Українсько-московська війна 1658-1659 рр. і Гадяцький договір

§ 15. Українсько-московська війна 1658-1659 рр. і Гадяцький договір

Відчуваючи наближення смерті, Богдан Хмельницький скликав старшинську раду, яка вирішила передати гетьманську булаву його синові – 16-річному Юрасеві Хмельницькому (гетьман України в 1657 р., 1659-63 рр.), (гетьман Правобережної України у 1677-81 рр.; 1685 р.). Юрась Хмельницький був єдиний із синів гетьмана, який на той час залишився живий.

Оскільки Юрась ще не закінчив навчання в колегії, він, за порадою старшини, тимчасово склав владу. У жовтні 1657 р. Генеральна Військова Рада, що проходила у м. Корсуні, проголосила гетьманом генерального писаря Івана Виговського (1657-59 рр.).

Іван Виговський-Історія в школі

Іван Виговський (бл.1608 — 27 березня 1664) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави у Наддніпрянській Україні (1657-1659)[1], Великий князь Руський (1658—1659).

Виговський походив з українського шляхетського роду з Овруцького повіту на Київщині. Він здобув освіту в Києво-Могилянській академії, брав участь у діяльності Луцького православного братства. Під час Жовтоводівської битви 1648 р. Виговський, як і інший реєстровий козак М. Кричевський, служачи в польському війську, потрапив у татарський полон і був викуплений Богданом Хмельницьким. У 1648 р. Виговського було призначено на ключову посаду генерального писаря в козацькій адміністрації. На цій посаді він залишався до самої смерті Богдана Хмельницького. Виговський був посвячений у всі дипломатичні тонкощі політики Богдана Хмельницького, виконував найважливіші доручення гетьмана й став одним із найближчих його дорадників.

Виговський продовжив політику Б. Хмельницького, спрямовану на досягнення повної державної незалежності України. У жовтні 1657 р. Виговський уклав українсько-шведський договір, умови якого були вироблені ще за участю Богдана Хмельницького. Також гетьман відновив союз з Кримським ханством, що був розірваний з мохменту укладання українсько-московського союзу.

Активна зовнішня політика Виговського, спрямована на зміцнення міжнародного авторитету України, викликала занепокоєння московського уряду. Намагаючись посилити свій вплив в Україні, царський уряд почав формувати за допомогою підкупу та своїх агентів антигетьманську опозицію. Внутрішня політика Виговського, зорієнтована на посилення ролі козацької старшини, а також підбурювання селян і запорожців царськими агентами, яких з грішми надсилали в Україну з Москви, спричинили виступ проти гетьмана частини козаків і селян. Цей виступ очолив полтавський полковник М. Пушкар і запорізький кошовий Я. Барабаш.

У травні-червні 1658 р. за наказом Виговського українські урядові війська ліквідували заколот Пушкаря і Барабаша. Російський воєвода Г. Ромодановський відправив Я. Барабаша під охороною в розташування московських військ, але українські урядові війська перехопили його й стратили як зрадника. Після того царський уряд спровокував повстання голоти. Тяжкі соціальні умови за часів Визвольної війни викликали зростання чисельності декласованих елементів, яких називали «дейнеками» за те, що вони часто ходили з дрюками (дейнеками), не маючи грошей на звичайну зброю. Дейнеки організовували цілі загони, не підконтрольні ані уряду, ані полковникам і сотникам на місцях, ані Запорізькій Січі. Дейнеки часто розорювали не лише польську шляхту, але й своїх співвітчизників. їхні загони були досить боєздатними. В одній із сутичок українські урядові війська розбили дейнеків лише після того, як ті напилися горілки та втратили пильність в охороні свого табору.

Постійна загроза агресії з боку Московії та підтримка нею антигетьманської опозиції змусили Виговського до союзу з Річчю Посполитою.

Метою гетьмана Виговського було підняття України у відносинах з Польщею та Литвою до рівноправного з ними Великого князівства Руського, під формальною зверхністю польського короля. Таким чином, Виговський і назвою держави, і її статусом мав намір поставити Україну нарівні з іншими державами та досягти її повної незалежності. 6 вересня 1658 р. після довгих переговорів між Україною і Польщею у м. Гадячі (нині Полтавщина) було укладено Гадяцький договір. Від кожного полку в Україні на раді в Гадячі були присутні спеціально визначені представники, які узгоджували пункти договору, кожний з яких підписували. Автором угоди з українського боку був талановитий український дипломат Юрій Немирич.

За умовами Галицького договору Україна як незалежна держава під назвою Велике Князівство Руське входила на рівних правах з Польщею і Литвою до складу федерального державного утворення – Речі Посполитої, номінально об’єднаної спільним монархом. Це було блискуче досягнення української дипломатії – саме та мета, якої довгими битвами добивався у відносинах з Польщею гетьман Богдан Хмельницький. Територія Великого князівства Руського співпадала з територією української держави, визнаною Зборівським договором 1649 р., хоча уряд Виговського постійно клопотав про приєднання Галичини й Волині, аби етнічні кордони збігалися з політичними. Вища законодавча влада належала національним зборам депутатів, які обиралися від усіх земель князівства. Виконавчу владу здійснював гетьман, який обирався довічно й затверджувався королем. Вибір кандидатів на гетьмана мали здійснювати спільно всі стани українського суспільства – козацтво, шляхта і духовенство. Все діловодство повинно було вестися українською мовою. Передбачалося створити монетний двір для карбування власної монети. Українська армія мала складатися з 30 тисяч козаків і 10 тисяч найманого війська. Польським військам заборонялося перебувати на території князівства. У випадку воєнних дій в Україні польські війська, які діяли спільно з українськими на території Великого князівства Руського, переходили під командування гетьмана. Гарантувалися права та привілеї козацтва. На подання гетьмана щороку сто козаків з кожного полку мали прийматися до шляхетського стану. Православні віруючі зрівнювались у правах з католиками. Греко-католицька церква не могла поширюватися на нові території. У спільному сенаті Речі Посполитої отримував право засідати православний Київський митрополит і п’ять православних єпископів. Києво-Могилянська академія отримувала такі ж права, як і відомий на всю Європу Краківський університет у Польщі. Другу академію або університет мали заснувати в іншому місті України. Планувалося відкрити гімназії, колегії та друкарні, «скільки буде потрібно». У ході переговорів українські делегати домагалися, щоб до складу Великого князівства Руського були включені усі західноукраїнські землі. Проте в цьому питанні польська сторона виявляла непоступливість, чим викликала незадоволення частини козаків, настроєних проти польської влади.

Ще до укладення договору Гадяцького договору 1658 р. московські війська почали концентруватися на кордонах України. Московські воєводи приймали зрадників та перебіжчиків та заохочували їх на повстання проти законної влади України.

Невдовзі Московія розпочала відкриту агресію. Навесні 1659 р. московська армія під командуванням князя Трубецького, чисельністю, за різними даними, від 100 до 150 тисяч вояків, розпочала окупацію Лівобережної України, руйнуючи й грабуючи все на своєму шляху. Біля м. Конотопа (нині Сумщина) московське військо було затримане козаками Ніжинського й Чернігівського полків. Козаки, загальною чисельністю 4 тисяч бійців, зачинилися в місті. Козаки разом із міщанами під командуванням ніжинського полковника Григорія Гуляницького протягом двох місяців відбивали безперестанні штурми супротивника. Під час штурмів московити втратили близько 10 тисяч убитими, але здобути місто так і не змогли. Героїчна оборона Конотопа скувала основні сили ворога й дала змогу гетьманові І. Виговському зібрати війська й підготуватися до генерального бою. На підмогу козакам прийшло до 30 тисяч кримських татар та незначні загони поляків. У червні 1659 р., зібравши всі наявні сили, Виговський вирушив назустріч загарбникам з метою визволити Конотоп від облоги та знищити вороже військо.

28-29 червня на р. Соснівці поблизу Конотопа відбулася вирішальна Конотопська битва. Перед битвою загін під проводом брата Григорія Гуляницького Степана зайшов у тил московських військ, зруйнував міст через Соснівку, і, загативши вночі річку, затопив низину навколо неї. Тим часом основна армія Виговського вдала, що відступає, чим заманила 30-тисячний загін московитів у пастку. Тяжка московська кіннота та артилерія загрузли у вогкому ґрунті біля ріки. У ході битви московити втратили близько 30 тисяч убитими і 5 тисяч полоненими (серед останніх було кілька бояр, зокрема командувачі Пожарський та Львов). Ще кілька тисяч московитів було вбито під час триденного переслідування решток московської армії.

Однак гетьман Виговський не зміг скористатися перемогою. Проти його політики виступила старшинська опозиція, за таємної фінансової підтримки московського уряду та після щедрих обіцянок високих посад. Підбурювані старшиною, кілька козацьких полків на Сіверщині підняли заколот проти гетьманської влади. Скориставшись новим протигетьманським виступом, підсилені підкріпленням московські війська знову розпочали наступ на Лівобережжя.

За цих умов, щоб заспокоїти країну, Іван Виговський у жовтні 1659 р. зрікся гетьманства та передав владу Юрасеві Хмельницькому.

Невдовзі Ю. Хмельницький необачно поїхав на запрошення московського воєводи до московського війська й фактично на два тижні потрапив під арешт, у той час як від нього вимагали підпису під новою українсько-московською угодою. Під тиском завербованих Москвою інтриганів, перебуваючи в оточенні 40-тисячного московського війська, Юрась Хмельницький підписав підсунуті йому Переяславські статті 1659 р., які суттєво обмежували державні права України. В основу нової угоди було покладено сфальсифікований московською стороною текст Березневих статей 1654 р. Схвалення цих статей відбулося на нелегітимній Генеральній Військовій Раді, на якій були відсутні всі правобережні полковники.

За новими статтями гетьман України не мав права проводити самостійну зовнішню політику (укладати міжнародні договори, приймати іноземних послів тощо). Гетьману з Військом Запорізьким не дозволялося вступати у війну або надсилати козацькі полки на допомогу сусіднім державам. Українські залоги повинні були вийти з Білорусії. Козацька рада не могла (без згоди царського уряду) переобрати гетьмана. Гетьман без Козацької ради не міг призначати і звільняти полковників та генеральну старшину. Київський митрополит мусив визнати зверхність московського патріарха, а новообраному митрополиту заборонялося приймати посвяту від константинопольського патріарха. Для посилення контролю за діяльністю гетьманського уряду в Україні значно збільшився контингент царських військ. Крім Києва, московські гарнізони з воєводами розташовувались у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані. Переяславські статті 1659 р. викликали величезне обурення серед широких верств українського суспільства. Вже восени 1660 р. Ю. Хмельницький розірвав воєнно-політичний союз з московським царем і уклав новий договір з Річчю Посполитою.

У 1660 р. розпочалась нова війна між Польщею і Московією за українські землі, в якій на боці Москви взяли участь і українські війська на чолі з Юрієм Хмельницьким. Юрій Хмельницький, військо якого стояло окремим табором, спочатку був обложений поляками. Однак гетьман і козаки були обурені зневажливою поведінкою московських воєвод щодо України та особисто щодо них і гетьмана.

Воєнна кампанія московських військ під командуванням боярина В. Шереметьєва на Волині завершилася нищівною поразкою московських військ під містечком Чуднів (нині на Житомирщині). Сам московський воєвода потрапив у полон до кримських татар. 21 рік цар відмовлявся викуповувати його з полону, посилаючись на дорогу ціну, якої вимагали татари, аж поки потрібну суму не зібрали родичі боярина.

У жовтні 1660 р. Юрій Хмельницький уклав Слободищенський трактат з Польщею, за яким в цілому відновлювалася дія Гадяцького договору.

Козацька рада у м. Корсуні схвалила Слободищенський трактат, але лівобережні полки на чолі з Я. Сомком і В. Золотаренком не погодилися з умовами договору й висловились за збереження союзницьких відносин із Москвою. Проти політики Юрія Хмельницького виступили підбурювані Москвою полковники трьох лівобережних полків. Це започаткувало поділ Гетьманської держави на Правобережну і Лівобережну частини.

У 1661-1662 рр. Юрій Хмельницький організував кілька походів на Лівобережжя, однак вони завершилися невдачею. Після обрання навесні 1662 р. наказним гетьманом Лівобережної України переяславського полковника Якима Сомка почалися міжусобиці серед прибічників двох гетьманів. У січні 1663 р., відчуваючи власну неспроможність опанувати ситуацію в усій Україні, Юрій Хмельницький зрікся булави й постригся у ченці під іменем Гедеона і далі жив у монастирях Києва та Правобережної України.

Гадяцька угода була тріумфом української дипломатії, а Конотопська битва – тріумфом українського війська. Ці події давали можливість встановити повноцінну державність України, про яку мріяв Богдан Хмельницький. Умови Гадяцької угоди були надзвичайно вигідними для України й перевищували все, чого домагалися козаки під час Визвольної війни. Проте Польща запізно пішла на ці поступки. Колесо взаємного насильства й недовіри зайшло надто далеко.

Мовою першоджерел:

«Пушкар спинився в Лубнах і зустрівся там з Хитровим. Після того подався до Лохвиці, яка відтоді стає осередком розрух. Тут діє І. Донець. Указ Ромодановському було дано 22 червня, тобто вже після розгрому Пушкаря. Частину війська наказано було послати в Київ В. Шереметьєву. В інструкціях Ромодановському було побажання роз’єднати Виговського з татарами: послухає – боронити його, ні – боронити Пушкаря. З московськими військами був і Барабаш з 500 козаками. Барабані розсилав на Україну універсали, цікаво, що підписувався під ними гетьманом. Росіяни відправили його до Києва, але Виговський напав на ескорт і захопив Барабаша. Пушкар же відповів на те посланцеві Виговського: «Чи не так хоче Виговський погодити мене з собою, як погодив у Гадячому з братами нашими, кращими за нього товаришами Запорозького війська, постинавши їм голови, але не діжде того!» І зараз-таки, забивши того посланця, гадяцького намісника, в кайдани і скинувши на нього деякі вини, а особливо погром біля Подолок донців, учинений завдяки йому, гадяцькому наміснику, виписав усе те в листі і відіслав його в ув’язнення до калантаєвського воєводи… полтавський полковник Пушкар вдовольнився перемогою над сербами Виговського і почав готуватися до подальшої війни проти Виговського і його прихильників, полковників – миргородського Григорія Лісницького, ніжинського – Гуляницького, лубенського – Павла Шевця, чернігівського – Силичича, прилуцького – Петра Дорошенка та інших. Він зібрав до себе піхотний полк із винників, броварників, пастухів та людських наймитів, назвавши його дейнеками, і цей полк мав у собі мало товариства з добрим християнським сумлінням, та й зброї не мав пригожої до війни, а лише рогатини, коси та киї, зате мав готові до вбивства і грабунків людських маєтків серця…

Цар російський Олексій Михайлович заслав свій указ князеві Ромодановському, щоб, знову зібравши свої війська, рушав на Україну й присмирив прихильників Виговського. Князь Ромодановський стягнув тоді значне військо й, рушивши від Білогорода, прикликав до себе згаданих Пушкаревих дейнеків, які врятувалися від погрому Виговського, – набралося їх знову цілий полк. Він перейшов річку Псьол і вдарив на Миргород, який застав безборонний. Тут він позабирав у тамтешніх жителів усі їхні маєтки і зволив потягти до Лубен. Лубенський полковник Павло Швець з усіма лубенцями, тим більше бувши прихильниками Виговського, забрали що могли зі свого добра й пішли геть із Лубен, розсипавшись світ за очі й полишивши в Лубнах самих убогих. Ромодановський притяг до Лубен і, нічого тут не заставши, спалив їх дощенту, за винятком однієї Святотроїцької церкви, і помчався на чиюсь раду до Мгарського Лубенського монастиря. Тут його військо знайшло у винному саду заховані скарби багатьох заможних людей і розграбувало їх поміж себе. Те ж учинено було з монастирською скарбівнею і з усім узагалі монастирем, за винятком однієї тільки Великої церкви, та й то її оборонив та відвернув драпіжне військо від того грабунку сам Ромодановський… Ромодановський же відпочив після воєнного труду, який мав із Гуляницьким, і, дуже обдерши Пирятин та пошкодивши його вогнем, рушив перед самим Михайлом до Барви на Гуляницького…

Згадані нечестиві сини дейнеки… нападали, за дозволом Ромодановського, на українські містечка та села і без жодної поваги й милосердя шарпали, обдирали, й руйнували, не без убивств, людей, і обертали все внівець… Лохвиця, місто Лубенського полку, прийняла під свій захист від Гуляницького та інших прихильників Виговського князя Ромодановського й нового гетьмана Безпалого – це сталося другого грудня. Місто мало, либонь, від них превелике ущемлення і прикрість, однак сподівалося, що йому вже не буде більших тягот від інших військ. Але та надія її, Лохвицго, швидко одурила, коли … в допомогу згаданому князю Ромодановському три князя – Симеон Пожарський, Семен Львов і Федір Федорович Куракін, стольник, з численним великоросійським військом…

Князь Ромодановський рушив 16 квітня зі всіма своїми військами і з гетьманом Безпалим від Лохвиці і, прибувши до Конотопа, обгорнув його найщільнішою облогою. Тут князі бавилися дев’ять тижнів, пускаючись у численні воєнні промисли, кидаючись у штурми на місто не без значної своєї втрати, і, нічого корисного собі не вчинивши, дочекалися там гетьмана Виговського, який, над сподіванки великоросіян, простував з численними козацькими та ординськими військами до Конотопа і вже розгромив, натрапивши під Шаповалівкою, значну партію московського війська. Потім він наблизився до Конотопа, лишив у певному захисті за річкою Соснівкою всіх татар і з ними половину козаків, а сам з другою половиною козаків несподівано вдарив на світанку на російські й козацькі війська, що були при гетьмані Безпалому…

Трубецький і Ромодановський з товариством, побачивши, що військо Виговського, яке напало на них, у десятькрат менше від їхнього великоросійського війська і, справившись після несподіваного нападу та не сподіваючись більше з Виговським війська, а також підступності від нього, виправили зараз же на нього згаданого князя Симеона Пожарського, давши йому під команду кільканадцять тисяч рейтарів та іншого доброго кінного війська. Він тоді, Пожарський, мавши мужнє серце і звіряючись на свою фортуну, яка добре йому послужила під Срібним, вибрався з наданим військом до Конотопа і зараз же, давши поблизу бій Виговському, зломив його не без ущерблення і кріпко став на нього наступати, віддаляючись від Конотопа. Коли ж перегнав Виговського через згадану болотну й грузьку річку Соснівку, яка була від Конотопа з милю чи з півтори, то … наче міцний вихор з пустелі чи сильна злива з темної хмари, так несподівано вибухли із засідки численні козацькі й ординські війська Виговського й ударили міцним і нестерпним пориванням на православних християн і, не давши їм анітрохи справитися, зараз же зусибіч розгромили їх до решти, уславши тамтешнє поле й наповнивши річку Соснівку людськими трупами; нарешті спіймали живцем і самого князя Пожарського».

Літопис Самійла Величка, 1710-ті рр.

«Дивуємося тому не помалу, що ваша милість [наказний гетьман Іван Безпалий], уродився з нами разом вольним народом і скормився заразом в Малій Русі, Вітчизні наший, та проливаючи чималу кров свою за вольность всього Війська Запорізького, тепер самі добровільно в неволю піддаєтеся і з нами, братією своєю, з якими разом хліб їли і проти всякого ворога стояли, війну ведете і на своїх же кровних ближніх наступаєте. Розсудіть, чи є те добро чините? А на милість Божію просимо і нагадуємо, щоб опам’ятались і до нас, всього Війська Запорізького, приступили, щоб душевно і тілесно ворог не тішився, а ми сумлінням нашим зобов’язуємося і на душу беремо, обіцяємося, що волос з голови жодному не спаде, і вічно все, що ви чинили, буде забуто, і по панові гетьманові нашому теж обіцяємо, що не тільки мститися не буде, але і всякому, хто до нас, всього Війська Запорізького, звернувся, ласку особливу покаже».

З листа ніжинського полковника Григорія Гуляницького до наказного гетьмана Івана Безпалого, що діяв в українсько-московській війні на боці Москви, 1659 р.

«Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день [Конотопської битви], і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська. У жалобній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах охопив Москву. Удар був тим важчий, що був несподіваним; та ще після таких блискучих успіхів! Ще нещодавно Долгорукий привів до Москви полоненого гетьмана литовського, нещодавно чулися радісні розмови про торжество Хованського, а зараз Трубецькой, на якого було найбільше надій, «чоловік благоговійний і витончений, у воїнстві щасливий і недругам страшний», погубив таке величезне військо! Після взяття стількох міст, після взяття столиці литовської царське місто затремтіло за власну безпеку: у серпні по государеву указу люди всіх чинів поспішали на земляні роботи для зміцнення Москви. Сам цар з боярами часто був присутній при роботах; навколишні жителі з родинами, пожитками наповнювали Москву, і ходила чутка, що государ від’їжджає за Волгу, за Ярославль».

С. Соловйов, «Історія Росії з найдавніших часів», середина XIX ст.

«Козаки Запорозькі дуже невдоволені були із злучення їх з Росією, а особливо з поводження із їх військами; а подано до того причини, здається, зовсім незначні, хоч подіяли вони сильно на уми народні. Козаки тії, будучи в походах разом із стрільцями та сагайдачниками російськими, терпіли од тих солдатів часті та дошкульні глузування за те, що голять свої голови. Солдати тії, бувши ще тоді в сірячинах та в личаних постолах, неголені і в бородах, себто в усій мужичій образині, були, одначе, про себе незрозуміло високої думки і мали якийсь паскудний звичай давати всім народам презирливі прізвиська, як от: Полячишки, Татаришки і так далі. За тим дивним звичаєм взивали вони Козаків «чубами» та «хохлами», а іноді й «безмозкими хохлами», а ті сердилися за те, аж пінилися, заводили з ними часті сварки та бійки, а врешті нажили непримиренну ворожнечу і дихали до них повсякчасною огидою…

(1660 р.) Боярин Ромодановський, вступаючи з корпусом своїм у Малоросію, гірко потішив народ своєю поміччю, і перша його дія була на місто Конотоп. Він, як зустрічали його од міста з процесіями, помолившись і похрестившись перед ними по-християнськи, пограбував опісля місто і мешканців його по-татарськи… не переставав попускати військові своєму озлоблювати малоросіян, обзиваючи їх то «виговцями», то «хохлами» і чинячи їм насильства та здирства без усякої кари, з чого зродилося в народі надмірне огірчення: кому довіряти долю свою і підлеглість в розумінні протекції…

Гетьман Хмельницький заперечував Бояринові, що у Козаків війни з Поляками давно покінчено миром, затвердженим трактатами, і вони завше шукають союзу, а не війни з Козаками. Нинішня ж з ними війна триває на користь Царя та Царства Московського за утримання завойованого у Поляків Смоленська і частини Білорусії і за спадщину Царську в Польському Королівстві, приобіцяну Поляками і ними з ганьбою для Царя скасовану. Переговори тії докінчилися найбрутальнішою сваркою, і Хмельницького випхали зі ставки Боярської із крайнім безчестям п’яні урядники. Хмельницький, одступивши з військом своїм од табору Шереметєва, послав тоді скаргу до Царя через Старшину Генерального Тредьяковського, і в ній списавши всі тяжкі кривди свої і образливу зневагу від Боярина та урядників, йому спричинені, доповнив при тому, що сама поведінка тих урядників і їхніх підлеглих вояків не має нічого дружнього, або союзного, до нього, Гетьмана, і війська Малоросійського; не має навіть і політичних виглядів, що утримують народ бодай у лицемірній злуці і приятельських стосунках, і все у них робиться наперекір, а поведінка їх і розмови дихають самим лише презирством та знущанням над тутешнім народом.

Обзивання «виговцями» та «хохлами» є звичайними для них титулами й назвиськами. Саму навіть релігію, або віру, народу тутешнього, що була колись взірцем і колискою для всієї Росії, таврують вони, яко обливальщину, що не має хрестів на шиях і складних образків у возах, і, словом сказавши, ледве признають народ сей за створіння Боже. Цар, попереджений бувши од Шереметєва іншими скаргами та доносами на Хмельницького, наказав сьому останньому через посланця свого Тредьяковського, що «всякий жарт або насмішка суть дурниця й бридня, що не варті алтина і не мають правди; а те вже справедливо, що хто приходить незваний, то й одходить непроводжаний; а святе місце не буває пусте…»

Ворог, зблизившись, ударив на армію Шереметєва звідусіль і відрізав її від обозів, захопивши їх цілком, а армію змусив боронитися довкола. Після запеклого нападу і сильної оборони мусила армія тая, зазнавши великих втрат, одступати до містечка Чуднова та його Слободища і укріпитися там між окопів садових та городніх. Ворог, оточивши армію Російську, стиснув її своїми окопами та редутами і тримав у міцній облозі. Шереметєв, очікуючи на допомогу собі від Князя Борятинського, що стояв з корпусом своїм біля міста Києва, сильно боронився від нападів ворожих. А як такої допомоги зовсім не було, то він, тримаючись в облозі понад три тижні і не мавши зовсім провіанту та фуражу, зужив на прохарчування всі верхові коні і зрештою, бачивши, що він і вояки його мусять померти з голоду, віддався з усім військом на волю ворогів. Дільбу і грабунок бранців переведено тоді в спосіб найбільш образливий і варварський.

Сам Шереметєв з частиною урядників і з усіма рядовими вояками дісталися голими на пай Татарам, які погнали їх у Крим для викупу й на продаж; другу частину урядників забрали Поляки, а реєстрові Козацькі полки, що були при Шереметєві, з їх урядниками віддано під владу Хмельницького, котрий кількох їх тут же таки перевішав, а решту привів до присяги на їхню до нього вірність і послух. Ніхто при тому не тішився так, як Хмельницький, бачивши скривдника свого, Шереметєва, як тягли його Татари в неволю, де він пробув двадцять років».

Історія Русів, XVIII ст.

«(1660 р.) Під час гулянки при гарматних та мушкетних громах вивищилося перед Господом його, Шереметове, серце, коли він сказав усій, що гостювала в нього, братії: «Чуєте, чесні отці, що цими, врученими мені від мого государя, військами оберну в попіл усю Польщу, а самого короля приставлю моєму государю у срібних кайданах?» Тодішній братський ректор [Києво-Могилянської колегії] відповів, що треба молитися про те господові Богові, а не покладатися на велику силу. Боярин, однак, відказав, що при такій силі війська можна справитися з ворогом і без Божої помочі… прибув до нього й зупинився непооддаль осібним обозом і гетьман Хмельниченко з кільканадцятьма тисячами доброго козацького війська. А коли Хмельниченко, відкланявшись бояринові, поїхав до свого обозу, боярин, зовсім не остерігаючися, сказав таке на Хмельниченка слово: «Годилося б цьому гетьманеняті ще гуси пасти, а не гетьманувати». Це боярське слово зразу ж донеслося до Хмельниченка і … вельми його вразило».

Літопис Самійла Величка, 1710-ті рр.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*