Конституція Пилипа Орлика та Прутський похід 1711 р.

§ 21. Конституція Пилипа Орлика та Прутський похід 1711 р.

Запорізькі козаки під проводом свого кошового отамана Костя Гордієнка одностайно виступили на підтримку дій гетьмана Мазепи щодо здобуття незалежності України, хоча перед тим часто критикували його соціальну політику.

Результатом Батуринської катастрофи стало руйнування в травні 1709 р. Запорізької Січі на острові Чортомлик (нині затоплений водами Каховського водосховища поблизу с. Капулівки Нікопольського р-ну Дніпропетровщини). Московські війська повністю зруйнували Січ, включно з церквою та козацьким цвинтарем. Після захоплення Січі Петро І наказав страчувати кожного запорожця. Більшість запорожців відійшли в степ і заснували Кам’янську Січ (нині біля с. Республіканець Бериславського р-ну Херсонщини).

Після Полтавської битви запорожці допомогли шведському королеві Карлу XII переправитися до Молдови, а звідти – до Туреччини. У м. Бендерах на правому березі Дністра (нині територія Молдови) старий гетьман Іван Мазепа, вражений такою страшною поразкою України, помер.

Наступний шанс відродити незалежність України з’явився у 1710 р. На козацькій раді в Бендерах новим гетьманом було обрано генерального писаря в уряді Івана Мазепи, талановитого дипломата і військового Пилипа Орлика (1672-1742 рр.). Обрання відбулося в присутності запорожців, генеральної старшини, козацтва, а також турецького султана й шведського короля. Тоді ж у Бендерах було ухвалено «Договір та Встановлення прав і вольностей Війська Запорозького та всього вільного народу Малоросійського», відомий як Конституція Пилипа Орлика. Ця Конституція стала першим у світі документом такого роду, якщо не рахувати значно менш детальну англійську Велику Хартію Вольностей від 1215 р.

Пилип Орлик-Історія в школі

Орлик Пилип Степанович (11 (21) жовтня 1672, Косута (Вілейський р-н Мінської обл. Білорусь) — 24 травня 1742, Ясси) — український політичний, державний і військовий діяч, Генеральний писар (1702-1709), Гетьман Війська Запорозького у вигнанні (1710-1742), поет, публіцист.

За Конституцією Пилипа Орлика законодавча влада належала Генеральній Раді, що виконувала роль парламенту. До неї входили генеральні старшини, полковники від міст, генеральні радники (делегати від полків із заслужених козаків), полкові старшини, сотники та представники від Запорізької Січі. Генеральна Рада мала збиратися тричі на рік – на Різдво, на Великдень і на Покрову. На своїх зборах Генеральна Рада розглядала питання про безпеку держави, спільне благо, інші громадські справи, заслуховувала звіти гетьмана, питання про недовіру йому, за поданням гетьмана обирала генеральну старшину. Найвищу виконавчу владу мали гетьман разом із Радою генеральної старшини. У період між сесійними зборами Генеральної Ради гетьман виконував її повноваження. Водночас владні повноваження гетьмана були суттєво обмежені. Відповідно до цих положень гетьман не мав права розпоряджатися державним скарбом та землями, проводити незалежну від Ради генеральної старшини кадрову політику, вести таємно від неї зовнішню політику. Винних мали карати лише через суд. Для задоволення матеріальних потреб гетьманові на час його перебування на посаді виділялися рангові маєтності з чітко визначеними прибутками. Київська православна митрополія повинна була повернутися від Московського до Константинопольського патріархату, у складі якого вона перебувала з часу хрещення Русі з 988 р. до 1686 р.

Конституція Пилипа Орлика стала великим кроком уперед у розвитку української правової й політичної думки. Вона передбачила не лише обмеження влади гетьмана та досить чіткий розподіл повноважень між органами влади, але й започаткувала поділ влади на законодавчу, судову й виконавчу гілки. Це було проривом правосвідомості тогочасного світу, де влада монарха чи володаря вважалася неподільною.

У листопаді 1710 р. Туреччина, підтримавши Швецію й Орлика, розпочала війну проти Московії. Шведський король узяв на себе зобов’язання вести війну доти, поки Україна не буде звільнена від московського панування, а турки і татари обіцяли свою допомогу у цій боротьбі.

Запорожці, уклавши в 1711 р. союз з кримським ханом, повели наступ і відібрали у московитів м. Новосергіївськ на р. Самарі, м. Мерефу та деякі інші міста на Слобожанщині, які добровільно піддалися гетьманові Орлику. Та після відходу хана в Крим знову розгорнулися бої за Новосергіївськ, обороняти який запорожцям допомагав невеликий загін кримських татар. Оточені зусібіч, усі оборонці загинули. Після зайняття Новосергіївського містечка, розлючені на місцевих мешканців за підтримку запорожців, керівники московитів наказали за жеребом кожному десятому жителю навколишніх козацьких сіл відрубати голову. Решту селян, які залишилися живими, разом із сім’ями під вартою вислали до Сибіру. Такі ж страти кожного десятого й депортації населення відбувалися й на Слобожанщині, зокрема щодо населення містечок Старої й Нової Водолаги (нині Нововодолазький р-н Харківщини).

Запорізькі козаки виступили з Кам’янської Січі й заснували Олешківську Січ (навпроти нинішнього м. Херсон).

Навесні 1711 р. московська армія через українські землі вирушила на Молдову. Вступивши на територію Правобережної України, московські війська плюндрували українські міста й села, катували місцевих козаків і населення та силоміць десятками тисяч переганяли мешканців на Лівобережжя.

8-9 липня 1711 р. 46-тисячна московська армія, на озброєнні якої перебувало 120 гармат, була оточена біля с. Станілешти в Молдові. Становище оточених московських військ було критичним, і капітуляція ставала неминучою. У полон до турків міг потрапити сам цар. Однак московським агентам вдалося за хабар у сто тисяч червінців підкупити головнокомандувача турецької армії, який погодився піти на переговори з московським командуванням.

За Прутським договором 1711 р. московський цар зобов’язався припинити втручання у внутрішні справи Речі Посполитої і «вийти геть із земель пов’язаних з Польщею козаків, запорожців, а також тих козаків, що перебувають у союзі з найяснішим ханом Криму», зруйнувати свої щойно збудовані фортеці на землях Війська Запорізького, а також повернути Туреччині місто Азов. Московія навіть не мала права тримати посла в Стамбулі. Фактично більшість земель Вольностей Війська Запорізького опинилася під зверхністю Туреччини. Формулювання угоди давало перспективу звільнення від Московії всіх українських земель, якщо лівобережні козаки вступлять у союз із Кримом. Після підписання договору великий візир дозволив московській армії вийти з оточення з обозом та гарматами. За результатами цього хабарництва турки втратили шанс захопити в полон московського царя та всю його армію. Згодом за наказом султана в Стамбулі стратили турецького головнокомандувача за те, що він дав змогу врятуватися московському війську з безнадійного становища.

П. Орлик розсилав листи-універсали, в яких закликав до повстання проти московської влади. Орлик почав наступ на Правобережжі, де був масово підтриманий населенням Білоцерківського, Уманського і Корсунського полків. На його бік перейшли Черкаси, Корсунь, Канів, Немирів та ін. міста. На початок 1711 р. Орлик захопив усе Правобережжя, крім Білої Церкви й Чигирина, а кількість його власної армії сягнула 12 тисяч козаків.

У битві під м. Лисянкою (нині на Черкащині) Орлик здобув першу перемогу. Проте штурм фортеці в Білій Церкві, де замкнувся московський гарнізон, виявився невдалим, насамперед через зраду турків і татар, які почали брати українське населення в ясир. Козаки кинулися рятувати свої міста й села, і більшість їх розійшлася від Орлика по домівках. Сам гетьман змушений був відступити до Бендер.

Попри такий прикрий для Пилипа Орлика та Війська Запорізького результат війни, поразка Прутського походу московитів мала значні позитивні наслідки для України. Вона зупинила експансію енергійного московського царя на українські землі.

У 1713 р. було укладено Адріанопольський мирний договір Московії з Османською імперією, за яким Московія втрачала доступ до Азовського моря, Азов і більшу частину земель Запорізької Січі, а Правобережна Україна відходила під протекторат Османської імперії на тих же привілейованих правах, що й Кримське ханство, тобто без необхідності платити данину, а лише з обов’язком надавати військо на вимогу султана.

У 1713 р. Орлик організував новий похід на Правобережну Україну, який, проте, нічим не закінчився. Однак 1714 р. Туреччина, яка вела виснажливу війну на Балканах, за плату поступилася правом на Правобережжя Польщі, відновивши основні положення Карловицької мирної угоди 1699 р., за якою Правобережжя належало Польщі. У свою чергу, Варшава, увійшовши у згоду з Московією, ліквідувала козацькі полки на Правобережжі.

Українська козацька еміграція активно продовжувала боротьбу за незалежність України. П. Орлик намагався організувати великий міжнародний похід на Московію з метою визволення України, вдаючись до переговорів зі Швецією, Туреччиною, Польщею, Францією, Молдовою тощо.

Його сина Григорія Орлика (1702-1759 рр.) – графа, генерала і довірену особу французького короля Людовіка XV, у Франції називали «амбасадором козацької нації». Він доводив європейським монархам, що лише досягнення Україною самостійності могло б забезпечити стабільність у Європі. Григорій Орлик намагався організувати коаліцію держав з метою визволення України. За свої кошти він створив на службі Франції шведський полк «Сині шведи короля» із окремою сотнею запорожців. Він мріяв, що цей полк стане зародком армії для вторгнення в Гетьманщину та відновлення незалежності України.

Іншого діяча мазепинської еміграції, який намагався заручитися підтримкою в державах Європи для походу на Московію, – Андрія Войнаровського (1680-1740 рр.) – у 1716 р. було підступно, всупереч усім міжнародним нормам, викрадено за наказом Петра І російським консулом у м. Гамбурзі (нині Німеччина). Його заслали в Якутськ, де він і помер. Проти родин політемігрантів московський уряд застосовував жорстокі репресії. Так, уся родина переяславського полковника Федора Мировича (помер 1758 р. у Польщі), включно з жінками, була депортована в Сибір, до Тобольська.

Поразка Московії у війні з Туреччиною, хоча й не закінчилася визволенням України, проте мала суттєве позитивне значення. Московському цареві не вдалося «прорубати вікно в Європу» через тепле Чорне море. Старовинні українські козацькі території Причорномор’я і Приазов’я, землі Січі – Вольностей Війська Запорозького – не були піддані іноземній колонізації. Основний потік московської колонізації пішов у напрямку Петербурга далеко на північ від українських земель.

Мовою першоджерел:

«Новообраний нині найясніший гетьман, якщо Господь Бог кріпкий і нездоланний у битвах допоможе визволити нашу Вітчизну увінчаною успіхами зброєю блаженної його милості найяснішого короля шведського з ярма московської неволі, повинен того дотримуватися і, як і належить йому, особливо пильнувати і рішуче ставати на перешкоді впровадженню у нашій руській Вітчизні будь-якої чужої релігії. А якщо де-будь виявиться – чи потай, чи явно, – то повинен своєю владою її викорінювати, заборонити проповідувати і поширювати. Також не давати дозволу на проживання в Україні послідовникам чужовір’я, а особливо облудного іудаїзму. Докладаючи всіх сил, нехай недремно піклується про те, щоб лише єдина православна віра східного обряду під послухом найсвятішого апостольського Константинопольського престолу навічно була утверджена і поширювалася для примноження Божої хвали розбудовою церков і вдосконаленням синів руських у вільних мистецтвах і щоб воно буяло і квітло, мов троянда поміж терням, між чужинецькими релігіями сусідніх держав.

Кожна держава постає й існує завдяки непорушності кордонів. Так і територія нашої Вітчизни, Малої Русі, нехай не постраждає ані від нападу, ані внаслідок неправомірного рішення у своїх кордонах, що закріплені договорами з Річчю Посполитою, з найяснішою Портою Оттоманською та з Московською імперією. А передовсім [щоб не порушувався кордон] по річці Случ [який визначає територію], що прилучена під проводом Богдана Хмельницького від Речі Посполитої у власність Гетьманщини і Війська Запорозького, навічно повернена і усталена на основі угод.

Військо Запорозьке Низове заслужило собі невмирущу славу незліченними лицарськими подвигами на морі і на суходолі, за що було нагороджене багатими даровизнами для спільного вжитку і користі. Проте Московська імперія з метою пригноблення і грабунку Війська Запорозького воздвигла, орудуючи в найрізноманітніший спосіб, на його ґрунтах і угіддях самарські городи, розмістила по Дніпру фортеці, щоб таким чином заподіяти Війську Запорозькому незаконних перешкод у риболовних і ловецьких промислах, принизити і завдати несправедливих втрат. А наостанок підступно спустошила і військове гніздо запорожців – Січ-заступницю.

Отже, по завершенні війни – дай-то, Боже, щоб із щасливим наслідком (якщо Військо Запорозьке не звільнить уже тепер отих своїх посідлостей і Дніпра від напасливої займанщини московитів), – повинен буде ясновельможний гетьман при переговорах найяснішого короля його милості шведського з Московською імперією про благодатний мир припильнувати, аби Дніпро і посідлості Війська Запорозького були очищені від укріплень і фортець московитів і повернуті у колишню власність Війська Запорозького.

Ми – генеральна старшина кошовий отаман і все Військо Запорозьке склали угоду і затвердили з найяснішим гетьманом у ході виборів його ясновельможності закон, який повинен мати вічну силу у Війську Запорозькому:

чільними радниками у нашій Вітчизні мають бути генеральні старшини з огляду на важливість їхніх посад, а також через те, що вони постійно перебувають при боці гетьмана;

після них у звиклому порядку ті ж права народних радників нехай мають городові полковники;

крім того, з кожного полку необхідно вибрати зі згоди гетьмана до Генеральної ради як генеральних радників по одному визначному вислуженцю із людей розважливих і заслужених.

З тими генеральними старшинами, полковниками і генеральними радниками повинен теперішній ясновельможний гетьман, а також його наступники радитися про безпеку Вітчизни, про спільне благо і про всі громадські справи і не має права нічого вирішувати, розпочинати і здійснювати своєю волею без попереднього розгляду і схвалення ними.

Тому-то тепер, на виборах гетьмана, призначаються одностайною ухвалою три сесії Генеральної ради, які повинні кожного року проводитися у гетьманській резиденції: перша – на Різдво Христове, друга – на Великдень і третя – на свято Покрови Пресвятої Богородиці. На ті сесії повинні прибути не лише полковники зі своєю старшиною і сотниками, не лише генеральні радники з усіх полків, але також посли від Війська Запорозького Низового для участі і дораджування.

Якщо ж поза тими згаданими сесіями Генеральної ради, що для них визначено спеціальні терміни, траплятимуться якісь справи, котрі треба невідкладно розглянути, вирішити і залагодити, то ясновельможний гетьман може вжити всієї повноти влади і впливу для владнання і попровадження таких справ з відома генеральної старшини. Також якщо прибудуть якісь листи з чужоземних держав чи сторін, призначені ясновельможному гетьманові, то їхній зміст належить його ясновельможності обговорити з генеральною старшиною і повідомити свої відповіді на них, щоб не лишалось у тайні листування, в першу чергу – з чужинецькими країнами і таке, що могло б завдати шкоди безпеці Вітчизни і громадському благу.

А щоб постало щире обопільне довір’я поміж гетьманом і генеральною старшиною, полковниками і генеральними радниками, необхідне для проведення таємних і публічних нарад, то кожен з них повинен, перш ніж приступити до виконання обов’язків своєї посади, особисто присягнути на вірність Вітчизні, на щиру відданість гетьманові, а також на сумлінне виконання обов’язків своєї посади, схваленою публічно присягою відповідної форми.

Якщо ж у діях ясновельможного гетьмана буде спостережено щось незгідного справедливості, хибного щодо військових прав і вольностей чи зловорожого Вітчизні, то генеральні старшини, полковники і генеральні радники владні використати свободу голосу, щоб особисто або ж – якщо того вимагатиме крайня і невідклична потреба – публічно на нараді висловити докір його ясновельможності і рішуче стримати від зневаги прав і вольностей Вітчизни, не завдаючи при тому ані найменшої образи високій гетьманській честі. На ті докори ясновельможний гетьман не повинен ані ображатися, ані не має права за них мстити, – навпаки, повинен постаратися виправити переступи.

Крім того, кожен генеральний радник у своєму полку, де буде обраний публічним голосуванням до Генеральної ради, владен разом з городовим полковником достерігати справедливого ладу, брати участь в управлінні, керуючи з допомогою загальних порад, а також повинен приглядатися і рішуче виступати проти кривд і утисків посполитому люду.

І подібно до того, як генеральна старшина, полковники і генеральні радники повинні дотримуватись добрих звичаїв, належно шанувати високу гідність найяснішого гетьмана, виявляти йому відповідні його високому становищу почесті і вірний послух, – так і ясновельможному гетьманові зі свого боку пристало також мати їх за побратимів, а не за слуг.

Якщо б провинився хто з генеральних старшин, полковників, генеральних радників, значних товаришів чи інших урядовців, а понадто з рядових козаків, – чи то образивши проти звичаю гетьманську честь якимось зухвальством, чи виявившись винним у якомусь інакшому переступі, – то ясновельможний гетьман не повинен карати того винуватця за такі провини засобами своєї влади чи особисто призначати йому кару.

Така справа – кримінальна чи якась інша – має бути передана на розгляд Генерального суду. І хоч би яке неприхильне, а проте безстороннє рішення він ухвалив, – такому повинен кожен правопорушник підкоритися.

Усе те лихо – утиски і грабунок бідного посполитого люду – корениться у честолюбстві захланних хабародавців. Не маючи на те прав ані заслуг, а лише ненатлі бувши жадобою власного зиску, вони заходяться купувати військові й посполиті посади, здобуваючи гетьманську прихильність принадами хабарів, і таким робом допинаються поза вільними виборами проти права і слушності до найвищих гідностей – полковничої булави й інших посад. Тому суворо постановляємо, щоб ясновельможний гетьман не лакомився на жодні подарунки чи обіцянки і нікому не доручав полковничої булави чи інших військових і посполитих посад з огляду на особисті стосунки та щоб силоміць на ті посади нікого не нав’язував.

Військові і посполиті урядовці, а надто полковники, неодмінно мають обиратися на виборах свобідним голосуванням і волевиявленням, а по виборах затверджуватися владою гетьмана, проте вибори таких урядовців повинні проводитися виключно зі згоди гетьмана. Такого ж порядку належить дотримуватися і полковникам: не обирати сотників чи інших урядовців за хабарі чи на основі особистої прихильності, нехтуючи вільним голосуванням усієї сотні, а також не усувати їх з посад внаслідок особистих незгод.

Вдови – козачі дружини – і їхні осиротілі діти, козачі господарства і жінки у відсутності їхніх чоловіків, – коли ті будуть зайнятими у воєнних походах або на якихось інших військових службах, – щоб не притягалися до виконання жодних повинностей ані до громадських робіт, які входять в обов’язки посполитих, та щоб не обкладалися повітовими податками, – погоджено і затверджено.

Стольне місто Русі – Київ – та інші міста України нехай непорушно і недоторкано зберігають всі свої права і привілеї, слушно їм надані.

Тому по визволенні нашої Вітчизни з московського ярма, коли у ній нарешті запанує мир по нинішнім лихолітті, найясніший гетьман повинен у всіх підвладних йому містах запровадити такий лад, щоб народ не пригнічувався недоречними повинностями в міру поліпшення стану держави. Для того у громаді кожного міста треба обрати і привести до присяги підскарбія, підлеглого полковому підскарбію, який би мав під своєю орудою і опікою усі військові прибутки і видатки і правдиво вносив їх у облікові книги. Якщо по щорічному обрахунку тих видатків буде помічений у боргах і незаконних розтратах, – то їх слід відшкодувати з власних коштів того підскарбія, щоб повернути місту.

Не раз нужденний люд нарікає, благаючи спасу, і висловлює свої образи й обурення тим, що орендарі, а також ярмаркові комісари щокрок переслідують силою-силенною незвиклих і непомірних здирств. Через ті утиски убогому чоловікові незмога й приступити до ярмарку, аби продати яку дрібницю для порятунку від нужди чи що для домашньої потреби пристарати без ярмаркового мита. А як трапиться попастися на якійсь дрібній провині, то вже оберуть оті ярмаркові комісари до нитки.

Отже, орендарі і їхні підлеглі нехай стягають мито до військової скарбниці з ввозу і вивозу лише певних товарів і лише в точно визначеному універсалами розмірі, не вимагаючи від купців нічого зайвого і не чинячи ані найменшого здирства вірним убогим людям».

Конституція Пилипа Орлика, 1710 р. (уривки)

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*