Богдан Хмельницький. Початок Визвольної війни українського народу. Перші перемоги нід Жовтими Водами й Корсунем

§ 11. Богдан Хмельницький. Початок Визвольної війни українського народу. Перші перемоги нід Жовтими Водами й Корсунем

Майбутній гетьман України Богдан Хмельницький (1595-1657 рр.) походив з українського шляхетського роду. У хрещенні він отримав ім’я Зиновій, саме так його називало духовенство під час церковних урочистостей, хоча сам він зазвичай підписувався як Богдан. З 1608 по 1613 р. він прослухав курс граматики, поетики та риторики у Львівському єзуїтському колегіумі, тобто отримав звичайну освіту тогочасного шляхтича. Вступивши до реєстрового козацтва, Хмельницький під час одного з боїв у Московії зробив послугу королевичеві Владиславу, який нагородив його шаблею і відтоді завжди прихильно ставився до Хмельницького, зокрема й після того, як став королем. У 1620 р. Хмельницький під час битви з турками під Цецорою потрапив у полон. Його мати зібрала грошей і через два роки викупила сина. Надалі він продовжував службу в козацьких військах, воював з татарами і поляками. Зокрема, 1637 р. Богдан Хмельницький брав участь у повстанні Павлюка.

Богдан Хмельницький-Історія в школі

Богдан (Зиновій-Богдан) Михайлович Хмельницький (27 грудня 1595 (6 січня 1596), — 27 липня (6 серпня) 1657) — український військовий, політичний та державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, очільник Гетьманщини (1648–1657). Керівник Хмельниччини — повстання проти зловживань коронної шляхти в Україні, котре переросло у загальну, очолену козацтвом, визвольну війну проти Речі Посполитої.

«Ординація» 1638 р. скасувала автономію Війська Запорозького. Хмельницький втратив звання писаря Війська Запорозького, оскільки цю посаду було скасовано, і став одним із сотників Чигиринського полку. Хмельницький мав маєток у с. Суботові (нині Чигиринський р-н Черкащини). У 1645 р., під час Тридцятилітньої війни в Європі, Хмельницький організовував козацький загін, який брав участь в облозі французькими військами міста Дюнкерка на півночі Франції.

Хмельницький відзначався ясним і далекоглядним розумом, здатністю миттєво схоплювати ситуацію, аскетизмом у побуті, рішучістю та водночас обережністю. У Могилянському панегірику 1649 р. зазначено, що Хмельницький став лицарем, за якого «Володимирова Русь на ноги повстала». Натомість поляки називали Хмельницького «батогом Божим». Більш ніж за тисячоліття до Хмельницького так називали володаря гунів Аттилу, який володарював на території України й до основ струсив Західну й Східну Римські імперії.

Одного разу польський коронний гетьман Станіслав Конецпольський, задовольнившися грізним виглядом фортеці Кодак, відбудованої після її руйнування гетьманом Сулимою, висловив упевненість, що фортеця недосяжна для нападників. Богдан Хмельницький відповів йому латиною: «Рукою створене, рукою і руйнується». Українські літописи пишуть, що відтоді між Хмельницьким і Конецпольськими почалася ворожнеча. За допомогою чигиринського підстарости Данила Чаплинського, який мав особисті рахунки з Хмельницьким, Конецпольський вирішив позбавити його маєтка в Суботові. У 1647 р. Чаплинський організував збройний напад на Суботів (хоча Хмельницький мав на нього королівський привілей) і пограбував майно Хмельницького, а слуги Чаплинського на Чигиринському ринку важко побили малолітнього сина Хмельницького Остапа, який невдовзі помер. Також Чаплинський викрав наречену Хмельницького Мотрону, з якою сам і обвінчався. Хмельницький намагався апелювати до судових інстанцій і навіть до самого короля, але марно. В атмосфері правового хаосу, сваволі магнатів та дискримінації православних добитися справедливості було практично неможливо навіть українському шляхтичеві. Нарешті король натякнув сотникові: маєш шаблю – захисти себе сам. Тим часом син Станіслава Конецпольського Олександр наказав ув’язнити й стратити Б. Хмельницького, якому допомогли врятуватися лише його друзі з-поміж чигиринської старшини, зокрема полковник Чигиринського полку реєстрових козаків Станіслав Кричевський.

Конфлікт з магнатами Конецпольськими й напади на майно й родину Хмельницького були тільки приводом для повстання. Справжні причини вибуху були значно глибші й прямо пов’язані з традицією боротьби з Польщею, закладеною попередніми козацькими повстаннями. Виступ і боротьба проти Речі Посполитої готувалися віддавна й не були несподіванкою ані для українців, ані для польського уряду та його адміністрації в Україні.

Хмельницький, визволившись з-під арешту, разом із невеликим загоном козаків і сином Тимошем вирушив на Запорожжя. По дорозі до повстанців приєдналися кількасот запорожців. Спочатку прибулі оселилися на острові поблизу Микитиної Січі, де стояв польський гарнізон, та почали долучати до себе козаків. У січні 1648 р. козаки були готові до штурму Січі. Полковник польського гарнізону Бурський завчасно втік, а козацька залога Січі, яка на той час складалася з козаків Черкаського реєстрового полку, впустила повсталих у Січ і сама приєдналася до них.

Здобуття Січі мало стратегічне значення. Під контроль козаків потрапила артилерія Січі, козаки отримали потужну базу, до якої почали стікатися повстанці. Перехід Січі на бік Хмельницького забезпечив підтримку повстання з боку всіх запорожців. У тилу козаків лишилася тільки фортеця Кодак, польський гарнізон якої капітулював у жовтні 1648 р.

Із Запоріжжя Хмельницький почав розсилати відозви, закликаючи козаків, селян і міщан вступати до лав повстанської армії. За короткий час зібралося кількатисячне козацьке військо, до нього почали масово долучатися повстанці з селян, міщан і, подекуди, дрібної шляхти. Одночасно Хмельницький відрядив до Бахчисарая посольство з проханням допомоги від кримських татар. Геополітична ситуація на Півдні склалася сприятливо для України. Туреччина, пам’ятаючи тріумфальні походи козаків на її землі, в тому числі на Стамбул, була зацікавлена в збереженні миру з козаками. Одночасно Туреччина прагнула послабити Польщу. Кримський хан, який був васалом Туреччини, мусив зважати на ці настрої уряду Османської імперії. Прагнучи догодити Туреччині й Хмельницькому, отримати здобич від майбутньої війни та одночасно не бажаючи надмірно втягуватися у ризиковану війну, хан надіслав на допомогу Хмельницькому 4-тисячний загін перекопського володаря Тугай-бея. Тугай-бей у своїх набігах на Польщу й Україну часто діяв автономно від хана й турецького султана, тому, в разі поразки справи Хмельницького, дії Тугай-бея можна було списати на його власну самодіяльність.

Верховні командувачі військ Речі Посполитої – коронний гетьман Микола Потоцький і польний гетьман Мартин Калиновський – вирішили знищити повстання в самому зародку.

У квітні 1648 р. Потоцький надіслав на приборкання повстанців частину реєстрових козаків на байдаках (великих човнах) Дніпром під проводом полковників Кричевського, Вадовського й Гурського та військових осавулів Іляша й Барабаша, а також відділ німецької піхоти. Вони мали з’єднатися біля Кодака із загоном, який рушив «полем» під проводом сина коронного гетьмана Стефана Потоцького. Загін, що рушив суходолом, складався з решти реєстровців під проводом комісара Шемберга й польських жовнірів з кварцяного (королівського) війська, загальною кількістю до 5 тисяч вояків.

Перша битва Визвольної війни відбулася на Жовтих Водах (поблизу сучасного м. Кременчука). Під Жовтими Водами козаки оточили польський табір і з 20 квітня почали його безперестану штурмувати. Полишивши табір, Хмельницький поспішив до урочища Кам’яний Затон, куди підійшли й пристали до берега реєстрові козаки. Козаки-агітатори з війська Хмельницького виголосили перед реєстровцями палку промову, в якій перелічували кари й утиски, яких зазнавав український народ. Під впливом патріотичних закликів реєстрові козаки всі як один перейшли на бік повстанців, утопивши в Дніпрі зрадників з числа старшини та знищивши загін найманої піхоти.

2 травня полки реєстровців, що перейшли на бік Хмельницького, демонстративно прокрокували повз обложений табір Стефана Потоцького, зробили вітальний залп із рушниць на честь Хмельницького і вступили до його табору. Згодом під впливом цієї демонстрації козаки Переяславського і Білоцерківського полків, а також мошенські драгуни (українці за походженням) теж залишили польський табір і приєдналися до українського війська.

Обложені поляки, зрозумівши, що підмоги їм чекати немає звідки, рушили вздовж урочища Княжі Байраки. Під покровом ночі вони зробили відчайдушну спробу відірватися від переслідування. Однак козаки почали атакувати рухомий табір. Крім того, козаки, перевозячи гармати на конях слідом за відступаючим польським військом, почали артилерійський обстріл лав відступаючого війська. Втрати польського війська були настільки великі, що це викликало занепокоєння у татар, які хотіли захопити якомога більше полонених з метою викупу. Козаки заздалегідь перекопали валами шлях відступу польського війська та зупинили його пострілами козацької піхоти. У результаті жорстокої битви 5-6 травня 1648 р. польське військо було вщент розгромлене. Три тисячі поляків потрапили в полон, а польський воєначальник Стефан Потоцький загинув від ран. За даними літописів, з усіх поляків втекли від полону козаків і татар заледве десять людей, а втрати козаків становили лише 150 вбитих і стільки ж поранених. Водночас під Жовтими Водами були захоплені в полон і деякі українські старшини реєстровців, які вимушено воювали на боці Польщі. Один із них, Станіслав Кричевський, був викуплений Хмельницьким у кримського хана і згодом став визначним українським воєначальником у Визвольній війні.

У квітні слідом за авангардом з-під м. Корсуня вирушило й головне польське військо на чолі з коронним гетьманом Миколою Потоцьким та польним гетьманом Мартином Калиновським. Дійшовши до м. Чигирина й дізнавшись про розгром під Жовтими Водами, військо коронного гетьмана розвернулося й почало відступ до Корсуня. Хмельницький послав загони на Дніпро, які нищили човни й пороми, щоб зашкодити війську магната Яреми Вишневецького переплисти з Лівобережжя і з’єднатися з військом Миколи Потоцького.

Військо поляків складалося з 5500 кіннотників, 1600 піхотинців і 41 гармати, а загальна кількість поляків разом із шляхетськими загонами, слугами і зброєносцями сягала 20 тисяч чоловік. Військо Хмельницького налічувало від 15 до 20 тисяч козаків і повстанців з 26 гарматами, на боці козаків продовжували діяти й татари Тугай-бея.

Богдан Хмельницький надіслав наперед полк видатного українського воєначальника Максима Кривоноса та частину татар із наказом – затримати супротивника до підходу основних сил козацько-татарського війська. Козаки Кривоноса загатили ріку Рось. На світанку 15 травня у район Корсуня підійшли основні сили козаків і татар, які почали переправлятися через Рось і скупчуватися в Корсуні. Поляки, налякані попередньою поразкою та чутками про підхід нових сил татар, ухвалили рішення відступати на м. Богуслав під захистом табору, збудованого з возів. Але Хмельницький розрахував такий варіант і наказав зробити засідку біля хутора Горохової Діброви у глибокій балці на лівому березі р. Росі (поблизу сучасного с. Виграєва Корсунь-Шевченківського р-ну Черкащини). Цю балку поляки ніяк не могли обминути на шляху до Богуслава.

На світанку 16 травня польське військо, захищене возами, рушило з-під Корсуня по Богуславському шляху. Під прикриттям чагарників козакам вдалося непомітно наблизитися до польського табору, відкрити вогонь і знищити частину запряжених коней, від чого зменшилася кількість рядів з возів, що оточували рухомий табір. Поляки, зазнавши відчутних втрат, увійшли в балку, густо зарослу лісом і чагарником. Затиснуте заболоченою місцевістю і кручами, польське військо наткнулося на рови й завали на шляху й змушене було зупинитися. Схил балки виявився таким урвистим, що під час спроб обійти перешкоду вози переверталися. Табір утратив порядок. Розгорнути до бою артилерію не вдавалося, бо вози застрягли в багні, а кавалерія не могла діяти через тісноту й швидкий початок штурму. Спереду і з боків по поляках вдарили з гармат і самопалів козаки одного з видатних воєначальників Хмельницького – Максима Кривоноса, які засіли в заздалегідь викопаних шанцях, а з тилу ворога атакували козаки Хмельницького й татари Тугай-бея. За кілька годин польське військо було розгромлене вщент. Більшість поляків загинула, інших (понад 8,5 тисяч) взяли в полон (у тому числі обох польських гетьманів – Миколу Потоцького і Мартина Калиновського). Козаки захопили обоз і 41 гармату. З усього війська від полону й загибелі врятувалося тільки півтори тисячі поляків, переважно кіннотників.

Щоправда, на Лівобережжі продовжував діяти кількатисячний польський загін магната Яреми Вишневецького, який збирав місцеву шляхту, щоб мобілізувати її на війну. Проте сама польська шляхта з часу Корсунської битви думала переважно про втечу з України. Вишневецький змушений був перейти на Правобережжя, де відзначився лютими карами проти цивільного населення. У боях влітку 1648 р. під Махнівкою та Старокостянтиновим загін Вишневецького зазнав серйозних втрат від козаків Максима Кривоноса.

Завдяки перемогам козацького війська під проводом Богдана Хмельницького під Жовтими Водами й Корсунем, польська армія в Україні фактично припинила своє існування. Військовий та політичний геній гетьмана Богдана Хмельницького, самовідданість козаків і повстанців дозволили поодинці розбити відбірні війська Речі Посполитої, які на той час вважалися одними з найкращих у Європі.

Мовою першоджерел:

«Михайло, батько Богдана Хмельницького, своєю відвагою завоював прихильність Івана Даниловича, старости чигиринського, і той наділив його маєтком, прозваним, здається, Суботів. З королівської служби повернувшися, Богдан Хмельницький приїхав у Суботів і почав його людьми заселяти, сподіваючись, що великі заслуги батька перед Річчю Посполитою та і його власні, дають йому на це право, оскільки батько той, будучи сотником чигиринським разом з гетьманом Жолкевським за Річ Посполиту польську на Цоцорі головами наклали, і там і він, взятий в неволю, перебував і звідти козаки його на бранців татарських обміняли; та й після викупу з кінними загонами на орду ходив, татар бив і язиків до короля приводив, а року 1629 двох кантемирів живцем королеві привів (від них король немало дізнався про потаємні турецькі помисли щодо ляхів), за що й перебував у нього в милості великій, бо ж був від природи кмітливим та в науці мови латинської вправним».

Літопис Григорія Грабянки, 1710-ті рр.

«Усе, що живе, піднялося в козацтво, аж заледве знайшов у якому селі такого человіка, щоб не пішов або сам, або син до війська; а якщо сам нездужав, то слугу парубка посилав, а інші всіх посилали, всі йшли з двору, тільки одного залишали, так що не знайти було й наймита, навіть де в містах були й права магдебурзькі – і чиновники й райці свої уряди покидали, й бороди голили, і до війська йшли».

Літопис Самовидця, близько 1702 р., про події 1648 р.

«Та нічого не добилися козаки у поляків, більше того настали тяжкі часи для всієї України. Написав король Барабашеві, тодішньому козацькому генеральному осавулу, листа під своєю королівською печаткою, а в тому листі писав: «Якщо й справді козаки воїни відважні, якщо меч і силу маєте, то чому ж свою волю не бороните?» Про цей лист Барабаш не сказав нікому, може, тому, що вірно ляхам служив, а може заради користі – хотів добре жити, а про військо не дбати та на наругу над людом не зважати. Хмельницький дізнався про те королівське писаніє і замислив його у Барабаша відібрати та війську козацькому прочитати. Якраз на той час жінка Хмельницького дитя породила і попросив Хмельницький Барабаша за хресного батька стати. Барабаш погодився. І у Суботові на хрестинах, коли гості Хмельницького напідпитку були, коли вже й Барабаш під хмелем був і Хмельницького за друга собі мав, отоді він і сказав Хмельницькому про писаніє королівське та де воно заховане. А той вислухав усе це, запам’ятав і коли Барабаш на хрестинах вже зовсім упився й заснув міцно.

Хмельницький зняв його шапку, пояс і перстень, покликав вірного слугу і послав його з усим цим до жінки Барабаша у Черкаси. Не відаючи про хитрість, вона віддала посланцеві лист королівський. Коли з Черкас до Суботова посланець той повернувся, козаки лист королівський прочитали і на човни, королівським зичливцем знатним козаком Іляшем Переяславським зроблені, посідали й разом з Хмельницьким за пороги повтікали. Року ж 1647, грудня 7 дня, Хмельницькому стало відомо, що Микола Потоцький, гетьман коронний, наказав Кречовському взяти Хмельницького і скарати. Про все це повідомив Богданові сам Кречовський, полковник переяславський, потаємно переславши йому наказ гетьманський. Зрозумів Хмельницький, що ляхи задумали його погубити, і, не чекаючи на гірше, спершу подався на острів Бучки, а потім втік на Микитин Ріг, знайшов там чоловік триста козаків, розповів їм про себе, про все те, що ляхи з козаками задумали зробити, про ту наругу, яку вони чинять не лише над козацтвом, а й над господніми храмами. Прочув про все те народ на Україні і немов води весняні почав стікатися до Хмельницького на Дніпровські заплави».

Літопис Григорія Грабянки, 1710-ті рр.

«Він прибув у ханський палац, і сам хан (а не через товмача) ласкаво його привітав і поздоровив, оскільки вже трохи знав Хмельницького й раніше по колишніх військових чинах. Хмельницькому посприяло ще й те, що хан добре знав козацьку мову і в товмачеві потреби не мав. Отож усі запити й інтереси Хмельницького хан вислуховував сам і сам на все відповідав. Після того Хмельницький бував у хана ледве не щодня і про все, що належало, розмовляв наодинці і привселюдно – старанно просив на допомогу собі проти поляків кримського війська. Хан остаточно йому не відмовляв, але роздумував і радився зі своїми мурзами, чи давати Хмельницькому своє військо, чи ні. Він запідозрював, що ляхи навмисно послали Хмельницького в Крим, щоб той хитрістю виманив орду в Польщу і, навівши її на готове польське військо, всю вигубив.

Про таку ханську думку й сумнів Хмельницький довідався від знайомих мурз і через тих самих мурз передав ханові, що готовий присягнути, що має потребу в кримському військові і про те, що діє без жодних хитрувань і улесливості, а також готовий для запоруки віддати ханові свого сина. Прочувши це, хан зрадів і до всіх пропозицій Хмельницького почав ставитися прихильніше…

Тим часом хан наказав значному й військовому кримському мурзі Тугай-беєві готувати в похід із Хмельницьким на козацьку Україну чотиритисячну кримську орду.

Поміж тим Хмельницький святкував на своїй кватирі, а та була неподалік ханського двору, Великдень і звелів був своїм козакам часто стріляти на честь свята з мушкетів. Хан почув той мушкетний пал і запитав своїх домових слуг, хто це й чому стріляє. Ханові відказали, що це стріляють козаки Хмельницького на своїй кватирі, святкуючи радісне Великоднє свято господнє, те саме, як перекласти на бусурманське наріччя, що й Великий Байрам. Тоді хан виказав Хмельницькому пошанування, наказавши відіслати на його кватирю зі свого дому три куфи вина, п’ять биків і п’ятнадцять баранів. Хмельницький все те прийняв і звелів козакам своїм пити, гуляти і частіше палити з мушкетів».

Літопис Самійла Величка, 1710-ті рр.

«На Січі Запорозькій Хмельницький знайшов готових і здатних до зброї Козаків лише трохи більше як триста чоловік, а решта розпорошені були по їхніх промислах та ловитвах рибних та звіриних. До них прикликав і зібрав Хмельницький реєстрових Козаків, котрі лишилися були від командування Гетьмана Гулака та по зимівниках запорозьких проживали, три тисячі сто п’ятнадцять чоловік, яким і оголосив волю Королівську як дозвіл на оборону Вітчизни і закликав їх підняти зброю супроти Поляків, спільних своїх супостатів. Козаки тії, не діждавшись майже закінчення слова Хмельницького, одноголосно виявили готовність свою на всі його заміри на користь вітчизни, і тоді ж прикрили Хмельницького шапками своїми на знак вибору його в Гетьмани; та він, одхиливши вибір до загальної військової та всіх чинів згоди, визвався бути в них на чолі в колишньому своєму чині і скоро після того вирішив оволодіти містом Кодаком, наповненим Польськими військами, щоб цим поновити давню сполуку Малоросії з урочищами Запорозькими. Наступ на Кодак вчинив Хмельницький нагло, і штурм, зроблений ним несподіваним чином, сприяв його намірам дуже вдало. Козаки піхотою, одною половиною, робили приступ фальшивий зі сторони степової і, здійнявши стрілянину і ґвалт, лежачи на землі, звернули до себе всю увагу і оборонні заходи війська Польського; а друга половина піших Козаків підповзла берегом Дніпровським під саму фортецю і водною брамою увійшла до неї з малим спротивом; а всередині фортеці вдарили Козаки в тил Польських військ з усією відвагою і вчинили серед них страшенну різанину. Поляки тоді вже повірили у захоплення недругом фортеці, коли ним переможені були. Діючі од степу, Козаки, дізнавшись, що товариші їхні б’ються всередині фортеці, змінили фальшивий наступ свій на дійсний і вдерлися у фортецю при слабому спротиві і там довершили поразку військ Польських дощенту, так що не лишилося з них жодного, хто б сповістив родові своєму про їхнє винищення. Залишена в місті військова амуніція з багатьма всілякого гатунку запасами дісталась переможцям як здобич і значно допомогла озброїти армію Козацьку…

Хмельницький для флотилії Барабашевої набудував на одній косі Дніпровській, що виступала далеко в ріку, потужну батарею і, забезпечивши її важкою артилерією та піхотою з довгими списами, приховав усе те насадженим навколо батареї очеретом та чагарником. А в Кодаку залишив невелике число піхоти, наказавши їй завжди стовбичити на валах та батареях міських і, походжаючи з місця на місце, побільшувати кількість свою; сам же зі всім кінним та пішим військом сховався в байраках за декілька верстов перед Кодаком. Війська Польські йшли степом врівень з Барабашевою флотилією, що пливла Дніпром, і щойно зблизилась і насунулась флотилія тая на батарею, то дано звідтіля сильний залп з гармат, вельми вдало наведених на судна, з яких багато розбито і пошкоджено, а решта, обтяжені бувши людьми, що навалились в них з розбитих суден, стали приставати безладно до берегів. Хмельницький по першому з гармат пострілу вийшов зі всім своїм військом із байраків і вдарив по флангах і в тил військ Польських, що не очікували такого нападу. Битва була тяжка і кривава. Хмельницький, врізавшись зі своїми військами в середину Польських, перемішав їх і відняв всю артилерію ворожу, а опісля, вражаючи недруга своїми пострілами та списами, супроти яких Поляки завжди трусяться і вистояти не годні, загнав їх поміж містом і Дніпром у вузьке місце і тамо простих драгунів і жовнірів Польських винищив упень, а урядників їхніх і всіх реєстрових Козаків змусив покласти зброю і здатися в полон; і тих урядників зосталось сорок три чоловіка, а в тому числі і Гетьман Потоцький…

Після винищення Хмельницьким Польських військ кинувся він до реєстрових Козаків, які припливли з Барабашем на флотилії; він застав їх на березі Дніпра, влаштованих до оборони. Хмельницький, не нападаючи на них, звелів виставити супроти них біле хрещате знамено з гаслом: «Мир Християнству».

Згодом запросив до себе під знамено всіх старшин і багатьох Козаків, які відклали від себе зброю, і так казав їм: «Помисліть, брати і друзі, помисліть і розсудіть, супроти кого ви озброїлись і за кого хочете у бій з нами вступати і кров свою і нашу марне проливати? Я і товариство, котре мене оточує, є єдинокровна і єдиновірна ваша братія; інтереси й користі наші одні суть з користьми і потребами вашими. Ми підняли зброю не задля користолюбства якого або порожнього марнославства, а єдино на оборону вітчизни нашої, життя нашого і життя дітей наших, а так само й ваших! Всі народи, що живуть на світі, завжди боронили і боронитимуть вічно життя своє, свободу і власність; і навіть найнижчі на землі тварини, які суть звірина, худоба і птаство, боронять становище своє, гнізда свої і немовлят своїх до знемоги; і природа з волі Творця всіх і Господа дала їм різне для того знаряддя в самих членах їх. Пощо ж нам, браття, бути нечулими і волочити тяжкі кайдани рабства в дрімоті й ганебному невільництві ще й по власній землі своїй? Поляки, котрі озброїли вас супроти нас, суть спільні і непримиренні вороги наші; вони вже все забрали у нас: честь, права, власність і саму свободу розмови і віросповідання нашого; залишається при нас саме життя, але й те ненадійне і нестерпне самим нам, та й що то за життя таке, коли воно переповнене журбою, страхами і повсякчасним відчаєм? Предки наші, відомі всьому світові Слов’яни, або Сармати і Руси, об’єднавшись з Литовцями і Поляками по добрій волі і заради обопільної оборони від чужоплемінних, прийшли до них з власного своєю природною землею, зі своїми містами і селами і своїми навіть законами і з усім для життя потрібним. Поляки нічого їм і нам не давали ні на жоден пенязь, а заслуги наші й предків наших, сподіяні Полякам в обороні і поширенні Королівства їхнього, відомі суть цілій Європі та Азії; та й самі Поляки хроніками своїми очевидно теє доводять. Але пролита за них кров наша і винищені на ратних полях тисячі і тьма воїв наших нагороджуються од Поляків самим презирством, ґвалтуванням і всіх родів тиранствами. І коли ви, о брати наші і друзі, коли не бачите приниження свого від Поляків і не чуєте ганебних титулів, наданих вам од них, себто титулів хлопа і Схизматика, то згадайте принаймні недавні жертви предків ваших і братії вашої, зраджених підступністю та запроданством і закатованих Поляками найнечуванішим варварством. Згадайте, кажу, спалених живцем в мідному бикові Гетьмана Наливайка, Полковника Лободу та інших; згадайте обдерті і відтяті голови Гетьмана Павлюги, Обозного Гремича та інших; згадайте, нарешті, Гетьмана Остряницю, Обозного Сурмила, Полковників Недригайла, Боюна і Риндича, котрих колесували і живим жили витягали, а премногих з ними старшин ваших живих же на палі наткнули та іншими найлютішими муками життя позбавили. Не забувайте, братіє, і тих безневинних немовлят ваших, яких Поляки на ґратах смажили та в казанах варили. Всі тії страстотерпці замучені за вітчизну свою, за свободу і за віру батьків своїх, зневаженую і оплюгавлену Поляками в очах ваших. І тії мученики, що безвинно потерпіли, волають до вас із гробів своїх, вимагаючи за кров їхню відомщення і викликають вас на оборону самих себе і отчизни своєї».

Ледве завершив Хмельницький слово своє, постало заворушення у війську і зчинився гамір, яко дух бурхливий; всі стали кидати зброю і волати: «Готові вмерти за вітчизну і віру православну! Повелівай нами, Хмельницький, повелівай і провадь нас, куди честь і обов’язок наш кличуть. Помстимось за мучеників наших і за паплюження віри нашої або помремо зі славою! Хай не побачимо більше ганьби нашої, не почуємо стогону потомства нашого! Одне нас тепер непокоїть лише, що ми клялися перед Богом і вчинили присягу на Євангелії про вірне послушенство Барабашеві, сьому ворогові вітчизни і зрадникові нашому!» «Вимушені клятви непосутні, – відповів Хмельницький, – і Бог всевидящий оберне їх на голову того, хто їх примушував і закликав ім’я його всує. Закони божественні, природні і громадські завше такі клятви скасовують; і ви од них вільні; а більше всіх присяг ви зобов’язані своїй вітчизні – самою природою; і вірі святій, Символом її, що ви його сповідаєте. Про це змагайтесь і за це обстоюйте, а понад сі жертви нічого від вас не потребується».

Козаки, втішені промовами Хмельницького, кинулись шукати Барабаша, аби віддати його на суд війська, і знайшли його, схованого в одному байдаку; але як виведений був з байдака на берег, вирвавшись з рук Козацьких, кинувся він стрімголов у ріку і втопився».

Історія Русів, XVIII ст., про події 1648 р.

«Послав Хмельницький до реєстрових козаків Ганжу, особливого посланця, і наказав розповісти їм про свою силу, про татар і звернутися до них з такими словами: «Чию кров йдете проливати? Чи не братів своїх? Чи ж у нас не одна мати – Україна? За кого вам випадає стояти? За костьоли? Чи за храми господні, що породили і ростили нас від дня хрещення? Чи ви короні польській допомогти хочете, яка неволею за вашу мужність відплатила, чи матері своїй Україні, яка волею вас обдарувати воліє?» Прослухали все це козаки і всі шість тисяч, як одне серце і дума єдина, повстали…

Хмельницький зрадів невимовно і так звернувся: «Браття, славні молодці війська запорізького! Пробила година, візьміть зброю і щит віри вашої, закличте на допомогу Господа і не лякайтеся пихатої сили ляхів, не бійтеся хижості та страховиськ з шкір леопардових та з пір’я страусового; згадайте давніх воїнів українських, котрі хоч і невірні були, та все ж своєю відвагою на всіх страх наганяли. З того ж тіста й ви зліплені. Синове воїнів хоробрих, явіть мужність свою. І вам во віки віків славу (з повеління господнього) запишуть, хай надія на Бога не посрамить вас!» Коли отак Хмельницький військо козацьке підготував хоробро стати до бою з ляхами, генерал Степан, син Потоцького, опинившись немов у пастці між козаками й татарами, послав служку Яська з листом до батька і провістив недалеку біду. Та посланця татари зловили, привели до лав козацьких й передали і посла і листа того, і звістку ту, що в нім сповіщалася, і розпочалася битва, розгулялась січа великая. Тільки ляхи забачили, що сила їх знемагає, як кинулися навтьоки; правда Потоцький почав умовляти, що краще в бою, як подобає воїну, загинути, аніж, кинувшись тікати, уподобитися переполоханим вівцям і стати здобиччю звіреві-супротивнику. Відгукнулися ляхи на ті слова і почали, як снопи, валиться під ударами мечів, а тут ще линула злива і замочила вогнепальну зброю так, що вкрай знесилені, вони змушені були прийняти оборонні порядки і рушити на Княжий байрак, до міст направляючись; та Хмельницький, виславши наперед козацьку піхоту, наказав у Княжому байраці покопати рови. І ось дійшов табір польський до ровів, втратив лад, а татари й козаки на обоз напали і розгромили, навіть сам Потоцький, двічі кулею влучений, загинув, а все військо польське в полон потрапило…

У гості до ляхів наспіли і козаки з татарами й, гукнувши скільки моці «до бою!», розпочали битву та, оскільки ляхи перебували в окопах, не сила було козакам і татарам ляхів подолати (та й не було козаків і татар більше п’ятнадцяти тисяч), тоді вони вийшли на пагорб і почали ляхів на двобій викликати.

Якраз отоді і взяли ляхи якогось козака й привели до гетьмана, а той і почав випитувати про силу татарську та козацьку. Бранець, будучи від природи кмітливим та хитрим, а може й самим Хмельницьким підмовлений, сказав, що татар тільки з Тугай-беєм тисяч п’ятдесят і що скоро й сам хан з усією силою прийде, а козаків багато – без ліку. Вислухали все те ляхи і повірили, й напав на них острах незборимий, всі вони посмутніли, руки в них опустилися і втратили вони голову, бо боялися не лише сили козацької, а й голоду та облоги. Порадились вони й порішили пробиватися усім табором; та і тут взяли козака дорогу показувати і отак по вісім возів уряд усим табором рушили, за возами піхота та капітани, обік табору слуги з мушкетами, а з обох боків гетьмани з летючою кавалерією. Козаки ж влаштували засідку, відкрили вогонь з самопалів, коней у возах перебили і сильно потіснили піхоту польську і, хоч як не хотіли поляки, мусили поголовно всі, і малі й знатні, зійти з коней і пішо з козаками бій тримати, та посеред того вогню, який вели з самопалів козаки та з своєї зброї татари, пройшли заледве пів-милі. Та ще ж на лихо той козак, що вказував дорогу, навмисне завів обоз ляхів у яругу, прямо у хащі й болото; отут, побачивши, що прийшла їхня лиха година та погибель, вони почали свій обоз повертати – одні на гору з’їжджали, інші в болото прямували; Хмельницький же вислав наперед шеститисячний загін козаків, вони перекопали дорогу ляхам, зробили завали, а самі засіли у тих закопах.

Нічого не знаючи про засідку, поляки пішки простують собі своєю дорогою, вози позад полишивши – одні на горі, а інші в болоті, а тим часом козаки й татари налетіли й обоз розгромили. Бачачи все те з своїм військом на лівому фланзі, Калиновський сильно розгнівився, та коли і його поранило, змирився з поразкою і запросив миру та молив, щоб йому життя залишили. Всі ж останні кинулися навтьоки і козаки й татари по полю їх, як снопи, клали, бо ж їхні слуги, що коней тримали та за цілістю панських голів пильнували, вже тільки про себе дбали, на їхніх коней сідали та чимдуж утікали».

Літопис Григорія Грабянки, 1710-ті рр.

«Невдовзі по тому [під Корсунем] наспіли піхота й артилерія Хмельницького. Вони почали вздовж і впоперек закидати польське військо й обоз кулями, часто-густо вбиваючи жовнірів і коней, а також ламаючи й трощачи вози й валки. Тоді поляки побачили, що їхнє місце для оборони погане, і рушили відтак на гору. На тій горі їм стало ясно, що становище їхнє вкрай небезпечне, і кинулися відразу відтіля всім обозом та військом на свою остаточну погибель. Наскільки змога, вони вишикувались у лави, але всій цій їхній мотанині Хмельницький був радий. Бо тільки поляки висунулися зі своїх окопів, Хмельницький з ордою відразу почав маневрувати біля них, а їхній обоз, ушикований у кілька лав, розривати, ламати і змішувати в різних місцях густим гарматним вогнем. Багато польських жовнірів, що були в тих своїх лаштунках, лягли тоді трупом від пострілів із мушкетів і гармат.

Побачили гетьмани, що їхня участь сумна, адже вони не тільки не можуть вистояти супроти козацького війська у звичайнім польовім кіннім бою, але громиться й їхній обоз, і наказали, на більші свої втрати, багатьом своїм хоругвам спішитися. Але тільки-но це вчинили, панські служки, які прийняли від панів своїх коней, скочили на них і, намагаючись урятуватися зі своєї біди, сипнули усібіч від обозу по тамтешніх лісах та лугах, залишивши своїх панів у залізних доспіхах і при військових риштунках.

Стояла тоді спека, пекло сонце, і поляки мусили тягти на півмилі й далі незвичайний для них піхотинський тягар. До всього того якийсь непевний провідник, – а може, цей чоловік хотів нашкодити полякам, – завів польське військо над яри й кручі. З них спускалися поляки з великою бідою, ламаючи й перевертаючи на тих кручах вози й валки. їм випала в крутій долині ще й багниста переправа, дуже грузька й незручна при швидкому русі. Вже й гармати польські не могли нічого вдіяти, та й і з ручної зброї вони рідко відповідали Хмельницькому, а той раз у раз на них насідав і нищівно стріляв. Частина польського обозу зі згаданої твані ледве-ледве вибралася і, зневолена силою, подерлася на круту гору, однак ніяк не могла на неї зібратися. Друга частина загрузла в болоті і затарасувала шлях іншим. Третя частина (це ті, що спускалися з гори і, як я вже казав, поламали вози й валки, що поспліталися купами поміж собою) починала вже гинути. Це сталося ще й тому, що козаки поперекопували й позахаращували лісом всі кращі дороги, кудою поляки могли б відступати. Обидва (польські) гетьмани з багатьма іншими знаменитими панами неначе стратили розум, моталися навкруг обозу з багатьма хоругвами і не знали, що вдіяти…

Здійснилося полякам те, про що мовиться в приказці: кого Бог схоче покарати, то спершу збавить йому знань та розуму його. При цьому нещасті всі інші людські побудови й розмисли підуть на кривий шлях і накличуть справдешню біду та шкоду. Так було і з коронними гетьманами, які віддалили від себе значну частину війська та й те розполовинили, пустивши одне водою, а друге суходолом. Це все сприяло успіхові Хмельницького, а їм накликало невдачу».

Літопис Самійла Величка, 1710-ті рр.

«Передаємо вам це і сповіщаємо, що поляки народилися й пішли від нас же, савроматів та русів, і про це свідчать їхні ж польські хронікарі. Отож були вони спочатку братами нашими, савроматами й русами, але мали велику пожадність до слави й душезгубного багатства і віддалилися від співжиття з нашими стародавніми предками. Вони взяли собі іншу назву (тобто ляхи й поляки) і заволоклися аж за Віслу… і безпричинно й по-зрадницькому повстали (як колись Каїн на Авеля) на русів чи савроматів, тобто на своїх же природних братів… вони, поляки, не тільки згладили на згаданих наших землях та провінціях ім’я наше славне козацьке, але, що найгірше й найбільше засмучує, запрягли вони всіх братів наших роксолан у невільниче підданське ярмо».

Універсал Богдана Хмельницького, посланому в усю Малоросійську Україну, що лежить обіруч Дніпра, а також у далекі руські міста даному під Білою Церквою в 1648 р.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*