Відновлення країни козацькою адміністрацією Правобережжя. Повстання під проводом Семена Палія (1702-1704 рр.)

§ 19. Відновлення країни козацькою адміністрацією Правобережжя. Повстання під проводом Семена Палія (1702-1704 рр.)

Наприкінці XVII ст. життя на Правобережжі почало поступово відновлюватися після Руїни. Потреба Польщі в козаках була викликана необхідністю швидко відродити країну, розорену Руїною, та створити захист від татар і московитів.

Польський уряд визнав місцеве козацьке самоуправління, сконцентроване навколо полкових міст Правобережжя, а також санкціонував призначення козацьких гетьманів. Гетьмани Правобережжя визнавали над собою зверхність гетьманів Лівобережної України, але не визнавали зверхності Москви.

Завдяки самоорганізації козаків, ліберальному оподаткуванню, яке козацькі полковники накладали на населення, та завдяки відсутності будь-якого кріпацтва, міста й села Правобережжя швидко відновлювалися. Чимало з тих, хто втік від Руїни, повернулися у власні домівки. Території, на яких, за свідченням сучасників, ще нещодавно вовків було більше, ніж людей, поступово знову залюднювалися. Відродженню сприяла майже цілковита відсутність польської адміністрації на цих землях.

На Правобережжі наприкінці XVII ст. з’явилася ціла плеяда козацьких полковників, визначних не тільки воєнними звитягами, але й насамперед роллю у відродженні країни.

Найбільш авторитетним з правобережних полковників став фастівський, а згодом і білоцерківський полковник Семен Палій, уродженець м. Борзни (нині Чернігівщина). Справжнє його прізвище – Гурко, а прізвисько «Палій» він отримав під час перебування на Запорізькій Січі. На початку 1680-х рр. Палій разом зі своїм військом обрав за резиденцію м. Фастів на Київщині.

Семен Палій- Історія в школі

Семен Палій (Семен Гурко; 1640 — 18 січня 1710) — державний та військовий діяч Українського гетьманату, полковник Фастівського полку(Білоцерківського полку), один з керівників повстання на Правобережжі проти Корони Польської

У 1683 р. 5-тисячний загін козаків, очолюваний Палієм, відзначився у доленосному для всієї Європи розгромі турків під Віднем в Австрії. Перемога християнських володарів під Віднем остаточно поклала край претензіям Османської імперії на домінування в Європі.

У 1684-1685 рр. за сприяння Семена Палія були засновані Фастівський, Богуславський, Брацлавський та Корсунський полки. Палій без згоди польського уряду здійснив низку вдалих походів проти турецьких фортець та Кримського ханства, а також проти польської шляхти на Поліссі. У 1686-1687 рр. правобережні козаки спільно з поляками ходили в похід проти турків на Молдову.

Основною метою політики Палія було відродження Правобережжя та об’єднання Правобережної і Лівобережної України під владою єдиного гетьмана. Боротьбу Палія підтримували його сподвижники – полковники богуславський Самійло Самусь, корсунський Захар Іскра та брацлавський Андрій Абазин. На Правобережжі утворилося автономне козацьке державне утворення.

Проте вже незабаром на відновлені козаками землі почали претендувати їхні колишні власники та їхні нащадки з числа польської шляхти. У Польщі розглядали правобережне козацтво як повторення Хмельниччини. Через те, що шляхетські загони незмінно виганялися з козацьких володінь, польський сейм у 1699 р. прийняв ухвалу про ліквідацію козаччини. Це стало однією з причин розгортання національно-визвольного повстання під проводом Семена Палія (1702-1704 рр.).

У 1702 р. представники української шляхти, козаків, міщан та духівництва на нараді у Фастові ухвалили почати повстання. Крім Київщини, воно поширилося на Поділля, Брацлавщину й Волинь. Повстанці захопили важливі фортеці Правобережжя – Немирів, Бар, Бердичів. Загони селянських повстанців з’явилися в околицях Золочева й Сокаля в Галичині. У жовтні 1702 р. козацькі й селянські загони під керівництвом полковника Самуся на Поліссі розгромили кількатисячне польське військо, а в самому м. Бердичеві двохтисячну польську залогу. Полковник Абазин здобув Вінницю, Бар, Дунаївці, а під Меджибожем розбив півторатисячний відділ польських військ київського воєводи. Після тривалої облоги С. Палій здобув головну польську твердиню Правобережжя – Білу Церкву, й переніс туди свою резиденцію.

У лютому 1703 р. польські урядові війська в битві під м. Ладижином (нині Вінниччина) завдали поразки військам брацлавського полковника Андрія Абазина, а його самого, тяжко пораненого, захопили в полон і стратили лютими тортурами. Повстання на Поділлі та Брацлавщині було придушене, але Київщина залишалася під владою повстанців.

Царський московський уряд наказав Палію залишити Білу Церкву, але український полковник відмовився. У 1704 р. московський цар Петро І уклав з польським королем угоду, за якою зобов’язався допомогти Польщі в діях проти українських козаків на Правобережжі.

Після невдалої спроби отримати допомогу в боротьбі проти Польщі з боку Гетьманщини та Московії Семен Палій спробував знайти союзника в особі шведського короля Карла XII, який саме в цей час воював з Московією. За погодженням з Палієм богуславський полковник і наказний гетьман правобережних козаків Самійло Самусь визнав зверхність Івана Мазепи над Правобережжям. Після вступу військ Івана Мазепи на Правобережжя в 1704 р. Палій передав владу над Білою Церквою Мазепі, а сам переніс резиденцію до м. Немирова на Поділлі. Московський уряд, побоюючись сильного й авторитетного в народі козацького воєначальника, наказав Мазепі заарештувати фастівського полковника, а згодом заслав його до Тобольська в Сибір. Сам Мазепа також вважав, що авторитет Палія може підірвати його владу.

Проте й після цього полковий устрій, а отже, козацьке самоврядування на Правобережжі ще певний час зберігалося. У 1711 р. більшість правобережних козаків, які доти визнавали зверхність гетьмана Івана Мазепи, підтримали гетьмана Пилипа Орлика в його війні з Московією.

Раціональне козацьке управління надзвичайно швидко відродило Правобережну Україну. Відновлення Правобережжя під козацькою владою показало, якими значними могли б бути позитивні результати для соціального й економічного розвитку України, якби країні вдалося зберегти незалежність.

Мовою першоджерел:

«(1688 р.) Татари, зайняті торішнім походом Російським на Крим і сьогорічними до нього приготуваннями, не могли в ті роки відлучатися з Криму і допомагати Туркам супроти Цісаря, і тому Цісар, користаючи з тої диверсії Російської, мав великі успіхи проти Турків. Він 6 Вересня року 1688-го взяв приступом у Турків велике місто Білгород, колишню столицю сербську над Дунаєм, розбивши спершу під тим містом армію Турецьку, через воєначальника свого, славного принца Євгенія; а коли сильний корпус Задніпровських Козаків під командою охочекомонного Полковника Семена Палія замкнув Бессарабію і побивав у ній татар під Очаковом, Акерманом і Кілією і звідтіль вивів багато полонених Татар з великою здобиччю, то плодом тих перемог було здобуття Цісарем Салоніки та інших околичних міст і підданий в його протекцію Князівства Трансільванського з Князем його Михайлом Ракоцієм…

Задніпровські Козаки під командою Полковника Вінницького Самуся, акомпаніюючи корпусові Ломиковського, грали таку саму роль з Татарами в другій частині Бессарабії, за рікою Дністром. Вони, напавши на Татар біля міст Акермана та Кілії, попалили їхні житла, забрали худобу і самих полонили до кількох тисяч, причому визволили багатьох бранців Християнських і порозсилали їх на їхні батьківщини: до Угорщини, Польщі й Росії. Нагородою Самусеві було призначення його від Гетьмана Мазепи на Наказного, або Польного, Гетьмана. Король Собієвський, дякуючи Самусеві за визволення Польських бранців, прислав йому клейноди Польного Гетьмана з багатими подарунками.

І треба знати, що Задніпровські Козаки, або полки тамтешні, перебувавши завжди під найвищою командою Малоросійського Гетьмана і бувши признані такими й останнім Російським з Польщею мировим трактатом, мали, одначе, у себе окремих Гетьманів Польних, або Наказних, залежних од Великого Гетьмана Малоросійського, виключаючи тих, які під час революції то від Польщі, то від супротивних партій незаконно поставлені були. І тії Козаки довго утримували притому свободу свою, заведену в найдавнішій давнині і знану в усіх вільних народів, щоб воювати за ту з чужоземних держав, за яку згодять їх подарунками, а особливо загальними національними вигодами. Саме тому й воювали вони з Королем Собієвським за Цісаря Німецького на Турків і Татар, а за Турків і Татар воювали на Польщу. І тую свободу видно в самому устрою Малоросії і в усьому її війську ще у дні Гетьмана Вишневецького, коли воювали вони за Царя Російського на Турків і Татар під Астраханню і за Гетьмана Богдана Хмельницького, як він, бувши вже під державою Російською, посилав сильний корпус свій на Цісарців і Поляків у підмогу Королеві Шведському.

З причини тої свободи у Задніпров’ї став великим воїном Семен Палій. Він, бувши уродженець Малоросійського міста Борзни, оженився в місті Фастові і спершу був Полковником охочекомонним, а опісля піднесений од Гетьмана Мазепи на Полковника реєстрових Козаків Фастівських. Одначе, крім того Полку, держав він при собі й охочекомонних Козаків на своїй платні або з уділу в здобичі, і повсякчасно з ними вправою було воювати за всіх, хто б його не покликав, немовби на толоку. Таким чином, воював він разом із Королем Польським Собієвським за Цісаря Німецького проти Турків, воював і від Турків проти партії Собієвського. Тим часом провадив безугавні війни з усіма Татарами за відгін ними бранців із держав Християнських, яких він у них одбивав і повертав додому; і за те обдаровуваний був од Государів і володарів тих народів багатими подарунками та почестями; та й з самих Татар стягав кілька разів великі контрибуції, а особливо, коли забрав був у полон самого їхнього хана Осман-Гірея і кількох Ханських Калгів. Тут вони не щадили й самих решток скарбів предка свого Чінгісхана, бо Батиєві скарби, награбовані в Росії, вичерпав уже в них Запорозький Кошовий Сірко, якому Палій багато в чому подобився. І жив він собі, як Князь-володар, у повній славі й достатку, визнаючи, проте, за найвищого начальника над собою Малоросійського Гетьмана й виконуючи всі його приписи щодо служби військової та внутрішнього укладу.

Але заздрість людська, звичайна супутниця щасливців, не поминула гнати і Палія з того боку, з якого він і не сподівався. Вельможі Польські, тії міністри правління народного, що захитували завше владу Королівську, злостячись на Палія за партизанство його з Королем, небезпечне для їх могутності, схопили Палія таємно, як їхав він до Києва на молитву, і завели до фортеці Магдебурзької на довічне ув’язнення, де просидів він у неволі біля року. Козаки його командування, які завдячували йому всім своїм добробутом і самим життям своїм, понахапали були багатьох значних Поляків у своє ув’язнення, щоб обміном їх визволити Палія, але успіху у тому зовсім не мали, бо, на подання Уряду Польського, наказано від Царя і Гетьмана тих в’язнів звільнити.

Вони по такій невдачі вдалися до хитрощів: як у всю Польщу і частину Німеччини безперервно виходять з Малоросії купецькі каравани великими воловими обозами з пшоном, вовною, всякими шкурами та іншими продуктами, то вони, спорядивши великий обоз на волових хурах і понакладавши на них дещо з усіх своїх продуктів, постановили при них хурманами і поховали у хурах, вкритих вовною та шкурами, до 300 Козаків з їх зброєю, і таким чином підійшовши до міста Магдебурга, упросилися з обозом ночувати в місті, а волів вигнали на наймане од міста пасовище, за що дорого заплатити приобіцяли. Як же споночіло і в місті все заспокоїлося, Козаки, вийшовши з хур, прокралися потиху до фортеці, де ув’язнений був Палій, про якого заздалегідь вони розвідали, схопили обережно воротарів та інших потрібних сторожів, опісля визволили Палія і взяли його з собою, а з ним вивезли й чотири легкі гармати з їх ладунком, у місті ж залишили порожні хури з опудалами людськими, що нібито сплять під передками. І так зібравшись, ішли вони цілу ніч і частину дня, аж поки розглянулися міські начальники та мешканці; але погоня за ними була недовга й безуспішна, а Козаки, переходячи Польщу, пограбували багатьох вельмож, що брали участь в Палієвому ув’язненні, і нагородили свої втрати з процентами.

Вельможі Польські заходилися мститися на Палієві і шукати його. Вони, умовивши Гетьмана Коронного Польського супроти волі Королівської, виправили на нього корпус військ найманих чужоземних, себто Гусарські полки і Німецьку піхоту, так званого «чужоземного регіменту» з артилерією.

Палій, довідавшись про те заздалегідь, розташував своє військо в лісах і садках за містом Фастовом, і щойно корпус Польський зблизився до міста того з наміром на нього напасти, то Палій, ударивши зненацька з двох боків на ворога, розбив його і розігнав на всі сторони, а обози і всю артилерію узяв як здобич. Поляки, не вдовольнившись із тої спроби, зібрали ще другий корпус військ, більший од першого, з численними волонтерами із значної Шляхти і своїх паничів, і виправили його на Палія під командою з Угорців Полковника Рустича. Палій, дізнавшись про переважні сили Польські, запросив до себе, без відома Наказного Гетьмана Самуся, Полковників Задніпровських Абазу, Іскру та інших з їхніми полками, випередив з ними Поляків і, напавши на них під містом Бердичевом на світанку, розбив їх ущент, так що мало хто з тих, які зосталися в живих, утекли в замок Майжелевський з командиром своїм Рустичем; а сей, бувши спущений уночі на мотузі з замкового муру, за прикладом Апостольським у Дамаску, втік проповідувати Полякам про свою поразку, а решту військ своїх покинув на поталу Козакам і обози з запасами їм на здобич».

Історія Русів, XVIII ст.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*