Козацькі морські походи під проводом Петра Сагайдачного та перемога в Хотинській війні. Українське козацтво – ключова воєнна сила у Східній Європі

§ 8. Козацькі морські походи під проводом Петра Сагайдачного та перемога в Хотинській війні. Українське козацтво – ключова воєнна сила у Східній Європі

Після придушення повстань Косинського і Наливайка різко зросло значення Запорізької Січі. Туди масово стікалися залишки повстанців, не задоволені соціальними та релігійними переслідуваннями, месники за сваволю з боку магнатів та просто амбітні й енергійні люди з усіх соціальних станів та націй. На Січі вони знаходили вихід своєї енергії в численних воєнних походах. Обов’язковим для запорожців були лише два обмеження: бути християнином та використовувати українську мову в спілкуванні з бойовими побратимами і начальством.

Кількість регулярного запорізького війська в цей час досягала більше двадцяти тисяч козаків, а вся козацька армія становила понад 40 тисяч вояків.

На початку XVII ст. найвизначнішим гетьманом Війська Запорізького став Петро Конашевич (Сагайдачний) (1570-1622 рр.)

Петро Конашевич (Сагайдачний) - Історія в школі

Петро Кононович Конашевич-Сагайдачний (близько 1582, Кульчиці, тепер село Самбірського району Львівської області — 10 квітня (20 квітня) 1622, Київ) — український полководець та політичний діяч, гетьман реєстрового козацтва, кошовий отаман Запорізької Січі. Організатор успішних походів запорозьких козаків проти Кримського ханства, Османської імперії та Московського царства. Меценат православних братств та опікун братських шкіл

Він народився в с. Кульчицях (нині Самбірський р-н Львівщини) в родині дрібної української православної шляхти. Сагайдачний навчався в Острозькій академії разом із визначним українським ученим-мовознавцем Мелетієм Смотрицьким. Після випуску Сагайдачний працював чиновником у Києві і Львові та навіть домашнім учителем у магнатських родинах. Невдовзі Сагайдачний їде на Січ, де завдяки своєму талантові, нестримній енергії, хоробрості та освіченості здобуває серед козаків значний вплив. Сагайдачний очолює низку переможних морських походів на Туреччину і Крим.

Враховуючи досвід попередніх морських походів козаків, Сагайдачний розробив і застосував на практиці нову тактику морського бою, яка мала результатом серію безпрецедентних перемог козацького флоту над військово-морськими силами Туреччини, якої тоді боялися всі європейські держави, включно з віддаленими Францією й Австрією.

Суть нової козацької тактики полягала в тому, що козацький флот після виходу з річок у море розділявся на головне угруповання, допоміжні сили та розвідку. До складу розвідки входило кілька козацьких кораблів (чайок), завданням яких було доповідати гетьману про ситуацію на морі та узбережжі. Допоміжні сили йшли в поході стороною від головних. Першими в бій вступали допоміжні сили, зв’язуючи таким чином ворожу ескадру й позбавляючи її маневру. У цей час з боку сонця головні сили козаків атакували головну флагманську галеру ворожого флоту. Флагман турецької ескадри мусив битися самотужки, бо інші галери, відбиваючись від козацьких чайок, не мали часу допомогти своєму командувачу. Рятуючись, турецький флагман або тікав першим, або потрапляв у полон. Решта ворожої ескадри, позбавлена керівництва, ставала здобиччю головних сил запорожців. У таких битвах усе вирішувала швидкість і злагодженість дій. Козаки допоміжних сил фактично виконували роль «камікадзе», атакуючи на невеликих чайках, кожна з яких мала максимум дві невеликі гармати і 40-50 бійців, значно більші турецькі галери, озброєні десятками великих гармат кожна. Головним їхнім завданням було зв’язати і відволікти сили супротивника до моменту знищення ворожої флагманської галери. Такі дії були б неможливі без абсолютної дисципліни в козацькому війську й упевненості козаків у діях своїх бойових побратимів.

Десятки разів козаки успішно проводили такі атаки на турецькі ескадри, перетворивши флот наймогутнішої на той час наддержави – Османської імперії – на хронічного невдаху в сутичках з козацьким флотом.

У перші десятиліття XVII ст. козаки виходили в море щорічно, в деякі роки – двічі на рік. За часів Сагайдачного склалася унікальна ситуація. Чорне море, яке формально було внутрішнім морем Османської імперії, реально контролювалося українськими козаками, які завдавали удари в усіх його точках в серці тодішньої наддержави.

У 1606 р. козаки захопили й зруйнували турецьку фортецю Варна (нині в Болгарії). Султан спрямував у Дніпровський лиман, з якого вийшла козацька ескадра, майже весь свій чорноморський флот. Перечекавши у плавнях до вечора, козаки тихо підпливли до турецького флоту й повністю його розгромили. Врятувався лише командувач Аліпаша зі своєю галерою. Завдяки ліквідації турецького флоту Сагайдачний безборонно зруйнував фортеці Гезлев (нині м. Євпаторія в АРК) і Очаків.

У 1609 р. флотилія Сагайдачного пройшла вздовж узбережжя від Очакова до Дунаю, а звідти взяла курс на Кафу. Узявши місто штурмом, запорожці визволили кілька тисяч невільників. Турецький гарнізон відступив у фортецю. Не маючи важких гармат, Сагайдачний відмовився від її штурму і повернув флот на Січ.

У 1613 р., повернувшись з першого походу на Московію, козаки Сагайдачного спустошили турецькі володіння від Тарханкуту до Керчі, взяли штурмом фортеці Ахтіар та Інкерман у нинішній Севастопольській бухті. Турки, дізнавшись про цей похід, спорядили із Стамбула під Очаків турецьку ескадру, але і її козаки розгромили в нічному бою.

У 1614 р. Сагайдачний на чолі двох тисяч козаків прямо з Дніпровського лиману вирушив на Трапезунд. Зруйнувавши фортецю та забравши невільників, ескадра Сагайдачного пішла турецьким узбережжям на захід – до потужної фортеці Синоп. Вдаривши на Синоп десантом з моря й суходолу, запорожці штурмом узяли замок і винищили його гарнізон, звільнили християнських бранців та захопили флот. У запалі гніву султан звелів повісити свого візира. Султан послав за Сагайдачним весь флот, який на той час зібрав у Стамбулі. Щоб обминути турецький флот, козаки волоком перетягнули через Тендрівську косу свої чайки. У бою з татарами й авангардом турецького флоту запорожці втратили одну чайку й двадцятеро козаків. За наказом султана козацьких бранців доправили в Синоп і скарали лютою смертю.

Після цього походу козаків турецький султан пригрозив Польщі великою війною. Польща була не готова до війни й намагалася вплинути на українського гетьмана. Сагайдачний, проте, розумів, що Османська імперія, яка завоюваннями здобула свою велич та нажахала грубою силою європейські держави, може бути зупинена лише іншою силою.

У відповідь на погрозу султана Сагайдачний у 1615 р. з флотилією зі 100 чайок здійснив похід на Стамбул. Козацька флотилія на глум наддержаві увійшла в протоку Босфор, на якій розташовано турецьку столицю, в бойовому порядку, з розгорнутими хоругвами і під бій литавр. Висадивши десант, запорожці вдарили на передмістя Стамбула. Помітивши козаків, турецькі матроси повтікали зі своїх кораблів. Українські козаки запалили турецькі галери в Босфорі та наближені до Стамбула порти й причали, звільнили велику кількість християнських бранців та захопили багаті трофеї. Після цих подій моряків на службу в турецький флот зібрали під страхом жорстоких покарань. Турецький флот, який намагався наздогнати козаків, було знищено в нічній битві у північно-західній частині Чорного моря неподалік о. Зміїного (нині – Одещина). Сам турецький адмірал Алі-паша потрапив в український полон. Захоплені в бою галери Сагайдачний притягнув під Очаків і там потопив на очах у турецького гарнізону.

Цей похід Сагайдачного небувало підняв міжнародний престиж українського козацтва, яке виявилося значно успішнішим у протистоянні з Османською імперією, ніж такі потужні європейські держави, як Австрія і Венеція.

У 1616 р., спорядивши флот із семи тисяч козаків на 150 чайках, українські козаки знову вийшли в море. Султан, втративши свій чорноморський флот, викликав флот із Єгипту. Сагайдачний під Очаковом розбив єгипетський флот, а потім штурмом узяв Кафу – найбільше місто Криму, разом із її потужною цитаделлю, збудованою ще генуезцями. Козаки захопили казну Кримського хана та визволили тисячі українських, польських та московських бранців. Восени того ж року козацький флот атакував турецькі міста Мінери і Трапезунд. У порту Мінери козаки потопили 26 турецьких галер, а фортецю в Трапезунді узяли штурмом.

Турецький султан спрямував для охорони Трапезунда й Синопа ескадру під командуванням алжирського адмірала Ціколі-паші у складі шести великих і кількох десятків менших галер. Після нового взяття Синопа запорожці в морському бою потопили три великі морські галери, а більшість менших взяли на абордаж.

Довідавшись від полонених турецьких моряків, що решту сил турецького флоту під командуванням адмірала Ібрагім-паші султан надіслав під Очаків з метою перешкодити відступу козаків, гетьман вирішив знову атакувати Стамбул, спаливши, як писали турецькі джерела, половину міста.

Звідти Сагайдачний повів свою флотилію на Січ через Азовське море, щоб оминути турецьку ескадру Ібрагім-паші. Там, увійшовши у р. Молочну, козаки волоком перетягнули по землі чайки до протоки Кінські Води. У цей час, не дочекавшись козаків під Очаковом і побоюючись кари від султана, Ібрагім-паша вирішив піднятись Дніпром і атакувати Січ. На Січі в той час залишилася невелика залога козаків. Захопивши із собою цінності й архів, козаки сховалися в плавнях. Турки спалили курені Січі й січову церкву. Побоюючись зустрітись із Сагайдачним на Дніпрі, турецький командувач вирішив дійти до Очакова через притоку Кінські Води. Тут, біля Великого Лугу, турецький флот випадково зіткнувся з флотилією Сагайдачного. У протоці зчинилася жорстока битва, у якій запорожці вщент знищили турецьку ескадру. У цій битві загинув і турецький адмірал.

Неодноразове спалення козацьким флотом передмість Стамбула, падіння Варни, Кафи, Трапезунда, Синопа та низки менших фортець, серія розгромів ескадр турецького флоту призвели до падіння авторитету Османської імперії в Європі. Замість планів загарбання Європи турецький султан змушений був думати, як захиститися від українських козаків. Сагайдачний намагався вести власну антитурецьку дипломатичну гру. До Ірану, який на той час воював з Туреччиною, було спрямовано посольство полковника Оліфера Голуба, який уклав союз Війська Запорізького з іранським шахом Аббасом II. Крім того, у 1618 р. гетьман Сагайдачний з усім Військом Запорозьким вступив до «Ліги християнської міліції» – міжнародного антитурецького союзу.

У 1620 р. козацький флот знову захопив Варну.

Під впливом козацьких ударів по Туреччині й Кримському ханству інтенсивність татарських набігів на Україну суттєво знизилася.

Надалі козаки брали активну участь у подіях Тридцятилітньої війни в Європі (1618-1648 рр.)

Зокрема, у 1619 р. козаки на прохання австрійського імператора Фердинанда II Габсбурга, який був союзником Польщі, діючи 10-тисячним загоном на Закарпатті, розбили військо Трансильванії та сприяли зняттю блокади з Відня. У подальших роках українські козаки брали активну участь у боях на боці Габсбургів на території Австрії, Франції, Бельгії, Нідерландів і Люксембургу.

У 1620 р. почалася польсько-турецька Хотинська війна. Перед цим молдовський господар виступив проти Туреччини, сподіваючись на підтримку Польщі. Але молдовські господарі були ненадійними союзниками у своїх політичних уподобаннях і хилилися то в бік Туреччини, то в бік Польщі. Турецький султан намагався припинити впливи Польщі на Молдову, приєднати землі України до Османської імперії та підкорити саму Польщу, щоб розвинути наступ далі на Європу. Польське військо, очолене коронним гетьманом Станіславом Жолкевським (тим самим, який придушував повстання Северина Наливайка), спробувало зупинити турецько-татарське військо біля с. Цецори поблизу м. Яси в Молдові (нині територія Румунії). Спочатку польське військо, яке було вп’ятеро менше за турецько-татарське, усвідомило складність задачі й почало безперешкодно відходити в межі Речі Посполитої, залишаючись цілком неушкодженим. Але суперечки між реєстровими козаками та поляками, які переросли в сутички, дали татарам і туркам несподівану можливість увірватися в табір і виграти битву. Сам С. Жолкевський загинув. У битві під Цецорою, що сталася у вересні 1620 р., загинув і батько майбутнього українського гетьмана Богдана Хмельницького Михайло, а сам Б. Хмельницький потрапив у турецький полон, звідки невдовзі був викуплений. Після поразки під Цецорою татарські загони безперешкодно вдерлися в Україну й пройшли аж за Львів, захопивши, за даними сучасників, до 100 тисяч ясиру. Під час переходу цивільних полонених у Крим більша частина їх загинула від лютих морозів разом із частиною нападників-татар.

Польща мала в цей час ворожі відносини з усіма навколишніми державами – Туреччиною, Московією, Швецією.

Наступного 1621 р. польському відділу вдалося винищити 2-тисячний загін татар, які знову вдерлися в Західну Україну. Селяни допомогли виловити в лісах вояків з розбитого татарського загону, помщаючись за свої біди. Але становище держави залишалося вкрай загроженим.

Цецорська катастрофа поставила Річ Посполиту на межу загибелі. Перед тим, потребуючи участі козацьких військ у війнах, польський уряд уже обіцяв козакам збільшити реєстр до 20 тисяч. Але як тільки небезпека минала, уряд домагався укладення угод з козаками (Вільшанської 1617 р. і Роставицької 1619 р.), які обмежували реєстр відповідно 1 і 3 тисячами козаків, та запроваджували низку обмежень для реєстровців (можливість мешкати тільки на Запоріжжі або в королівських маєтках, виписка з реєстру нереєстрових козаків та повернення їх під владу феодалів та уряду, обмеження виборів гетьмана, заборона походів на Туреччину й Крим тощо). Небезпека прийшла надто неочікувано, і польський уряд почав волати по допомогу до тих, кого щойно хотів звести до реєстру в 3 тисячі. Польський король звернувся з закликом допомоги до українських козаків, не розділяючи їх на реєстрових, яких очолював гетьман Петро Сагайдачний, і нереєстрових, очолюваних гетьманом Яковом Бородавкою.

Патріарх Єрусалимський Феофан, який саме мандрував Україною, закликав козаків підтримати польський уряд у боротьбі проти Османської імперії. Реєстрові й нереєстрові козаки на своїй спільній раді в Сухій Діброві вирішили відгукнутися на цей заклик і допомогти полякам. Водночас козаки поставили умовою збільшення козацького реєстру, припинення національної дискримінації та відновлення прав православної церкви. Польща згодилася збільшити козацький реєстр до 20 тисяч вояків.

Улітку 1621 р. війська зійшлися поблизу м. Хотина (нині Чернівецька обл.). Велетенське турецько-татарське військо, за різними джерелами, становило від 180 до 460 тисяч вояків, крім допоміжних загонів Молдови і Волощини, які перекинулися на бік Туреччини. Сучасники наводять такі дані щодо армії Османської імперії: 250 тисяч турків із 250 гарматами, 130 тисяч татар під проводом кримського хана Джанібек-Гірея і ще 80 тисяч татар під керівництвом мурзи Хантеміра. У будь-якому випадку йшлося про одну з найбільших армій Середньовіччя.

Турків і татар очолював сам турецький султан. Українсько-польське військо налічувало 70 тисяч вояків, з яких було 40 тисяч козаків. Головний удар прийняли на себе козаки. Вони витримали серію штурмів турецьких військ та самі неодноразово контратакували ворожий табір. Також козаки атакували артилерійські позиції турецької армії, захоплювали потужні ворожі гармати, в жорстоких вилазках здобували харчі для війська. У результаті козацьких атак земля в турецькому таборі була настільки напоєна кров’ю, що турецький султан Осман II наказав перенести його в інше місце.

З 1 по 28 вересня 1621 р. відбулося загалом 6 великих штурмів козацьких і польських позицій.

Під час всієї кампанії за завданням П. Сагайдачного в Чорному морі діяв козацький флот у складі 10 тисяч козаків на 200 чайках. Виконуючи план гетьмана, козацький флот розбив ескадру адмірала Халіль-паші, взяв Варну і вдерся у передмістя Стамбула.

Після п’ятьох тижнів безрезультатних боїв під стінами Хотина, шести великих штурмів українсько-польських позицій та втрати близько третини війська, отримавши звістку про атаки запорожців на Чорному морі, султан запросив миру. За мирною угодою, розціненою в Польщі як недостатньо вигідною, Туреччина й Кримське ханство зобов’язалися не нападати на Україну і Польщу.

Вирішальну роль у перемозі під Хотином відіграла українська піхота та артилерія. Навіть сеймовий комісар польської армії мусив визнати: «Справжніми переможцями під Хотином і рятівниками Польщі були козаки». Воєнний тріумф українських козаків під Хотином зупинив доти переможний наступ Османської імперії на Європу, посилив національно-визвольні рухи серед слов’ян та арабів Османської імперії. Через рік повсталі яничари вбили султана Османа II.

Однак ця битва мала й один украй негативний наслідок для України. Під Хотином українського гетьмана було важко поранено ворожою стрілою. Через півроку він помер. Це сталося на пікові слави Сагайдачного й могутності Війська Запорізького. Перед смертю Петро Сагайдачний заповів своє майно на релігійні й освітні цілі, зокрема Київському братству та Львівській братській школі.

Перемоги українських козаків зупинили наступ Османської імперії на українські землі. Петро Сагайдачний безпрецедентною серією воєнних перемог зміг підняти на небувалу висоту міжнародний авторитет Війська Запорізького. Завдяки цьому під час Національно-визвольної війни українського народу, яка почалася 1648 р., Туреччина, пам’ятаючи про морські походи козаків, провадила щодо України політику «позитивного нейтралітету».

Гетьман відновив православну ієрархію, заснував Київську братську школу (майбутню Києво-Могилянську академію). Однак Сагайдачний не встиг перевести безсумнівні заслуги козацтва в порятунку України й Речі Посполитої в конкретні політичні рішення на покращення долі свого народу та зміцнення автономії Війська Запорізького й усієї України.

Мовою першоджерел:

«За порогами Борисфену є багато островів. Серед них нижче гирла річки Чортомлик височить один, оточений понад десятьма тисячами інших малих острівців; на деяких з них сухий ґрунт, а на інших – болотяний; всі вони заросли очеретом – ось чому не можна виразно розпізнати протоків, які їх поділяють. Саме в цьому лабіринті козаки мають пристановище, яке вони називають військовою скарбницею, тобто по-французькому tresor de l’armee, де вони ховають усю здобич, що привозять зі своїх походів на Чорне море; доступ до цього місця такий утруднений і небезпечний, що численні турецькі галери, які гналися туди за козаками, там і загинули.

Після того як вони зберуться й виберуть з-поміж себе отамана, який поведе їх у похід і командуватиме ними, козаки починають будувати свої судна завдовжки в шістдесят і завширшки в десять або дванадцять стоп. Вони без кіля, а побудовані як човен з липи або з верби, обшитий на бортах високо дошками, які козаки прикріплюють одну до одної за допомогою шипів. Козаки ставлять два весла, щоб краще повертати човен, коли вони змушені тікати; для більшої стійкості човна на хвилях прикріплюють до бортів в’язки очерету завтовшки з бочечку. Звичайно судна мають десять-дванадцять або п’ятнадцять весел на кожному борту й більше швидкохідні, ніж турецькі галери; у козаків погані вітрила, але вони користуються ними тільки під час хорошої погоди і волять веслувати, коли дме сильний вітер. З харчів козаки в дорогу беруть лише сухарі, які вони тримають у бочці і в міру потреби виймають через отвір для чопа. Крім цього, вони мають ще барило вареного пшона та барило хліба, змоченого водою, який вони споживають разом з пшоном. Це служить їм одночасно і їжею, і питвом і здається їм надзвичайно смачним. Вони не везуть з собою ні горілки, ні якихось інших мідних напоїв, бо хоч цей народ любить напиватися більше, ніж будь-який інший народ Півночі, все ж він напрочуд стриманий під час війни.

Збираються звичайно п’ять або шість тисяч козаків, приблизно чоловік з шістдесят будують човен; протягом трьох тижнів вони виготовляють вісімдесят або сто човнів. Сідають вони по п’ятдесят або шістдесят чоловік у кожне судно, в якому є п’ять або шість фальконетів. Кожен козак озброєний двома аркебузами з необхідною кількістю пороху та куль. Старший має на своїй щоглі прапорець, який відрізняє його човен від інших. Козаки пливуть разом і так щільно, що їх весла торкаються одне одного.

Для виходу з Борисфену вони очікують останньої фази місяця, щоб у темряві безмісячної ночі залишитися непоміченими з галер, які пильнують козаків біля Очакова, турецького міста при гирлі Борисфену. Як тільки турки запримітять козаків, тривога поширюється відразу по всій країні і доходить до Константинополя, звідки розсилають гінців повсюди: в Анатолію, Румелію та Болгарію, щоб кожний був насторожі. Проте швидкість козаків така велика, що звичайно вони переганяють усіх гінців з повідомленнями про їх прибуття і так уміло використовують час і пору року, що через сорок годин приходять в Анатолію. Інколи вони зустрічають декілька галер або суден, які помічають значно легше і з більшої відстані, ніж ті можуть їх помітити, оскільки козацькі човни височать лише на дві з половиною стопи над водою.

Козаки наближаються до цих галер і протягом усього вечора залишаються приблизно за одну милю; потім, добре запам’ятавши місце, на якому було помічено судно, вони починають десь коло півночі знову веслувати з усіх сил і за кілька хвилин оточують корабель та захоплюють його відразу, бо неможливо судну, оточеному безліччю човнів, які всі одночасно його атакують, уникнути їх чи оборонитися. Козаки забирають з галери гроші, гармати і весь товар, який можна легко перевезти, потім пускають галеру на дно, бо їм не вистачає вправності, щоб забрати її з собою.

Якщо козаки мають перевагу вночі, то галери та інші судна добре відплачують їм вдень: зустрівши їх, вони розкидають їх сильним гарматним вогнем та вбивають багато їхніх людей, головне, коли козаки запаляться до бою, з якого часто назад повертається лише половина екіпажів. Правда, їх ніколи не можна наздогнати, якщо вони, переслідувані, відступають в очерети і в сторону берегів, куди галери не можуть доплисти. Султан часто скаржився на їхні піратські наскоки королю Польщі, який так само не задовольняв його скарг на козаків, як і султан не задовольняв скарг польського короля на татар, проти яких Бог не міг наслати більш відповідніших ворогів, ніж козаки.

Щодо способу ведення війни на суходолі, то козаки ліпші піхотинці, ніж кіннотники; вони витривалі й невтомні, підкоряються своїм керівникам, з надзвичайною вправністю виконують земляні роботи та укріплюються не лише за допомогою шанців, а також використовують свої вози на марші. Вони такі сильні за цими пересувними укріпленнями, конче потрібними на безлюдних степах, де раз у раз наскакують татари, що тисяча козаків, захищена так, чинить опір шести тисячам невірних, які зовсім не злазять з коней і яких затримує будь-який рів чи найменша перепона».

П’єр Шевальє, «Історія війни козаків проти Польщі», середина XVII ст.

«Тим часом Гетьман Сагайдачний, дізнавшись, що Татари Кримські, скориставшись замішаннями Малоросійськими, вчинили на прикордонні селища напади і забрали до Криму багато бранців Малоросійських, відправився з пішим військом човнами Запорозькими на Чорне море, де одна половина військ попливла до міста Кафи, а друга з самим Гетьманом вийшла в Сербулацькій пристані на берег і пройшла мимо Кафських гір до того ж таки міста і, вчинивши атаку на те місто з моря та з гір, взяла його штурмом. Полонених, в ньому знайдених, військо забрало і звільнило, а жителів винищило до ноги і місто пограбувало та спалило. Гетьман, перейшовши горами до міста Козлова (Гезлева, нині – м. Євпаторія в АРК – Авт.), зробив з його передмістям те саме, що й Кафі; а жителі, зачинившись у замку, благали пощади і випустили всіх бранців з великими дарами до Гетьмана, котрий, так щасливо свою експедицію закінчивши, повернувся з полоненими і великою здобиччю у свої межі…

Поляки із послушними їм полками з тою самою метою, тобто на шкоду Сагайдачному, вибрали Гетьманом старшину Козацького на прізвисько Бородавка; але Сагайдачний, спіймавши його в роз’їздах по Малоросії і підбурюваннях, віддав до суду військового, котрий і засудив його, яко самозванця та заколотника народного, на смерть, і розстріляно його перед військом. Поляки, бачачи, що всі війська Малоросійські прихильні до Сагайдачного, і маючи потребу в його помочі, щоб відбивати Турків, які йшли війною на Польщу, потвердили Сагайдачного Гетьманом на всю Малоросію…

Гетьман, відправивши всіх бранців і всю зайвину з амуніцією та запасами до Кам’янця-Подільського для перепровадження в подальші звідтіль призначення, продовжував похід свій поміж Молдавією та Валахією, переслідуючи Турків, котрих зустрівши декілька загонів і корпусів на поході, розбив їх і змусив до втечі з великими втратами. Нарешті наблизився до головної армії Турецької, розташованої біля міста Галаца під командою Сераскіра Паші Силістрійського Топал-Селіма. Гетьман, оглянувши її положення і укріпивши табір свій окопами та артилерією, очікував на себе Турецького нападу. Та, запримітивши, що рікою Дунаєм прибуває на суднах свіжа в Турецьку армію підмога, вирішив сам атакувати Турків. І одного ранку на світанні вирушив із табору свого, вишикував піхоту свою двома фалангами і, прикривши її кіннотою, повів на табір Турецький, який одним фасом і тилом упирався в ріку і будівлі форштату. Перший постріл Турецької артилерії спрямований був на кінноту Гетьманську, котра і зазнала від нього чималої в конях утрати. Та скоро за пострілом раптом кіннота пішла в сторони, а піхота однією фалангою спустилась до ріки і, обійшовши при самій воді флангову батарею Турецьку, не давши їй знову зарядити гармати, ввірвалася в табір Турецький та в форштат міський і, зробивши постріл з мушкетів, зачала орудувати списами; а друга фаланга з усім шалом, кидаючись повзком на шанці Турецькі і стріляючи з мушкетів на Турків, що боронили шанці, ринула на них зі списами. Кіннота тим часом чинила тиск свій з других сторін табору Турецького, розпорошуючи сили їхні на всі боки, і по довгій убивчій битві Турки нарешті були переможені і повтікали в місто. Вони, обстрілявшись мушкетами і пістолями, не могли їх скоро знову набивати; а Козаки завжди вражали їх списами, супроти яких шаблями та кинджалами боронитися майже неможливо чи оборона сія дуже супроти списів є слабою. Погоня за Турками була лише до ріки та замку, а далі вчиняти її заборонено було Козакам, і вони запопали собі як здобич весь табір Турецький з численною артилерією, запасами і багатствами. Нарешті підвезена була важка артилерія до замку і почато з оної стрілянину. Але Турки втекли за Дунай, полишивши місто з самими мешканцями, котрим, яко Християнам, жодного зла не заподіяно.

Гетьман … зустрів над Бугом іншого гінця, з Січі Запорізької висланого, через якого повідомляє його Кошовий Дурдило, що Кримські Татари, користаючись з заграничної відсутності Гетьмана і військ Малоросійських, пройшли своїми таборами за ріку Самару на грабунок у східну Малоросію. Гетьман, полишивши піхоту свою прямувати звичайним маршем до своїх осель, з кіннотою поспішив форсованим маршем до Дніпра, а переправившись через нього, зачаївся в лугах Дніпровських над гирлом Кінських Вод і часто посилав до ріки Самари роз’їзди для розвідування повороту з Малоросії Татар.

Через декілька днів прибігли до нього, засапавшись, роз’їжджі Козаки і сповістили, що Татари з превеликим ясиром і силою-силенною всілякої худоби переправляються через Самару і над нею стануть на ночівлю. Гетьман, відправившись на цілу ніч з військом своїм до Самари, напав тут удосвіта на табір Татарський, розлого розташований по течії ріки; перший постріл з гармат і мушкетів і вчинений крик розігнав верхових Татарських коней, а самих Татар обезумив і до краю настрахав. Вони, метаючись по табору, не знали, що діяти, а Козаки, проходячи лавою через увесь табір, кололи і рубали їх майже без жодної оборони. Бранці обох статей, уздрівши неждану собі допомогу, розв’язували одне одного і взялися також до Татар з найлютішого ожорсточеністю. Списи і шаблі Татарські, зоставлені на ніч в купі, були для полонених готового зброєю, і Татари од власної зброї гинули тисячами. Таким чином винищено Татар всіх до останку, так що не залишилось із них нікого, хто б сповістив у Крим про їхню погибель. Весь табір Татарський з усім тим, що вони мали, дістався переможцям як здобич, а бранці Малоросійські, до кількох тисяч обох статей душ, не тільки що визволені з неволі, але й нагороджені кіньми та речами Татарськими задосить, і повернулися вони до своїх осель».

Історія Русів, XVIII ст., про події XVII ст.

«1614 [1603] р. від Різдва Христового, у вересні. Турки, татари й волохи разом ходили на Запоріжжя, щоб знищити козаків, але Господь Бог не допоміг їм, так що повернулися з ганьбою…

[1621 р.] У середу в наш табір біля Хотина прибуло 45 тисяч козаків, які, успішно ведучи бої проти турків і татар, за півтора тижня пройшли через Молдавію. У тих боях вони вбили сілістрійського пашу Хусейна пострілом із рушниці в обличчя… суботу … [неприятелі] підійшли з гарматами і цілий день великими силами безперервно атакували козаків. Але ближче до ночі козаки виступили з табору й ринули проти турків, і ті, не зумівши протистояти, відступили й почали втікати. Козаки кинулися за ними, громлячи й плюндруючи все, і так переслідували їх до самого турецького табору, і побили багатьох… Але скоро настала ніч, і [поляки] не змогли дати козакам підкріплення. І все ж козаки відбили в турків сім гармат, але не змогли (їх) забрати, бо вони були прикуті до дубів і одна до одної ланцюгами. Тоді козаки повернулися у свій табір і, озброївшись сокирами, повернулися до гармат; порубавши на дрібні шматки колеса гармат, відволокли дві гармати у свій табір, через що турецький султан із своїми пашами були вельми засмучені». Оскільки турки знали, що козаки сильні, то всією своєю величезною масою і страшною силою вони вдаряли на козаків, розмірковуючи собі так: «Якщо ми здолаємо козаків, то з поляками нам буде набагато легше». Проте Бог не дав їм дочекатися такого дня… У п’ятницю три-чотири рази турки атакували козаків, але верталися з ганьбою. У суботу вони знову атакували козаків. У неділю відбувся великий бій з козаками, німцями й жовнірами, околиці табору кишіли турками, так що навіть поля не було видно. З усіх боків били гармати; наші також стріляли з гармат і не давали близько підійти. Потім виїхали вершники й билися один з одним цілий день. І піші теж вийшли з табору й наступали… Сказане правда й відповідає дійсності, тому що я, Аксент, що пишу це, був там і бачив на власні очі, а чого добре не знав і не бачив, то, перш ніж писати, добре дізнався… У той же день турецький султан відсторонив від посади свого великого візира й агу яничар зі словами: «Ви якісь невдахи», – і призначив на їхнє місце інших… За наказом султана з табору для атаки на польський табір погнали все військо. Тоді ж, перед обідом, вони спочатку рушили на козаків і наступали дуже великими силами. Потім напали на лісовчиків (польські добровільні загони легкої кавалерії, що часто служили найманцями й іноді починали війни за власного ініціативою, без волі держави й короля – Авт.). І в той день до ночі атакували дев’ять разів як піші, так і кінні. А їхні командири паші підганяли їх ззаду ятаганами й булавами й гнали в атаку на лісовчиків, а також стріляли по них з гармат. Сам султан сидів за Хотином на висоті, названій Городищем. Там був збудований трон з балдахіном, а навпроти по чотири музиканти на двох слонах грали на барабанах і зурнах. Сидячи на цій височині, султан спостерігав за штурмом, тому що [звідти] було добре все видно: і гармати з цієї сторони, і куди вони стріляли… До двох гармат вони [турки] припрягли по 30 волів, тобто буйволів, а до інших гармат – по 10 пар і по 8 пар. Ядро від тих гармат одна людина підняти із землі не могла, тому що ядра були дуже великі й призначалися для штурму фортець. І коли стріляли таким ядром з гармати, яка називалася «бал’ємез», то в тому місці воно проорювало землю на 5 ліктів у довжину й ішло вглиб на 2-3 лікті. І земля в тім місці, у яке встромилося ядро, ставала як камінь, і ми не могли копати її навіть ножем… Під своїм табором, унизу, біля ріки, турки розташували 300 наметів і 2 тисячі чоловік для охорони великого турецького табору. І от в одну з ночей 1700 козаків напали й знищили їх повністю, так що мало хто втік і врятувався з тих 2 тисяч чоловік; і в ту ніч взяли дуже велику здобич – і коней, і срібла, і одягу. І не було такої ночі, щоб козаки, дібравшись до турецького табору, не захоплювали або верблюдів, або буйволів, або коней; свою здобич вони продавали полякам, тобто жовнірам… Четвер. Турецький султан послав 500 чаушів (султанських стражів – Авт.) і капиджі (воротарі, адміністративні придворні для виконання особистих наказів султана – Авт.) на цю сторону Дністра виганяти [татар] з Польщі в Молдавію; з нашого табору було добре видно, тому що все відбувалося навпроти табору. П’ятниця. У польському таборі до першої години ночі панували веселощі: стріляли з гармат і рушниць, скільки їх не було, і козаки, і німці, і поляки – усі відплачували віддяку Богові із приводу примирення. Але я не зміг дізнатися, якого змісту угода про мир, тому що це було справою монархів… Середа. З нашого табору було видно, як вони [турки] розмістилися на величезній площі, покривши поле, немов хмара сарани… Коли син короля вернувся в Польщу з усім своїм військом, всі воїни були дуже хворі, а найбільше німці, так що, поки вони добиралися [від Хотина] до Кам’янця, більше 100 не піднялося зі своїх місць. Навіть ті, хто добиралися до Кам’янця, де притуляться, там і вмирали – як німці, так і джури з пахолками… А цих німців, які перебували в польському таборі, було 8 тисяч піших і 2500 рейтарів з кіньми. Але рейтарів умерло мало, а з піших умерло 5 тисяч: одні вмерли в таборі, інші – у Кам’янцю, треті – по дорозі до Львова. Так що мало хто з тих німців зміг повернутися у свою країну. А це через те, що особовий склад був дуже слабкий і не витривалий. До того ж вони пройшли весь шлях пішки, були виснажені та якийсь час у таборі страждали без їжі. У польському таборі були дорожнеча і брак їжі через те, що турки й татари з усіх боків оточили табір так, що не надходила ніяка провізія як нам самим, так і нашим коням. Я, Аксент, який був у тому ж таборі, бачив, що за скільки продавалося, і купував собі сам. Хліб ціною в 1 гріш продавався за 20 грошів, цибулина – за 1 гріш, яйце – за 1 гріш, кухлик меду – за 24 гроша… І всі інші продукти були дуже дорогі. А яловичина була дешевого. Шрот м’яса коштував 3-4 гроші, завдяки тому, що козаки постійно добували, приходили й продавали в польському таборі турецьких буйволів і іншу худобу. Але спочатку й у козаків був сильний голод. Але згодом, піднявшись нагору по ріці до самого Снятина, [вони] добули гарну провізію. Вони зв’язували по три-чотири колоди разом, вантажили на них [провіант] і доставляли по ріці; так змогли витримати голод майже п’ять тижнів… Польська армія витримала й вистояла, і насамперед завдяки могутності Господа Бога й запорізьким козакам, які були там, у таборі, тому що кожного Божого дня ці козаки виходили проти [супротивника], пропонували битися, перемагали ворога й не давали загинути [полякам]. Тому що якби не було козаків, то Бог знає, як би все повернулося для поляків уже через три-чотири дні».

Агоп і Аксент, «Кам’янецька хроніка», XVII ст.

Запорозькеє військо ту вольність здобуло,

Бо служило Вітчизні старанно і чуло.

І у хроніках давніх про те написали,

Як вони противенців Вітчизни збивали

Морем, долом, і пішо, і кінно, бувало,

Хоча ворог при зброї находив навалом…

За Олега Руського монархи гуляли

І по морю човнами Царград штурмували.

Їхні предки із руським монархом хрестились –

З Володимиром, – стійко у вірі лишились,

І ту віру несхитно тримають, статечно,

Бо за неї вмирати готові конечно.

У тім війську стрічали і князя, і пана,

Не одного з них мали провідцю-гетьмана.

І Петро Конашевич гетьманив на славу,

Його рицарство знають усюди по праву.

Запорозькеє військо – належить вважати –

Для вітчизни потрібне, пора це вже знати.

Україна тим військом себе захищає,

Де ж нема запорожців – татарин гуляє.

Це посвідчити можуть міста на Поділлі,

Також белзькі, підгірські – пізнали на ділі.

А де кров християнську поганин розлив,

Тих, котрі залишились, у рабство повів.

В козака хоч ні зброї, ані шишака,

Дожене поганина, лиш дай лошака,

І хоча він здоров’ю ушкоду вчиняє,

Та невільників завше з біди визволяє.

Отож тії, которі хотять воювати,

Щоб козаків чи знести, чи турку оддати,

Ті, напевне, як вівці у сіті б упали,

Коли б вовкові сторожа – пса – поручали.

Для вітчизни козаки – тверда оборона,

Від татар і від турків надійна заслона…

Так біда сьогочасна жалем напоїла –

Смерть такого героя від нас оддалила!

Через мужність у світі прославивсь навічно,

У татарськім, і туркськім краю, і північнім.

Бив нещадно він силу татарську велику,

На дорогах загони разивши без ліку.

Невимірну потугу пізнав турчин сильний

У бою тогорічнім – був воїн це дільний.

Товариства лиш трохи безстрашного – полку

Не одному впирались, поганському вовку,

За вітчизну потужно себе виставляли

І про власне здоров’я нітрохи не дбали.

Сам волів, наче Кодрус, той цар у Афінах,

Полягти, щоб Вітчизна лишилась спасенна.

За Вітчизну-бо краще і голову скласти,

Ніж піддатись ганебно, навколішки впасти.

Тож коли хто не хоче за край умирати,

Той з вітчизною згодом піде погибати.

Був це воїн шляхетний, волів рану взяти,

Християн поганину нізащо не дати…

У битві тогорічній хтозна-що б чинилось,

Коли б то Запорозьке воїнство не билось.

Вірші на жалісний погреб шляхетного лицаря Петра Конашевича-Сагайдачного, гетьмана війська його королівської милості Запорозького, складені Касіяном Саковичем, ректором шкіл Київських у братстві. Мовлені від його спудеїв на погребі того шляхетного рицаря в Києві, у неділю провідну року Божого 1622.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*