Гайдамаки й Коліївщина. Польща і Росія в спільній боротьбі проти українського національно-визвольного руху

§ 1. Гайдамаки й Коліївщина. Польща і Росія в спільній боротьбі проти українського національно-визвольного руху

Гайдамацькі повстання (за назвою повстанців – «гайдамаків», слова, що походить від турецького «розбишака») почалися в Правобережній Україні одразу після ліквідації там козацьких полків, здійсненої після переходу цих земель до Польщі в 1715 р. Гайдамацькі повстання були спричинені поверненням польської шляхти до своїх маєтків на українських землях, а також соціальним, національним та релігійним тиском проти українського народу.

Найбільш потужні виступи гайдамаків відбулися в 1734-1735, 1736, 1743, 1750, 1754 і 1768 рр.

У 1734-35 рр. повстання очолив Верлан, сотник надвірної міліції князя Любомирського у м. Шаргороді (нині Вінниччина). До гайдамаків приєдналися селянські загони та зібрані з українців надвірні міліції зі своїми командирами: уманська із сотником Писаренком та ротмістри Степан Скорич, Михайло Флоринський, Іван Рингач та Сава Чалий. До лав гайдамацьких повстанців стали запорожці Грива, Медвідь, Моторний, Темко, які очолили селянські загони. Повстанці захопили Кременець, Жванець, Броди, Збараж, Вінницю, Меджибіж, Корсунь, Бердичів, Погребище, Паволоч, Котельню, Чуднів. Передові відділи повстанців з’явилися під Кам’янцем і Львовом. Верлан став заводити на захоплених територіях козацькі порядки, запроваджувати реєстри, призначати старшину. Російська імперія, яка сама боялася національно-визвольних рухів, допомогла Польщі, надіславши війська для придушення повстання. Ядро повстанців відступило до Молдови. Одного з гайдамацьких командирів Саву Чалого, який перейшов на бік поляків, було страчено бійцями з гайдамацького загону Гната Голого.

У 1750 р. гайдамаки захопили головну польську фортецю Правобережної України – Білу Церкву, а також Умань. Цього разу Російська імперія знову допомогла Польщі, виставивши загони на прикордонні та не допускаючи до повстанців підтримки із Запоріжжя.

У лютому 1768 р. спалахнуло найбільше гайдамацьке повстання – Коліївщина, назване так за діями повстанців, що кололи ворогів. Того року польський король Станіслав Понятовський, один із коханців російської цариці Катерини II, підписав трактат про формальне зрівняння в правах з католиками віруючих православної і протестантської церков. Значна частина польської шляхти була не задоволена цим трактатом та самим королем, якого вважали маріонеткою Росії. Під гаслом захисту католицизму, шляхетських прав і звільнення Польщі з-під впливу Петербурга в м. Барі польська шляхта створила шляхетське політичне об’єднання – Барську конфедерацію. Водночас загони шляхти (так звані «конфедерати») замість того, щоб воювати за обіцяну свободу Польщі, стали катувати й грабувати українське населення, руйнувати православні церкви.

У переслідуваннях українського населення об’єдналися польська влада та єврейські багатії. Польські феодали віддавали єврейським багатіям в оренду маєтки з українськими селянами та навіть православні храми, що призводило до здирств та принижень. Цими діями польська влада створювала додатковий конфлікт на українських землях, щоб відволікти вістря протесту від польської держави.

Навесні 1768 р. в урочищі Холодний Яр під м. Чигирином (нині на Черкащині) запорізький козак Максим Залізняк зібрав загін повстанців, які обрали його козацьким полковником. Надихали повстанців окремі священики православного духовенства, зокрема ігумен Мотронинського монастиря Мелхиседек Значко-Яворський. Повстанське військо здобуло міста Смілу, Черкаси, Богуслав, Лисянку, Канів. Сили повстанців швидко зростали, до них масово стікалося населення, обурене соціальним і релігійним гнобленням українців та шляхетським насильством.

На початку червня 1768 р. повстанське військо наблизилося до Умані, яка належала магнатові С. Потоцькому. Проти гайдамаків Максима Залізняка шляхта вислала полк козаків на чолі з уманським сотником Іваном Гонтою. Проте Гонта разом із козаками перейшов на бік повсталих і сам розпочав наступ на Умань. Атака гайдамаків на Умань була спричинена тим, що це було одне з головних міст усього Правобережжя. Крім того, захищені фортецею уманські коменданти польських гарнізонів дозволяли собі чинити жорстоку розправу над гайдамаками й запорожцями. Так, один з польських комендантів Умані запросив до себе додому понад сотню запорізьких козаків і публічно їх стратив. Інші коменданти здійснювали постійні наскоки на запорожців, полонили козаків і гайдамаків, калічили й вішали їх; нападали на запорізькі зимівники.

Пам'ятник Залізняку і Ґонті - Історія в школі

Іван Ґонта пол. Iwan Gonta; 1740, с. Розсішки, нині Христинівський район — 1768, с. Серби, нині Гонтівка, Чернівецький район) — сотник надвірної міліції магната Францішека Салезія Потоцького, керівник українського гайдамацького руху, один з очільників Коліївщини — повстання проти релігійного, національного та соціального гніту, що вибухнуло 1768-го року на землях Правобережної України, що входила в ті часи до складу Речі Посполитої

Упродовж дня тривав штурм добре укріпленої Уманської фортеці, в якій зібрався численний гарнізон та шляхта, що втекла до міста з усього Правобережжя. Розлючення від пережитих кривд було таке, що під час штурму Умані, крім військових та оборонців, потерпіла й частина цивільного польського та єврейського населення.

Військова і цивільна влада зосереджувалася у канцелярії при повстанському війську. Головне гайдамацьке військо поділялося на 16 сотень на чолі із сотниками. Усі війська повстанців були значно чисельніші. У червні-липні 1768 р. на Правобережжі діяло близько 30 загонів на чолі з гайдамацькими ватажками М. Швачкою, Журбою, Неживим, П. Тараном, С. Лепехою, І. Бондаренком та іншими. Польські війська на Правобережжі залишилися тільки у фортеці в м. Біла Церква. Решта території була звільнена від шляхти, яка в паніці тікала до Польщі.

Після здобуття 11 червня 1768 р. Умані повстанські загони розташувалися табором поблизу міста. Рада повстанців обрала Максима Залізняка «Гетьманом і князем смілянським», а Івана Гонту – «полковником і князем уманським». Фактично, це був крок до відродження Гетьманщини на Правобережжі.

Повстанці з метою агітації написали «Золоту грамоту» – документ, виданий нібито від імені Катерини II із закликом винищувати польську владу й шляхту.

Проте насправді російська цариця вирішила підступно розправитися з повстанням, побоюючись перекидання повстання на Лівобережжя. Особливо російський царат боявся відновлення в будь-якій формі українського гетьманства.

Для боротьби з конфедератами та на підтримку короля Понятовського російський уряд послав в Україну військо.

Російський і польський уряди вирішили спільними зусиллями вести боротьбу проти повстанців. У другій половині червня 1768 р. російські війська разом з польською армією розпочали каральні акції проти гайдамаків. У липні 1768 р. російські частини під приводом переговорів вирішили по-зрадницькому схопити керівників повстанців. Російський генерал Михайло Кречетников надіслав до Умані російський полк донських козаків, який очолював полковник Гур’єв. Прикидаючись прибічниками гайдамаків, Кречетников і Гур’єв запросили до себе в табір старшин на частування і наказали їх схопити. Потім росіяни підступно накинулися на сонний табір повстанців і захопили близько дев’ятисот чоловік, яких було видано на розправу Польщі.

Польські каральні війська з надзвичайною жорстокістю розправлялися з повстанцями. Гайдамаків тисячами вішали, відтинали їм голови, садили на палі. Найбільше повстанців (близько 3 тисяч чоловік) було страчено в містечку Кодні (нині с. Житомирського р-ну Житомирщини) і в с. Серби (нині в Могилів-Подільському р-ні Вінниччини) – близько 2 тисяч чоловік. Івана Гонту було страчено після лютих тортур у с. Серби. Спочатку кат мав вирізати зі шкіри Гонти паси, а потім поступово відрубувати частини тіла. Як повідомляють тогочасні польські джерела, Гонта пообіцяв віддати одному полякові з числа охоронців свій пояс, а коли той попросив виконання обіцянки, сказав, що це буде пояс із його шкіри. Іван Гонта та інші повстанці з гідністю перенесли свою страшну смерть. Мужньо витримувати тортури й смерть могли люди, які твердо вірили, що правда на їхньому боці.

Максима Залізняка та учасників повстання з-поміж мешканців Лівобережжя й Запоріжжя, як «російських підданих», після тортур і катувань заслали до Сибіру. По дорозі до Сибіру на Слобожанщині Максим Залізняк разом із півсотнею повстанців захопив зброю охоронців та спробував утекти, однак більшість утікачів було невдовзі впіймано. Остаточно Коліївщину було придушено тільки в квітні-травні 1769 р.

Відчайдушна спроба повстанців Коліївщини відновити інститути державності на Правобережжі засвідчила про народний ґрунт та силу українського національно-визвольного руху, який не могла зупинити навіть крайня виснаженість України війнами та ворожим пануванням.

Польща й Росія в справі придушення українських національно-визвольних повстань виступали разом. Ці дві держави знаходили спільну мову в боротьбі проти України. Віроломна участь Росії в придушенні гайдамацьких повстань довела, що слова Петербурга «на захист православних» за кордоном були виключно інструментом для збільшення впливу Росії на сусідні країни й не мали нічого спільного із захистом православних українців.

Аналогічні повстання проти закріпачення відбувалися й на Лівобережжі, де у 1783 р. було запроваджено кріпацтво.

У 1770-1780 рр. на Слобожанщині, Лівобережжі й Правобережжі діяв гайдамацький загін Семена Гаркуші. Його тричі заарештовували, але він утікав із в’язниць і каторги, продовжуючи нападати на поміщиків та урядові установи.

Населення Лівобережжя масово доводило в петиціях і судах, що вони за походженням є козаками, а тому не можуть бути кріпаками. Петербурзький уряд готовий був визнати козацький стан лише за окремими людьми, щоб розколоти громади й збити хвилю протестів.

Найбільш відомим стало повстання у с. Турбаях (нині в Глобинському р-ні Полтавщини) у 1789-93 рр., де населення раптом дізналося, що з двохтисячного населення села Петербурзький сенат визнав козаками лише кількадесят родин, а решта мала стати кріпаками. У відповідь на це селяни роззброїли військову команду, стратили поміщиків, які претендували на володіння турбаївськими людьми, та змусили суддів підписати документ про переведення в козаки всього села. Запровадивши самоврядування – «Громадську збірню» – та призначивши суддю, отамана й писаря, селяни протягом чотирьох років самостійно вирішували всі громадські справи. За прикладом турбаївців виступили селяни навколишніх сіл. Лише після закінчення російсько-турецької війни уряд зміг узятися за придушення цих повстань. При цьому десятки селян померли від тортур. Кати спотворили обличчя найактивніших учасників повстання слідами тортур та заслали повстанців до Сибіру. Частину турбаївців виселили у степи Херсонської і Таврійської губерній. Влада змінила навіть назву села Турбаї, перейменувавши його на Скорбне (до колишньої назви це село повернулося під час нових Визвольних змагань у 1919 р.).

Після приєднання Правобережної України до Російської імперії за результатом другого поділу Польщі в 1793 р. з Росії на Правобережжя були перенесені російські кріпосницькі порядки. Вони значно перевищували за жорстокістю і сваволею навіть те, чого українські селяни зазнавали за часів Польщі.

Пани отримали значно більші можливості для сваволі щодо селян, включно з нечуваним в Україні правом продажу окремих родин і осіб з-поміж кріпаків.

Це викликало серію селянських повстань. Найбільшим з них стало повстання Устима Кармалюка (1787-1835 рр.). Замолоду пан віддав його до російської армії. Але Кармалюк волів за краще кожної хвилини ризикувати життям на Батьківщині, ніж згодитися на роль безправної істоти – солдата російської армії. Кармалюк втік з уланського полку, а після упіймання – з кримського штрафного батальйону. У 1814-1817 рр. Кармалюк розгорнув дії повстанського загону на Поділлі, де громив панські маєтки та урядові установи, а конфісковане майно роздавав простим людям. У 1817 р. жандарми схопили Кармалюка, затаврували розпеченим залізом і заслали до Сибіру. По дорозі Кармалюк знову втік, та невдовзі був упійманий і знову засланий у Сибір, звідки знову втік і знову був схоплений. У 1825 р. Кармалюк виламав ґрати в’язниці і висячим мостом, сплетеним із сорочок співкамерників, знову вибрався на волю. Після кожної вдалої втечі Кармалюк здійснював неймовірно складні подорожі, повертаючись на Батьківщину з далекого Сибіру, звідки мало хто із числа засланих вертався й до кінця життя. Під час однієї з останніх утеч Кармалюк розібрав стелю своєї в’язниці. У 1830-1835 рр. повстання вибухнуло з новою силою. Протягом 23 років усієї повстанської діяльності Кармалюка його загони здійснили понад тисячу нападів на панські маєтки та урядові установи. Загалом у повстаннях взяли участь понад 20 тисяч селян. Документи й перекази зберегли багато зворушливих історій, коли повстанці й особисто Кармалюк роздавали гроші простим людям.

Боротьба гайдамаків та інших українських повстанців, їхнє прагнення до свободи, особистої гідності та гідності пригнобленого народу засвідчили, що козацький дух не вмер в українцях навіть у найтемніші часи кріпацтва й іноземного панування.

Мовою першоджерел:

«Чашник Нурський Мартин розповів мені, що він був очевидцем суворої страти, якій піддався в Сербах популярний отаман уманських козаків Гонта. Він був схоплений за допомогою хитрощів росіянами й виданий разом з багатьма іншими ловчію коронному (Браницькому). Тоді повісили понад тисячу гайдамаків, кілька сотень відправили в Кам’янець, а 200 у Львів, де їх піддали новим допитам і слідству. Гонта присуджений був до того, щоб з його спини вирізати 3 смуги шкіри й потім посадити його на кіл. Він терпляче переніс ці тортури, але не страждав довго, тому що кіл простромив йому шию й дуже швидко заподіяв смерть. Мартин сказав, що особисто чув глузливу відповідь його одному з моїх товаришів вже у той час, коли він відправлявся на місце страти. Трапилося це з наступного приводу. Незважаючи на те, що Гонта був закутий у важкі ланцюги й сидів у надійній в’язниці, для більшої безпеки доручено було одному з панцирних товаришів залишатися безвідлучно вдень і вночі в його темниці. Після того, як напередодні страти прочитано йому вирок, товариш цей сказав Гонті, що перебував у роздумах: «Пане полковнику! Завтра все земне буде скінчене для вас; чи не знайдете можливим залишити що-небудь на пам’ять бідному воїнові, що проводить із вами останні хвилини?» – «Охоче, – відповідав отаман, – нагадаєте мені завтра, коли мене стануть вести на місце страти: я вам подарую один зі своїх поясів». Запопадливий офіцер подякував за обіцяний подарунок, впевнений, що він одержить багатий пояс із золотоглава, імовірно викрадений у якомусь шляхетському будинку в Україні.

Наступного дня, коли Гонту вивели з в’язниці, офіцер звернувся до нього: «Пане полковнику! Дозвольте вам нагадати обіцяний пояс!» – «Я не забув, – відповів Гонта із презирливою посмішкою: перша смуга шкіри, яку знімуть у мене зі спини, нехай буде вам поясом». Товариш був сконфужений і товариші довго насміхалися з його приниження…

Пам’ятається, що у В’язівці ми застали селянське весілля, на якому веселилися 18 гайдамаків; ми оточили село, але вони, довідавшись про появу війська, видалили з хати весільну компанію, зачинилися в ній і міцно захищалися, відстрілювалися з вікон і з-під даху. Вони стріляли дуже влучно й убили й ранили трохи солдатів. Региментар, не бажаючи втрачати марно людей, наказав солдатам відступити й, висунувши дві кармелітські гармати, наказав розбити їм ту хату. Але монастирські артилеристи виявилися настільки недосвідченими, що, випустивши до 20 пострілів, не потрапили жодного разу в хатину. Региментар вилаяв і прогнав пушкарів і викликав мисливців: ротмістр козацький [з надвірного шляхетського загону] з Богуслава, Савицький, викликався спалити цю будівлю; дійсно, хоча він і втратив кілька людей, але встиг обкласти стіни соломою й запалити її. Незабаром полум’я охопило весь дах, але гайдамаки не припиняли стріляти, поки дах не провалився разом зі стелею; тоді тільки замовкли рушничні постріли. Солдати виламали тоді двері, але серед палаючих стін знайшли тільки двох чоловік ще живих, але сильно обпечених; інші 16 згоріли; труп одного знайдений на балці, що палала, її він охопив руками й ногами. Гайдамаки ці при житті ще звідали пекельні муки: витративши всю воду, що була в будинку, вони скористалися двома діжками квасу, перекинули їх, поринаючи в рідину, щоб хоч на мить стримати нестерпний жар, продовжували стріляти до останнього скону. Дивна витривалість!…

Кілька сотень людей, обвинувачених в участі в різанині (Коліївщині), були заарештовані й відправлені в Кодню, де пан региментар заснував головну квартиру та військовий суд; вони майже всі були страчені, у тому числі й кілька духовних осіб, звинувачених у підбурюванні до бунту».

З польського приватного листа, 1768 р.

«1768 року, грудня 19 дня. За указом її імператорської величності Київська губернська канцелярія, прочувши повідомлення з канцелярії Новоросійської губернії, у якій оголошено, що з відправленої з цієї канцелярії за належним конвоєм для перепровадження в Білгород 71 чоловік колодників, Максим Залізняк з товаришами, умовившись із рештою 51 чоловік, під час нічлігу в Котельві Охтирської провінції, листопада 1 дня цього 1768 року, уночі, розбивши варту, виламавши двері і відбивши в солдатів десять рушниць і у козаків списи й рушниці. З колодників 52-х чоловік, Залізняка з 33 товаришами упіймано, та в малоросійському полтавському полку два чоловіки впіймані, а 16 чоловік за втечею їх не впіймані».

Наказ київської губернської канцелярії про розшук утікачів, що втекли з-під варти на шляху з Києва у Білгород, 1768 р., 19 грудня

«Шляхетному панові отаманові куреня Уманського, Війська Запорізького Семенові Неживому від міщан і козаків канівських. Вищезгаданий отаман посилав до замку три рази команди свої з писанням козака, щоб ці добродії канівські не боялися ніякого руйнування від них. На те вони відповідали, що вони – готові до битви. Тоді наказав отаман двір поручиків згідно з командою своєю порожній запалити, від якого й замок зайнявся, і в той час добродії канівські з військом польським і козаками Канівськими із дворів поступилися; по виходу ж із замку козаки від поляків відлучилися й прилучилися до команди вищезгаданого отамана й були при команді його. Той же вищезгаданий отаман, будучи в місті нашім Каневі, жителям тутешнім канівським ніякої образи не робив, але тільки по можливості від міщан канівських що мав, тим військових козаків годував і грабіжництва християнам ніякого не робив; у тім ми йому отаманові вищезгаданому Війська Запорізького козаки й міщани канівські даємо квитанцію з підписанням рук наших у свідоцтво. У Каневі червня 12 дня року Божого 1768».

Розписка мешканців Канева отаманові Семенові Неживому про відсутність будь-яких кривд з його боку, 1768 р.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*