Європи звільнялося від особистої залежності, в Україні процес пішов у цілком зворотний бік.

Встановлення указом Катерини II кріпацтва ліквідувало основні соціальні завоювання Визвольної війни Богдана Хмельницького, якими українське суспільство користувалося 135 років. Навіть за часів польської влади в Україні не існувало права панів продавати селян. Від пана до пана передавалися лише цілі маєтки, що не позначалося на селянах та їхніх повинностях. Кріпосне право на українських землях до 1783 р. обмежувалося виплатою чиншу або панщиною. Ніколи до московського панування в Україні не було порядків, які передбачали можливість продажу людей як рабів – без землі чи навіть розлучаючи родини.

У 1783 р. в Лівобережній Україні було ліквідовано полковий устрій, а козаків переведено до гусарських полків без жодних традиційних вольностей і самоврядування.

Діяльність Катерини II не мала позитивних соціальних результатів для України. Тривалий час у Російській імперії та в СРСР стверджувалося, що Катерина II нібито заснувала місто Одесу. Однак насправді місто під назвою Хаджибей існувало задовго до неї. У першому указі про «заснування» Одеси від 1794 р. йшлося саме про Хаджибей, відомий ще з 1415 р. Лише наступним указом цариця змінила назву Хаджибея на Одесу. Проте і до, і після указів цариці в Хаджибеї жило кілька тисяч людей. У перші десятиліття XIX ст. царський уряд докладав чималих репресивних зусиль, щоб змусити навколишнє населення, яке звикло до старої назви міста, прийняти її нову назву, взяту з популярної на той час «новогрецької» моди.

З 1764 по 1783 р. Російська імперія, діючи всупереч угодам, укладеним між Богданом Хмельницьким і Московією, знищила Українську державність. Зникнення державності ослабило Україну та зробило її беззахисною саме в той час, коли в Європі зароджувалися нації та творився ґрунт для виникнення нових національних держав. Панування російського царату спричинило руйнівний регрес у розвитку України. У той час як країни Європи рухалися до ліберальних реформ, ліквідовували залишки особистої залежності селян, в Україні сталася соціальна катастрофа – запровадження кріпацтва. Разом із цим прийшло тотальне винищення шкіл та освіти, деградація інтелектуального життя. Усе це створювало вкрай несприятливе середовище для розвитку української культури та ідентичності.

Мовою першоджерел:

«Здавна народ сей, завдяки привілеям та правам своїм, вільний був од усіх таких податків, але декотрі з Президентів Урядових, як-от Леонтьєв та йому подібні, під виглядом потреб на військові походи завели всякі побори, залежні од настановлених ними приставів та відкупників, як-от: покуховне, скатне, поковшовне і всяке інше мірове та вагове митництво, під титулом індукти та евекти, які в громадських промислах обмежували й утруднювали народ до краю, і через те торгівля в Малоросії була в найгіршому стані; а щоб ще дужче її обмежити, позасновувано на Великоросійській границі митниці, і взаємні продукти підлягали обтяжливій оплаті мита. Замість того мала Малоросія вільний довіз чужинецьких товарів, на які мито визначено без дальшого розбору, залежно від потреби та примхи. Те саме було й з вивозом у чужі краї товарів та харчів…

Один із генералів, якийсь Мельгунов, що проживав у Задніпровських оселях під виглядом вояжира або й гірше, доносив до Двору, що він знайшов у тім краю таких людей, які до жодного уряду не належать і суть вони те саме, що й Американці, але до військової служби признаються здібними й охочими. Уряд наказав йому вербувати тих людей у Пікінери і підпорядкувати їх прикордонному начальству. Вербунок охопив всі Задніпровські оселі Малоросії і частину полків: Миргородського, Лубенського і майже весь Полтавський, що були по сей бік Дніпра. А ведено його в такий спосіб: Мельгунов, роз’їжджаючи по оселях, спинявся звичайно в корчмах сільських і до них скликав тамтешніх Козаків. Після першої випивки пропонував їм писатися в Пікінери, себто в таку службу, що є теж Козацька, але з ліпшими від Козацької привілеями та вигодами, при яких нинішніх начальників своїх не тільки боятися вони не повинні, але й шапок перед ними скидати не зобов’язані. Народ, такий близький сусідством до Азіатських мешканців, а значить і до їхньої дикості, відразу хапався за слово не боятися начальства і не шапкувати перед ним і почав писатися в Пікінерію, таку, на його думку, свавільну. Одначе писалися до неї найдрібніші господарі і найбільші з них пияки та буяни. Таким чином навербованих Пікінерів вилучено зараз з відання Малоросійських урядів і прислано до них про те письмові накази. Новоявлена Пікінерія користувалася особливими пільгами щось років із сім: жодних податків та служби з Пікінерів не вимагали, а лише говорили їм про їхні привілеї і що вони від Малоросіян суть ліпші та вищі. Щоб відрізнити їх, нашито їм на звичайних їхніх шапках білі банти з полотна і тасьми. Вони скидали тії шапки з голів тільки в церкві, але й то вже перед вівтарем. Зустрічаючись з Малоросіянином, звичайно погрожував йому Пікінер: «Звертай з дороги, Гетьманцю, бо я за тебе луччий!» А як запитувано його, чому луччий, то відказував: «Я й сам того не знаю, але Рохмистри наші так кажуть і, либонь, тому, що маємо корону на шапках. А Рохмистри наші всі письменні: з прасолів та шинкарів, а деякі й з поповичів жалувані». Отакою химерою приспана була Пікінерія до того, що ніхто в ній більше не згадував про давні свої права та привілеї, а вихвалявся всяк нинішньою величчю…

Старики їхні з колишніх Козацьких Старшин, а саме Павло Головко з містечка Нехворощі і багато інших, задумали були пригадувати про давні свої права та вольності і що вони, за договірними статтями Гетьмана Хмельницького, мають свою службу, в них призначену, яку готові виконувати беззаперечно і з усією пильністю, а іншої відбувати не хочуть і її ніколи не шукали. За такі слова усіх, хто був до того причетний, визнано за бунтівників, що спричинилися до втечі Пікінерів, і від пограничної Білевської Комісії засуджено на кару батогом. Але кара та перевищила міру свою і перевершує, здається, навіть тиранства Неронівські. Засуджених возили по всіх ротних містечках, у Пікінерському полку призначених, і в кожному бито батогом нещадно. Засічених з них на смерть прив’язано до хвостів кінських і волочено по вулицях міських, нарешті розтерзані таким чином тіла їхні кинуто в гнойовища і загорнено в них нарівні зі скотським падлом без жодного Християнського і навіть людського поховання. Екзекуцію тую відправляв Полковник Пікінерський, якийсь охрещений Турок Адобаш з Донськими Козаками, і були тії екзекутори обрані мужі, гідні суддівського вироку та його виконання. Вони в кожному містечку, повиганявши з домів народ на майдан дивитися на екзекуцію, пограбували доми ті чисто по-татарськи і поділились здобиччю із своїм Турком».

Історія Русів, XVIII ст.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*