5 вересня 1918 року Рада Народних Комісарів більшовицької Росії (РРФСР) видала декрет “Про червоний терор”

5 вересня 1918 року Рада Народних Комісарів більшовицької Росії (РРФСР) видала декрет “Про червоний терор”. Документ легітимізував насильство як спосіб досягнення та утримання більшовиками влади.

“Червоний терор” до прийняття декрету

Більшовики одразу після Жовтневого перевороту 1917 року взяли курс на політичний терор. З осені 1918 року терор набув статусу офіційної політики радянської влади, що й було закріплено декретом Ради Народних Комісарів більшовицької Росії (РРФСР) від 5 вересня 1918 року «Про червоний терор», в якому вказувалося: «Рада Народних Комісарів вважає, що забезпечення тилу шляхом терору є прямою необхідністю; що необхідно убезпечити Радянську Республіку від класових ворогів шляхом ізоляції їх в концентраційних таборах; що підлягають розстрілу всі особи, приналежні до білогвардійських організацій, заколотів і заворушень; що необхідно опублікувати імена всіх розстріляних, а також підстави застосування до них цього заходу». Документ легітимізував насильство як спосіб досягнення та утримання більшовиками влади.

Червоний терор-Історія в школі

В Україні “червоний терор” було розпочато ще з перших днів вторгнення більшовицьких загонів на початку 1918 року.

8 лютого 1918 року війська УНР відступили з Києва і більшовики, на чолі з командиром Михайлом Муравйовим оволоділи містом. Тут вони влаштували криваву вакханалію. У «Наказі №9» від 4 лютого, Муравйов революційним арміям східного фронту наказував «безпощадно знищити всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції». Протягом трьох днів відбувались грабежі, обшуки, вбивства. Жертвами “червоного терору” в Києві у січні-лютому 1918 року за різними даними стали від 2 до 5 тис. осіб.

Київський мистецтвознавець Федір Ернст свідчив: «Трупи розстріляних везли на підводах ломовики через усе місто — по 10—15 чоловік, накиданих навалом на підводи, неприкритих, у скривлених позах, залитих кров’ю — цілими рядами».

Масові, особливо жорстокі страти відбулися вночі з 22 на 23 лютого 1918 року у Севастополі. Ці події отримала назву “Вафоломіївської ночі 23 лютого”. Озвірілі матроси цілу ніч грабували та піддавали насильству або просто розстрілювали місцевих жителів. Більшу частину в’язнів місцевої тюрми також розстріляли. Серед в’язнів були так звані “антирадянські змовники” – офіцери чорноморського флоту, представники кримськотатарського національного руху, священики, чиновники, місцева інтелігенція. Тіла вантажівками звозили на пристань, звідти баржами – в море. Там, до кожного трупа прив’язували камінь і скидали у воду.

Організація “червоного терору”

Офіційне проголошення декрету “про червоний терор” стало реакцією більшовиків на вбивство голови Петроградської ЧК Мойсея Урицького та замах на Владіміра Лєніна. Ці події сталися 30 серпня 1918 року.

2 вересня 1918 року з’явилася постанова Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету про запровадження «червоного терору». Нарком внутрішніх справ Григорій Петровський підписав наказ про заручників. У відповідності до якого представники «колишніх правлячих класів, офіцерів та інтелігенції» бралися в заручники і могли бути масово розстріляні.

У друкованому органі Казанської ЧК тижневику «Червоний терор» від 1 листопада 1918 року опубліковано коментар чекіста Мартина Лаціса – одного з організаторів «червоного терору» щодо урядового декрету: «Ми не ведемо війни проти окремих осіб. Ми винищуємо буржуазію як клас. Не шукайте на слідстві матеріалів і доказів того, що обвинувачений діяв ділом або словом проти радянської влади. Перше питання, яке ми повинні йому поставити, – до якого класу він належить, якого він походження, виховання, освіти або професії. Ці питання й повинні визначити долю обвинуваченого. У цьому – зміст і сутність червоного терору».

Терор здійснювався силами більшовицьких репресивних органів. Ще 20 грудня 1917 року з цією метою була створена Всеросійська надзвичайна комісія для боротьби з контрреволюцією та саботажем (ВЧК), яку очолив Фелікс Дзержинський. 3 грудня 1918 року з’явилася Всеукраїнська ЧК (ВУЧК) як орган комуністичного терору й утвердження більшовицької диктатури на території України. Для ізоляції “ворогів радянської влади” Лєнін та його соратники вигадали концентраційні табори. 15 квітня 1919 року Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет видав декрет «Про табори примусових робіт», яким узаконив запровадження табірної системи. Після чого у Києві було створено концтабір. «Червоний терор» супроводжувався неймовірними тортурами. Захоплення нею будь-якого населеного пункту супроводжувалося грабунками, погромами та винищенням населення.

Лєнін (Ульянов) обгрунтував необхідність масового терору та його узаконення. У травні 1922 року в листі до наркома юстиції т. Курського він наполягав: «Суд не повинен усунути терор; обіцяти це було б оманою, а обґрунтувати та узаконити його принципово та зрозуміло”.

Терор,як інструмент утримання влади більшовиками-комуністами на загарбаних територіях став основою діяльності комуністичного тоталітарного режиму упродовж усього часу його існування.

Законом України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганд їхньої символіки», затвердженого 9 квітня 2015 року, Верховна Рада України визнала комуністичний тоталітарний режим 1917-1991 років в Україні злочинним і таким, що здійснював політику державного терору, яка характеризувалася численними порушеннями прав людини у формі індивідуальних та масових вбивств, страт, смертей, депортацій, катувань, використання примусової праці та інших форм масового фізичного терору.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*