Запорізька Січ у другій половині XVII ст. Іван Сірко

§ 18. Запорізька Січ у другій половині XVII ст. Іван Сірко

У період Руїни Запорізька Січ залишалася фактично незалежним державним утворенням із власною центральною адміністрацією, системою управління території та сильною армією і флотом. Тут концентрувалися тисячі втікачів з розорених українських земель.

Геополітичне становище Запоріжжя суттєво відрізнялося від інших земель України. Поблизу розташовувалися кочовища татар у степу, поряд існувало потужне Кримське ханство та турецькі й татарські фортеці у Криму і Північному Причорномор’ї. Становлення власного автономного господарства Запоріжжя відбувалося поступово. Господарство Січі потребувало постійного припливу населення. Тому забезпечення максимально коротких і безпечних шляхів на Наддніпрянщину було життєвим інтересом Запоріжжя.

Попри всі ці власні проблеми, запорожці лишалися активними учасниками подій на Наддніпрянщині. Запорожці вважали проблеми України своїми проблемами, що й не могло бути інакше, враховуючи, що абсолютна більшість із них була народжена в Україні. Періодично запорожці разом із реєстровими (городовими) козаками брали участь у виборах гетьманів України.

У ХVІІ-ХVIIІ ст. флот запорожців залишався основною бойовою силою Чорного моря. Походи запорожців на турецькі фортеці та Крим, як осередки продажу захопленого в полон українського та іншого християнського населення, залишалися регулярними.

У ці часи постійна військова сила запорожців сягала 12-20 тисяч добірних бійців. Кількість запорожців постійно поповнювалася прибульцями, у той час як чимало козаків поверталися на Гетьманщину або Правобережну Україну. Станом на середину XVIII ст. усе населення Вольностей Війська Запорізького налічувало близько 100 тисяч осіб.

Центром земель Запорізької Січі, що охоплювали території нинішніх Дніпропетровської, Кіровоградської, частин Миколаївської, Херсонської, Запорізької, Харківської, Донецької і Луганської областей, була Січ – потужне місто-фортеця. Кілька разів Січ змінювала місце свого розташування відповідно до військових та політичних потреб. На пізньому етапі існування Запорізької Січі територія земель Війська Запорізького ділилася на райони – паланки, з центрами в паланкових фортецях. Основну частину населення земель Війська Запорізького становили мешканці містечок та сіл, де, на відміну від Січі, дозволялося мешкати й жінкам. Козаки, які з родинами постійно мешкали у власних хуторах у степу поза містом Січчю, називалися гніздюками або сиднями. їх мобілізовували на війну тільки в разі особливої потреби. Як правило, вони забезпечували Військо Запорізьке сплатою натуральних податків, а також несли охоронну службу на заставах.

Січовики воювали проти Туреччини, яка неодноразово погрожувала знищити Січ, а також проти Криму, Москви та Польщі. Запорожців як добірну військову силу часто намагалися залучити на свій бік різні володарі інших держав.

Одним із найбільш відомих запорізьких кошових отаманів другої половини XVII ст. був Іван Сірко (1610-1680 рр.). Сіркові надзвичайно таланило в битвах. Історії відомо не менше 55 його перемог. Одні лише польські дані дають відомості про 3 поразки загонів, на чолі яких був Сірко.

Він з дитинства виявляв незвичайні здібності, а за часів Визвольної війни став одним з українських воєначальників середньої ланки. За переказом, Іван Сірко народився із зубами, чим налякав присутніх. Батько вирішив усіх заспокоїти, заявивши, що Іван «зубами гризтиме ворогів».

Після Переяславської ради Іван Сірко, попри тиск гетьмана Богдана Хмельницького, відмовився присягати московському цареві. Наприкінці 1650-х рр. він був вінницьким полковником, а згодом поїхав на Січ. На початку своєї діяльності на Запоріжжі Сірко виступав то в союзі з Москвою, то з Польщею, але незмінно супротивником турків і татар.

Його запекла боротьба з Туреччиною й Кримом була спричинена бідами співвітчизників, викликаними вторгненнями та переходами армій цих держав через Україну.

Поява на Січі в 1654 році полковника Івана Сірка, який не сприйняв політики Б. Хмельницького щодо союзу з московським царем, значно активізувала бойову діяльність козацького флоту. У 1655 р. флотилія Івана Сірка брала приступом Азов і Очаків. Щоб зірвати похід орди в Україну навесні 1655 р., за завданням Богдана Хмельницького Іван Сірко організував похід в Чорне і Азовське моря, атакував Керченський і Таманський півострови і майже на два місяці закрив для турецького флоту Керченську протоку. Навесні 1660 р. Сірко здійснив успішний похід на Очаків. Одночасно з цим інший загін запорожців завдав удару по кримській фортеці Іслам-Кермен (поблизу сучасного м. Каховки на Херсонщині).

Іван Сірко-Історія в школі

Іван Сірко (пол. Iwan Sierko, 1605 (1610) — 1680) — подільський шляхтич, козацький ватажок, кальницький полковник, легендарний кошовий отаман Запорозької Січі й усього Війська Запорозького Низового. Здобув перемогу в 65 боях. Герой багатьох українських пісень і казок.

У 1663 році кошовий Сірко провів рейд до Дунаю, розгромив турецьку ескадру під Очаковом. У 1664 р. Сірко зробив два вдалих походи на Крим, здобув Перекоп та кілька інших населених пунктів, визволивши багатьох невільників-християн. У 1665 р. він розгромив турецьку ескадру з десантом у гирлі Дніпра. В окремі моменти діяльність Сірка підривала зусилля щодо здобуття незалежності Української держави. Зокрема, у серпні 1659 р. Сірко самочинно вийшов із Січі на Побужжя й учинив наскок на турецьку фортецю Акерман (нині м. Білгород-Дністровський на Одещині) та ногайських улусів, чим змусив татарських союзників гетьмана Івана Виговського повернутися додому.

Сірко був першим козацьким ватажком, який залучив до спільної боротьби проти Османської імперії калмиків – народ монгольського походження, який у середині XVII ст. прикочував із глибин Євразії на Північний Кавказ. Калмики, відомі своєю войовничістю, високо цінували талант Івана Сірка як полководця, та заявляли, що хочуть брати участь лише в тих походах, які очолює Сірко.

Іван Сірко розгромив війська одного з найкращих за всю історію Польщі полководців – Стефана Чарнецького, відомого, крім іншого, й надзвичайною жорстокістю в придушенні національно-визвольної боротьби українського народу.

Сірко спочатку підтримував гетьмана Івана Брюховецького як ставленика голоти, але після зради ним українських інтересів у переговорах з Москвою відмовив йому в підтримці. Проте коли у 1668 р. Брюховецький приєднався до повстання проти Андрусівського миру, який розшматував Україну, Сірко у відповідь на його універсали із закликом виганяти московських воєвод організував антимосковське повстання на Слобожанщині. Загін Сірка оволодів більшою частиною Слобожанщини, крім Харкова та кількох незначних міст. Після цього козацький отаман рушив із військами до Дніпра, розгромивши під Охтиркою й Полтавою московські війська. Сірко підтримував Петра Дорошенка в намірах відновити єдність України і з наказу гетьмана рушив походом на Крим. У 1668 р. Сірко здійснив ще два походи на Крим. Під час одного з них козацький отаман дійшов до Кафи (Феодосії) – найбільшого турецького порту в Північному Причорномор’ї, а інший загін запорожців – до Арабата – татарської фортеці на півдні Арабатської стрілки. Проте Сірко не сприйняв союзу Дорошенка з Туреччиною.

Невдовзі після укладення союзу Дорошенка з султаном Мехмедом IV Сірко здійснив успішний похід на турецьку фортецю Очаків, спалив місто і взяв велику здобич.

У 1672 р. московити й окремі козацькі полковники підступно схопили гетьмана Лівобережної України Дем’яна Многогрішного й заслали до Сибіру. Сірко вирішив добиватися гетьманської булави, сподіваючись на широку підтримку лівобережних полків. Його підтримувало Запоріжжя. Сірка добре пам’ятали й на Слобожанщині, де тоді жила його родина. Талановитий козацький отаман цілком був здатен об’єднати під одноосібною гетьманською владою всю Україну. Якраз цього й не хотіла Московія. їй потрібен був слухняний васал, не здатний очолити повстання в Україні. Сірка спочатку запросили до Курська під гарантії безпеки «на зустріч», а по дорозі закували в кайдани. Московський цар Олексій Михайлович звелів привезти арештанта до Москви, бо стало відомо, що «генеральна старшина й усе Військо Запорозьке та голота прагнуть обрати на гетьмана Івана Сірка». Невдовзі Сірка було вислано в Сибір до Тобольська.

Однак у 1672 р. турки вперше за півстоліття після Хотинської війни почали похід у Східну Європу. Вони здобули Кам’янець-Подільський, оволоділи значною частиною Правобережжя й змусили Польщу підписати невигідний мир. Це викликало тривогу й занепокоєння кількох європейських держав, які почали поспіхом формувати антитурецьку коаліцію. Польський король почав наполегливо домагатися, щоб цар звільнив відомого своїми звитягами кошового отамана із заслання.

Завдяки цьому Іван Сірко не залишився в Сибіру навіки, як тисячі інших засланців, а був звільнений і дістав змогу повернутися на Батьківщину. Згодом Сірко підтримував самозванця на московський престол Симеона Олексійовича. Сам самозванець стверджував, що разом із ним Сірко збирався йти походом на Москву.

Після повернення із заслання Сірко відновив союз з гетьманом Правобережної України Петром Дорошенком та намагався залучити до нього й гетьмана Самойловича.

У 1675 р. турецькі війська атакою відбірних військ уночі спробували захопити Січ, де на той час перебував Сірко. Вулиці й провулки Січі були запруджені нападниками, по яких із куренів відкрили вогонь запорожці. Унаслідок нічного бою з 15 тисяч яничарів урятувалося від 1,5 до 3 тисяч, а втрати козаків не перевищили 50 чоловік.

У серпні 1675 р. І. Сірко зі своїм військом таємно форсував Сиваш і зненацька вдарив по Криму, захопивши найважливіші міста ханства, включно з Гезлевом і Бахчисараєм. Хан разом зі своїм двором мусив рятуватися втечею в гори. Під час повернення з Криму татари спробували зупинити козаків біля Перекопа, але були розбиті.

Під час Чигиринських походів Сірко спустився з козаками в пониззя Дніпра і знищив кілька турецьких галер. Дії запорожців стали однією з причин того, що Османська імперія полишила думку про значні завоювання на території України.

У 1678 р. флотилія І. Сірка в Дніпровському лимані розгромила турецьку ескадру із 40 великих галер. У 1679 р. козацький десант розгромив турецькі фортеці Очаків, Іслам-Кермен і Кизи-Кермен. Протягом майже всього життя Сірко виявив себе як видатний організатор боротьби проти турецько-татарської навали. Коли загрозу цієї навали було усунуто зусиллями європейських держав та запорожців, Сірко відійшов від ідеї жорсткого протистояння Січі з Туреччиною і татарами. Останні роки свого життя Сірко укладав перемир’я з султаном і ханом та дедалі частіше вів мову про мирне співіснування з Туреччиною і Кримським ханством. У цей час основною силою, яка претендує на українські землі та вольності Війська Запорізького, стає Московія. Сіркові приписують слова: «Хто сяде поряд зі мною, той ще брат, а хто вище мене – той проклят».

За діяльністю І. Сірка уважно стежили іноземні уряди, про нього розповідали газети західноєвропейських держав, а сам він листувався й був особисто знайомий з королями, царями, гетьманами, ханами, воєначальниками різних країн. Автор польської «Віршованої хроніки», створеної у 80-х рр. XVII ст., дивувався: чому простий козак з немилозвучним прізвищем має славу знаменитих мальтійських лицарів, що героїчно протидіяли турецькій навалі, чому такої слави не здобув якийсь король або князь? Автор вважав Сірка виконавцем Божого провидіння. Навіть його прізвище, котрим звичайно називають собак, автор розшифрував як дане Богом: Сірко, за його словами, був поставлений Богом як «пес на сторожі християнських овечок», щоб «видирати їх з вовчої пащеки бусурманів».

У 1709 р. московські війська штурмом здобули Чортомлицьку Січ і, розлючені запеклим опором запорожців, почали нищити не лише живих, а й козацькі могили. Було сплюндровано козацьке кладовище, зокрема й могилу Івана Сірка. Її було відновлено лише через 25 років, після повернення запорожців з Олешківської Січі.

Мовою першоджерел:

«Сірко чоловік дуже тихий, поступливий, лицарський і, здається, дуже зичливий, має велику довіру в козацькому війську».

З листа Великого коронного гетьмана, майбутнього короля Речі Посполитої Яна Собеського від 1671 р.

«Татарські Орди, що воюють з усіма народами звичайно то як найманці, то з участю в здобичі, прибували часто в сьому ремеслі до претендентів на Гетьманство Малоросійське і до Поляків, які їх наймали, і переходили щоразу при таких нагодах землі Запорозькі та їхні улуси з неминучими кривдами й шкодами Козакам. Кошовий їхній Отаман Сірко, хоч який був добрий і згідливий сусід, який знав попускати й поважати потреби людей військових, та коли року 1673-го Татари, переходячи землі Запорожців на повороті з Кам’янця-Подільського, захопили чимало кінських і скотських табунів Запорозьких і декількох їхніх хлопчиків, що їх вони завше набирають у Малоросії з рідні своєї для наслідства, то Кошовий не уважив вчинку того за жарт чи забавку, а рішився відплатити Татарам за те з лихвою і для того почав їх карати по черзі.

Вирушивши з військом своїм на Білгородщину і понищивши аули Татарські вогнем і мечем аж до Білгорода, здобув теє місто приступом, пограбував його і спалив дотла. Потім, зібравши в пристанях морських Білгородській і Хаджибейській достатнє число кораблів, поплив ними з піхотою на Крим, а кінноті звелів іти туди суходолом. Приставши до берегів Карасубазару, побрав і зруйнував він усі приморські міста, що не знали досі про такі відвідини і, значить, були без оборони, а опісля, перейшовши увесь Крим до міста Ора, або Перекопу, з’єднався там із своєю кіннотою і руйнував далі Татар по селищах їхніх. І таким чином помстившись на Татарах за кривди свої сторицею, вернувся на Січ з незліченними користьми.

Сірко сей був в роді своєму людиною незвичайною і єдиною. Він з малочисельним військом своїм завше щасливо воював і був переможцем, не зводячи, однак, ні з ким неправедної війни. Баталії у нього вважалися за іграшку, і жодної з них він не програв. Татари Кримські й Білгородські, тії страховища і бич усім народам, були у Сірка полохливими оленями та зайцями. Він декілька разів проходив наскрізь їхні оселі та укріплення, декілька разів заганяв усіх Татар аж у Кефські гори, де й самі Хани їхні не раз крилися по ущелинах та чагарниках гірських. Татари вважали Сірка за великого чарівника і звичайно титулували його Руським шайтаном, але в суперечних між собою справах щоразу віддавалися на його суд, мовляв: «Як Сірко скаже, так тому й бути». При великих своїх користях і здобичах не був він анітрохи зажерливий і корисливий, але все те йшло на інших і навіть на його ворогів. Одна Татарка того аулу, звідкіль відігнали були Запорожці худобу, з’явившись до Сірка з малими дітьми, скаржилася йому, що в неї забрано висуджену нею корову, яка у неї одна й була, і «чим же мені годувати дітей?» Сірко зараз завернув увесь табун скотський того аулу і наказав аулові, коли забракне татарчиній корові молока, щоб вони всією громадою дітей її од своїх корів молоком годували, а на одяг їхній дав матері декілька штук з наказом, щоб вони, як виростуть, не воювали з Русаками.

Словом кажучи, Сірко був людиною дивовижною і рідкісних прикмет хоробрості, заповзятливості та всіх військових успіхів; і при достатньому числі війська легко міг зробитися Тамерланом або Чингісханом, себто великим завойовником».

Історія Русів, XVIII ст.

«Страшний був орді, бо був досвідчений у військових справах і відважний кавалер, перевищуючи цим Дорошенка. А в Криму його ім’я наганяло такий пострах, що орда щодень пильнувала й була готова до бою, ніби Сірко вже напав. Навіть дітей татарських, коли вони плакали і не могли заспокоїтись, лякали Сірком, кажучи «Сірко йде», і діти замовкали, не плачучи більше. Сірко був гожий чоловік, вояцької натури й не боявся ані сльоти, ані морозу, ані сонячної спеки. Він був чуйний, обережний, терпляче зносив голод, був рішучий у воєнних небезпеках і, що найбільша рідкість серед козаків – завжди тверезий. Влітку він перебував на порогах, а взимку – на українському прикордонні. Він не любив марнувати час або упадати коло жіноцтва, раз у раз бився з татарами, проти яких мав природну й невблаганну ненависть. На обличчі він мав природний знак, ніби шмат пурпуру».

Веспасіан Каховський, «Польські хроніки від смерті Владислава IV», кінець XVII ст.

«Коли Сірко був кошовим, то від нього не було жодного добра для великого государя. А сказати йому про це ніхто не смів, тому що всі, чи внаслідок волі Божої, чи внаслідок хитрощів якихось, дуже його боялися. Що він намислить, бувало, те й зробить. А якби хто не хотів йому коритися, того б негайно убили, бо у нас всякому вольность. Коли б Сірко на кого скоса глянув, тому без будь-яких розслідувань негайно смерть була б. Сірко не бажав добра великому государеві, тому що, по-перше, був на засланні в Сибіру, а по-друге, через гетьмана Самойловича, від якого Сірку, його дружині та дітям багато неприємностей та образ було і який одібрав у Запорожжя маєтності та промисли і не присилав запасів».

З таємного повідомлення московського шпигуна Биховця, 1680 р.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*