Визвольні повстання Христофора Косинського та Северина Наливайка

§ 7. Визвольні повстання Христофора Косинського та Северина Наливайка

Після Стефана Баторія королем Польщі став Сигізмунд III (1587-1632 рр.), онук польського короля Сигізмунда І Старого і син шведського короля Юхана III. За його правління курс держави кардинально змінився. Влада шляхти й особливо магнатів різко зростає. Водночас в оточенні короля утвердилися представники католицького фундаменталістського ордену єзуїтів. Король, зазнавши невдачі в спробах приборкати сваволю шляхти, свою головну місію починає бачити в просуванні католицизму на українські й білоруські землі.

Річ Посполита із толерантної держави різних народів, де нещодавно під час Люблінської унії проголошувалося приєднання України «як рівної до рівної і вільної до вільної», раптом перетворилася на цілковито чужу для українців державу, в якій українці вже не мають навіть формальних рівних прав. Ситуацію ускладнило запровадження релігійної Берестейської унії та використання польських військ в її утвердженні на українських землях, репресії проти православних, спроби винищити запорізьке і нереєстрове городове козацтво. Почалося обмеження прав української православної знаті. їх не допускали до посад. Виграти судове рішення на користь православного, зокрема щодо позбавлення майна в численних міжусобицях, стало практично не реально. У результаті за кількадесят років більшість магнатів перейшли в католицизм, так що незабаром кількість православних українських магнатів вимірювалася одиницями. Українською лишилася тільки частина дрібної шляхти.

За кілька років українці прийшли до усвідомлення того, що вони живуть уже не в своїй державі, а згодом і до того, що ця держава – їхній ворог.

Таку зміну настроїв одразу відчули козаки. Вони рішуче стали на захист національних прав українського народу. Проти Унії виступили навіть поляки, які служили в козацькому війську.

Перше повстання очолив гетьман реєстрових козаків, дрібний шляхтич з Підляшшя Христофор (Криштоф) Косинський (1545-93 рр.). Серед козаків він мав значний авторитет, багаторазово обіймав важливі посади на Січі. Повстання почалося як приватна міжусобиця. У 1591 р. реєстрові козаки Косинського напали на Білу Церкву. Старостою міста був магнат, який перед тим наїздом беззаконно відібрав у Косинського його маєток. Цей напад став поштовхом до великого селянсько-козацького повстання, яке згодом охопило Київське, Волинське, Брацлавське і Подільське воєводства й становило серйозну загрозу для панування шляхетської Польщі в Україні. У 1592 р. повстанці вчинили багато нападів на маєтки шляхти, міста й містечка, оволоділи Трипіллям та Переяславом, захопили в київському замку гармати, порох і військове спорядження. Наприкінці 1592 – на початку 1593 р. значний повстанський загін з кількох тисяч чоловік на чолі з X. Косинським виступив на Волинь. До нього приєднувались окремі повстанські загони, стікалися селяни, міська біднота й невдоволена своїм становищем дрібна українська шляхта. Повстання мало стихійний антифеодальний і національно-визвольний характер. Багато повстанських загонів діяло незалежно від головного повстанського війська. З допомогою польського короля і місцевих магнатів проти повстанців було мобілізовано значні військові сили української і польської шляхти під командуванням найбільшого українського магната, київського православного воєводи Костянтина Острозького. У перших боях зі шляхетським військом повстанці на чолі з Косинським мали успіх, але в січні 1593 р. повстанці зазнали поразки під с. П’яткою (нині в Чуднівському р-ні Житомирщини). Косинський змушений був підписати угоду з князем Костянтином Острозьким, за якою козаки змушені були підкоритися королю. На переговорах український магнат повівся з козаками досить поблажливо. Відступивши з козацькими загонами на Запоріжжя, Косинський незабаром виступив звідти з новими силами. Проте під Черкасами його загін був розбитий, а сам він загинув.

Христофор (Криштоф) Косинський - Історія в школі

Пам’ятник повстанню Косинського у Білій Церкві

Це повстання було одночасно і соціальним, і національно-визвольним. Дрібна шляхта та простолюд відчували себе беззахисними перед сваволею магнатів, а держава не могла й не хотіла захистити їх, особливо якщо потерпілі були українцями й православними.

Боротьбу продовжив Северин Наливайко (близько 1555-1597 рр.), вихідець із ремісників містечка Гусятина (нині на Тернопільщині). Наливайко мав особисті рахунки з польськими магнатами – його батька було закатовано слугами магната Калиновського. Северин Наливайко уславився винятковою хоробрістю у бойових діях запорозьких козаків проти турків і татар та сам був влучним гармашем. Його брат Дем’ян Наливайко належав до викладацького складу Острозької академії і ближчого оточення князя Костянтина Острозького.

Під час повстання Косинського Наливайко командував сотнею надвірної хоругви (особистої охорони) князя Острозького, а тому брав безпосередню участь у придушенні повстання. У 1594 р. Наливайко залишив службу та очолив нереєстрових козаків на Брацлавщині. Загони Наливайка швидко зростали, завдяки численним нереєстровим козакам, які сходилися звідусіль, та запорожцям, перед якими йому зрештою вдалося виправдатися за свою поведінку під час придушення повстання Косинського. Невдовзі повстанці захопили фортецю Брацлав та кілька навколишніх замків. Особливої шкоди козаки Наливайка завдавали маєткам магната Калиновського.

Польський король вимагав від Наливайка негайно припинити напади, розпустити козаків, а селян відправити до їхніх панів. Але Наливайко не виконав цих наказів. Боротьба поширилася на значну частину Поділля. Улітку 1594 р. козаки Наливайка вступили в бій з татарами і визволили захоплений ними полон. Женучись за відступаючим ворогом, вони захопили й зруйнували турецьку фортецю Тягиню (нині – м. Бендери в Молдові). Фактично, козаки Наливайка почали приватну війну в Молдові проти турків та їхнього ставленика – молдовського господаря, і виграли її. Під час повернення додому частина козаків загинула в бою із загоном молдовського господаря. Однак уже восени 1594 р. козаки під командуванням Северина Наливайка і Григорія Лободи повернулися в Молдову, розгромили загони турків та господаря Арона й звільнили більшу частину Молдови. Наступного року в похід на Молдову вирушила лише частина козаків на чолі з Наливайком, які хотіли спочатку довести до кінця війну в Молдові, а потім продовжувати боротьбу проти магнатів і шляхти. Частина повстанців на чолі з Лободою рушила на Наддніпрянщину, де тоді розгорнулася боротьба запорізьких козаків проти магната Вишневецького й місцевої шляхти.

Навесні 1595 р. Наливайко з 3 тисячами козаків вирушив через Молдову на територію Семиграддя (князівства у Трансильванії), де протягом літа вів боротьбу проти турецько-татарських загонів. Загони козаків Наливайка також з’являлися в Молдові й Угорщині. За цей час козаки не зазнали жодної поразки. Така діяльність козаків викликала велике незадоволення серед феодалів цих країн. Австрійський уряд вимагав, щоб Наливайко залишив австрійські володіння. Проте повернення через Молдову було ускладнене. На території Молдавії з’явилася турецько-татарська армія, також прибула багатотисячна польська армія. Наливайко вирішив повести своє військо через Карпатські гори в Галичину, а потім – на Поділля й Волинь. Він мав намір до повернення королівської армії з молдовського походу очолити на Волині повстанські загони, які діяли там усе літо 1595 р.

Наприкінці жовтня 1595 р. Наливайко з козаками з’явився в околицях Луцька. Дізнавшись про наближення козаків, перелякана шляхта почала тікати з міста. Наливайко змусив шляхту сплатити велику контрибуцію.

Наливайко просив короля призначити його гетьманом південних степів, що простяглися між Південним Бугом і Дністром. Наливайко зобов’язувався охороняти кордони, визволити ці землі від турків і татар, захопити міста Тягиню й Очаків – головні розбійницькі гнізда, з яких на ринки рабів відправляли бранців, захоплених в українських і польських землях. Пройшовши через Волинь у Центральну Україну, Наливайко зібрав навколо себе більшу частину повстанських загонів. До нього сходились не лише повстанці, але й їхні родичі – жінки, батьки, діти, втікаючи від жорстокості й помсти поляків. У цей час польський гетьман Станіслав Жолкевський, якому король доручив придушити повстання, в одному зі своїх листів до короля писав, що «вся Україна покозачилась».

Після бою з польським військом в урочищі Гострий Камінь поблизу Білої Церкви козацька армія перейшла Дніпро й рушила в степ, ближче до Запорізької Січі, щоб відірватися від насідаючих польських військ. З 10 тисяч повстанців близько 7 тисяч становили жінки, діти, літні люди та поранені. Оточивши табір повстанців і притиснувши його до р. Солониці (поблизу м. Лубни на Полтавщині), польська армія розпочала штурм козацьких укріплень. Протягом тижня повстанці героїчно відбивали штурми, робили нічні вилазки. Козаки сподівалися на допомогу загону запорожців на чолі з отаманом Підвисоцьким, що діяв у тилу ворога. Але запорожці так і не встигли прорватися до табору.

Дізнавшись, що один з провідників повстання, керівник реєстрових козаків Григорій Лобода, веде сепаратні переговори з поляками про амністію для реєстровців, козаки його стратили. Проте під впливом невпинного артилерійського обстрілу та браку харчів і води, маючи перед очима змучених жінок і дітей, поранених і хворих, частина козаків пішла на мирні домовленості й видала провідників повстання, зокрема Наливайка й Шаулу. Поляки, схопивши ватажків повстанців, одразу порушили мирну угоду й почали вбивати всіх підряд, незважаючи на вік і стать. Козаки взялися за зброю, та було вже пізно. З бойовиська врятувалися лише півтори тисячі козаків на чолі з отаманом Кремпським, які прорвалися через ворожі лави й відступили на Запоріжжя.

Більше року Наливайка тримали у варшавській в’язниці. В Польщі пішли чутки, що його не страчують через заступництво князя Костянтина Острозького. Однак невдовзі рішенням польського уряду його було по-варварськи страчено після жахливих тортур.

Після придушення повстань Косинського і Наливайка національне, соціальне та релігійне гноблення українського народу ще більше посилилося. Польський уряд, попри всі стародавні привілеї, які закріплювали входження України до складу Великого князівства Литовського й Руського та Речі Посполитої «як рівний до рівного і вільний до вільного», поводився в Україні, мов на завойованій території. Урядовцям Речі Посполитої, яка залишалася в цей час найпотужнішою державою Європи, здавалося, що їм будь-що безкарно зійде з рук і не існує жодної практичної доцільності запобігати перед українським населенням та шукати його підтримки. Саме ця самовпевненість по відношенню до України й стала основною причиною подальшого занепаду Речі Посполитої.

Мовою першоджерел:

«Влада Королівська від року 1572-го, себто від часу першого виборного Короля Генріха Валуа, викликаного в Польщу із Франції і котрий від свавільства Поляків знов до Франції повернувся, була дуже послаблена; а від другого Короля, Сигізмунда, котрий посвятив себе з малолітства в сан духовний і з кляштору на Короля був закликаний, і зовсім влада тая занепала, а присвоїли її собі вельможі, або магнати, Королівства і Духовенство Римське, яке тримало Короля лише за проформи. Самі сейми народні не що інше були, як витвори магнатів та Духовенства, підібрані ними і їхніми партіями з так званої убогої, або чиншової, шляхти і факторів їхніх міських, котрі впродовж всіх сеймів одягалися та утримувалися коштом вельмож…

Полковника Лободу послано до Короля Сигізмунда Третього прохання такого змісту: «Народ Руський, бувши в поєднанні спершу з Князівством Литовським, а згодом – і з Королівством Польським, не був ніколи од них завойований і їм раболіпний, але, яко союзний і єдиноплемінний, од єдиного кореня Слов’янського, альбо Сарматського, виниклий, по добрій волі з’єднався на однакових і рівних з ними правах та привілеях, договорами й пактами урочисто затверджених… Воїнство Руське прославило Польщу й здивувало цілий світ мужніми подвигами своїми в герцях і в обороні та поширенні Держави Польської. І хто вистояв із сусідніх держав супроти воїнів Руських і їх посполитого рушення? Зазирни, найясніший Королю, в хроніки вітчизняні, і вони засвідчать теє; поспитай старців своїх, і проречуть тобі, скільки потоків пролито крові воїнів Руських за славу і цільність спільної нації Польської і які тисячі і тьми воїнів Руських упали вістрям меча на ратних полях за інтереси її».

Історія Русів, XVIII ст., про події 1596 р.

«Гетьман війська запорізького Наливайко, розбивши мадярів, повернув на Україну і не застав уже в живих Косинського; як син православ’я, зневажаючи новоявлену унію, він зібрав серед низових козаків побільше війська і рушив на Литву, і там, перемігши у багатьох битвах, спалив Слуцьк та Могильов і силу ляхів побив. Проти нього з військом вийшов коронний гетьман Жолкевський, прийшов на Україну і року 1597 під Лубнами, в урочищі Солониці, розбив силу козацьку, а самого гетьмана з полковниками Лободою та Мазепою живими взяв і до Варшави відвіз; там, у Варшаві, на міднім волові його ляхи зажарили. Саме з цієї причини й розпочалася війна козаків супроти ляхів».

Літопис Григорія Грабянки, 1710-ті рр.

«Гетьман Наливайко повисилав до всіх міст і повітів чиновників і товариство, а до найзначніших вислав самого Полковника Лободу з універсалом, де повідомлялося про його обрання згідно з правами і привілеями вітчизняними і про вступ свій у правління за дозволом Королівським, радячи і наказуючи при тому чинам, війську і народові не чинити нічого ворожого супроти війська Польського, що розташоване по містах та селах, а очікувати наказу од верховної влади; стосовно ж Унії кожному поводитися спокійно, свою совість слухаючи. Коронного Польського Гетьмана сповістив також Наливайко про його правління згідно волі Королівської. Та скоро за цим приходили до Гетьмана вісті з міст і повітів, що послані ним урядники і товариство зганьблені й вигнані, а багато побито Поляками і що війська Польські збираються до Черкас і до Білої Церкви при повній зброї. Тому Гетьман Наливайко примушений був збирати і свої війська до Чигирина і став обозом над річкою Тясмином, де, укріпивши стан свій окопами та артилерією, очікував почину від Поляків. Вони невдовзі з’явилися у числі величезному під проводом Коронного Гетьмана Жолкєвського. Наливайко спершу виставив супроти них на підвищеному місці три білих хрещатих корогви, себто знамена з хрестами, на них вишитими, з написом або девізом: «Мир Християнству, а на призвідця – Бог і Його хрест». Поляки ж супроти знамен, що до миру кликали, виставили на шибениці трьох Малоросійських урядників: Богуна, Войновича і Сутигу, Гетьманом у місто висланих, з написом: «Кара бунтівникам!» Після такої з’яви почалася від Поляків атака на табір Козацький. Наливайко заздалегідь влаштував у потайному місці за табором сильну засідку з добірного війська, поставленого фалангою, і коли розпочалася обопільна з гармат і мушкетів жорстока стрілянина і утворилося кружіння диму, він вивів свою фалангу із засідки і вдарив нагло по самому центру армії Польської; а в той самий час рушили Козаки вперед із табору і, поставивши Поляків між двох огнів, змішали їх і вчинили лиху їм поразку. Вбивство і січа тривало понад сім годин. Козаки, маючи перед очима безчесно замордованих і повішених своїх собратів, так ожорсточились і розлютилися проти Поляків, що і чути не хотіли про згоду…

І в такий спосіб очищаючи Гетьман Малоросію від Поляків та Унії, змушений був два міста свої, Могилів над Дністром та Слуцьк над Случчю, замкнуті з сильними гарнізонами Польськими і багатьма уніатами, що робили сильні вилазки, здобувати штурмом, при чому обидва ті міста спалено і зруйновано дощенту…

Після знищення Гетьмана Наливайка таким нечуваним варварством, вийшов від Сейму, або від вельмож, які ним керували, такий же варварський вирок і на весь народ Руський. В ньому оголошений він відступним, віроломним та бунтівливим і засуджений на рабство, переслідування та всілякі гоніння. Наслідком цього Неронівського вироку було відлучення назавше Депутатів Руських од Сейму національного, а всього Лицарства – од виборів та посад урядових та судових, відібрання староств, сіл та інших рангових маєтків од усіх чиновників і урядників Руських і самих вигублення. Лицарство Руське названо Хлопами, а народ, котрий відкидав Унію, Схизматиками. До всіх урядових і судових установ Малоросійських наслані Поляки з численними штатами, міста зайняті Польськими гарнізонами, а інші поселення – їхніми ж таки військами, їм дано владу все теє чинити народові Руському, чого самі бажають і вигадають, і вони виконували наказ той з надлишком, і що лише здумати може свавільне, пихате і п’яне людство, вчиняли теє над нещасним народом Руським без жодної гризоти…

Чиновне Шляхетство Малоросійське, що перебувало на військових та земських посадах, не стерпівши наруг від Поляків і не змігши перенести позбавлення місць своїх, а паче втрати рангових та набутих маєтків, відкинулося від народу свого і різними підступами, обіцянками, дарунками закупило визначніших урядників Польських і Духовних Римських, зладило і заприязнилось з ними і мало-помалу погодилось спершу на Унію, а опісля навернулося зовсім в Католицтво Римське. Згодом те Шляхетство, єднаючись з Польським Шляхетством посвояченням, родичанням та іншими обов’язками, відреклось і від самої породи своєї Руської, а всіляко намагалося, спотворивши природні назви, підшукувати та вигадувати до них Польську вимову і називати себе природженими Поляками…

Наслідком перевороту цього було те, що маєтки тому Шляхетству і посади їхні повернено, а рангові затверджено їм навічно і в усьому зрівняно з Польським Шляхетством. У подяку за те прийняли й вони стосовно народу Руського всю систему політики Польської і, наслідуючи їх, гнали зі злобою сей нещасний народ. Головний політичний намір полягав у тому, щоб знесилити війська Малоросійські і зруйнувати їхні полки, що складалися із реєстрових Козаків, в чому вони і досягли свого. Полки тії, зазнавши в останній війні чималих втрат, не були доповнені іншими; від скарбу та осель Козацьких заборонено чинити всіляку в полки підмогу. Чільні керівники військові, перевернувшись в Поляків, зробили в полках великі вакансії. Дисципліна військова і весь порядок опущені, і Козаки реєстрові стали якимось плазуном без пастирів і вождів… Незаможні реєстрові Козаки, а особливо неодружені та мало прив’язані до своїх осель, а з ними і всі майже охочекомонні, перейшли на Січ Запорозьку і тим її значно побільшили і підсилили, зробивши з тих пір, сказати б, збірним місцем для всіх Козаків, у вітчизні гнаних».

Історія Русів, XVIII ст., про події кінця XVI ст.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*