ТемиУкраїнська Козацька Держава

Роль Москви й Польщі в розподілі України на Лівобережну й Правобережну. Руїна та її наслідки

§ 16. Роль Москви й Польщі в розподілі України на Лівобережну й Правобережну. Руїна та її наслідки

В Україні період з 1663 по 1687 р. (з часу появи правобережних і лівобережних гетьманів до обрання на посаду гетьмана Івана Мазепи) було названо Руїною. Цей час характеризувався глибокою внутрішньо- та зовнішньополітичною кризою.

Після відходу від влади Юрія Хмельницького в Україні постало одночасно п’ять претендентів на гетьманську булаву, кожен разом зі своїми військовими загонами й політичною підтримкою. Гетьманом Правобережної України було проголошено Павла Тетерю (1663-1665 рр.). Одразу після смерті Богдана Хмельницького переяславський полковник Тетеря був одним із імовірних кандидатів на гетьманську булаву (його кандидатуру на гетьманство запропонував сам Б. Хмельницький). Продовжуючи політичну лінію І. Виговського, спираючись на Запорожжя і підтримку Речі Посполитої, Тетеря намагався об’єднати під своєю владою Правобережну і Лівобережну Україну. Прагнучи розвивати союзницькі відносини з Польщею на засадах Гадяцького договору, він домагався підтвердження польським урядом привілеїв козацької старшини, вимагав вирішити церковне питання (відмінити залежність православної ієрархії від римо-католицької, повернути православним церкви, захоплені уніатами), дозволити самостійні дипломатичні відносини з Молдовою і Волощиною, розпочати мирні переговори з Московією тощо. Павло Тетеря вступив у боротьбу з лівобережним гетьманом Якимом Сомком, потім – з його наступником Іваном Брюховецьким, які робили спроби об’єднати всі українські землі під верховенством московського царя. У жовтні 1663 р. П. Тетеря на чолі козацьких військ (близько 24 тисяч вояків) приєднався в Білій Церкві до 20-тисячної армії польського короля Яна II Казимира і 40-тисячних татарських загонів. Союзники планували захопити Лівобережжя та встановити на ньому владу Тетері, а також повернути Польщі Смоленщину. Протягом листопада 1663 р. – січня 1664 р. польсько-українські війська й татарські загони захопили більшу частину Лівобережної України. Однак невдовзі польська армія під тиском московських військ під командуванням Г. Ромодановського та полків гетьмана І. Брюховецького відійшла через Білорусь у Польщу. У липні 1665 р., зневірившись у подальшій боротьбі, Тетеря призначив наказним гетьманом Миколу Ханенка. Становище Тетері було вкрай складним через те, що населення Правобережжя вже не підтримувало ані союзу з Польщею, ані з Москвою, ані з татарами. А війна на всі фронти була вкрай виснажливою, тому доводилося обирати найменше зло.

У 1663 р. гетьманом Лівобережної України став Іван Брюховецький (1663-1668 рр.). Він походив із козацької голоти, а починав свою діяльність у резиденції Богдана Хмельницького. На Січі у 1659 р. Брюховецький був обраний кошовим отаманом. Брюховецький піднявся насамперед завдяки ораторському мистецтву та підтримці голоти, яку він прихилив до себе, висуваючи утопічні соціальні гасла (зменшити податки, обмежити старшинське землеволодіння тощо). Перед тим у 1662 р. на козацькій раді в м. Козельці на Чернігівщині гетьманом було обрано переяславського полковника Я. Сомка, який конкурував з ніжинським полковником В. Золотаренком. У червні 1663 р. на Чорній Раді у м. Ніжині (нині Чернігівщина) Брюховецького за підтримки соціальних низів і під тиском московського війська було обрано гетьманом Лівобережної України, а Сомка і Золотаренка страчено. Спочатку І. Брюховецький проводив відверто промосковську політику. Відразу після обрання гетьманом Брюховецький уклав з Московською державою Батуринські статті 1663 р. Брюховецький став першим з українських гетьманів, який поїхав до Москви. Під час перебування у Москві у вересні-жовтні 1665 р. Брюховецькому було надано титул боярина. Його старшина одружилася на московських бояринях. Усе це свідомо робилося для прив’язки України до Московії. Гетьман, який вийшов із соціальних низів, ладен був взяти собі будь-які іноземні титули, які насправді не вивищували, а принижували його і Україну. Крім того, Брюховецький зажив собі недобру славу тим, що тиранічно ставився до традиційної козацької старшини, зокрема стратив кількох заслужених козаків.

У грудні 1665 р. Брюховецький у Москві підписав Московські статті 1665 р., які значно урізали державні права Гетьманщини, посилили її адміністративну і фінансову залежність від Московського царства. Генеральний писар Захар Шийкевич, який відмовився підписувати статті, був тут же заарештований і відправлений із Москви до Сибіру. Гетьманському уряду заборонялося вступати в дипломатичні зносини з іноземними державами. Обмежувалося право вільного обрання гетьмана, його вибори мали проходити лише з дозволу царя і в присутності московських послів (гетьманські клейноди мали забиратися у війська аж до вступу на посаду нового гетьмана). Збільшувалася кількість московських військ в Україні, причому український уряд зобов’язувався постачати їм безкоштовно харчі. Військові гарнізони розміщувалися тепер, крім головних полкових міст, у Полтаві, Кременчуці, Новгороді-Сіверському, Каневі і навіть на Запоріжжі (у фортеці Кодак). Збирання податків з українського населення (за винятком козаків) покладалося на московських воєвод, і всі збори мали йти у царську казну. Українська церква переходила у підпорядкування московському патріарху. Фактично лише козацький стан зберігав свої автономні права.

Московські статті викликали глибоке обурення серед усіх верств українського суспільства і стали головною причиною антимосковського повстання у Гетьманщині, а згодом і загибелі самого гетьмана Брюховецького. Дуже скоро промосковська політика принесла вкрай тяжкі наслідки для України. Майже у всіх великих українських містах розмістилися московські гарнізони, значно розширилися права царських воєвод, які зосередили у своїх руках низку військових і фінансових функцій (наприклад, збирання податків в царську казну, заготівля хліба для утримання московських військ, грошові збори з українських купців тощо). У 1666 р. було проведено майновий перепис населення Лівобережної України для визначення розмірів оподаткування. Усе це викликало різке незадоволення українського населення московською адміністрацією і гетьманом, який призвів до її появи в Україні.

Незадоволення досягло свого апогею після укладення між Польщею і Московською державою Андрусівського перемир’я 1667 р., за яким Україну було розділено між Московією і Польщею по Дніпру. За Андрусівським мирним договором до Московії відійшла Лівобережна Україна, Сіверська земля з Черніговом і Стародубом, а також Смоленськ. Правобережна Україна і Білорусія з Вітебськом, Полоцьком і Двинськом залишалися в складі Речі Посполитої. Київ на два роки передавався Московській державі. Запорізька Січ визнавалася спільним володінням Польщі і Московії, хоча на практиці й далі лишалася незалежною.

Козаки та українське населення Лівобережжя розглядали Андрусівське перемир’я як зраду з боку Москви. Адже гетьман Богдан Хмельницький вступав у союз із Москвою саме задля допомоги проти Польщі. Московія, уклавши Андрусівське перемир’я з Польщею, яким поділила Україну, вчергове віроломно порушила умови українсько-московського союзу, розпоряджаючись українськими землями так, нібито вони належали їй чи були кимось завойовані, а не увійшли в союз із Москвою з доброї волі.

Передумовами Руїни були відсутність загальнонаціонального лідера, який би міг продовжити справу Богдана Хмельницького після його смерті, глибокий розкол серед української політичної еліти з питань внутрішньої та зовнішньої політики, викликаний її недостатньою державною зрілістю та схильністю до вирішення проблем силою, егоїстичність значної частини козацької старшини, її нездатність поставити державні інтереси вище від вузькокланових та особистих. Проте головною причиною Руїни стало перетворення української території на об’єкт загарбницьких зазіхань Московії, Польщі, Османської імперії та Кримського ханства внаслідок хибного рішення про союз з Москвою, прийнятого Богданом Хмельницьким та деякими його наступниками. Зрештою, це рішення призвело до розподілу України на Правобережну і Лівобережну частини.

Ще однією причиною Руїни стала апеляція українських претендентів на гетьманство до іноземних володарів, як джерела підтвердження своєї легітимності. Це створювало сприятливі умови для доносів, інтриг, кар’єристської боротьби, що руйнувало країну. Іноземні уряди посадами та пільгами заохочували найбільш недостойних представників старшини та різних суспільних відщепенців, готових продавати інтереси своєї країни. Це суттєво деморалізувало українську політику й укинуло Україну в два з половиною десятиліття кривавих міжусобиць, що супроводжувалися агресією численних зовнішніх ворогів.

Залишити відповідь

Back to top button