Наступ Російської імперії на Українську державність

§ 22. Наступ Російської імперії на Українську державність

Московські царі у своїх указах прямо наголошували, що завданням політики Московії в Україні була асиміляція українців. Царат бажав назавжди привласнити українські землі. Тим часом козаки й старшина, а також населення України усвідомлювали свою окремість та мали національну ідентичність, відмінну від московитів. У 1721 р. Московія офіційно була проголошена Російською імперією. Цією штучною назвою, накинутою Московії за наказом царя Петра І, Московія намагалася притягнути до себе спадок середньовічної Київської Русі та великих київських князів. Задля привласнення цього спадку московський царат прагнув знищити як етнічну та політичну цілісність справжнього спадкоємця Київської Русі – Україну.

Полтавська перемога Московії розв’язала руки Петрові І щодо України. Країна, спустошена війною, репресіями та епідемією чуми, стала територією іноземної військової окупації. Московія розмістила в Україні на постійній основі війська, що утримувалися коштом місцевого населення. Московський уряд щораз більше втручався у внутрішні справи України, які перед тим належали до компетенції гетьманського уряду. Козацька артилерія була вивезена до Московії. У Глухові, куди в 1709 р. була перенесена столиця Гетьманщини, московський резидент наглядав за діяльністю гетьмана, який мусив «радитися» з ним щодо всіх важливих справ. Крім того, цар узурпував право призначати генеральну старшину й полковників. На ці уряди почали призначатися іноземці – московити, серби, албанці та ін.

Репресії проти мазепинців та їхніх родин, конфіскація їхніх маєтностей і роздача російським вельможам, численні мобілізації козаків і селян на важкі роботи з будівництва укріплень, каналів та міста Петербурга лягали на Україну важким тягарем, паралізували її розвиток.

Економічна політика Московії в Україні набрала виразно колоніального характеру: обмежувалася або й заборонялася торгівля Гетьманщини із Західною Європою, країнами Причорномор’я і Запоріжжям, штучно гальмувався розвиток української промисловості (зокрема гутницької й селітряної); економічне й фінансове життя Гетьманщини було віддане під контроль російського уряду й купецтва.

У 1708 р. на посаду гетьмана замість Мазепи було обрано стародубського полковника Івана Скоропадського (1708-1722). За сумлінне виконання одного з доручень у Москві в 1696 р. Іван Мазепа призначив його генеральним бунчужним, а в 1706 р. – полковником одного з найбільших полків Гетьманщини – Стародубського. Мазепа розглядав Скоропадського як свого наступника на посаді гетьмана. У 1708 р. Іван Мазепа надіслав Скоропадському листа з вимогою вибити московське військо із Стародуба, проте цей лист був перехоплений ворогом, і Скоропадський лишився в таборі московитів.

У важких умовах посилення іноземного тиску Скоропадський робив, що міг, аби захищати права української держави та її населення. Скоропадський коректно ставився до свого попередника і навіть у своїх універсалах уникав офіційної московської термінології щодо «зрадника» Мазепи, називаючи його «бувшим гетьманом» або «нашим антецесором» (попередником).

У 1715 р. Московія згодилася на повернення Польщі Правобережжя, яке було відроджене українськими козаками й приєднане до Гетьманщини в 1704 р. гетьманом Іваном Мазепою. Таким чином, московський царат знову прямо сприяв розшматуванню України.

У 1722 р. Петро І утворив Малоросійську колегію – орган для контролю за Україною. Раніше справи України повновладно вирішував гетьман і старшина, а наглядом за ними з боку Москви відав Малоросійський приказ, який належав до Посольського приказу – фактичного міністерства закордонних справ Московського царства. Цим порядком визнавалося, що Україна є іноземною державою.

Перша Малоросійська колегія складалася із шести офіцерів російських полків, розквартированих в Україні. Колегія, розташована у Глухові, прямо підкорялася московському уряду та була поставлена вище за самого гетьмана. Гетьман отримував лише дорадчий голос. Почувши про це, Скоропадський не витримав удару і помер.

Малоросійська колегія на чолі з бригадним генералом Степаном Вельяміновим-Зерновим, всупереч існуючим порядкам, запровадила нові тяжкі податки. Московські війська допускали самоуправства та свавілля проти цивільного населення. Тим часом козаків десятками тисяч продовжували надсилати на далекі будівництва, де вони масово гинули від важкої праці, клімату та хвороб. Лише за п’ять років (1721—1725 рр.) до двадцяти тисяч козаків загинуло на цих роботах, десятки тисяч повернулися каліками.

За царювання Петра І у старовинній бібліотеці Києво-Печерської лаври сталася пожежа. Як пише літописець, «була незвичайна пожежа в Київському Печерському монастирі, що сталася через недогляд намісника у відсутності Архімандрита і що мало не весь монастир обернула в попіл та румовища при інших коштовностях церковних і монастирських, цілими віками збираних. Неоціненною втратою вважалася найперша в Русі, численна й найдавніша бібліотека, зібрана й збагачена Великим князем Київським Ярославом Володимировичем і збережена в печерах од усіх попередніх ворожих нападів і руїн, але нині, на сором охоронців її і на превеликий жаль освічених громадян, серед добробуту і тиші, полум’ям пожерта. В ній зберігалися великі тисячі книг рукописних і всіляких дорогоцінних манускриптів, писаних різними мовами, і багато з-поміж них такими, що й ученим тодішнім мужам не були відомі, а особливо всі записки й документи, що до історії правління Слов’янських племен та царств і до їх законів та устроїв стосувалися». Це трапилося в той час, як делегація українського духовенства їздила до Москви відстоювати стародавні права української церкви, посилаючись на привілеї від королів і гетьманів, зібрані в цій бібліотеці.

Після смерті Скоропадського його обов’язки почав виконувати наказний гетьман Павло Полуботок (1722-1724). Козаки збиралися обрати Полуботка на посаду гетьмана ще 1708 р., але тому спротивився Петро І, визнавши його розум. Москві потрібні були нездарні, корумповані й безініціативні керівники в Україні, які б самим своїм перебуванням на посадах шкодили справі визволення України. За словами Петра І, Полуботок був «дуже хитрим» і з нього міг вийти другий Мазепа.

Козацька старшина надіслала до царя особливу депутацію, через яку порушила клопотання про обрання нового гетьмана. Але на це прохання довго не надходило відповіді. Коли старшина знову нагадала царю про це, Петро І у 1723 р. відповів, що справа про обрання гетьмана відкладена на невизначений час, а царський уряд підшукує в гетьмани особливо вірну й надійну людину у зв’язку з тим, що від часу першого гетьмана, Богдана Хмельницького, і до останнього, Скоропадського, усі гетьмани виявилися зрадниками. Мовляв, набридати царю з цим питанням не варто, оскільки управління Україною забезпечене. Таким чином, Петро І не тільки відкладав цю справу, а й забороняв нагадувати про неї.

Наказний гетьман Полуботок, як енергійна людина й патріот, не міг залишатися байдужим до долі країни. Він прагнув запровадити порядок в управлінні й покласти край старшинським зловживанням. Полуботок заборонив старшині під страхом суворих покарань використовувати козаків для своїх будівельних та господарських потреб та зайнявся реформою судових установ, прагнучи викорінити хабарництво. Полуботок розпорядився, щоб у судах судив не один суддя, а рішення приймалися колегіально.

Крім того, Полуботок разом із старшиною не припиняв добиватися дозволу на обрання нового гетьмана, скаржився на безчинства московських військ. У діалозі з московською владою він посилався на статті Богдана Хмельницького, які закріплювали фактичну незалежність України. Тоді голова Малоросійської колегії надіслав скаргу на Полуботка, що він протидіє колегії. Петро І вирішив ще більше обмежити українське самоврядування і викликав Полуботка з чільною старшиною в Петербург. Щоб уникнути повстання, цар вирішив добитися, щоб в Україні в цей час було якомога менше старшини і козацтва. Він розпорядився вивести козацьке військо на південно-східний кордон, нібито для охорони України від татар.

У Петербурзі Полуботок зі старшиною подав цареві прохання про повернення Україні старих прав, посилаючись на те, що за статтями Богдана Хмельницького ніхто не має права втручатися в козацький суд, а Малоросійська колегія це робить. Одночасно з цим козацьке військо, що стояло на кордоні на р. Коломак, відправило цареві свої скарги на свавільства з боку московських правителів, незаконні побори, постої московських військ, які розоряли населення, та просило знову обрати гетьмана за давніми порядками.

Петро І наказав заарештувати Полуботка і всю старшину, яка була з ним у Петербурзі, та заточити у Петропавлівську фортецю. Цар також наказав заарештувати усіх, хто брав участь у складанні коломацьких пунктів, і вислати їх до Петербурга.

Полуботок, не боячись гніву царя, сміливо висловлював йому обвинувачення за порушення українських прав і доводив, що гноблення України не приносить йому ніякої честі. Як стверджує «Історія Русів», Полуботок докоряв царю, що за участь українців у захисті імперії він платить їм ненавистю: «За все це ми замість подяки одержали тільки кривди та зневагу, потрапили у тяжку неволю, платимо ганебну і нестерпну данину, змушені копати вали та канали, осушувати непрохідні болота, угноюючи їх трупами наших покійників, які тисячами гинули від утоми, голоду, нездорового клімату; всі ці лиха і кривди наші ще збільшились тепер за нових порядків: начальствують над нами московські чиновники, які не знають наших прав і звичаїв і майже неписьменні – знають тільки, що їм все можна робити з нами». Перед смертю Полуботок сказав цареві: «За невинні страждання мої і моїх земляків будемо судитися у спільного і безстороннього судді, Бога нашого: скоро постанемо перед ним, і він розсудить Петра і Павла». У грудні 1724 р. наказний гетьман Павло Полуботок помер у Петропавлівській фортеці. Смерть Полуботка справила глибоке враження на Україну. Його почали прославляти як героя-мученика за рідну землю. Через місяць помер і цар Петро І.

Новим царем став Петро II, який був сином страченого самим Петром І царевича Олексія. У 1727 р. Малоросійська колегія була ліквідована й відновлена влада гетьмана. Це сталося у зв’язку з наростаючим невдоволенням в Україні, непевністю становища на престолі Петра II, а також у зв’язку з наближенням війни з Туреччиною.

Гетьманом України було обрано Данила Апостола (1727-1734 рр.). Він відзначився в численних битвах з Туреччиною, Персією і Швецією. Отже, Україна повернула право обирати гетьмана. Відносини Москви з Гетьманщиною знову було переведено з відання імперського Сенату під юрисдикцію Міністерства закордонних справ. Також відбулося скорочення російських військ на українській території; списання податків, нарахованих Малоросійською колегією тощо. Попри це, в Україні при гетьмані був присутній як «радник» представник московського уряду, а в Петербург в якості заручника взяли сина гетьмана – Петра. У 1728 р. Данило Апостол поїхав до Петербурга і в день коронації Петра II подав імператору петицію про повернення Україні старих прав і вольностей відповідно до договору Богдана Хмельницького і царя в 1654 р. Відповіддю імператора було встановлення так званих «Рішучих пунктів». Згідно з ними гетьман не мав права вести дипломатичні переговори; не мав права затверджувати генеральну старшину і полковників – це була прерогатива лише імператора; для контролю за гетьманськими фінансами запроваджувалися посади двох підскарбіїв – один із них був росіянином, другий – українцем; податки за товари, які ввозили в Україну, мали йти до імперської скарбниці тощо. Таким чином, ці пункти не мали нічого спільного з договором, за яким Богдан Хмельницький вступив у союз із московським царем.

Данило Апостол-Історія в школі

Данило Апостол (4 (14) грудня 1654 — 17 (29) січня 1734[1]) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова Гетьманщини на Лівобережній Україні (1727-1734). Гетьман Глухівського періоду в історії України. Представник козацького роду Апостолів волоського походження.

Знаменитий полководець, Данило Апостол одночасно був господарником-організатором, підприємцем і промисловцем. Він зосередив свою діяльність на поліпшенні соціально-економічних умов життя в Україні. Гетьман поставив за мету збереження «старих прав», щоб український народ судили «за своїми правами».

Однак, попри ці заходи, цілеспрямованими зусиллями московського уряду українська промисловість опинилася здебільшого в руках імперської влади. У 1731 р. почалося будівництво військових укріплень між Донцем і Дніпром (так званої «Української лінії»), куди на вимогу російського уряду гетьман мусив відправляти українських козаків. Уже в 1731 р. на будівельні роботи послали 30 тисяч чоловік, 1732 р. знову 30 тисяч, а 1733 р. – додатково 10 тисяч. Крім того, у 1732 р. до Польщі було спрямовано український корпус з 11 тисячами козаків на підтримку кандидата на польський престол Августа III, сина короля Августа II. Август III був конкурентом короля Станіслава Лещинського, проти якого виступила Росія. Дії козаків у Польщі були успішними, вони в низці боїв розбили польські війська, а також захопили м. Гданськ.

Після скасування Малоросійської колегії й оголошення про вибори нового гетьмана, яким став Данило Апостол, серед запорожців стало популярним повернення на свої землі. Крім того, сталася пригода, яка підштовхнула козаків до переходу від Кримського ханства. Калга-султан, що був другою особою після хана, прибувши з військом на р. Буг, начебто з наказу хана, вимагав від 2 тисяч запорожців, які там рибалили й полювали, йти з ним приборкувати повсталу Буджацьку орду. Не знаючи істини, запорожці майже півроку воювали з буджацькими татарами. Та незабаром виявилося, що проти хана повстала не Буджацька орда, а сам калга-султан. У цій міжтатарській усобиці запорожці виявилися сліпим інструментом, чим були дуже незадоволені. У 1734 р., коли кримський хан почав вимагати від запорожців воювати в союзі з польським королем проти українських козаків, які саме на той час виступили проти Польщі, запорожці відповіли, що не можуть воювати проти своїх співвітчизників, вийшли з володінь Кримського ханства й заснували Нову Січ над р. Підпільною (нині поблизу с. Покровське Нікопольського р-ну на Дніпропетровщині).

Д. Апостолу вдалося отримати в імператриці Анни Іоанівни дозвіл на повернення запорожцям, які до того жили на території Олешківської Січі (поблизу сучасного м. Цюрупинська на Херсонщині), їхніх одвічних земель. Перед новою війною з Туреччиною імперський уряд був зацікавлений у запорожцях.

Завдяки зусиллям Д. Апостола було відновлено право гетьмана призначати Генеральну Військову канцелярію та полковників. Московитам заборонили купувати землі в Україні. Українські адміністративні органи отримали наказ про матеріальне сприяння тим з московитів, хто бажав виїхати з України. Кількість російських полків в Україні була обмежена до шести. Таким чином, Данилові Апостолу за короткий період у надзвичайно складних умовах вдалося зміцнити гетьманську владу та автономію України. Це не входило в плани Москви, тим більше, що війна з Польщею скінчилася й потреба у військах на певний час відпала.

У 1734 р. в Україні була заснована друга Малоросійська колегія, до якої входило три українці і три росіянина під керівництвом російського генерал-поручика. Крім того, в Україні була створена Міністерська канцелярія, або так звана Таємна експедиція. У Таємній експедиції розслідувалися справи, спрямовані проти царя і Московської держави. За наклепом будь-кого, хоч би й волоцюги, будь-хто міг потрапити під тортури. Це була цілковито нова структура в Україні, яка по суті була катівнею, прообразом ЧК і НКВС.

У 1735 р. козаки у складі російської армії здійснили похід на Крим і відіграли головну роль у взятті татарської фортеці Перекоп. Козаки обійшли Перекоп з тилу, форсувавши озеро Сиваш. У 1736 р. українські козаки брали участь у захопленні Азова, а в 1737 р. – Очакова.

У 1744 р. імператриця Єлизавета Петрівна відвідала Київ. Під враженням від організованого козацькою старшиною і полками урочистого прийому, вона схвально відреагувала на прохання відновити обрання гетьманів. Вона, донька Петра І, від народження була заражена сифілісом. Щодо України її політика не була ворожою. «Возлюби мене, Боже, так у своєму Царстві, як я люблю цей незлобивий малоросійський народ», – казала вона в Києві.

У лютому 1750 р. гетьманом Лівобережної України було обрано вихідця з реєстрових козаків Чернігівщини Кирила Розума (1750-1764 рр.), який після отримання графського титулу та звання фельдмаршала став називатися Розумовським. Здобувши освіту в Західній Європі, 1746 р. він був призначений президентом Російської академії наук. Кар’єрним зростанням він був зобов’язаний своєму братові Олексію, одруженому з імператрицею Єлизаветою Петрівною. Після відновлення Гетьманщини права гетьмана знову поширено на Київ і Запоріжжя. Відання українськими справами в Петербурзі повернули з Сенату до Колеґії закордонних справ (як це було й за попередніх гетьманів). За часів гетьмана Розумовського було розширено можливості переходу до складу козацької старшини від міського патриціату та духівництва. Побоюючись озброєного і звиклого до воєн народу, а також оглядаючись на прикордонне становище України, російський уряд не наважувався завести в Україні таке ж кріпацьке рабство, яке існувало на той час у Росії. Завдяки соціальним завоюванням, здійсненим під час Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, становище українського селянства усе ще було значно кращим, ніж російського. На той час для Росії був звичним продаж селян на базарах, мов худоби, під час такого продажу навіть розділювали сім’ї.

В Україні К. Розумовський почав відродження стародавньої козацької столиці Батурина, зруйнованого московськими військами 1708 р., з наміром перенести туди столицю. При цьому сам гетьман значну більшість часу проводив у Петербурзі. Тим часом козацька старшина на Генеральному зібранні у Глухові висунула проекти реформування влади. У середовищі старшини виникла ідея перетворити Україну на спадкове князівство на чолі з родом Розумовських. Це мало б стабілізувати Українську державність. У деспотичній суперцентралізованій монархії, якою була Росія, на процедуру обрання гетьмана вільними голосами дивилися як на цілком ворожу й небезпечну революційну процедуру.

Гетьман домагався повернути собі право вести дипломатичні відносини, намагався реформувати козацьке військо, планував відкриття університету в Батурині, сприяв розвиткові української науки. Українська старшина прагнула отримати від Петербурга політичних поступок у той час як Росія потребувала війська для нових воєн. Значна козацька сила України, за умов частих конфліктів у регіоні, могла стати засобом для звільнення України. Водночас політичні процеси на Лівобережжі залишалися під пильним контролем з боку імперії та її агентів.

У цей час головна загроза для панування імперії в Україні могла виходити із не контрольованого урядом Запоріжжя, а також із Правобережжя України, де слабка, але тиранічна влада Польщі піддавалася регулярним викликам з боку повстанців-гайдамаків. Саме ці землі стали об’єктом наступних спільних ударів Польщі й Російської імперії.

Мовою першоджерел:

«Загальну помсту учинив Малоросіянам Меншиков, виславши численні війська їхні, з таким же числом урядників, на вигадані ним канали та лінії коло Ладоги, Сулака та Астрахані, де з тяжкої каторжної праці, а особливо од лютого клімату тамтешнього і дуже поганого харчування великі тисячі їх погнили й померли; а як повторено ті висилки і роботи протягом кількох років, погинули й перевелися всі їхні добре вилаштувані війська. Молодих же Козаків, що вступили на їхнє місце, зоставлено без жодного розпорядження і піддано такій самій зневазі та ужиткові, далекому од справи військової. Власники Малоросійські, або значні поміщики тамтешні, сприйняли частину помсти Меншикова одібранням багатьох у них сіл та інших нерухомих маєтностей…

Гетьман Скоропадський у 1715-й рік стояв із сильним корпусом військ своїх за Дніпром, біля Києва, і спостерігав за рухом Польських вельмож, їхніх урядників та жовнірства, що ділили тоді між собою колишні Малоросійські Задніпровські полки, недавно їм од Царя відступлені. Поступок той, звичайно, зроблено Речі Посполитій, себто на користь усієї нації Польської, але вельможі, обдарувавши жупанами і вдовольнивши бенкетами, поділили полки ті поміж собою. І, так заволодівши тими полками і час од часу роздрібнюючи їх поміж своїх родин, обернули, нарешті, тих Козаків у своє селянство, і полки Задніпровські таким чином знищено…

Гетьман Іван Скоропадський, повернувшись року 1722-го з Москви у Малоросію, дістав через Міністра Петра Андрійовича Толстого новий од Імператора іменний указ, що був для нього громовим ударом. В тому указі звелів Імператор бути в Малоросії Колегії на чолі з Бригадиром Степаном Вельяміновим і десяти при ньому офіцерам залоговим, що змінялися б кожного року. За обов’язок їм приписано встановити й стягати податки грошові та хлібні з усіх жителів Малоросійських і з усього їхнього набутку, не минаючи нічого й нікого, а в Колегії вершити діла по апеляціях, що входять до неї на ревізію від усіх урядів Малоросійських; вони були там вирішені на підставі Малоросійських прав, у Статуті записаних, а Колегія звіряла його зі своїм статутом, тут же приявним, і тим самим справи тії кінчала. Гетьман, прибувши до Глухова того року, Червня 3-го дня помер…

Генеральні Малоросійські Старшини з правителем Полуботком учинили подання до Сенату про надмірні податки і повинності, встановлені Бригадиром Вельяміновим на всіх урядників та Козаків Малоросійських, без уваги на їхній стан та привілеї і всупереч самим договірним статтям, з Гетьманом Богданом Хмельницьким укладеним. Сенат на теє подання присланим до Колегії указом звільнив був усіх Старшин і Козаків од усіх податків, зваживши на їхню службу, своїм коштом і у власному озброєнню виконувану, що незмірно більше варта, як ті податки. Одначе Государ, вернувшись з Дербентського походу, на донос Вільямінова, знову звелів податки тії стягати, не поминаючи нікого і не зважаючи ні на що, а Старшин Генеральних і Полуботка, які зверталися з проханням, потягнути на одповідь до Петербурга через особливого кур’єра. Після того у Червні місяці року 1723-го туди од Колегії відправлено: Полковника Полуботка, Суддю Генерального Черниша, Писаря Генерального Семена Савича і Бунчукових Товаришів: Івана Корецького зі Стародуба, Карпика з Переяслава, Гребінку з Гадяча та з ними Канцеляристів Військових: Володьковського, Ханенка і Романовича. Урядники тії, прибувши до Петербурга і ставши перед Государя свого навколішки, просили його якнайпереконливіше помилувати отчизну їхню, погноблену вкрай податками і всякого роду утисками од Бригадира Вельямінова та його Колезьких урядників, і просили ще поновити права їхні й привілеї, договірними статтями та мировими Царськими грамотами потверджені, і щоб згідно з ними дозволено їм вибрати собі Гетьмана вільними голосами. Государ, з намови давнього і єдиного гонителя Малоросійського Меншикова, що завше переслідував Малоросіян з незвичайною злобою і мстивістю, назвавши їх зрадниками та віроломцями, звелів узяти їх на тортури і судити Тайній Канцелярії, а квартиру їхню на Троїцькій пристані, біля кав’ярні, обняти кріпкою сторожею.

Тайна Канцелярія не схожа була на жодні цивільні та духовні судилища з їхніми правами та обрядами, а була вона єдиною в своєму роді і в цілому світі і тільки подобилася дещо Святій Римській Інквізиції. У ній не приймали доказів і оправдань ні письмових, ні свідкових, ні совісних, себто під присягою, але вивідували й доправлялися в ній власного зізнання у поставлених обвинуваченнях або підозрах. Особа, що не признавалася до вини, мусила витерпіти все те тортурами через три прийоми, або зміни, і різним знаряддям, а наостанку вогняним, себто розпеченою залізною шиною і розтопленою сіркою.

Канцелярія у дознаннях своїх більше як чотири місяці, 10 числа Листопада засудила урядників Малоросійських на дожиттєве ув’язнення і позбавлення майна їхнього на користь Государя та його скарбниці. І коли оголосили їм учинений нею про те вирок, то Полковник Полуботок присутньому при тому Государеві Імператорові сказав: «… Звідкіля ж походить, що Ти, о Государю, ставлячи себе понад закони, мордуєш нас єдиною владою своєю і кидаєш у вічне ув’язнення, загорнувши до скарбниці власне майно наше? Провина, на нас стягувана, є лише повинність наша, і повинність свята, у всіх народах так шанована, а жодним чином не законопреступна і до осуду не належна. Ми просили і просимо іменем народу свого про милість до отчизни нашої, неправедно гнаної і без жалю плюндрованої, просимо поновити права наші і привілеї, урочистими договорами затверджені, що їх і ти, Государю, декілька разів потверджував. Народ наш, бувши одноплемінний і одновірний твоєму народові, підсилив його і звеличив царство Твоє добровільною злукою своєю в такий час, коли ще в ньому все було в стані немовляти і виходило з хаосу каламутних часів і майже мізерії. І сіє одно недовліло б йому погубити у вас мзди своєя; але ми з народом своїм не переставали, опріч того, багато допомагати вам усім в усіх військових рушеннях і здобуттях ваших, і, не кажучи про Смоленщину та Польщу, одна Шведська війна доводить безприкладну ревність нашу до Тебе і Росії.

Бо всім відомо, що ми самі цілу половину армії шведської вигубили на землі своїй і в оселях наших, не піддаючись при тому ні на які зваби та спокуси і давши Тобі спромогу переважити дивовижну мужність і одчайдушну хоробрість шведів; але за те стягнули на себе саму зневагу та лютість і, замість подяки та нагороди, вкинуті в найтяжче рабство і змушені платити данину ганебну й незносну, рити лінії та канали і осушувати непролазні багнища, угноюючи все те тілами наших мерців, що впали цілими тисячами од тягот, голоду та клімату. Всі тії злигодні й скорботи наші довершило, нарешті, нинішнє правління наше.

Урядники Московські, що панують над нами і не знають прав та звичаїв наших і майже неписьменні, відають тільки те, що їм вільно робити усе, не займаючи лише душі наші. Поневолювати народи і володіти рабами та невільниками є справа Азіатського тирана, а не Християнського Монарха, який мусить славитися і направду бути верховним батьком народів. Я знаю, що на нас чекають кайдани і понурі в’язниці, де виморять нас голодом і утисками за звичаєм московським, але, поки ще живу, кажу Тобі правду, о Государю, що прийдеться складати Тобі звіт неодмінно перед Царем усіх царів, Всемогутнім Богом, за погибель нашу і всього народу».

Слідом за тими в’язнями випроваджено з Малоросії решту урядників Колегії: Осавула Генерального Василя Жураковського, Бунчужного Генерального Якова Лизогуба, Полковників: Миргородського Апостола і Гадяцького Милорадовича, котрих також забито в кайдани і запроторено у в’язниці в Петербурзі, а майно їхнє усе до останку сконфісковано і забрано на Государя. А ще слідом за тим забрано усіх тих, що керували полками та сотнями Малоросійськими, і завдано до в’язниці при Колегії в Глухові, а майно їхнє за тим самим планом одібрано на Государя і причислено до його скарбу. І так тими трьома наворотами уражено всю верхівку урядів Малоросійських, а на їхні місця призначено урядників Великоросійських, і між ними Полковників: до Стародуба Леонтія Кокошкіна, до Чернігова Михайла Богданова і до Ніжина Петра Толстого…

Розпочаті Петром І, покійним Імператором, походи на Персію безперервно тривали і року 1725-го. У Квітні місяці відряджено з Малоросії 20 000 Козаків і декілька сотень бувших Гетьманських гвардійців, а з ними й усіх наявних Бунчукових та Військових товаришів. Од другого походу туди ж, що йшов до границь Перських і звався Сулацьким, тим разом Малоросійські війська увільнено. Одначе увільнення теє стало вікопомним, і указ з Правлячого Сенату був про те в своєму роді єдиний і до того небувалий. В ньому наказувано вислати в похід 10 000 Козаків або викупитися з того оплатою до скарбу по декілька карбованців з Козака. Старшини Генеральні та урядники, у похід виряджені, мали з того приводу довгу нараду і погоджувалися зібрати до скарбу з кожного Козака хто по два, а хто по три карбованці, але Козаки зі своїми Старшинами, що в постійному штаті з ними служили, запротестували проти згоди головних урядників своїх, доводячи їм, що вони вважають за сором і найбільшу ганьбу викупляти себе грішми од служби військової, якій присвячують вони життя своє, а не гроші, і коли похід той є праведний і станові їхньому пристойний, то вони готові йти в нього; коли ж він інакший, як праведний і станові їхньому не пристойний, то за віщо ж їм платити гроші у такий ганебний спосіб і всупереч їхнім договірним статтям та всім привілеям, де ані слова не сказано про викупи, що личать тільки бранцям та невільникам, а не вільному народові, який обрав єдність свою з Росіянами добровільно і через єдиновірство, а ніяк не задля данин та здирства? Старшини Генеральні, не змігши в такому критичному становищі своєму іншого придумати, як тільки звернутися з тим до Сенату, вчинили од себе подання і одержали в резолюцію року 1726-го указ, щоб «Козаків у Сулацький похід не висилати, а стягнути за нього з кожного Козака грошей по 4 карбованці», які й стягнено ґвалтом в сумі 40 000 карбованців…

Ігумен Московського монастиря ієромонах Суханов на Малоросійське духовенство окремо доносив Святійшому Синодові, що воно зовсім знечистило віру давню Руську і заразилося триклятою Латинщиною Римською і що воно без гризоти сумління хрестить немовлята, не занурюючи, а обливаючи їх водою і не обпльовуючи при тому всім клиром сатани та всіх діл його; а в церквах, мовляв, Малоросійських під час Великого Посту відправляють п’ять разів у п’ятниці Страсті Христові, причому дзвонять у всі дзвони і читають Євангелію, співаючи по нотах Римських, або Італійських, з приступкою од співаків старших, неначе на грищі, і що, нарешті, всі Архієреї і Архімандрити Малоросійські, та й сам Митрополит тамошній, мають на митрах свої хрести, подібні до тих, які є на коронах Царів Руських, і за них вони беруться без страху й трепету. Святійший Синод, прийнявши донос Суханова з усією повагою, зажадав од митрополита Київського Варлаама Ванатовича найдокладнішої відповіді і вияснення на всі пункти доносителеві. І сей Митрополит відповідав Синодові, що занити Суханова є не що інше, як верзіння мужицьке, досліджень і дебатів Богословських не варте. А щодо обрядів та правил Церкви Малоросійської і її духовенства, то суть вони незмінні і непорушні ще від часів запровадження сюди релігії Християнської Грецького сповідання, спершу через апостола Христового Андрія, опісля – через Княгиню Ольгу та Князя Володимира Київського, і вони в усьому згідні й донині з усіма Ієраршествами та народами Грецького сповідання, окрім послідовників Суханова, які самі не відають, що творять. На таку відповідь Митрополита Ванатовича зараз спроваджено до Петербурга, визнано од Синоду єретиком та заколотником Церкви Російської і позбавлено всіх гідностей і самого сану, заслано на пожиттєве заслання, як простого ченця, а на його місце прислано до Києва Митрополита Рафаїла Заборовського…

[Після 1734 р.] створена з урядників Другої Малоросійської колегії окрема Міністерська Канцелярія, або так звана Тайна Експедиція, змушувала тремтіти Малоросіян у найдальших їхніх оселях і у власних домах. Вона була достеменним виродком великої тої Санкт-Петербурзької Тайної Канцелярії і не переставала час од часу допитувати, розпитувати, катувати всіляким знаряддям і, нарешті, припікати розпеченою шиною нещасних людей, що до неї потрапляли. Діла її і подвиги виглядали б у нинішній час маяченням у гарячці або верзінням божевільних, а тоді були вони найбільш важливі, таємні й зисковні.

У ній тортуровано і мучено людей, наче в тому римському чистилищі, єдино на доноси та всякого роду причіпки перехожих і квартированих солдатів, а особливо із втікачів та інших волоцюг; а доноси були про слово і діло Государеве. І теє слово і діло було для злочинців та лайдаків наче сигналом, або лозунгом, або ж талісманом на їхню злобу і помсту, і складалося воно з трьох пунктів: стосовно життя, честі і добра Государевої особи та його родини. Кожного обивателя, хоч би він був найчесніша людина і знаної поведінки, тортуровано на донос усім відомого злочинця і лайдака. Коли не почастував хто як слід солдата і всякого волоцюгу, коли не обдарував або з необережності роззлостив чим, то вже горе тому! Волоцюга зараз іде до міського або сільського начальника і кричить перед ним, що має на такого й такого донести слово й діло Государеве: «Куй його і мене!» Начальство, не маючи нічого про начальство випитувати, але оторопівши з одного слова донощика, забиває в кайдани обмовленого, а також донощика, висилає їх під найстрогішою вартою і в найстрогішій таємниці до Міністерської Канцелярії, а там, не входячи в дослідження стану донощика й обмовленого, причин самого доносу і чи може він бути справедливий і не беручи навіть на розум, чи міг обмовлений, з огляду на відстань і спосіб життя, вчинити яке зло Государеві та його родині, яких він ніколи не бачив і бачити не може, але, виконуючи сліпо свою інструкцію, призначають донощика на тортури, і коли він трьома різними прийомами їх витримає і потвердить донос свій, то вже обмовлений є безголосий і його катують і мордують неодмінно. Загальний і вірогідний переказ повідає про саме місце, де була Міністерська Канцелярія, що «якби перстом руки Божої скопати клаптик землі на тому місці, то вдарила б з нього фонтаном кров людська, пролита міністерською рукою…»

Зненавидів Фельдмаршал [Мініх] усіх Малоросіян до крайнощів і, хоч сам був причиною, послухавши порад зарозумілої людини, гнав їх при всякій нагоді без милосердя і очорнив як свавільних, упертих і для Росії недбайливих людей. А коли армія дійшла до Перекопської лінії і вирішено взяти її штурмом, то для військ Малоросійських призначено при тому позицію найбільш небезпечну і мстиву, їм звелено перейти в кінці лінії затоку Гнилого моря, званого Сивашем, і заатакувати з того боку лінійну сторожу. Війська тії, з поміччю добрих своїх провідників, що бували часто в Криму в торговельних справах і знали на Сиваші обмілини та броди, дуже вдало перейшли вночі Сиваш і, там спішившися, вдарили на Татар з повною злобою і помстою за своїх побитих. Загнавши їх у ту подібну до півмісяця закутину, що поміж фортецею та Сивашем, вибили вони всіх Татар і на батареях Турків без усякої пощади і, позбиравши їхні трупи, закидали ними лінійні рови на досить великому просторі, а по тих трупах вся піхота, що не мала в голому степу для штурму драбин та фашиннику, перейшла вигідно, як по греблі. За ту незвичайну прислугу, хоч війська Малоросійські гідні були подяки, але сказано їм її крізь зуби і додано до того, що вони подобляться упертій коняці, яка коли схоче, то й на гору везе, а коли не хоче, то й з гори не йде. Плодом здобуття Перекопської лінії було те, що всі укріплення і самий середній замок з базаром узято, а кам’яні батареї і башти зірвано порохом, і все тут спустошено й знищено. Опісля того перейшла армія через увесь Крим, загнала Татар у Кафські гори, саму столицю Хана їхнього, звану Бахчисараєм, пограбувала й спустошила і з багатьма користьми та бранцями вернулася на зимівлю в оселі Малоросійські…

Українські народи гостинність свою ось як оспівували: «Москалики-соколики! Поїли ви наші волики, а коли вернетесь здорові, поїсте й останні корови!» Та хоч як там було, в наступну кампанію здобуто приступом великі Турецькі міста Очаків і Азов, які підірвали порохом і до решти зруйнували, приневоливши тим Турків до вічного з нами миру, який довго тривав… У війну з Пруссією, помічну для союзниці Російської Марії Терезії, Імператриці Римської, що почалася була року 1756-го, виряджено в той похід Малоросійських реєстрових Козаків 5000 та компанійських 1000 із належною артилерією, а до них за начальників призначено: Генерального Осавула Якова Дем’яновича Якубовича, Полковника Прилуцького Ґалаґана і Обозних полкових: Стародубського Скорупу, Київського Солонину та інших Старшин полкових і сотенних, скільки їх за числом війська годилося. Окрім тих військ, набрано на початку війни з міщан та посполитих Малоросійських 8000 погоничів, які були вислані до армії в Пруссію і розміщені там по полках у солдати, фурмани та денщики; по закінченню війни вернулося їх звідтіль дуже мало, а більше було померлих та покалічених. Сталося ж так не від клімату або повітря, яке в Німеччині і Пруссії особливо здорове, але через лихе утримування тих людей начальниками, а особливо їх інспекторією, що, вважаючи їх нарівні із Лопарями та Камчадалами, заганяли в сухоти або іпохондрію за саму їхню говірку і за те, що вони не скоро навчилися вимовляти тодішні надзвичайно елегантні речення: «намнись» та «намєдні» і подібні їм «ужь» і «кабиш».

Історія Русів, XVIII ст.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*