Українські національно-визвольні повстання напередодні Хмельниччини

§ 10. Українські національно-визвольні повстання напередодні Хмельниччини

Польський уряд вбачав у козацтві зародок майбутньої державної організації України та загрозу для цілісності Речі Посполитої. Під час небезпек Польща бажала використати військову силу козаків, а під час миру намагалася максимально поставити під контроль козацтво або й узагалі викорінити його.

Після смерті Петра Сагайдачного та розпуску по домівках козацьких військ, які повернулися з переможної Хотинської війни, Польща знову взялася за спроби ліквідації козацтва.

Серед козацтва, особливо нереєстрового, зростало невдоволення. Загартоване в боях 40-тисячне козацьке військо поверталося в Україну без наміру знову стати підвладними панам селянами чи звичайними міщанами, як того вимагав уряд. Козаки вимагали розширення козацького реєстру відповідно до обіцянок польського уряду. У той же час польські пани, які раптом виявилися господарями міст і сіл, на яких споконвіку жили українці, почали вказувати козакам, що, мовляв, вони живуть на «чужій» землі, та вимагати ходити на панщину або платити повинності.

Крім того, попри відновлення у 1620 р. ієрархії православної Київської митрополії, в Україні тривало жорстоке й обурливе релігійне переслідування. Православні церкви зачинялися, передавалися в управління уніатам, яких було обмаль, або віддавалися в «оренду» єврейським лихварям, які за кожну релігійну відправу вимагали з прихожан грошей та демонстрували зневагу до релігійних почуттів віруючих. Польський уряд використовував єврейських багатіїв для економічного та політичного контролю за країною, шпигунства, а також задля створення додаткового джерела напруги в суспільстві, аби штучно створений конфлікт відводив удар від польської держави.

У середині 1620-х рр., намагаючись спрямувати протест козаків в інше річище, гетьман Михайло Дорошенко організував низку морських походів проти турків, всупереч існуючому миру між Туреччиною і Польщею. Великі походи козаків на Туреччину й Крим відбувалися щороку, часто по два-три рази на рік, не рахуючи дрібніших вилазок. У 1624 р. 10-тисячний загін запорізьких козаків на чайках розбив турецький флот у самому Босфорі в Стамбулі й штурмом оволодів Трапезундом та Синопом на південному узбережжі Чорного моря, а також кримськими фортецями Балаклавою, Керчю і Старим Кримом. Також козаки спалили передмістя Кафи. Такий же за масштабом похід відбувся у наступному році, коли козаки спустошили околиці Трапезунда, але під час повернення в гирлі Дунаю зазнали суттєвих втрат. Повернувшись у 1626 р., козацький флот знову спустошив околиці Стамбула. У 1628 р. козаки спалили відновлену після попередніх нападів козаків турецьку фортецю Іслам-Кермен (нині м. Каховка на Херсонщині), а також Карасубазар (нині м. Білогорськ у Криму). Під час одного з походів на Крим у 1629 р. запорожці захопили фортецю Мангуп, де кримські хани та вельможі зберігали свої цінності. Козацький загін мусив здійснити тривалий піший рейд ворожою територією, оскільки Мангуп суттєво віддалений від моря. Козаки втягнулися у внутрішні чвари в Криму, підтримуючи налаштованого проти турків претендента на ханський трон Шагін-Гірея.

В 1630 р. шість козацьких чайок зустріли значно сильнішу турецьку флотилію біля Босфору. Маючи лише 300 чоловік, козаки висадилися на берег і організували оборону в сусідньому монастирі. Вісім днів турки безуспішно штурмували козаків, а на дев’ятий день на допомогу козакам припливли ще 80 чайок. Турецькі війська змушені були відійти до Стамбула.

У серпні 1631 р. 2-тисячний загін козаків підійшов на чайках до Гезлева (нині – м. Євпаторія). Однак козаки взяли лише «велике місто», а фортецю взяти не вдалося. Тоді козаки влаштували «базу» біля Херсонеса, зруйнованого й залишеного мешканцями кілька століть тому, і звідти почали спустошувати околиці. Після цього козаки підійшли до столиці ханства – міста Бахчисарая. Запорожці захопили татарську столицю та сусідні поселення, а також захопили Інкерман.

Польський уряд дратувало те, що козаки вважали себе «державою в державі». Король скаржився в сеймі: «Знову на передній план виходить внутрішня анархія, котра породжує ускладнення і втягує нас у конфлікти з могутніми сусідами. Ігноруючи зобов’язання вірності й служіння своїм панам, вони (козаки) встановили власний порядок і загрожують життю і майну невинних людей. До того ж їм кориться вся Україна».

Уряд без узгодження з козаками призначив гетьманом Станіслава Конецпольського. У 1625 р. на чолі значного війська Конецпольський вирушив в Україну. Поляки підійшли до Канева. Під с. Мошнами (нині Черкаський р-н Черкаської обл.) відбувся запеклий бій із козацькою залогою Канева. Козаки змушені були відступити до Черкас, а згодом на південь. З’єднавшись із черкаськими й канівськими козаками, загін запорожців під командуванням гетьмана Марка Жмайла зав’язав запеклий бій з головним польським військом. Козаки завдали значних втрат ворогові, а згодом відступили до Курукового озера. Спроби взяти штурмом табір козаків зазнали невдачі. Поляки змушені були почати переговори.

Згідно з Куруківською угодою польський уряд згодився в обмін на зміну гетьмана на більш поміркованого Михайла Дорошенка збільшити реєстр з 3 до 6 тисяч козаків. Гетьман обирався реєстровими козаками, але вибір мав затверджувати польський уряд.

Із завершенням складання реєстру гетьман Михайло Дорошенко поділив козаків на шість полків з полковими центрами в Києві, Каневі, Корсуні, Білій Церкві, Переяславі та Черкасах. Кожен полк поділявся на сотні з осередками в менших містечках, розташованих на полковій території. Цивільна й військова влада над усіма козаками відповідної території належала козацьким старшинам, у той час як загальне управління здійснював гетьман зі своєю канцелярією.

Однак національно-релігійне гноблення викликало нове повстання. Запорожці під керівництвом Тараса Федоровича (Трясила) захопили й стратили гетьмана реєстрових козаків Григорія Чорного, який вів угодовську політику з польським урядом. Після поразки польсько-шляхетських військ у Корсунському бою 1630 р. повстанці оволоділи Корсунем, Каневом, Переяславом та іншими містами. Своїм головним опорним пунктом вони обрали м. Переяслав. Повстанське військо утримувало під своїм контролем переправи через Дніпро. Вчинивши жорстокі розправи над мирним населенням Лисянки, Димера та інших населених пунктів, польсько-шляхетське військо, в складі якого були німецькі наймані загони, переправилося через Дніпро. Почалися запеклі бої під Переяславом, які тривали близько трьох тижнів. У тилу польського війська розгорнулася повстанська боротьба. У травні під Переяславом відбувся вирішальний бій, який закінчився перемогою повстанців. Поляки змушені були вступити з повсталими у переговори і підписати Переяславську угоду 1630 р. Попри нищівну поразку поляків, угодовська частина козацької старшини погодилася на збільшення реєстру всього лише з 6 до 8 тисяч осіб. Федорович уникнув покарання, а повстанцям дарувалася амністія. Проте нерозв’язаними лишалися проблеми національного й релігійного гноблення та проблеми нереєстрового козацтва, що призвели до повстання. Федорович з частиною невдоволених угодою козаків повернувся на Запоріжжя.

Згодом Федорович та запорізьке військо брали участь у Смоленській польсько-московській війні (1632-1634 рр.). Козаки відіграли дуже важливу роль у Смоленській війні, а в окремих її моментах – вирішальну. 1632 р. Московія, скориставшись смертю короля та Тридцятилітньою війною в Європі, в якій брала участь і Польща, порушила перемир’я й напала на Польщу. Московське військо обложило Смоленськ. На допомогу Москві виступила Туреччина, яка хотіла помститися за поразку під Хотином. Однак у двох битвах на Дністрі турецьке військо було розбито польським загоном, до якого входило понад тисячу запорожців. Тим часом під Смоленськом, завдяки діям армії запорожців на чолі з гетьманом Тимофієм Орендаренком та їхньому несподіваному форсуванню Дніпра, вже самі московити опинилися в пастці. Частина козаків вирушила в похід у московський тил на фортеці Великі Луки, Можайськ, Ржев, Калугу, але більшість лишилася тримати облогу. На початку 1634 р. запорожці й поляки змусили капітулювати під Смоленськом московську армію під керівництвом воєводи Михайла Шеїна. На знак ганьби московська армія пройшла під шибеницею. До рук козаків і поляків потрапило 118 гармат і 129 московських прапорів. Самого Шеїна за наказом царя стратили в Москві. Московська влада змушена була відмовитися від своїх загарбницьких планів. Ця війна відволікла увагу козаків від суперечностей з урядом, однак після її закінчення вони спалахнули з новою силою. У 1635 р. Річ Посполита вдалася до нових методів приборкання козаків.

На Дніпрі на північ від Січі поляки за допомогою французьких інженерів збудували потужну фортецю Кодак, що мала захищати Польщу від татар та водночас стояти на перешкоді сполученню запорожців і решти України. Але за кілька місяців до закінчення її спорудження загін козаків на чолі з Іваном Судимою зруйнував фортецю. За часів Сагайдачного Сулима прославився в морських походах. В одному з них він потрапив у турецький полон і 15 років провів прикутим на турецькій галері. Під час чергової війни турків з Венецією Сулима організував повстання веслярів, прикував турецький екіпаж до весел і через Рим повернувся в Україну. У Римі він отримав з рук Папи Римського золоту медаль за участь у походах на турків і татар. 1632 р. загін запорозьких козаків Сулими захопив турецьку фортецю Азов (нині в Ростовській обл. Росії), а під час повернення розбив турецьку ескадру в гирлі Дніпра. Повертаючись із чергового походу на Туреччину, Сулима був вражений підступністю Польщі і зрив Кодак та знищив її залогу, що складалася з німецьких найманців. Проте зрадники з-поміж реєстрових козаків видали Сулиму королівським властям, які засудили його до страти.

У 1636 р. польський сейм виніс ухвалу відновити Кодацьку фортецю силами й коштом українського населення Наддніпрянщини. Польські магнати почали вимагати від уряду взагалі скасувати козацький реєстр, оскільки, мовляв, урядового війська та численних надвірних загонів магнатів вистачить для захисту від турків і татар. Однак королівський уряд не згодився на це, оскільки потребував війська та не бажав надмірного зміцнення магнатів.

У 1637 р. в боротьбу з поляками вступило ще одне козацьке військо на чолі з гетьманом нереєстрових козаків Павлом Павлюком. Серед усіх соратників Сулими, яких було відправлено на страту до Варшави, він один уникнув смерті. Щойно перед повстанням козацьке військо повернулося з походу на Крим, де втрутилося в міжусобицю на боці антитурецького претендента на ханський престол. Запорізькі козаки захопили артилерію реєстрових козаків й вивезли її на Запоріжжя. На Лівобережжя Павлюк надіслав полковника Карпа Скидана. Як повідомляли поляки, населення почало масово продавати худобу й закуповувати зброю. Незабаром повстанці стратили гетьмана реєстрових козаків Саву Кононовича та кількох інших старшин-зрадників. Найширше повстання розгорнулося на Лівобережній Україні. Повсталі здобували міста, руйнували шляхетські маєтки. У грудні 1637 р. відбувся бій під Кумейками, біля Чигирина. Один польський шляхтич писав: «Наступ селян являв собою незвичайне видовище: вони йшли табором у шість рядів, з чотирма гарматами на чолі, двома гарматами з боків і двома в кінці, а посередині рухалося військо, поділене на полки й сотні».

Один польський загін після кількох штурмів вдерся в табір повстанців, але був оточений захисниками. Повстанці відступили до с. Боровиці, причому поляки не переслідували козаків, посилаючись на свої великі втрати. Як писав учасник битви з числа поляків, хронікар Шимон Окольський, «старі вояки казали, що ніколи ще не були в такому тривалому і сильному вогні, не бачили так багато трупів». Однак невдовзі табір козаків біля Боровиці було оточено польським військом, до якого надійшли підкріплення. Під час переговорів поляки віроломно схопили Павлюка, хоча присягалися зберегти всім козакам життя й волю. Павлюка та кількох інших старшин було жорстоко страчено у Варшаві, а в Україні розпочався жорстокий терор проти козаків та їхніх родин. Проте ця поразка не стала кінцем повстання. Кількатисячні загони козаків і повстанців продовжували боротьбу. Зокрема, під Чигирином загін отамана Івана Злого завдав поразки польському полку. Запоріжжя так і лишилося нескореним, туди відступили вцілілі загони повстанців.

Тим часом польські магнати вдалися до страшних репресій. Вздовж шляхів, що вели до українських міст, були поставлені шибениці та коли із замученими на них людьми.

Наступного 1638 р. повстання спалахнуло з новою силою під керівництвом Якова Острянина та його соратників-запорожців Карпа Скидана й Дмитра Гуні. Поляки спрямували на Січ загін ротмістра Мелецького та реєстрових козаків загальною кількістю 4 з половиною тисячі осіб, з наміром виманити козаків із Січі та захопити фортецю. Проте запорожці розбили поляків. Поляки скаржилися, що реєстрові козаки не хотіли за них воювати: «легше вовком орати, ніж козаком проти їхнього народу воювати».

У своїх листах Острянин наказував готуватися до повстання і визволення України від поляків. Також він казав робити все таємно та стерегтися зрадників-реєстровців «як дикої єхидни». Одні люди йшли на Запоріжжя, інші відправляли туди харчі, зброю тощо. Козацьке військо рушило трьома шляхами – під командою Острянина лівим берегом Дніпра, Скидана – правим, а Гуні – Дніпром. Під містечком Голтвою козаки витримали кілька атак польського війська на свій табір та успішно контратакували самі, винищивши полки німецьких найманців та зрадників-реєстровців. З кількох тисяч їх врятувалося заледве два десятки. Після нових втрат своєї кінноти поляки змушені були відступити до Лубен.

У травні 1638 р. під Лубнами між козаками і польським військом відбувся запеклий бій. Надвечір повстанці примусили ворога повернути назад, хоча значні втрати були з обох сторін. Військо польського гетьмана Потоцького рушило на міст, що вів у Лубни, але міст завалився. Тим часом на допомогу полякам підійшло підкріплення. Повстанські загони на Правобережжі нищили човни й пороми на Дніпрі, аби зашкодити переправі поляків на Лівобережжя, проте полякам усе ж вдалося переправити за Дніпро свої основні сили. Козаки на Лівобережжі змушені були відступати до с. Жовнина (нині Чорнобаївський р-н Черкащини). Поляки почали штурм табора і після кількох спроб прорвалися в нього. Острянин вирішив, що битву програно, і з невеликим загоном прорвався через лави поляків у степ. Проте захисникам вдалося відбити напад поляків. Між тим, до поляків надходили нові й нові загони. «Повсталі селяни щодня спостерігали з шанців прибуття нових полків, у той час як вони самі не мали жодної допохмоги», – писав польський учасник подій. Повстанці, що лишилися в таборі, обрали гетьманом Дмитра Гуню і під його проводом спочатку відбили цілу серію нападів, а згодом, почувши, що до ворога йде нове підкріплення, вночі таємно спорядили міст через р. Сулу і зайняли сильніші позиції в урочищі Старець. Спроби козацьких загонів Карпа Скидана завдати удар в тил ворогові зазнали невдачі, однак з правого берега човнами повстанцям надходили харчі. Як стверджували поляки, козаки в боях на Старці, увірвавшись до ворожих шанців, винищили всю німецьку піхоту та всіх польських гусарів, а інших польських вершників загинуло більше, ніж під час усього походу польських військ у Пруссію.

Поляки згодилися на угоду на умовах амністії повстанцям та обіцянок відновити вольності козаків. Ті з козаків, хто не згодився на таку угоду, на чолі з Дмитром Гунею ще до завершення переговорів залишили табір та відійшли на Запоріжжя. Однак польський гетьман Микола Потоцький не додержав жодної своєї обіцянки. Більшість повстанців, які залишили табір, було вбито. Одного з лідерів повстанців Карпа Скидана захопили в полон і стратили лютою смертю. Терор розгорнувся на всій Україні.

За «Ординацією Війська Запорізького реєстрового» (законом, ухваленим сеймохм) козацький реєстр зменшувався до 6 тисяч. Реєстрові козаки втрачали право на самоврядування. Скасовувалася посада гетьмана, а натомість вводилася посада польського старости, затверджуваного королем. Козацькі полковники та осавули тепер мали обиратися із шляхти, обирати дозволяли лише полкових осавулів, сотників і отаманів. До реєстру вносили тількі тих козаків, які не брали участі у повстанні. Усі виключені з реєстру повинні були стати кріпаками. Козакам дозволялося жити лише в королівських маєтностях Черкаського, Корсунського та Канівського староств. Міщанам і селянам під страхом смертної кари заборонялося вступати до козацьких лав. Базавлуцька Січ була зруйнована. На вимогу Польщі козаки перенесли Січ у більш вразливе з точки зору оборони місце – Микитин Ріг.

Кожен, хто без дозволу намагався втекти на Січ, карався на смерть. Тисячі козаків, не внесених до реєстру, оголошувалися кріпаками. На додаток магнати, зокрема Ярема Вишневецький – найбагатший в Україні землевласник, – установили в країні жорстокий терор, без суду мордуючи кожного, на кого падала підозра в непокорі. «Ординація» передбачала відбудувати фортецю Кодак і розмістити в ній сильний гарнізон. Уже в 1639 р. Кодак було відновлено.

Керівники нереєстрового козацтва разом зі своїми загонами відійшли в запорізькі степи. Звідти вони кілька разів намагалися вступати в сутички з поляками. У цей час козаки брали участь у війні на боці іранських шахів проти Туреччини, а також знову втрутилися в міжтатарську усобицю в Криму.

Крім того, ще в 1637 р. запорожці, серед яких був і майбутній герой Визвольної війни Іван Богун, разом із донськими козаками захопили турецьку фортецю Азов. Козаки утримували Азов аж до 1642 р., відбиваючи напади багатократно переважаючих сил супротивника.

Мали місце яскраві інциденти в боротьбі з Туреччиною. Так, майбутній наказний ніжинський полковник і сподвижник Богдана Хмельницького Роман Катіржний, ватажок одного з успішних повстань невільників-веслярів на турецьких галерах, прибув зі своїми повстанцями до берегів Південної Італії й там став на службу до Фердінанда III Габсбурга, віце-короля Королівства Обох Сицилій, де пробув чотири роки (1642-1646).

Тривали й війни реєстрових козаків з татарами. У 1644 р. українсько-польське військо розбило татар під Охматовом.

Завдяки замиренню козаків, міцному внутрішньому та зовнішньому становищу Польщі, десятиліття з 1638 по 1648 р. називається польськими істориками «золотим віком». Проте це був час перед бурею. Численні утиски та несправедливості проти українського народу робили нове повстання невідворотним.

Кожне наступне повстання свідчило про зростання сили та військового досвіду повстанців. Попри те, що більшість повстанців, як правило, становили ненавчені військовій справі селяни, повстанці спромоглися на рівних змагатися з польським військом та завдавати йому відчутних поразок. Збільшувалась чисельність повстанців, удосконалювалася тактика, козаки призвичаювалися бити вже не лише іноземців, але й польські урядові війська.

Мовою першоджерел:

«Після битв, які були у поляків зі шведами, полки ляхів зайняли Київське воєводство, стали постоєм у містах та селах і почали велику шкоду чинити людям. Всього цього козаки не стерпіли, повстали, ляхів порубали, а тих, що живі лишилися, розігнали; з цієї причини коронний гетьман Конецьпольський з великою силою вирушив на козаків, маючи намір всіх їх знищити; а козаки зібралися всією своєю силою, обрали собі гетьманом Тараса (Трясила) і року 1628 під Переяславом вступили в битву з ляхами. У цій битві козаки стільки ляхів порубали, скільки не загинуло їх за многії літа війни з шведами; а золоту корогву гусарську за Дніпром у бору вщент знищили. Після битви цієї уклали перемир’я. Здобувши передишку під Переяславом і пообіцявши не чинити на Україні козакам та люду руському шкоди, поляки підступно замишляли відплатити за поразку під Переяславом, всіляко прагнули козаків погубити; виступили на Україну і простий люд почали притісняти поборами та солдатськими постоями, козаків знатних потаємно, а щонайголовніших не криючись викрадали та по-різному в руки смерті віддавали. Не стерпівши того, року 1637, козаки зібралися, настановили гетьманом Павлюка і вирушили на Кумейки супроти ляхів, але під Кумейками коронний гетьман Конецьпольський, до підступу вдавшися, здолав козаків, з тими ж, що залишилися оружно стояти під Боровицею, уклав перемир’я, а через деякий час, до хитрості вдавшись, піймав гетьмана Павлюка і у Варшаві відділив голову від тіла. А козаків почали на палі сажати. Забачивши все те, козаки переконалися, що ляхи замислили всіх їх загубити і знову року 1638 зібралися, настановили собі гетьманом Остряницю, а на підмогу дали козака Гуню, і повстали проти ляхів, виманили їх у степ на річку Старицю, і там у битві множество їх побили.

Побачивши, що не сила їхня козаків подолати, ляхи хитрістю на мир їх підмовили. І тут, мир укладаючи, пан Кисіль та інші панове іменем самого гетьмана Конецьпольського поклялися, що волю козакам дадуть і кров’ю платити не будуть; та скоро ту клятву порушили, зловили гетьмана Остряницю і Гуню й стратили у Варшаві, а Казиму, сотника київського і сина його посадовили на палю, а також силу козаків славних і хоробрих під різними тортурами погубили: одних начетверо розтинали, других на палю саджали, а ще інших за ребра на залізних гаках вішали. І відтоді всякі свободи у козаків забрали, а люд благочестивий тяжкими й нечуваними поборами пригнітили, не відаючи, що Бог за кривду та за кров невинну помсту насилає. Саме від тих часів беруть свій початок побори різні – якісь дуди, повивачне та пороговищизна, подимне та поголовне, очкове, ставищизна, поємщизна, сухомельщина. Навіть храми господні жидам розпродали і малят тільки з дозволу жидівського хрестити можна було, та і всякі обряди церковні, що їх благочестиві правили, були віддані в оренду жидам. Козаків же поклали мати всього шість тисяч, всіх же останніх, хай він буде навіть сином найславетнішого козака, віддали у підданство, а реєстрових у великій нарузі ляхи тримали – ні честі, ні слави, ні волі, перебивались вони гірше, аніж у неволі турецькій. А ще понастановляли над реєстровими козаками полковників і сотників і всю старшину тільки лядської віри, щоб не давали їм волі; і використовували їх, коли треба грубу палити, а старости і старші всякі ставили козаків коней та хортів глядіти і двори прибирати».

Літопис Григорія Грабянки, 1710-ті рр.

«Поляки, поважаючи хоробрість і заслуги Сагайдачного, не сміли при ньому явно чинити в Малоросії свого зухвальства, та й сама улюблена їхня Унія трохи притихла і охолола. А що найшанованіше Малоросійське Шляхетство обернулося до них в Католицтво і зостався в Руській релігії з народу самий середній і нижчий стан, то дали вони новий титул Уніатству, назвавши його «хлопська вяра». По смерті Сагайдачного поновили вони давнє гоніння в народі і політику на розлад військ Малоросійських; тому ж і підкорили війська реєстрові Коронному та Литовському Гетьманам, вибір же в Малоросійські Гетьмани гостро заборонили, а рангові Гетьманські маєтки розібрали та поділили поміж собою магнати Польські. На народ, окрім звичайних податків, подимних та поземельних, накладено ще індукту та евекту, себто мито з купівлі та продажу всіх харчових припасів і з усіх інших речей та тварин, що йдуть на продаж та купівлю; і всі ті побори були загальні, з усіх жителів Малоросійських стягувані. А для тих, хто дотримувався православ’я або Грецької релігії, особлива була, понад те все визначена подать, подібна до данини Апокаліптичної, у дні Антихристові описувана; і задля того напередодні свята Воскресення Христового по всіх містах і торжищах продавані мирянам звичайні на паску хліби були під стражею урядників Польських. Уніат, котрий купував паску, мусив мати на грудях клапоть з написом «Уніат», такий купує її вільно, а хто напису того на грудях не має, платить данину…

Уряд Польський, обнадіявши народ Руський і патріотів його своєю увагою та скорою допомогою, виконав усе те звичайно по-польськи, тобто до першого Сейму, що минув у бенкетах та самопохвальбах; і Козаки Малоросійські, об’єднавшись із Запорозькими, року 1624-го змушені були обрати собі Гетьманом Полковника Корсунського Тараса Трясила, який не вживав згодом сеї назви, і з ним підняти зброю супроти Поляків оборонну. І за тою системою, не роблячи вони над Поляками жодних пошуків, зібрались до міста Переяслава і, розташувавши табір свій поміж ріками Трубежем та Альтою, очікували почину Польського. Поляки стягались зі всієї Малоросії, а почасти й із Польщі і, зібравшись великою потугою під командою Коронного Гетьмана Конєцпольського, розпочали атаку на табір Козацький, укріплений обозом та артилерією з окопами. Напад повторювано і завжди відбивано було декілька днів з великою втратою Польською.

Нарешті Козаки, діждавшись Польського свята, Папським тілом званого, що вони його святкують зі стріляниною та бенкетами, вислали тієї ночі повзком значну частину піхоти в одну найближчу балку і на світанку вдарили з двох боків на табір Польський, вдерлися до нього і, заскочивши багатьох Поляків напівголими, перекололи їх усіх; що їм противилися, знищили, а решту перетопили в річці і розігнали, здобувши табір їхній з усіма запасами та артилерією. Опісля сеї поразки Польської, названої Тарасовою ніччю, були Козаки розділені на багато корпусів та партій і виряджені Тарасом…

Року 1633-го обрали від Козаків та чинів їхніх Гетьманом Хорунжого Генерального Павлюгу. Та коли він, невдовзі після обрання, став збирати і примножувати війська для підкріплення прав своїх і народних, то Коронний Гетьман Конєцпольський з численними військами Польськими, напавши заздалегідь на Павлюгу і на військо його під селом Кумайками, розбив їх і вигнав з табору, котрий дістався Полякам, яко здобич; а Козаки з Гетьманом ішли оборонно пішки до містечка Боровиці, де, укріпившись у замку, очікували підмоги од розсіяних військ своїх. Та Гетьман Конєцпольський запропонував Козакам мир з підтвердженням колишніх прав та привілеїв військових і всієї нації і з умовою прийняти в Гетьмани раніше вибраного Перев’язку, а Павлюгу, виключивши з війська, залишити в спокої у його маєтку. Мир був підписаний і присягами затверджений, але тривав він доти, поки Козаки були в фортеці; а як скоро вийшли вони із замку і, розладнавшись, стали розходитися своїми дорогами, то Поляки відразу явили звичайну свою підступність і, напавши на розладнаних Козаків, багатьох із них посікли та перестріляли без оборони, а в інших пограбували всю їхню зброю та пообтинали вуса та чуприни. Гетьмана ж Павлюгу, Обозного Гремича та Осавулів Побідила, Летягу, Шкурая і Путила забрали під варту і, закувавши залізом, вирядили до Варшави з повідомленням, що вони полонені під час бою. Уряд Польський без усіляких про те досліджень і довідок повелів Гетьманові Павлюзі живцем зідрати з голови шкіру і набити її гречаною половою, а Старшинам його повтинати цілком голови і їх разом з чучелом Гетьманської голови відіслати на позорище до міст Малоросійських. За сим повелінням виставлено було голови тії на палях у Ніжині, Батурині, Умані та Черкасах, а чучело Гетьманське – в Чигирині; а згодом спалено всенародно під час ярмарків…

На місце замордованого Павлюги вибрано року 1638-го Гетьманом Полковника Ніжинського Стефана Остряницю, а до нього додано в Радники із старого заслуженого товариства Леона Гуню, якого розсудливість у війську вельми шанована була. Коронний Гетьман Лянцкоронський з військами своїми Польськими не переставав нападати на міста і села Малоросійські і на війська, що їх боронили, і напади його супроводжувані були грабунками, контрибуціями, вбивствами і всіляких гатунків безчинствами та насильствами. Гетьманові Остряниці великого мистецтва потрібно було, аби зібрати свої війська, всюди розпорошені і завжди переслідувані Поляками та їхніми шпигунами; нарешті зібрались вони потайними шляхами і по ночах до міста Переяслава. І першим заходом їхнім було: очистити од військ Польських Придніпровські міста, що лежали на обох берегах тії ріки, і поновити безпечне сполучення жителів і військ обох боків. Успіх сприяв справі вельми вдало. Війська Польські, при містах і всередині їх бувші, не сподіваючись ніяк заходів Козацьких з причин нагнаного їм жаху останньою зрадою і лютістю, над Павлюгою та іншими старшинами заподіяною, тішилися у повній безпеці, і тому вони всюди були розбиті, а ті, що вперто захищалися, понищені до ноги. Амуніція їхня та артилерія дісталися Козакам, і вони, зібравшись в одне місце, озброєні найліпшим чином, пішли шукати Гетьмана Лянцкоронського, котрий з головним військом Польським зібрався та укріпився в таборі над рікою Старицею.

Гетьман Остряниця тут його застав і атакував своїм військом. І напад, і відсіч були жорстокими і переважали всіляку уяву. Лянцкоронський відав, яка помста чигає на нього від Козаків за злочин, його віроломством і зрадою заподіяний над Гетьманом їхнім Павлюгою і Старшинами, і тому боронився до відчаю; а Козаки, маючи завше в пам’яті недавно бачені ними на позорищі в містах відтяті голови своїх побратимів, злостилися на Лянцкоронського та Поляків до заклятості і тому вели атаку свою з жорстокістю, схожою на щось страховинне. Нарешті, зробивши залп зі всіх мушкетів та гармат і напустивши диму майже непроглядного, пішли і поповзли на Польські укріплення з дивовижною відвагою і відчайдушністю, а вломившись у них, ударили списами та шаблями зі сліпим розмахом. Крик і стогін людський, тріскіт і брязкіт зброї нагадували грізну всеруйнуючу грозу. Поразка Поляків була повсюдна і найзгубніша. Вони боронилися самими шаблями, не встигаючи набивати мушкетів та пістолів, і задкували до ріки Стариці, а тут, падаючи у неї в нестямі, перетопилися і захрясли цілими натовпами. Гетьман їхній Лянцкоронський з ліпшою, але нечисленною кіннотою завчасно кинувся в річку і, перепливши її, пустився навтьоки не озираючись і куди коні несли…

Таким чином Малоросія доведена була Поляками до останньої руйнації та виснаження, і все в ній уподібнювалося тоді якомусь хаосу чи помішанню, що загрожувало останньою руїною. Ніхто із мешканців не відав і не був певен, кому належить маєток його, родина і саме буття їхнє і чи довго воно потриває?..

Війська Малоросійські, розігнані з їхніх осель та квартир, були в крайньому розладі та виснаженні. Одначе ж ще раз зібрались вони поодинці над річкою Мерлею і там разом з Запорожцями року 1639-го вибрали Гетьмана із Осавулів Полкових Карпа Півторакожуха, котрий всіляко намагався побільшити свої війська та відновити з ними свободу Малоросійську, та ніяк не встиг. Бо Поляки всі шляхи перетяли ще до сполучення з ними військ Задніпровських і Задесенських, котрих підкорили Гетьманам Коронному і Литовському, а в Малоросію наслали для управління мешканцями своїх Воєвод, Каштелянів, Комісарів і Старостів із питоменних Польських родів, котрі для народу були дійсно вовками хижими, а не пастирями, і народ випив од них прегірку чашу лютості і помсти. Вчиняли замах Поляки і на Півторакожуха, щоб його з військом, яке було при ньому, знищити; але він, тримаючись прикордонної межі побіля степів Кримських і Запорозьких, завжди наїзди їхні вдало відбивав і багатьох урядників їхніх військових, переловивши в наїздах, дарував Татарам у Крим, а взимку від них діставав баранів та рогату худобу на прохарчування свого війська. А поміж тим на запрошення Кримського Хана ходив Півторакожуха з військами своїми і Татарськими відбивати численні Калмицькі орди, які вийшли з границь Китайських і нападали на землі Татарські, і, звитяживши у чисельних герцях Калмиків, вигнав їх за Волгу і зробив тим значну послугу Ханові і його Татарам. Поживши Півторакожуха в такому промислі три роки, помер у таборі військовому на степах, а похований в пустельному Слов’янському місті Кам’яному Затоні, і за труну йому правила порожня горілчана бочка».

Історія Русів, XVIII ст., про події XVII ст.

«Саме звідси (з Києва) бере свій початок той шляхетний народ, який нині названий запорізькими козаками й розсіяний з давніх-давен у різних місцевостях по берегах Дніпра і в прилеглих близьких краях. Кількість їх зараз сягає 120 тисяч людей, які є звичними до війни та здатні менш ніж за тиждень зібратися у похід на королівську службу. Це люди, котрі часто, мало не щороку, роблять набіги на Чорне море та завдають величезних збитків туркам. Вони не раз спустошували Крим, що належить до Татарії, учиняли руйнування в Анатолії, брали Трапезунд і навіть сягали гирла Чорного моря у трьох милях від Константинополя, де, віддавши усе вогню й мечу, повертались потім з багатою здобиччю…

Селяни тут (в Україні) перебувають у винятково скрутному становищі, бо примушені працювати на панів три дні на тиждень зі своїми кіньми та працею рук своїх… Вони вимушені віддавати своєму панові все, що тому заманеться зажадати. Не дивно, що в таких умовах цим нещасним людям не вдається накопичити бодай щось для себе. Проте й це ще не все: пани користуються безмежною владою не тільки над їхнім майном, але також і над їхнім життям. Настільки великою є свобода польської шляхти, яка живе неначе в раю, а селяни перебувають ніби в чистилищі!..

Вони (українці) кмітливі та розумні. Вельми дотепні та щедрі, не прагнуть великих статків, зате понад усе цінують свою свободу, без якої не хотіли б жити. В ім’я її, цієї свободи, вони піднімають повстання та бунти проти вельможних панів, тому рідко коли минає більше семи або восьми років без того, аби вони не повставали проти володарів…

Вони надзвичайно міцної статури, легко перемагають холод та спеку, голод та спрагу, не втомлюються на війні, є мужніми і часто настільки зухвалими, що не цінують своє життя. Найбільше вміння та майстерності вони виявляють, коли б’ються в таборі, себто під прикриттям обозів (бо дуже вправно стріляють з рушниць, які є їхньою головною зброєю), а також при обороні своїх позицій. Добре воюють також на морі, проте верхи на конях вони не є аж такими вправними. Мені доводилось бачити, як двісті польських вершників примусили утікати 2000 їхніх кращих вояків. Але правдою є і те, що під прикриттям табору сотня цих же козаків не злякається тисячі поляків чи навіть тисячі татар. Якби верхи вони були такими ж майстерними, як у пішому строю, то, гадаю, могли б вважатись непереможними».

Гійом Ле Вассер Де Боплан, «Історія України», 1651 р.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*