Переяславська угода та її порушення Москвою. Віленське перемир’я 1656 р. і формування українсько-шведсько-семигородського союзу

§ 14. Переяславська угода та її порушення Москвою. Віленське перемир’я 1656 р. і формування українсько-шведсько-семигородського союзу

Уже з 1649 р. Богдан Хмельницький почав дипломатичну переписну з Москвою. Москва мала спокусу скористатися українсько-польським конфліктом для повернення Смоленська та приєднання частини білоруських земель. Головною метою гетьмана було втягування інших держав у війну проти Польщі на різних фронтах. На початку Визвольної війни Московія, яка неодноразово зазнавала поразки від Польщі (остання – в Смоленській війні 1632-1634 рр.), побоювалася конфлікту з сильним польським військом і не бажала підтримувати Україну. Московський цар Олексій Михайлович уникав підтримки Хмельницького, бо це означало б війну з Річчю Посполитою.

У відповідь на звернення Богдана Хмельницького про готовність України допомогти відібрати Смоленськ у Польщі московський уряд стверджував, що Московія ще не відійшла від попередніх воєн з поляками. Фактично, Москва вела щодо українсько-польського конфлікту ту ж політику, що й Кримське ханство – тобто демонструвала зацікавленість у взаємному виснаженні сторін.

Вимагаючи від Москви вступу у війну, Хмельницький повідомляв цареві, що кримські татари в обмін на воєнну допомогу козакам закликають його йти походом на Московію, однак сам Хмельницький противиться походові проти православних християн.

Проте польські поразки в Україні, виснаження Польщі війною та загроза, що Хмельницький відкинеться від Польщі до Османської імперії, заохотили Москву до нових переговорів з гетьманом, які закінчилися укладенням у січні 1654 р. так званої Переяславської угоди. З метою деталізації угоди гетьманським урядом було розроблено вимоги до царя, що складалися з 23 пунктів, або статей. У результаті переговорів у Москві в березні 1654 р. проект був змінений і скорочений до 11 пунктів.

За Переяславською угодою та укладеними за її наслідками Березневими статтями Україна визнала формальну зверхність московського царя, зберігаючи свою незалежність та самоуправління. Для цілковитого суверенітету України існувало лише два обмеження – хоча податки в Україні збиралися українськими чиновниками, частина їх повинна була відходити Москві. Крім того, Україна зобов’язалася не вести переговорів з Туреччиною і Польщею. В обмін на ці два обмеження Україна отримала вступ Москви у війну проти Польщі. Козаки, у свою чергу, обіцяли Московії військову допомогу для повернення Москві Смоленська та походів у Білорусь.

Договір 1654 р. призвів до утворення військово-політичного союзу України з Московією. Єдиної держави не створювалося. Україна практично повністю зберігала свій суверенітет. Про це добре відомо із заяв і листування тогочасних керівників держав, хоча оригінал договору 1654 р. «пропав» у московських архівах.

Керівник московського посольства Василь Бутурлін, який привіз умови договору, у відповідь на вимоги козаків присягнути від імені царя про невідступне слідування Москви угоді, відмовився це зробити, заявивши, що «слово царя незмінне».

Проте численні українські полки та воєначальники також відмовлялися присягати царю. Зокрема, це полковник Іван Богун та Брацлавський, Кропив’янський, Полтавський, Уманський козацький полки, низка українських міст, а також українське православне духовенство на чолі з Київським митрополитом Сильвестром Косовим (1647-1657 рр.). Так само різко виступив проти союзу із Московією наступник Косова, Київський митрополит Діонісій Балабан (1658-1663 рр.), який разом із більшістю українського духовенства підтримував досягнення повної незалежності України.

Полковник Іван Богун попереджав: «У Московщині панує найогидніше рабство. Там немає і бути не може нічого власного, бо все є власністю царя. Московські бояри титулують себе «рабами царськими». Увесь народ московський є рабом. У Московії продають людей на базарі, як у нас худобу. Приєднатися до такого народу – це гірше, як скочити живим у вогонь».

Така непопулярність союзу з Москвою навіть у тяжких умовах війни була викликана знайомством багатьох українців з безправним життям людей у Московії, яких у той час продавали на базарах, немов худобу. Між тим, основним соціальним завоюванням Хмельниччини якраз і було скасування кріпацтва. Доти в Україні кріпацтво ніколи, навіть за найтяжчих часів польської влади, не передбачало продажу власне людей, а лише встановлювало повинності. Також козацьку старшину й населення відлякувала деспотична політика Московської держави та крайній догматизм московської церкви.

Авторитетний у козацькому середовищі релігійний діяч і проповідник, черкаський протоієрей Федір Гурський сказав у 1654 р. у своїй промові на раді в Переяславі: «Три царі або волхви піднесли були немовляткові Христові дари: золото, ладан і смирну. Золото віщувало царствування, ладан – смерть, смирна – воскресіння Божественного. Так і дари, що їх тепер принесли нашому народові, віщують його долю. Чим покриті ті дари – тим покриється, зодягнеться і наш народ. Дари польські покриті килимом, тож килими матиме й наш козацький народ. Дари турецькі покриті шовковою тканиною, тож у шовкові тканини зодягнеться й наш козацький народ. Дари московські покриті рогожею, тож у рогожу зодягнеться й наш народ».

Попри такий опір, угоду було укладено. Всього на Переяславській раді присягу цареві склали 284 особи, переважно з-поміж козацької старшини та переяславських міщан.

Виконуючи свої договірні зобов’язання, українська армія допомогла Московії швидко завоювати Смоленськ.

Надіславши козацькі війська на допомогу Московії, Україна залишила оголеними для нападу польського війська власні фланги. На Поділлі замки й містечка хоробро відбивалися від наступів поляків, не піддаючися на жодні умови.

Так, у містечку Буші (нині – с. Буша Ямпільського р-ну Вінниччини) в листопаді 1654 р. польські війська під час штурму вбили більшу частину захисників замку. Дружина козацького сотника Зависного Мар’яна, щоб не потрапити в полон, порохом висадила в повітря замок Буші, убила ворогів і загинула сама.

Улітку 1654 р. московське військо й 20 тисяч козаків під проводом полковника Івана Золотаренка повели наступ на Білорусь і зайняли Смоленськ, а в 1655 р., продовжуючи наступ, у липні заволоділи головним містом Литви – Вільном, а також низкою литовських фортець. Майже на половині сучасної території Білорусі встановилося козацьке управління, були утворені козацькі полки за зразками українських. У 1655-57 рр. існував Білоруський полк під владою Війська Запорізького. У 1656 р. Хмельницький прийняв під свій протекторат Слуцьке князівство, а 1657 р. – місто Старий Бихів (нині в Могильовській обл. Білорусі). У 1657 р., на прохання пинської шляхти, гетьман прийняв під свій, своїх наступників і Війська Запорізького протекторат Пінський, Мозирський і Турівський повіти в Білорусі.

Під час білоруського походу між Москвою й Хмельницьким виникла напруга навколо питання – кому мають належати завойовані землі: чи Україні, чи Москві. Хмельницький згоджувався на відхід до Московії Смоленська, проте вимагав, щоб козацькі полки в Білорусі були інтегровані до Війська Запорізького.

Тим часом восени 1654 р. польські війська виступили на Поділля, а в січні 1655 р. облягли Умань. Біля с. Охматова (нині Жашківський р-н Черкащини) відбулася запекла битва українсько-московського війська з поляками і татарами. 70 тисяч козаків та 20 тисяч московитів протистояли 60-тисячному польсько-татарському війську. Кримський хан після союзу України з Москвою перейшов на бік Польщі. Місце, де відбулася битва, в Україні назвали Дрижиполем, оскільки тоді від морозу та вибухів гармат і зіткнення кінноти «дрижала земля». Перед битвою польська армія блокувала в Умані українські загони. В Умані, щоб перетворити вали на крижані гори, полковник Іван Богун наказав залити їх водою. Передовий український полк був оточений в невеликій фортеці Охматів.

У розпал нічної битви двох головних військ 19 січня 1655 р. польські війська вдерлися в табір московитів та захопили всю московську артилерію – 20 гармат. Московити почали здаватися в полон, але невдовзі надійшла допомога козаків. Козаки утворили укріплений табір та запекло оборонялися. У вирішальний момент Іван Богун з козацькими загонами непомітно вийшов з Умані і вдарив у тил полякам. Незабаром українське військо пробилося до Охматова і після впертої битви зняло облогу з українського загону, що перебував у фортеці. Таким чином, кровопролитна битва під Охматовим завершилася без особливих наслідків для сторін.

Навесні 1655 р. українсько-московські війська перейшли в наступ, але змушені були відступити з Галичини через вторгнення в Україну кримських татар.

Скориставшись війною Речі Посполитої з Україною, король Швеції Карл X Густав улітку 1655 р. вступив у війну й захопив північні частини Польщі й Литви. Швеція ще з початку XVII ст. вела династійні суперечки з Польщею за володіння на Балтиці. Великий литовський гетьман Я. Радзивілл підписав угоду про перехід Литви під протекторат Швеції. При наближенні шведських військ московити залишили Вільно та інші міста Литви.

Тим часом Польща пообіцяла московському цареві обрати його на королівський престол. Заради цієї можливості цар знехтував своїми зобов’язаннями перед Україною. У жовтні 1656 р. московський уряд, усупереч домовленостям з Україною, уклав з Польщею Віденське перемир’я, щоб разом з поляками виступити проти Швеції. Таким чином, лише через два з половиною роки після укладення Переяславської угоди Москва її віроломно порушила.

Гетьман намагався втрутитися у переділ сфер впливу, вимагаючи, щоб кордони між Річчю Посполитою та Гетьманщиною були «як за давніх князів руських», тобто включали всі українські землі. Проте на переговори у Вільно гетьманських послів навіть не допустили. Коли Богданові Хмельницькому доповіли про це, він, за свідченням очевидців, болісно скрикнув: «Уже, діти мої, про се не печальтеся! Я знаю, що з тим робити, треба відступати від руки царської величності! А підемо туди, куди звелить Бог – не тільки під християнського государя, а хоч би й під бусурманина». У жовтні 1656 р., ігноруючи протести Москви, Хмельницький вступив у коаліцію зі Швецією (яка в цей час воювала з Московією), а також із Семиграддям і Бранденбургом, метою якої була війна з Річчю Посполитою. Ця коаліція давала гетьману можливість захопити західноукраїнські землі та з’єднати їх з Україною. У січні 1657 р. відбувся з’їзд союзників, де шведські, семигородські й українські посли досягли угоди про початок війни з Польщею. Цим планам протистояла Московія, Польща, Австрія, Крихм, Данія і Голландія.

Незважаючи на це, у січні 1657 р. українсько-семигородське військо (30 тисяч угорців і від 10 до 20 тисяч українців) на чолі з семигородським князем Юрієм II Ракочі та наказним гетьманом і київським полковником Антоном Ждановичем зайняло Галичину, а разом зі шведською армією короля Карла X Густава – і значну частину Польщі, включно з Краковом і Варшавою. Та невдовзі польське військо завдало низку поразок шведам і перейшло в контрнаступ. Ракочі змушений був відступити, а згодом і капітулювати. Український корпус Ждановича пробився на батьківщину.

Союз із Швецією був дуже вигідний для України, оскільки ця країна не претендувала на українські землі та, водночас, була супротивником і Польщі, і Московії. Хмельницький ще на початку Визвольної війни намагався вести переговори зі Швецією, але вони були ускладнені тим, що шлях послів до Швеції йшов через Польщу, Литву та Московію, де їх часто перехоплювали. За Корсунською угодою 1657 р. Швеція визнала Україну незалежною державою. Однак з провалом походу Ракочі й Ждановича на Польщу союз із Швецією тимчасово втратив свою актуальність.

Московський уряд вважав унікальним здобутком для себе українсько-московський союз. Так воно й було, адже територія, розташування, ресурси та населення України мали велетенське значення для могутності будь-якої держави.

Щоб «задобрити» українців, які вбачали в московській церкві чимало відмінностей від традиційного православ’я, у 1654-1656 рр. московський патріарх Никон провів церковну реформу, наблизивши обрядовість і богослужебні книги в Московії до українських і грецьких зразків і, водночас, спричинивши розкол у московській церкві та виникнення «старообрядців».

6 серпня 1657 р. під час підготовки нового походу на Польщу Богдан Хмельницький помер.

Богдан Хмельницький-Історія в школі

Богда́н (Зино́вій-Богда́н) Миха́йлович Хмельни́цький (27 грудня 1595 (6 січня 1596),[1][2] — 27 липня (6 серпня) 1657) — український військовий, політичний та державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, очільник Гетьманщини (1648–1657). Керівник Хмельниччини — повстання проти зловживань коронної шляхти в Україні, котре переросло у загальну, очолену козацтвом, визвольну війну проти Речі Посполитої.

Зі смертю гетьмана закінчилася ціла епоха української історії – час жорстокої, але переможної боротьби за виживання народу.

Під зверхністю й титулом Війська Запорізького та під владою гетьмана об’єдналися всі верстви українського народу на території козацької держави – Гетьманщини. Богдан Хмельницький не лише створив державний апарат і армію, яка неодноразово розбивала найсильніші армії в тогочасній Європі, але виховав цілу генерацію військових керівників – козацької старшини. Ця еліта та її нащадки стали основою державотворення України на наступне століття.

У Визвольній війні українського народу була відроджена повноцінна державність України – через чотири століття після падіння Київської Русі та через 178 років після ліквідації Київського князівства. Визвольна війна насичена прикладами безпрецедентного героїзму. Десятиліття боротьби за Українську державу та національну свободу продемонстрували відвагу й самовідданість українського народу.

У той же час перемоги українського війська не були повною мірою втілені в політичних досягненнях. Український народ витратив величезні зусилля у Визвольній війні, поніс дуже суттєві жертви й одержав серію блискучих перемог над ворогом, однак отримав не зовсім ті результати, на які можна було б очікувати, виходячи з масштабу здобутих перемог.

Міжнародне становище за часів життя Богдана Хмельницького й після його смерті залишалося вкрай несприятливим для України, часто змушуючи її воювати одночасно по всьому периметру кордонів. Крім того, більш повній політичній реалізації воєнних успіхів України завадили суперечки в боротьбі за владу, виниклі після смерті Богдана Хмельницького.

Мовою першоджерел:

«Цар Олексій Михайлович у лютому місяці року 1649-го посилав од себе до Короля Польського Князя Олексія Трубецького і Боярина Пушкіна з вимогою повернути Смоленськ або заплатити за нього сто тисяч рублів грішми. Посланці тії, повертаючись з Варшави від Короля, заїздили за повелінням Царським до Гетьмана Хмельницького і переказали йому, що Король, вислухавши вимоги їхні і взявшись рукою за свою шаблю, сказав, що нею відповідатиме він за Смоленськ і на всі за нього претензії Московські. Поміж тим, за наказом Царським умовляли посли тії Хмельницького, щоб з народом Руським і військом об’єднався у Царство Московське на таких умовах, які вони вважатимуть за доцільне; а Цар готовий, поміж іншим, визнати його, Хмельницького, з нащадками Князем, що над землею тією владарюватиме, і оголосити тоді війну Польщі за Смоленськ і Білорусію. Гетьман у сильних виразах доводив послам царським, що народ, ним керований, є народом вільним і готовий завжди вмерти за свою волю до останньої людини, і характер сей у ньому вроджений і незручний до начальства; а при тому, незважаючи на його зовнішню простоту, є він розсудливим і прозірливим, себто вміє цінувати важливість держав і народів. І тому потрібно Цареві зараз оголосити війну Польщі з двох вельми важливих причин, найбільш політичних: перше, щоб народ Малоросійський дізнався прямо і переконався в щирості до нього народу Московського, що воює на допомогу йому з Поляками; а друге, щоб Малоросіяни, побачивши мужність народу Московського, перемінили судження, які мали про слабість його в часи володіння Поляками Москвою і мало не всім Царством; а без того, хоч би я й погодився на думки Царські, але збоку народу надія буде марною».

Історія Русів, XVIII ст.

«Великі успіхи, здобуті Хмельницьким [у боротьбі] з поляками, були причиною того, що московський князь вважав цих останніх цілком переможеними і поваленими; це спонукало князя шукати причепки до сварки з поляками, сподіваючись, що при поганому стані їх справ він доможеться скасування договору, який московити змушені були скласти з покійним королем Владиславом під

Смоленськом, де польський король обеззброїв усе обложене в цій фортеці військо і примусив його пройти під ярмом. Отже, князь домагався сатисфакції за образу, заподіяну йому деякими польськими магнатами, зокрема князем Вишневецьким і Конєцпольським, які не лише не іменували його повним титулом, але вжили на письмі висловів, образливих для честі московського народу; за це він зажадав, щоб Річ Посполита віддала йому Смоленськ з навколишніми землями та ще й заплатила сто вісімдесят тисяч дукатів».

П’єр Шевальє, «Історія війни козаків проти Польщі», середина XVII ст.

«Вже не було [Буші] кому боронити, билися тільки жінки. Одна, захищаючи доньку, зарізала [польського] офіцера косою. Ніхто не хотів здаватися. Окремі стрибали в крижану воду або кидались у вогонь палаючих будівель. Коли фортецю вже захопили, то в останні хвилини дружина невідомого сотника, не бажаючи бути іграшкою в руках ворога, зайшла у пороховий підвал, за нею побігли офіцери… На руках у неї була малолітня дитина, а в другій руці смолоскип. Після чого пролунав страшенний вибух».

Веспасіан Коховський, «Польські хроніки від смерті Владислава IV», кінець XVII ст.

«Золотаренко [під час облоги козаками й московитами Смоленська в 1655 р.], запримітивши, що міський мур від ріки Дніпра збудовано без земляних насипів, а так, як монастирські мури будуються в надії, що розбивати їх гарматними ядрами з низького місця неможливо, то повелів рити вночі під той мур підкоп, або міну. А як міну тую виготовлено і порохом засипано, то в середніх числах Серпня місяця віддав він наказ війську бути готовому до генерального приступу. Підкоп вибухнув був удосвіта у вівторок, і з допомогою дужого вітру підірвану землю та матеріал з муру понесло і розкидало по місту з великим тріском і грізними ударами, причинивши гарнізонові і міщанам збитку і завдавши великого страху. Тієї самої пори підготовлені війська вдерлися пробоєм до міста і вчинили гарячу стрілянину з мушкетів та польових гармат, які тоді ж були втягнуті до міста.

Війська Польські, які розташовані були порізно при бастіонах та валах міських і які змаліли до половини під час тих вилазок та шарміцелів, почали було збиратися і лаштуватися супроти Козаків, але сії, не даючи їм на те часу, влучали їх своїми пострілами, а особливо списами і вчинили страшне між ними смертовбивство і кровопролиття, від чого тії вдалися до втечі – хто поза місто, а хто в міські житла та церкви. Золотаренко, поклавши милість на місто і будівлі його, не велів їх штурмувати і нищити, але наказав музиці військовій грати на трубах та сурмах, а військові кричати мир і згоду. За сими знаками Поляки і міщани, виходячи на вулиці, кидали від себе зброю і ставали на коліна, цілуючи кожен хреста, зі своїх перстів складеного. І так місто Смоленськ було здобуто силою зброї…

У Листопаді місяці 1655 року [Золотаренко] оточив місто Гомель, приналежне до Малоросії, але відібране недавно Поляками по винищенню в ньому Козацького гарнізону з командиром їхнім Сотником Гомельським Опанасом Зінченком. Облога того міста і спротив у ньому сильного Польського гарнізону були жорстокими і вбивчими. Золотаренко, взявши місто штурмом, приступив до його замку, котрий був начеб півострів, оточений рікою Сож і природними ровами, які робили із замку горб високий і майже неприступний. Облога замку і стрілянина по ньому продовжувалась декілька днів без усякого успіху, а робити штурм його здавалось неможливим або занадто згубним. А тому Золотаренко, вибравши із неминучих зол менше, повелів втягнути на Спаську церкву і дзвіницю мортири і гармати і стріляти з них всередину замку, кидаючи при тому ж і бомби. Така вигадка подіяла з бажаним успіхом. Бомбами запалено в замку будівлю в багатьох місцях, і весь замок наповнився полум’ям, а гасити його було неможливо через гарматні ядра. Поляки задля власного порятунку вирішили зробити вилазку з наміром запалити Спаську дзвіницю і церкву або при невдачі рятуватися втечею. І так, відчинивши вони замкову браму, рушили з неї товстою колоною на місто, а Золотаренко, те запримітивши, дав час витягнути колону подалі й тоді ударив на неї з трьох сторін, і по одному лише пострілі з обох сторін почалася січа шаблями і побивання списами. І це скоро подолало ворога, котрий винищений був майже без остачі, і замок з містом і всією приналежністю дістався переможцям.

Із Гомеля виступив Золотаренко з корпусом до міста Нового Бихова, що належало також до Малоросії, і, оточивши його блокадою, розташованою в околичних селах з причини зимової пори і великої студіні, робив на місто часті із квартир напади самою піхотою. А нарешті під час Польського свята Трьох Крулів, коли Польські війська опісля набоженства займались бенкетуванням, а відлига, що з’явилась, послабила холоднечу, підступив Золотаренко з піхотою вночі під замок Биховський і з допомогою драбин і великих снігів удерся в нього з малим спротивом од ворога; а оволодівши замком, відкрив із нього вогонь з гармат по місту та міських бастіонах. Польські війська, яких вибили із замку і які зібралися в місті, скільки не приступали до замку з наміром його забрати, але щоразу були відбиті Козаками з великими для себе втратами; нарешті вирішили вони покинути місто і пробиратися пішки в Литву або до найближчого до неї міста. Але Козаки, які квартирували по селах, за даним їм завчасно наказом Золотаренка оточили їх в лісах на Мінській дорозі, і вони, після малого спротиву, змушені були здатися в полон…

Заслуги сього Гетьмана [Хмельницького] й направду варті були оплакування всенароднього, і таких людей Провидіння Боже віками тільки породжує в людстві для особливих Його намірів і призначень. Він, мавши незвичайний розум, був вельми добродушний і справедливий, у справах національних – досконалий політик, а на війні – безстрашний і заповзятливий вождь. Хоробрість його дорівнювала байдужості. У звитягах своїх ніколи не чванився, а в невдачах зовсім не журився. Терпеливість його в найтяжчих трудах і подвигах ніяк його не зраджувала. Голод і спрагу, холод і спеку зносив він з досконалим спокоєм. Отчизну свого і народ так любив, що спокоєм своїм, здоров’ям і самим життям завше йому жертвував без найменшого нарікання. Словом сказати, був найліпший у народі верховний начальник, а у війську безприкладний вождь…

Хан, відповідаючи Гетьманові, що він і Татари його ворожнечі до народу Руського і претензій до нього жодних не мають, а має він потребу ділову до самого Гетьмана і уряду Козацького, просив при тому Гетьмана побачитися з ним і освідчитися про все персонально в таборі Татарському. Гетьман, зажадавши від Хана в аманати дванадцять осіб найвизначніших Мурз і зоставивши їх в своєму таборі, вирушив сам зі штатом своїм в табір Татарський, і тамо, опісля перших звичайних компліментів, або привітань, почалися важливі переговори, і Хан гаряче докоряв Гетьманові за злуку його з Московією і віддання себе з народом під протекцію Царя тамтешнього, доказуючи, що «таке поєднання спричинятиме вічну ворожнечу до Козаків і до Московії одо всіх сусідніх держав, поміж котрими Малоросія за становищем своїм є першим і повсякчасним зборищем, або плацом, зручним для нашестя ворожого, їхніх баталій і плюндрувань сього народу.

Війни ж з Московією суть неминучі і безконечні для всіх народів, бо, не дивлячись на те, що вона недавно вийшла з-під влади Татарської єдино через міжусобиці Татарські, яким і нині є данниця, не дивлячись, що в ній всі урядники і народ майже неписьменні і численністю різновірств і химерних мольбищ подобляться поганству, а лютістю перевершують дикунів, не дивлячись, кажу, на невігластво і грубіянство, слід нагадати їх причепливість за самі дрібниці та вигадки, за які вони вели безглузду й довголітню чвару і війни зі Шведами і Поляками, зауваживши у листуванні з ними щось у словах недоречне, за що і між собою вони безперестанно чубляться і тиранствують, знаходячи в книгах своїх і хрестах щось не до ладу і не по праву кожного. Пригадати варто жадобу їхню до властолюбства та домагань, за якими привласнюють вони собі навіть самі царства, імперії Грецьку та Римську, викравши на той кінець Державний герб тих царств, себто орла двоголового, що за спадком начебто Князеві їхньому Володимиру, що був зятем Царя Грецького Константина Мономаха, дістався, хоча той Володимир був насправді Князем Руським Київським, а не Московським, і походив од Скіфів. Пригадаймо, нарешті, нестале правління їхнє царське і винищення самих царів, котрих декілька вони самі злочинно замучили, а одного продали Полякам на убій. А доведено вже, що де немає сталої релігії і добрих звичаїв, там і правління сталого бути не може, і Русаки ваші плазуватимуть поміж Москалями, як вівці поміж вовками»…

Як прибув Гетьман у Чигирин, так застав він там посланця Шведського з листом від Короля тамтешнього Карла Густава, який вимагав від Гетьмана допоміжного війська супроти Польщі та деяких владарів Германців, що воювали тоді зі Шведами за претензії Ливонські, Померанські та Гольштинські. А вимога та виникла у Короля на підставі союзних трактатів, попередніми Гетьманами Малоросійськими від імені всього народу тутешнього зі Швецією укладених під час Польського нахабства та тиранства в час воєн, що з ними точилися; і що хоч в них Швеція силою своєю та грішми Малоросіянам і не допомагала, одначе ж заступництвом Королів своїх та їхніх посланців завше за ними обставала, а Польщі погрожувала диверсіями. Гетьман, виконуючи зобов’язання попередників своїх і народні, беззаперечно відправив до армії Шведської, до Польського міста Кракова, десятитисячний корпус із семи полків реєстрових Козаків та із трьох охочекомонних створений, під командою Полковника Київського Антона Ждановича, проголошеного на той похід за Наказного Гетьмана, а Цареві Олексію Михайловичу сповіщав, що вислання військ Козацьких у поміч Шведам є конечне і корисне, як із огляду на зобов’язання договірні, всім державам спільні, на яких влаштовується народна домовленість і взаємна їхня допомога і зобов’язаність, так і тому, що робиться воно на шкоду спільному недругові.

Король Шведський, користуючись допомогою Козацькою, котра в дуже слушний час до нього підоспіла, заволодів обома столичними містами Польськими, Краковом та Варшавою, маючи біля цього останнього бій з Поляками, що тривав три дні. Подвиги тії нагороджено скарбами Королів та Вельмож, майже незліченними, та іншими великими здобичами, в обох тих столицях віднайденими. А наслідком того було повний розклад і виснаження Польське, що загрожувало тій надії остаточним її занепадом і руйнацією, котра ж тоді була б неминуча, якби сторонні держави, доброзичливі до Польщі, не вчинили супротивних тому дій не стільки для її користі, скільки задля власних інтересів, заздрістю спонукуваних. Король Данський, по згоді з іншими державами проголосивши Швеції несподівану війну, вступив з армією своєю скороспішно на її землю і примусив Короля Шведського, облишивши всі Польські завоювання, поспішити на оборону свого Королівства. Тая війна тривала три роки і скінчилася Оливським миром на користь Короля Шведського, котрий, крім інших успіхів, облягав столичне Данське місто Копенгаген…

В останніх місяцях 1657 року, Фрідерік Вільгельм, Курфюрст Бранденбурзький, котрий давніше був васалом Польським, скориставшись з незвичайної слабості республіки Польської, що виснажилась довголітніми нещасливими війнами, дістав од неї у безпосереднє володіння своє Королівство Прусське, що було під Польською зверхністю, але постановою Велавською за Курфюрстом затверджене, з відступленням і інших дистриктів з містом Ельбінгом, за якими згодом прийняв він титул Короля Прусського, а за тую поступку обіцявся Курфюрст помагати Полякам супроти Царя Московського та Козаків і дати їм, понад те все, значну суму грошей, чого, одначе, не виконав».

Історія Русів, XVIII ст.

«А що ваша милість писав до нас недавніми часами, що нам, простим людям, не годиться до воєвод грамот писати, то ми за ласкою Божою тепер не є прості, але лицарі Війська Запорізького. Правда, що посол великий коронний, небіжчик Адам Кисіль постановив був з государем праведним і з боярами великими, що тільки вільно було писати грамоти до воєвід воєводам, старостам, суддям, писарям земським і гродським. А тепер у нас за ласкою Божою, поки Його воля свята, тут у всьому краю сіверському ні воєводи, ні старости, ані судді, ані писаря нема – Боже дай, щоб здоров був пан Богдан Хмельницький, гетьман усього Війська Запорізького. А пан полковник у нас тепер за воєводу, а пан сотник за старосту, а отаман городовий за суддю».

З листа сотника Пилипа Уманця до московського воєводи, 1655 р.

«Помер, полишивши по собі несмертну славу, той добрий вождь наш, дякуючи голові якого не тільки ми, його підручні, але й уся Малої Русі Річ Посполита могла жити довгі літа при щасливих успіхах. Помер той, кому разом із вашою милістю панством всюди допомагала всемогутня рука Божа стояти при своїй правді за вольність та свої старожитні права проти братів, але разом із тим ворогів наших – польських савроматів. Помер той, від чийого гарматного й мушкетного грому не лише тремтіла ясносвітна старожитних вандалів Сармація і обидва береги бурливого Чорного моря зі своїми міцними замками й фортецями (особливо в 1621 році, коли точилася під Хотином не без участі братів наших, козаків, щаслива для Корони Польської війна з імператором оттоманським Османом), але й дрижали, й тряслися огорнені мушкетним козацьким порохом і самі царгородські стіни. Помер, зрештою, той, завдяки справі якого могли сподіватися ніколи не вмирати оживлені старожитні права й вольності українські та цілого Запорозького війська. Не стає мені часу, щоб висловити й вичислити цноти й вашу лицарську діяльність, яку ви хвалебно виказали при даному собі від Бога вождеві й гетьманові Хмельницькому за пошкоджені й потоптані поляками старожитні права й вольності братів своїх на багатьох місцях з великою перевагою й відвагою, наслідуючи в тому старовічних предків слов’ян, які давали воєнну допомогу й великому Олександрові Македонському, а також скіфів, кімерійців і хозарів. Нехай виповідять людською мовою про лицарьську діяльність вашу поля й долини, пустелі й гори, мури й гарматні рури, коли ви ставали й воювали за свої вольності з мужнім і величним серцем, з лицарською й богатирською відвагою проти ворогів і братів своїх сарматопольських, і це ви доказували при всемогутній Божій помочі на Жовтій Воді, під Корсунем, Пилявою, під Збаражем, Зборовом, Берестечком, під Білою Церквою, Львовом і Замостям, під Нестерваром і Баром, Кам’янець-Подільським і Жванцем, Батогом і Охматовом та і в інших багатьох місцях, яких не злічу».

Промова на погребі гетьмана військ Запорозьких, виголошена його старим секретарем Самоїлом Зоркою в Суботові у серпні 1657 р.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*