Московські походи запорозьких козаків

§ 9. Московські походи запорозьких козаків

З часів литовсько-московських воєн ХV-ХVІ ст. в українському козацтві сформувалося негативне ставлення до завойовницької політики Московії, яка намагалася претендувати на українські та інші слов’янські землі, що історично належали до Київської держави. У Литві протягом тривалого часу звикли розглядати Москву як васала Орди. Століття московсько-литовського протистояння, у якому українці брали участь на боці Литви, виробили в мешканців України власний досвід воєнних відносин з Московією.

Особливо негативно сприймався в Україні союз Москви з Кримом та підбурювання московськими князями та царями кримських ханів на здійснення руйнівних походів в Україну. У результаті одного такого походу 1482 р. татарський хан спалив Київ, а церковне начиння з розграбованих київських церков відправив у дар московському князеві.

На початку XVII ст. частина козацької старшини, сподіваючись на компроміс з Польщею, була націлена на походи проти спільних ворогів – турків, шведів і московитів, сподіваючись, що звитяга козаків буде винагороджена. Так, у 1601 р. двохтисячний український загін взяв участь у складній для Польщі Лівонській кампанії проти Швеції. У той же час донські козаки, тісно зв’язані з запорожцями, почали запрошувати українських козаків підтримати донців у внутрішньомосковських чварах. Після вимирання династії московських царів, що зупинилися на дітях Івана Грозного, у Москві почався безлад. Усе це створило передумови для втягування у внутрішньомосковську колотнечу спочатку окремих загонів запорожців-козаків, а потім і всього війська.

У 1584 р. московським царем став син Івана Грозного Федір Іванович (1584-1598 рр.). Розумово відсталий, він не брав участі в управлінні державою. Натомість усю владу сконцентрувала у своїх руках регентська рада, а згодом одноосібно боярин Борис Годунов, вихідець із роду татарських ханів (фактичний правитель Московії з 1587 по 1605 р.). Годунов проводив енергійну політику на зміцнення Московської держави.

Зокрема, Годунов скористався візитом до Москви константинопольського патріарха Єремії та фактично посадив його під домашній арешт, вимагаючи утворення Московської патріархії. Грецькі ієрархи посилалися на те, що навіть «Костянтин Великий створював патріархати тільки разом із Вселенським Собором, а нас же тут тільки троє… Це неможливо, це ганьба!» Протягом кількох місяців грецьких ієрархів тримали під фактичним арештом, слідкували за ними, змушували підписувати документи, писані церковнослов’янською мовою, якої ті не знали, й постійно наполягали на утворенні Московського патріархату. Старому й хворому патріарху Єремії погрожували довічною висилкою до Володимира-на-Клязьмі, який приїжджим грекам здавався ледь не кінцем світу. Освячена століттями царгородська процедура поставлення патріарха була порушена. Призначення нового патріарха відбулося без скликання не тільки всеправославного, але й церковного собору в Москві.

Після смерті царя Федора Івановича перший російський патріарх Іов сповна віддячив Годунову за його старання – у 1598 р. він виступив на користь обрання «безродного» Бориса Годунова на царство й вінчав його на Московський престол.

У той же час поразка в Лівонській війні та опричнина спричинили поширення в Московії масових антиурядових заворушень та розбійництва. Дедалі більше прапором таких заворушень ставала історія малолітнього сина Івана Грозного Дмитра Федоровича, убитого 1591 р. за наказом Годунова, який прагнув заздалегідь ліквідувати претендентів на престол. У Московській державі ширилися чутки, що царевича не вбито. Московський уряд, який раніше то заперечував саме існування царевича, то стверджував, що він загинув у результаті необережного поводження з ножем, наказав церкві з пропагандистською метою проводити заупокійні служби за нього.

У 1604 р. один московит, який перед тим прийшов в Україну й певний час прожив у володіннях князів Острозьких на Волині, видав себе за царевича Дмитра. Згодом його назвали Лжедмитрієм І. Польський король та українські магнати, після надання Лжедмитрієм І на підтвердження своїх слів грамот, царських хрестів тощо, визнали його як царевича й пообіцяли допомогу. Лжедмитрій І зібрав армію із запорізьких козаків, поляків та загону донських козаків і вирушив на Москву. Основну частину його війська становили українці. Під Новгород-Сіверським 15-тисячне військо Лжедмитрія І розбило 50-тисячне військо московитів, але згодом відступило до Путивля. Після смерті Годунова в 1605 р., переходу на бік Лжедмитрія І основних армій московитів та бунту в самій Москві проти сина Годунова Федора Лжедмитрій І став царем. Проте вже через рік царствування Лжедмитрія І московські бояри під керівництвом боярина Василя Шуйського організували змову й убили його.

Царем став Василь Шуйський (1606-1610 рр.). Проти нього на півдні Московського царства одразу спалахнуло повстання під керівництвом донського козака Івана Болотникова, який проголосив себе воєводою вбитого Лжедмитрія І. У низці битв Болотников розбив московське урядове військо та взяв в облогу Москву, але зрештою в 1607 р. зазнав поразки.

У 1608 р. ще один московит Лжедмитрій II стверджував, що замість Лжедмитрія І під час заколоту в Москві була вбита інша людина. Він зібрав та очолив залишки військ Болотникова, донських козаків та приватні загони литовських і польських князів. До них приєднався і 3-тисячний загін запорізьких козаків. Навесні 1608 р. у битві під м. Болоховом (нині в Орловській обл. Росії) це військо завдало жорстокої поразки московитам. Армія Лжедмитрія II стала табором за кілька кілометрів під Москвою – у селі Тушині, після того як біля цього села загін польсько-українського шляхтича Олександра Лісовського розбив московське військо під керівництвом князя Хованського. У Тушино почали стікатися вояки з України, Польщі та із самої Московії. Головну роль у таборі Лжедмитрія II грав князь Роман Ружинський, вихідець з українських князів, який фактично керував самозванцем. Головною воєнною силою армії були українські козаки, кількість яких сягнула 10 тисяч, а також кількатисячний загін поляків. Навколо них зібралися десятки тисяч незадоволених урядом московитів. Хоча польський король вимагав відкликати з походу усіх польських підданих, українська шляхта й козаки його не послухали й продовжили приватну війну. 2-тисячний загін запорізьких козаків примусив капітулювати міста Ярославль, Володимир-на-Клязьмі та московські фортеці в їхніх околицях. Невдовзі більшість міст на території Московського царства перестала визнавати владу царя Шуйського, який заперся в Москві.

Тим часом Швеція, яка з 1600 р. вела війну з Польщею за володіння на Балтиці, в 1609 р. уклала союз про підтримку московитів в обмін на території на північному заході Московського царства. Польський уряд розцінив московсько-шведський союз як загрозу й організував облогу Смоленська. 30-тисячне козацьке військо під керівництвом гетьмана Олевченка відзначилося під час облоги Смоленська в 1610 р.

Згодом коронний польський гетьман С. Жолкевський організував похід невеликої частини війська з-під Смоленська на Москву. У червні 1610 р. в битві під Клушиним майже 7-тисячне польсько-українське військо розгромило 35-тисячне військо московитів та загони шведів і європейських найманців, які діяли в союзі з Москвою. Однією з причин нищівної поразки Москви стало те, що московські воєводи затримали виплату платні європейським найманцям, після чого ті збунтувалися, а московське військо, побачивши це, розбіглося. Московський обоз, скарбниця, артилерія та прапори й клейноди, включаючи шаблю й булаву Шуйського, потрапили до поляків. Цар Шуйський звелів розкидати по табору хутра й коштовності, щоб затримати ворога. Сам він утікав першим, причому, загрузнувши в болоті, кинув свого коня й прибув у Можайськ верхи на селянському коні. «Коли ми йшли до Клушина, – писав Жолкевський у повідомленні королю, – у нас була тільки одна моя бричка й фургони двох наших гармат; при поверненні в нас було більше возів, ніж солдатів під рушницею».

Московські бояри скинули Шуйського з царювання, а потім видали його польському гетьману. Жолкевський відіслав колишнього царя до Польщі, де

Шуйський в ув’язненні й помер. Московські бояри, остерігаючись Лжедмитрія II, який мав у Москві чимало прихильників, у серпні 1610 р. здали Москву Жолкевському, а у вересні того ж року впустили поляків до Кремля. Мешканці Москви присягнули на вірність польському королевичу Владиславу. Проте хаос у країні тривав. У 1611 р. поляки й запорожці захопили Смоленськ. У цей час невеликий загін запорожців примушував до капітуляції воєвод на Рязанщині. У середині 1611 р. частина московитів організувала ополчення з метою відбити Москву. Однак після невдалої спроби штурму міста вони зупинилися під Москвою, грабуючи околиці, немов ворожу країну. З татарських ханів і мурз, а також з бояр і донських козаків вони спробували сформувати представницький орган – Земський собор. Ця спроба закінчилася колотнечею та вбивством проводирів ополчення. Наступного року було сформоване нове ополчення, яке обложило Москву. На підмогу польській залозі вирушило військо литовського гетьмана Яна Ходкевича, в якому був і загін запорізьких козаків. Загін Ходкевича кілька разів проривався до Москви та доставляв обложеним харчі, але остаточно зняти облогу не зміг і повернувся додому. Лише восени 1612 р. новому ополченню московитів після тривалої облоги й голоду в польському гарнізоні Кремля вдалося вибити поляків із Москви.

У 1613 р. Земський собор обрав царем Московії боярина Михайла Романова, переважно через те, що він мав тихий характер та стояв осторонь основної боротьби боярських угруповань. Ще Лжедмитрій І повернув Романова і його родину із заслання, куди їх відправив Борис Годунов. Таким чином було засновано нову московську династію Романових. Війна тривала. Протягом 1613-15 рр. у Московії на власний розсуд без наказу польського короля діяв загін шляхтича Олександра Лісовського, названий «лісовчиками», який завдав кілька поразок московитам, зокрема князеві Дмитрові Пожарському.

У 1618 р. українське козацтво взяло участь у черговій польсько-московській війні. Династію Романових тривалий час не визнавали інші держави і, зокрема, Польща. Навесні польське військо на чолі з королевичем Владиславом підійшло до м. Вязьми й розкинуло табір, очікуючи підходу підкріплень. Проте грошей в уряду не було, а більшість жовнірів розбрелася. Аби врятувати королевича й виправити ситуацію, польський уряд звернувся по допомогу до Війська Запорізького. Після переговорів українське командування під керівництвом гетьмана Петра Сагайдачного вирішило йти на Москву. Задля збереження таємниці гетьман не повідомив польську сторону про напрям походу. Польський уряд закликав Сагайдачного йти до Смоленська. 20-тисячне українське військо швидко захопило московські фортеці Рильськ, Курськ, Лівни, Єлець, Шацьк, Михайлов. Інший загін козаків діяв у тилу московитів. У районі Серпухова запорожці зустрілися з московським військом князя Дмитра Пожарського. Проте московити під час першої сутички з козаками розбіглися. Спроба іншого воєводи Г. Волконського завадити гетьманові форсувати ріку Оку не привела до успіху, козаки відкинули московитів від переправи. Поблизу Донського монастиря козаки Сагайдачного атакували московські війська й розбили їх. Після цього Сагайдачний під Тушиним з’єднався з королевичем Владиславом. Тим часом окремі загони козаків захопили міста Ярославль, Переяславль-Заліський, Романів, Каширу, Касимів та кілька менших фортець.

У вересні 1618 р. українські й польські війська під проводом гетьманів Сагайдачного й Ходкевича обложили Москву. Козаки вже стояли перед Арбатськими ворітьми, коли через брак коштів та харчів польська шляхта відмовилася продовжувати війну.

У Московії козаки, рухаючись із незвичайною для армій Середньовіччя швидкістю, захопили понад 20 фортець. Походи Сагайдачного продемонстрували, що українське козацьке військо під його проводом було значно сильнішим не лише за московську армію, але й за польське військо, яке за час перебування в Московії досягло суттєво менших результатів, ніж козаки.

Результат війни мав дуже важливе значення для України. 1 грудня 1618 р. в с. Деуліні під Москвою було підписано перемир’я. За ним Річ Посполита повернула собі землі Смоленщини, Чернігівщини та Новгород-Сіверщини, відібрані за століття до того Москвою у Великого князівства Литовського й Руського. Таким чином, українські землі знову були возз’єднані в одній державі. Відтоді споконвічні українські землі Чернігівщини й Новгород-Сіверщини назавжди лишилися за Україною.

Мовою першоджерел:

«Того ж літа (1612 р.), серпня в 2 день прийшов князь Дмитро Лопатенко під столицю й інших князів немало з людом. 14 серпня пан Ходкевич гетьман знову тут же з людом прийшов… а москва заперлася в церкві святого Климентія в острожку на самій дорозі, і наші їх там дістали й кілька гармат відняли, і була там битва вельми велика від ранку до вечора, і побили були наші Москву добре, Пожарського князя підстрелили в руку, і почала була з табору москва утікати; наші теж випали з Кремля, допомоги своїм додавали, і поручників з хорогвами й з піхотою до нас за мур перейшли, а гетьман під Поклінну гору відступив і не міг до столици пробитися, щоб харчів своїм дати».

«Про Москву й про Дмитра, царика московського, міщанина київського Божка Балики, що сам там був і самовидцем тому був», 1620 р.

«А вони (донські й волзькі козаки в московському війську) не хочуть за віру стояти, пішли в злодійство, і села палять, і селян побивають. Чим їм стояти за православну християнську віру на литовських людей, а вони в ту ж пору селян грабують і побивають».

З грамоти московського царя Михайла Романова до козаків з війська Григорія Волконського від 7 вересня 1618 р.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*