Діяльність Івана Мазепи та поразка його намірів звільнити Україну

§ 20. Діяльність Івана Мазепи та поразка його намірів звільнити Україну

Тривалий час після гетьманування Івана Мазепи в народі побутувала приказка: «Від Богдана до Івана не було гетьмана». Масштаб діяльності гетьмана вражав багатьох сучасників та наступні покоління.

Іван Мазепа (1687-1709 рр.) народився в с. Мазепинці (нині Білоцерківський р-н на Київщині) в сім’ї українського шляхтича. Мазепа дістав освіту в Києво-Могилянській колегії. Також він навчався у Варшаві, Німеччині, Італії, Франції та Голландії, де вивчав артилерійську та інженерну справи й оволодів 7 мовами. У 1659-1663 рр., під час дії українсько-польської Галицької угоди, Мазепа служив як представник України при дворі польського короля. У 1663 р. Мазепа повернувся в Україну. З 1669 р. він перебував на службі у гетьмана Правобережної України П. Дорошенка. Петро Дорошенко хотів об’єднати розшматовану Україну в одну державу за сприяння турецького султана. До цих зусиль долучився й Мазепа. Невдовзі він став генеральним писарем, тобто главою дипломатичного відомства. Згодом Мазепа перейшов на Лівобережжя, де здобув посаду генерального осавула у гетьмана І. Самойловича.

Іван Мазепа-Історія в школі

Іван Степанович Мазе́па-Каледи́нський (Коледи́нський) (20 березня 1639, хутір Мазепинці — 21 вересня [2 жовтня] 1709 за іншими джерелами у ніч з 21 на 22 вересня, Варниця) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній (1687–1704) і всій Наддніпрянській Україні (1704–1709). Князь Священної Римської імперії (1707—1709).

Після невдалого походу московського та українського військ на Крим у 1687 р. російське командування переклало вину за поразку на гетьмана Самойловича. Замість нього гетьманом було обрано Івана Мазепу. З Москвою були підписані нові Коломацькі статті, згідно з якими, крім Києва, московські залоги могли знаходитися у Чернігові, Переяславі, Ніжині, Острі. Було встановлено 30-тисячний козацький реєстр. Гетьман не міг змінювати генеральної старшини без згоди Москви й встановлювати безпосередні зв’язки з іншими державами. Таким чином, Москва дедалі більше обмежувала владу гетьмана.

У 1689 р. І. Мазепа, спільно з московським командувачем, князем В. Голіциним, узяв участь у новому кримському поході, під час якого вдалося захопити Перекоп. Мазепу з почестями прийняли в Москві, де в цей час відбувалася зміна влади: замість царівни Софії владу захопив Петро І.

Ще 1680 р. турки, користаючись Руїною в Україні, «закрили» для козацького флоту вихід в Дніпро і Чорне море. Протягом цього часу турки з татарами, за активної допомоги поляків, відбудували і значно зміцнили Іслам-Кермен (нині м. Каховка в Херсонській обл.) та Кизи-Кермен (нині м. Берислав на Херсонщині) та звели на острові Тавань фортецю Мустрід-Кермен. Гетьман Іван Мазепа сприяв відновленню бойової готовності запорізького флоту, за його фінансової допомоги було збудовано і оснащено 70 морських чайок, відбудовано верф, на Січ поставлено гармати й боєприпаси. У 1691 р. запорізькі козаки узяли штурмом турецькі фортеці на Дніпрі, захопили казну кримського хана і в 1695 році засадили захоплені фортеці козацькими залогами. Запорожці в Чорному морі блокували турецький флот і відтягнули на себе велику частину кримської орди під час Азовських походів 1695-1696 рр. царя Петра І і штурму українськими й російськими військами Азова. У 1695—1696 рр. козацький флот атакував Очаків і проводив бойові операції в Чорному й Азовському морях, захопив десятки турецьких галер, у той час як козацькі полки Івана Мазепи захопили Іслам-Кермен.

Проте успішні бойові дії козаків були нівельовані московським царатом, який був зацікавлений у війні на півночі проти Швеції. Відповідно до угоди Петра І з султаном від 1699 року, туркам поверталися всі дніпровські фортеці, здобуті за велику ціну запорожцями. Козакам знову закривався шлях до гирла Дніпра, від них відібрали дніпровські перевози. Царський уряд без відома Січі віддав туркам всі землі по нижніх течіях річок Інгулу, Інгульця до гирла Кам’янки включно. На запорозьких володіннях без згоди Січі почали зводити московські укріплення. Як і на Правобережжі, на Півдні України завоювання українських козаків були нівельовані ворожою по відношенню до життєвих інтересів України політикою московського царату, який наприкінці 1690-х рр. прагнув замирення з Туреччиною і початку війни проти Швеції.

Гетьман І. Мазепа зосередив у своїх руках велику владу й багатство. Мазепа вславився як великий меценат. У 1690-х рр. за наказом Мазепи були здійснені великі культові будівництва по всій Лівобережній Україні та в Києві. У 1693 р. Іван Мазепа наново побудував братську церкву Богоявлення, відновив Києво-Печерську лавру, обніс її кам’яною стіною, збудував нову церкву св. Миколая у Пустинно-Миколаївському монастирі в Києві, церкву Вознесіння в Переяславі, церкви в Глухові, Батурині, Мгарському монастирі, десятки інших храмів, споруджених у пишному стилі «козацького бароко». Мазепа будував церкви як на свій кошт, так і використовуючи військовий скарб. Також Мазепа своїм коштом обновив Софійський собор і побудував Софійську дзвіницю, яка разом із Софійським собором, збудованим ще князем Ярославом Мудрим, стала візитною карткою української столиці. В історії України не було правителя, за часів якого велося б таке масштабне церковне будівництво, надавалася б така підтримка православним монастирям та церковним братствам, як за Мазепи.

Ще більше церков було реставровано коштом гетьмана. Різні за виконанням, величні споруди водночас мають і спільні риси, названі мистецтвознавцями «Мазепиним бароко». Попри те, що лише в Києві в 1930-х рр. було знищено понад 220 культових споруд, чимало зі збудованого Мазепою дожило до нашого часу.

Загалом один лише гетьман Іван Мазепа збудував і реставрував більше видатних культових споруд в Україні, ніж їх було збудовано чи реставровано за півтора століття панування Російської імперії після падіння Гетьманщини в 1764 р.

Благодійна релігійна діяльність гетьмана в інтересах православ’я поширилася далеко за межі України. Іван Мазепа переслав Церкві Гробу Господнього в Єрусалимі срібну плиту та своїм коштом надрукував арабський переклад Євангелія. У 1701 р. Києво-Могилянську колегію було перетворено на академію, а кількість студентів збільшено до двох тисяч, завдяки чому вона стала одним з найбільших університетів Східної Європи.

Водночас гетьман, відчуваючи неможливість негайного виступу за звільнення України, провадив щодо Московії угодовську політику. Він час від часу передавав царю скарги українців на безчинства московських військ під час постоїв в Україні, але при цьому в 1692 р. виступив проти писаря Запорізької Січі Петрика (Петра Іваненка), який, діючи в союзі з кримськими татарами, закликав «назавжди звільнити Україну від московського ярма».

У 1695-1696 рр. цар організував Азовські походи. У 1695 р. українське військо під командуванням Мазепи успішно діяло проти татар, а в 1696 р. допомогло Петру І взяти Азов. Цар нагородив Мазепу найвищою нагородою – орденом імені Андрія Первозваного. Мазепа був другим, хто отримав цей орден.

У 1700 р. Московське царство в союзі з Річчю Посполитою та Данією почало війну проти Швеції, яка дістала назву Північної війни (1700-1721 рр.). Головною метою царя було загарбання узбережжя Балтійського моря. Україна змушена була воювати за чужі інтереси. Величезним тягарем для України стало будівництво козаками фортець, зокрема нової столиці – Петербурга. У незвичному болотистому кліматі в українських військах, що працювали на будівництві, поширювалися епідемії. У самій Україні державу виснажувало утримання московського війська, збір воєнних податків. Тим часом Іванові Мазепі стало відомо, що цар зі своїми вельможами розглядає можливість віддати Україну під владу свого намісника.

Після того, як Мазепа довідався про намір Петра І ліквідувати автономію України й знищити козацтво, він зважився на створення українсько-шведського союзу. Прихильником союзу зі Швецією був ще гетьман Богдан Хмельницький. Шведи були ідеальними союзниками для України, оскільки не мали з Україною спільних кордонів, але мали спільних супротивників. Водночас Мазепа остерігався, що у випадку перемоги шведський король поверне Україну своєму союзникові – польському королеві. «Ми стоїмо, браття, на краю двох прірв, готових нас зжерти», – сказав гетьман у своїй промові до козацької старшини.

Московський цар Петро І відзначався жорстокістю та, водночас, значною енергією. Цей цар власноруч закатував свого сина. Цар особисто брав участь у садистських тортурах і стратах стрільців, священиків та старообрядців. Петро І здійснив реформи, чимало з яких ламали традиції та мали антисоціальний і навіть блюзнірський характер. Так, цар ліквідував Московський патріархат, а керувати церквою доручив одному з міністрів (який називався оберпрокурор Священного синоду). Петро І заснував у складі своїх придворних «Сумасброднейший, всешутейший й всепьянейший собор» з «кардиналами», «єпископами», «священиками» з сороміцькими титулами, які регулярно організовували оргії за участю царя. Петро І сам уклав «статут» цієї установи.

Тим часом у 1702 р. на Правобережжі спалахнуло повстання під проводом Семена Палія. Скориставшись цим, гетьман Іван Мазепа оволодів Правобережжям і фактично відновив єдність українських земель Наддніпрянщини. Також українські війська продовжували діяти на півночі – в Прибалтиці та Білорусі.

Після того як Московія, бажаючи «прорубати вікно в Європу», напала на Швецію, Москва зазнала нищівних поразок. Шведська армія швидко звикла до ролі переможця. Після успішного завершення воєнних дій у Прибалтиці король

Карл XII вирішив завдати остаточної поразки Московії. Із цією метою його армія почала похід на Смоленськ і Москву. Однак хід переговорів з гетьманом Іваном Мазепою змусив шведське командування змінити план дій і рушити в Україну.

Перші перемоги московитів у війні відбулися завдяки українцям. У битві під с. Лісовим у Білорусі у вересні 1708 р. московське військо вже почало було втікати перед шведами; але цар наказав українським козакам рубати всіх відступаючих, незалежно від звання. Той бій став першим, виграним московитами у Північній війні.

У вересні 1708 р. шведські війська вступили на територію України. На їхній бік з кількатисячним військом перейшов гетьман Іван Мазепа. Він обіцяв шведському королю Карлу XII зимові квартири, продовольство і фураж та військову допомогу.

Планам гетьмана перешкоджала відсутність більшої частини козацьких військ в Україні, які воювали далеко на півночі, а також те, що населення втратило довіру до гетьмана, оскільки не одержувало від нього підтримки, коли скаржилося на здирства московських військ, воєвод і місцевих багатіїв. Гетьман дуже глибоко «законспірувався», готуючись до рішучого кроку зі звільнення України. Але під час цієї «конспірації» він втратив довіру народу.

Тим часом московським військам через зрадництво полковника Івана Носа вдалося захопити й ущент зруйнувати гетьманську столицю Батурин. Перші штурми московських військ захисники успішно відбили, але Ніс показав московитам таємний хід у місто. Увірвавшись уночі в гетьманську столицю, московські війська вчинили різанину, убивши не тільки захисників, а й усе цивільне населення міста включно з немовлятами. У наш час на тому місці, де стоїть цитадель Батуринської фортеці, насипано курган і встановлено пам’ятник у вигляді хреста з розп’яттям. На цьому хресті прикріплено ікону, яку було знайдено під час розкопок у Батурині на скелеті жінки, що притискала до себе малу дитину. Як пише автор «Історії Русів», головного українського літопису XVIII ст., «Меншиков ударив на міщан беззбройних, які в задумах Мазепи ніякої участі не приймали, і вибив їх всіх, не милуючи ні статі, ні віку, ні немовлят… Звичайна кара була живцем четвертувати, колесувати й на кіл садити, а далі вигадані нові види страт, які саму уяву лякали». Було спалене все місто разом із церквами. Ріка Сейм почервоніла від крові замучених городян, по ріці пливли плоти із хрестами, на яких розгойдувалися мертві тіла страчених.

Такі ж звірства відбувалися й у багатьох інших українських містах – Ромнах, Лебедині та ін.

У результаті Батуринської різанини та розправ з іншими українськими містами Україну було знекровлено. У той же час, під впливом Батуринської різанини, на бік шведів перейшла Запорізька Січ – усе Військо Запорізьке на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком (р. н. невідомий – 1733 р.). Він був родом із Полтавщини. Гордієнко сміливо відстоював вольності Війська Запорізького і всієї України, чим заслужив довіру і повагу запорожців, які 12 разів обирали його кошовим отаманом. Гордієнко був добре освіченою людиною, діставши освіту в Києво-Могилянській академії. Відомо, що при зустрічі зі шведським королем Карлом XII Гордієнко виголошував промову латиною.

У квітні 1709 року, під час карального походу московських військ на Запорізьку Січ, московити захопили й дощенту знищили козацьку фортецю Переволочну. Козацький гарнізон був знищений, а все населення – вирізано. Після запеклої битви московити увірвалися в містечко, тисячу людей убили на місці, включно з жінками, дітьми і старими, а кілька людей спалили в сараях і хатах. Такої ж долі зазнали усі запорізькі поселення, які захопили московити.

У травні 1709 р. московити захопили й зруйнували Запорізьку Січ. 10 травня 1709 року розпочалася облога Чортомлицької Січі, яку обороняла лише тисяча вже літніх козаків на чолі з наказним отаманом Якимом Богушем. Після першого дня оборони отаман вночі на залишках ескадри десантувався на місце Старої Січі й оборонявся там до 14 травня. Несучи втрати, царські війська не могли взяти Січ. Тільки після підходу двох полків колишнього запорожця, полковника Г. Галагана, який умовив запорожців скласти зброю, січовики припинили опір. Після цього московити віроломно накинулися на них і вчинили безпощадну різанину. Частині козаків вдалося кинутися в протоку Скарбну й урятуватися в плавнях, але понад двісті поранених запорожців було захоплено й піддано лютим тортурам: з них живцем здирали шкіру, четвертували, саджали на палі. їхні тіла пустили плотами униз Дніпром для остраху інших козаків. Московити сплюндрували не лише саму Січову фортецю, але й Січову церкву та викопали й розкидали кості з могил козацького цвинтаря. Петро І після руйнування Січі видав указ, за яким необхідно було хапати й страчувати кожного запорожця. Основна частина запорожців рушила на південь у межі Кримського ханства, де заснувала Кам’янську Січ.

Серйозною проблемою для шведів стала відсутність артилерії. Величезна перевага в артилерії й визначила результат битви під Полтавою.

Шведський король розраховував на українську артилерію, однак та майже вся була захоплена в Батурині – за різними даними, до 315 гармат. У результаті у шведів напередодні Полтавської битви на полі бою виявилося всього шість гармат проти 102 в армії московитів. Виявившись без амуніції й артилерії, маючи в тилу Полтаву, яку захищали московський гарнізон і частина козаків, шведи зробили відчайдушну атаку на московські позиції, але були відбиті. їхні втрати в Полтавській битві становили до 9 тисяч.

Українці на стороні шведів не брали участі в Полтавській битві, оскільки гетьман Мазепа під час переговорів з королем виторгував у шведського короля право не брати участь у наступальних битвах, у яких на іншому боці воюючою силою були українці або православні московити. Водночас у Мазепи й не було суттєвих сил.

Значна частина українських військ була на той час поза межами України. Багато козаків пішли від гетьмана – у значної кількості старшин московити взяли в заручники родичів. Священики оголосили анафему гетьманові, не ризикнувши виступити проти відомого своїм садизмом царя. Під загрозою страти вони мусили проголошувати анафему гетьманові навіть у тих церквах, які збудував сам Мазепа. Крім того, у багатьох священиків, які оголошували анафему Мазепі, родичі перебували в заручниках у московитів. Анафема Мазепі не врятувала церковних ієрархів України – чимало з них пізніше було ув’язнено, а ще більше відправлено в заслання.

З приводу Полтавської катастрофи Тарас Шевченко написав вірш «Іржавець». Провину за поразку України він поклав на відсутність єдності. За його словами, «Полтаву б дістали, якби одностайно стали».

У Полтавській битві брали участь усього 17 тисяч шведів і 42 тисячі московитів. У XVII ст. на території України відбувалися значно грандіозніші битви – Хотинська 1621 р., Пилявецька 1648 р., Берестецька 1651 р., Конотопська 1659 р., Чуднівська 1660 р., Чигиринська оборона 1677-1678 рр. тощо.

Хоча за масштабами Полтавська битва була досить рядовою, вона спричинила значні політичні наслідки для України.

Слід зазначити, що ті українці, які не пішли за своїм гетьманом, не дочекалися подяки. Українців почали називати «мазепинцями», обмежувати в доступові до державних посад у самій Україні, на посадах старшини (навіть на полковничих) почали з’являтися чужинці. Як пише автор «Історії Русів», тих українців, які в боях захоплювали шведів, приводячи полонених у табір царя, «нагороджували» чаркою горілки й словами «Спасибі, хохльонок!».

З боку царя у Полтавській битві брав участь козацький полковник із Правобережжя Семен Палій, який свого часу мав конфлікт з Мазепою і якого Петро І спішно повернув із заслання до Сибіру. Козаки Палія внесли дуже важливий внесок у поразку шведів.

Формально Полтавська битва – це, у тому числі, і перемога української зброї.

Однак реально Полтавська битва – це величезна поразка України. Вона стала прелюдією до ліквідації суверенітету Гетьманщини, Запорізької Січі і, як результат, – загибелі мільйонів українців, історичних і культурних пам’яток, повернення кріпацтва, культурної деградації України, «виривання» України на цілі сторіччя з кола європейських народів. Після Полтавської битви в новоствореної Російської імперії не залишилося серйозних конкурентів на Сході Європи, якими до того були Польща й Швеція. Втрата у війні декількох десятків тисяч солдатів не була нищівною для Туреччини або Московії. Але для маленької Швеції вона стала катастрофою, нівелювавши її можливості претендувати на важливу роль у Східній Європі. Через поразку Швеції, ослаблення Польщі й радикальне зміцнення Московії Україна втратила можливість маневрувати, н державність стала прискореними темпами знищуватися під потужним монопольним тиском Російської імперії.

Мовою першоджерел:

«Війна зі Швецією почалася на початку 1701-го року і відкрилася облогою Російськими військами міста Нарви, де й Малоросійських військ було 7000, під командою Наказного Гетьмана, Стольника і Полковника Ніжинського Обидовського та Полковника Полтавського Іскри. Армія Російська, що складалася з 80 000 людей, облягла Нарву за всіма правилами військовими і, поробивши траншеї та всі потрібні укріплення, мала спочатку в облозі достатній успіх. Одначе Король Шведський Карл XII, що наспів на поміч до міста з 20 000 своєї армії, знищив усі успіхи війська Російського і саме військо теє обеззброїв. Баталія, що тоді відбулася, зовсім не заслуговує на подібну назву, та й справді вважали її з перших днів лише за магічне мистецтво, прокляте тоді ж таки від Олонецького духовенства; опісля справедливо визнано її за безприкладну помилку начальників, яку й сама простота визнати за таку не завагалась.

Король, хоч скільки не нападав на Росіян серед білого дня, нічого вдіяти не здолав і з утратою вертався; та коли Росіяни в темряві нічній порозкладали великі вогні в таборі своєму і траншеях, сподіваючись бачити через те наближення ворога, то Шведи, підійшовши темрявою до табору й траншей Російських, звідкіль, природно, нічого через вогні віддалік не було видно, оглянули в них усі важливі пункти, вогнями освітлені, і напустили на порохові скрині та запаси гранати свої та бомби, а на скупчене військо гарматні ядра та картечі. Війська, бачивши велику свою поразку, але не бачивши, від кого боронитися, і бувши до того ж вражені жахом од порохових скринь і запасів, що взялися вогнем, кинулися на всі боки з траншей, не знаючи самі куди, і потрапляли до рук Шведів без жодної оборони. У полон взято самих урядників і що було значніше, а решту військ розпущено по домівках, обози ж з усіма запасами та амуніцією дісталися здобиччю переможцям.

Король Шведський опісля визволення Нарви пішов з армією на Курляндію і там, розбивши Польські та Саксонські війська, вступив через Литву до Польщі. Малоросійські війська, що вступили були з самим Гетьманом до міста Пскова, щоб прикривати від Шведів границі Російські, віддані під команду Наказного Гетьмана, Полковника Миргородського Данила Апостола, і їх тут було 20 000, та другий корпус тих військ, в числі 7000, під командою Полковника Гадяцького Боруховича, з’єднався з корпусом Князя Рєпніна, а сам Гетьман з 10 000 вступив у Польську Білорусь і спостерігав за рухами Поляків, супротивних королівській партії, в околицях міста Могилева…

(1708 р.) Переправившись через ріку Десну і поставивши табір свій поміж містами Стародубом і Новгородом-Сіверським, недалеко містечка Семенівки, на місці, донині званому Шведчиною, оголосив тут [Гетьман Іван Мазепа] прокламацію свою, складену до війська і народу Малоросійського, а з неї промовляв до всіх урядників, тут зібраних, такими словами: «Ми стоїмо тепер, Братіє, між двома проваллями, готовими нас пожерти, коли не виберемо шляху для себе надійного, щоб їх обминути. Воюючі між собою монархи, що наблизили театр війни до границь наших, до того розлючені один на одного, що підвладні їм народи терплять уже і ще перетерплять безодню лиха незмірну, а ми між ними є точка, або ціль всього нещастя. Обидва вони, через свавільство своє і привласнення необмеженої влади, подобляться найстрашнішим деспотам, яких вся Азія і Африка навряд чи коли спороджувала. І тому подоланий з них і повалений зруйнує собою державу свою і оберне її нанівець. Жереб держав тих визначила наперед доля рішитися в нашій отчизні і на очах наших, і нам, бачивши загрозу тую, що зібралася над головами нашими, як не помислити й не подумати про себе самих? Моє міркування, чуже усім пристрастям і шкідливим для душі замірам, є таке: коли Король Шведський, завше непереможний, якого вся Європа поважає і боїться, подолає Царя Російського і зруйнує царство його, то ми, з волі переможця, неминуче причислені будемо до Польщі і віддані в рабство Полякам і на волю його створіння та улюбленця, Короля Лещинського; і вже тут нема й не буде місця договорам про наші права та привілеї, та й попередні на теє договори і трактати самі собою скасуються, бо ми, природно, пораховані будемо як завойовані, або зброєю підкорені, отже, будемо раби неключимі, і доля наша остання буде гірша за першу, якої предки наші від Поляків зазнали з таким горем, що й сама згадка про неї жах наганяє. А як допустити Царя Російського вийти переможцем, то вже лиха година прийде до нас од самого Царя того; бо ви бачите, що хоч він походить од коліна, вибраного народом з Дворянства свого, але, прибравши собі владу необмежену, карає народ той свавільно, і не тільки свобода та добро народне, але й саме життя його підбиті єдиній волі та забаганці Царській.

Бачили ви і наслідки деспотизму того, яким він винищив численні родини найбільш варварськими карами за провини, стягнені наклепом та вимушені тиранськими тортурами, що їх ніякий народ стерпіти й перетерпіти не годен. Початок спільних недуг наших зазнав я на самому собі. Вам-бо відомо, що за відмову мою в задумах його, убивчих для нашої отчизни, вибито мене по щоках, як безчесну блудницю. І хто ж тут не признає, що тиран, який образив так ганебно особу, що репрезентує націю, вважає, звичайно, членів її за худобу нетямущу і свій послід? Та й справді за таких їх уважає, коли посланого до нього депутата народного Войнаровського із скаргою на зухвальства та звірства, чинені безустанно народові од військ Московських, і з проханням потвердити договірні статті, при віданні Хмельницького уложені, яких він ще не потверджував, а повинен за тими ж договорами потвердити, він прийняв побоями й тюрмою і вислати хотів був на шибеницю, від якої врятувався той лише втечею.

Отже, зостається нам, Братіє, з видимих зол, які нас спіткали, вибрати менше, щоб нащадки наші, кинуті в рабство нашого неключимістю, наріканнями своїми та прокляттями нас не обтяжили. Я їх не маю і мати, звичайно, не можу, отже, непричетний єсьм в інтересах успадкування, і нічого не шукаю, окрім благоденства тому народові, який ушанував мене Гетьманською гідністю і з нею довірив мені долю свою. Окаянний був би я і зовсім безсовісний, якби віддавав вам зле за добре і зрадив його за свої інтереси! Але час освідчитися вам, що я вибрав для народу свого і самих вас. Довголітнє мистецтво моє у справах політичних і знання інтересів народних одкрили мені очі про нинішній стан справ Міністерських і як вони зблизилися до нашої отчизни. За першу умілість вважається в таких випадках таїна, неприступна ні для кого, аж до її події. Я її довірив одному собі, і вона мене перед вами виправдовує власного своєю важливістю.

Бачився я з обома воюючими Королями, Шведським і Польським, і все вміння своє ужив перед ними, щоб переконати першого про протекцію і милість отчизні нашій од військових напастей та руйнації у майбутній на неї навалі, а щодо Великороси, нам єдиновірної і єдиноплемінної, випросив у нього нейтралітет, себто не повинні ми воювати зі Шведами, ані з Поляками, ані з Великоросіянами, а повинні, зібравшися з військовими силами нашими, стояти в належних місцях і боронити власну отчизну свою, відбиваючи того, хто нападе на неї війною, про що зараз ми повинні оголосити Государеві, а Бояри його, які не заражені ще Німещиною і пам’ятають пролиту безневинно кров своїх родичів, про все теє повідомлені і зо мною згодні.

Для всіх же воюючих військ виставляти ми повинні за плату провіант і фураж, в кількості можливій без власного зубожіння нашого; а при майбутньому загальному замиренні всіх воюючих держав вирішено поставити країну нашу в той стан держав, у якому вона була перед володінням Польським, із своїми природними Князями та з усіма колишніми правами й привілеями, що вільну націю означають. Поручитися за теє взялися найперші в Європі держави: Франція і Німеччина; і ся остання сильним чином наполягала на такому становищі нашому ще в днях Гетьмана Зіновія Хмельницького, за імператора Фердінанда III, але не справдилося воно через міжусобицю та необдуманість предків наших.

Договори наші про вищесказане уклав я з Королем Шведським письмовим актом, підписаним з обох сторін і оголошеним в означених державах. І ми тепер уважати повинні Шведів за своїх приятелів, союзників, добродіїв і немовби од Бога посланих, щоб увільнити нас од рабства та зневаги і поновити на найвищому ступені свободи та самодержавство. Відомо ж бо, що колись були ми те, що тепер московці: уряд, первинність і сама назва Русь од нас до них перейшло. Але ми тепер у них – яко притча во язиціях! Договори сії з Швецією не суть нові і перші ще з нею, але потверджують вони і поновлюють попередні договори та союзи, од предків наших з Королями Шведськими укладені. Бо відомо, що дід і батько нинішнього Короля Шведського, мавши важливі послуги од військ наших у війні їх з Лівонцями, Германцями та Данією, гарантували країну нашу і часто за нею обставали супроти Поляків, а тому й од Гетьмана Хмельницького, по злуці вже з Росією, вислано сильний корпус Козацький з Наказним Гетьманом Адамовичем на підмогу Королеві Шведському Густавові, і допомагав він йому під час здобування столиць Польських – Варшави й Кракова. І так, нинішні договори наші з Швецією суть тільки продовження колишніх, в усіх народах уживаних. Та й що ж то за народ, коли за свою користь не дбає і очевидній небезпеці не запобігає? Такий народ неключимістю своєю подобиться воістину нетямущим тваринам, од усіх народів зневажаним». Опісля вислуховування Гетьманської промови і по перечитанню по всіх постах і зібраннях військових прокламації його, вирішили декотрі, яко на благо єсть, а декотрі – ні, а лестить народам! І так сперечаючись із собою декілька днів, погодилися в одному лише тому, що потрібна зміна їхнього стану і нестерпна є зневага у землі своїй од народу, нічим од них не кращого, але нахабного й готового на всякі кривди, грабунки та дошкульні дорікання; але чим тому пособити і за що взятися, того придумати не могли…

З Білорусі вислано було Меншикова з корпусом його і Козаками на Малоросію, щоб попередив він армію Короля Шведського і знищив резиденцію Гетьманську, місто Батурин, як сховище великих запасів і арсеналів національних. Він поспішив туди в останніх числах Жовтня і, знаючи, як багато значило здобути теє місто якнайскорше і уникнути тривалої формальної облоги, прийняв одважний намір узяти його приступом і тому повів відразу війська свої на міські укріплення. Війська Мазепині, що стояли залогою в місті, звані Сердюками і створені з вольниці, а більше з українських Поляків та Волохів, знавши також, чого їм сподіватися треба од військ Царських, боронили місто та його укріплення зі взірцевою хоробрістю та одвагою.

Приступи відбивано кілька разів од міських валів, рови міські наповнялися трупами забитих з обох сторін, але битва ще тривала повсюди довкола міста. Врешті ніч і темрява розвели войовників, і Росіяни відступили од міста і перейшли ріку Сейм для зворотного походу. Але присутній у місті з полком своїм Полковник Прилуцький Ніс… вислав уночі з міста Старшину свого, на прізвище Соломаха, і звелів йому, наздогнавши Меншикова на поході, сказати, щоб він приступив до міста перед світанком і напав на вказане тим Старшиною місце, де розташований був полк Прилуцький, і сам Полковник сидітиме на гарматі, закутий ланцюгами, немовби арештант, а військо його лежатиме ницьма біля валу; і се буде знак, або гасло, щоб милувати тих зрадників під час загального вигублювання мешканців.

Меншиков, звірившись на Полковника та його Старшину, приступив до міста і ввійшов у нього на світанку з усією тихістю і, коли Сердюки з нагоди вчорашньої їхньої вікторії повпивалися і були в глибокому сні, напав він з усім військом на сонних і на тих, що прочунювались, без оборони рубав їх і колов без жодного милосердя, а значніших із них одного з одним перев’язав. Позбувшися таким чином Сердюків, Меншиков ударив на міщан беззбройних, що були в своїх домах і зовсім у задумах Мазепиних участі не брали, вибив усіх їх до ноги, не милуючи ні статі, ні віку, ні самих молочних немовлят. Після того пішло грабування міста військами, а їхні начальники та кати тим часом карали перев’язаних Сердюцьких старшин та цивільних урядників. Звичайна кара для них була живцем чвертувати, колесувати й на палю вбивати, а далі вигадано нові роди тортур, що саму уяву жахали. Та й чи дивна подібна жорстокість у такій людині, як Меншиков? Коли він був пирожником і розносив по Москві пироги, то аж занадто підлещувався до тих людей, що пироги його купували, а як став Князем і полководцем, то вже по-варварськи катував людей, що позоставили йому великі багатства.

Трагедію свою Батуринську завершив він огнем і розтопленою сіркою: усе місто і всі публічні його будівлі, себто церкви та урядові будинки з їх архівами, арсенали і магазини з запасами, з усіх кінців запалено і обернено на попелище. Тіла побитих Християн та немовлят кинуто на вулицях і поза містом «і не бі погребаяй їх!» Меншиков, поспішаючи з відступом і бувши чужий людяності, полишив їх на поталу птицям небесним і звірам земним, а сам, обтяжений незліченними коштовностями та скарбами міськими й національними і забравши з арсеналу 315 гармат, одійшов від міста і, переходячи околиці міські, палив і руйнував усе, що траплялося йому на дорозі, обертаючи житла народні на пустелю. Така сама доля спіткала більшу частину Малоросії. Загони війська Царського, роз’їжджаючи по ній, палили й грабували геть усі оселі без винятку і правом війни, майже нечуваним…

Король Шведський, вступивши до Малоросії, публікував у ній і виставляв у прилюдних місцях прокламацію свого до тутешнього народу такого змісту: «Переслідуючи злобного ворога свого, Царя Московського, що здвигнув на Швецію війну з усіх сторін без жодних причин, а з самої злості своєї та чванливості, я вступаю в землю Козацьку не заради завоювання її або покористування скарбами та пожитками мешканців тутешніх, але єдино задля поновлення прав їхніх і вольностей колишніх, за які й предки мої, Королі Шведські, супроти Польщі завше вступалися і до того зобов’язані були важливими їм заслугами Козацькими та союзними з ними договорами і трактатами. Відомо-бо мені з сусідських чуток і протесту Гетьмана Мазепи, що цар Московський, бувши ворогом непримиренним усім народам на світі і жадаючи підкорити їх собі в неволю, загорнувши і Козаків у неключиме рабство, зневажаючи, відбираючи і касуючи всі ваші права та вольності, урочистими з вами договорами й трактатами затверджені, забув при тому і безсоромно зневажив саму вдячність, усіма народами за святість шановану, якою зобов’язана вам, Козакам, і народові Руському Московія, зведена міжусобицями своїми, Самозванцями та Поляками до мізерноти і майже небуття, але вами утримана й скріплена. Відомо-бо цілому світові, що народ Руський зі своїми Козаками був спочатку народом самодержавним, себто від самого себе залежним, під правлінням Князів своїх, або Самодержавців, злучався потім з Литвою і Польщею, щоб спротивлятися з ними Татарам, які їх руйнували, але згодом за насильства та лютості Поляків, визволившись од них власного своєю силою і хоробрістю, злучився з Московією добровільно і через саме єдиновірство, і, зробивши її такою, якою вона тепер є, від неї зневажуваний і оздоблюваний нині безсовісно й безсоромно. І так я обіцяюсь і перед цілим світом урочисто присягаюсь честю своєю Королівською після повалення ворога свого поновити землю тую Козацьку, або Руську, в первісному її стані самодержавному і ні від кого в світі не залежному, про що я з Гетьманом вашим Мазепою письмовими актами зобов’язався і ствердив, а гарантувати їх узялися найперші в Європі держави»…

Вступ Шведів у Малоросію зовсім не схожий був на навалу неприятельську, і нічого він в собі ворожого не мав, а переходили вони села обивательські і ниви їхні, як друзі та скромні мандрівники, не займаючи нічиєї власності і не чинячи усіх тих бешкетів, свавільств та всякого роду безчинств, що свої війська звичайно по селах чинять під титулом: «Я – слуга Царський! Я служу Богові і Государеві за весь мир Християнський! Кури і гуси, молодиці й дівки нам належать по праву воїна і по наказу його Благородія!» Шведи, навпаки, нічого в обивателів не вимагали і ґвалтом не брали, але де їх знаходили, купували в них добровільним торгом і за готівку. Кожен швед навчений був од начальників своїх говорити по-руськи такі слова до народу: «Не бійтеся! Ми ваші, а ви наші!» Та, незважаючи на те, народ тутешній подобився тоді диким Американцям або примхливим Азіятам. Він, виходячи із засік своїх та сховищ, дивувався лагідності Шведів, але за те, що вони розмовляли між собою не по-руськи і зовсім не хрестились, уважав їх за нехристів і невірних, а побачивши, що вони їдять у п’ятниці молоко і м’ясо, вирішив, що є вони безбожні бусурмани, і вбивав усюди, де тільки малими партіями і поодинці знайти міг, а іноді забирав їх у полон і припроваджував до Государя, за що давали йому платню, спершу грішми по кілька карбованців, а опісля – по чарці горілки з привітанням: «Спасибо, Хохльонок!»…

Козаків, запідозрених у прихильності їх до Мазепи через те, що вони не з’явилися були на загальні збори для обрання нового Гетьмана, забирано з домів їхніх і віддано на різні кари в містечку Лебедині, що близько міста Охтирки. Карання теє було звичайним Меншикова ремеслом: колесувати, четвертувати і на палю садити, а найлегше, що його вважалося за іграшку, вішати і голови стинати. Провини їхні встановлювано від признання їх самих, і для того надійним засобом було препохвальне тоді таїнство – тортури, догмат яких і донині відомий з такої приповідки Російської: «Батіг – не янгол, душі не вийме, а правду скаже» і які ведено з усією акуратністю і в згоді з Соборним Уложенієм, себто ступенями і за порядком, – канчуками, батогом і шиною, або розпеченим залізом, веденим з тихістю або повільністю по тілах людських, які від того кипіли, шкварились і здималися. Той, хто пройшов одне випробування, переходив до другого, а хто всіх їх не витримував, того вважали з певністю за винного і провадили на страту. Потерпіло таким чином людей, що не перейшли тих проб тортурами, до дев’яти сот. Число се може бути прибільшене, але, судячи з кладовища, відлученого від християнського і відомого під назвою «Гетьманців», треба думати, що зарито їх тут чимало.

І якщо в народі прославляється той великодушністю, хто зневажає страхіття і небезпеку, то вже немає для тих і титулів, хто був знаряддям і учасником Лебединських тиранств та звірячих лютостей, що жахають саму уяву людську. Зостається тепер розмислити й посудити, що, коли, за словами самого Спасителя, в Євангелії списаними, які суть незмінні і непроминальні: «Всяка кров, проливана на землі, доправиться з роду сього», – то яке доправлення належиться за кров народу Руського, пролиту від крові Гетьмана Наливайка до сьогодні, і пролиту великими потоками за те єдине, що прагнув він волі, або ліпшого життя у власній землі своїй і мав про те задуми, всьому людству властиві?…

Мазепиних військ, що зібралися до нього з розпорошених Компанійців і Сердюків, не більше було як одна тисяча; але вони з самим Мазепою повсякчас зоставалися біля обозів своїх і Шведських, уникаючи битися з Росіянами і дотримуючись супроти них найсуворішого нейтралітету, застереженого Мазепою у Короля Шведського і оголошеного в деклараціях його по всій Малоросії. Бо Мазепа, як усім відомо, бувши Християнином, глибоко побожним, що побудував своїм коштом багато монастирів і церков, уважав за смертний гріх проливати кров своїх земляків та одновірців і дотримувався того з рішучою твердістю, не схиляючись на жодні переконування. А тому ніхто не докаже, щоб ті його війська причетні були бодай до одного вбивства, учиненого над Росіянами. Одначе, незважаючи на те, всі полонені, що потрапили з його війська в руки Росіян, зазнавали долі однакової з Лебединськими мерцями, і прикметно, що слово «нейтралітет», як чужомовне, інакше тоді тлумачили від теперішніх понять».

Історія Русів, XVIII ст.

Рекомендуємо почитати по темі:

Анафема, яка була накладена московськими попами на українського гетьмана Івана Мазепу неканонічна

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*