Церковна унія та її наслідки

§ 6. Церковна унія та її наслідки

Ще у 1054 р. відбувся розкол вселенської Християнської церкви на західну католицьку і східну православну частини. Ці християнські церкви дещо відрізнялися в обрядах і доктрині, але головним у розколі був політичний чинник – конкуренція між Римськими Папами і візантійськими патріархами. У XIII і XV ст. зазнали невдачі кілька спроб церковної унії – об’єднання християн («унія» латиною означає «єдність»). Чергову таку спробу зробила Польща. Серед її королів і вельмож часто траплялися католицькі фундаменталісти, які опинялися під впливом служителів орденів католицької церкви.

8-9 жовтня 1596 р. польський король Сигізмунд III Ваза і Київський митрополит Михайло Рогоза за дорученням Римського Папи Климента VIII скликали в м. Бересті церковний собор для офіційного проголошення унії – об’єднання церков. Собор проголосив, що Київська митрополія визнає Папу Римського та основні католицькі догмати, проте зберігає власні обряди, успадковані ще з Візантії під час прийняття християнства київським князем Володимиром Великим. Також зберігалася церковнослов’янська мова в богослужінні.

Український князь Костянтин Острозький, син знаменитого литовського гетьмана і воєначальника Костянтина Івановича Острозького, був найбільшим землевласником у Речі Посполитій після польського короля. Він мав величезні маєтки з понад 80 містами і тисячами сіл не лише на Київщині, Волині, Поділлі й Галичині, але й в Угорщині та Чехії. Острозький заснував десятки фортець і сіл на землях, порубіжних з татарами. Економічна потужність маєтків княжого роду та його неабиякий політичний вплив швидко зробили православного Острозького «некоронованим королем Русі», що проводив відносно незалежну політику в українських землях. Навколо князівської резиденції в Острозі утворився навчальний заклад – Острозька академія, створена за участі українських та грецьких учених, публіцистів та богословів. Серед них були такі визначні вчені свого часу, як Мелетій Смотрицький, Христофор Філалет, Кирило Лукарис, Лаврентій Зизаній та ін. Князь також заснував низку православних шкіл на Волині. Роль князя Костянтина Острозького в початковому відстоюванні православ’я була дуже значною, проте вже його діти під тиском Польської держави збайдужіли до цієї теми.

Костянтин Іванович Острозький-Історія в школі

Костянтин Іванович Острозький (1460, Острог, Волинь — 11 вересня 1530, Турів, Велике князівство Литовське) — військовий і державний діяч Великого Князівства Литовського, Руського та Жемайтійського, староста брацлавський (1497—1500 роки), вінницький (1507—1516) та звенигородський (1518—1530), староста луцький і упитський, маршалок Волинської землі (1507—1522), каштелян віленський (1511—1522), воєвода трокський (троцький) (1522—1530), Великий гетьман Литовський (1497—1500, 1507—1530).

Берестейський собор одразу розколовся на два окремих зібрання – православне й уніатське. Православних підтримали українські магнати на чолі з князем Костянтином Острозьким (1526-1608 рр.), а також козаки на чолі з гетьманом Христофором Косинським. Гетьман, хоча сам був поляком, розумів настрої свого війська. Головними прихильниками Берестейської унії були єпископи з Волині Іпатій Потій і Кирило Терлецький. Унію не підтримало кілька інших єпископів, зокрема львівський і перемишльський.

Для підтримки Унії польський уряд спрямував до українських міст регулярні війська, які силою змушували населення переходити в уніатство. Під релігійними гаслами робилася спроба протягнути польські загарбницькі цілі щодо земель українського народу. Зокрема, за допомогою Унії планувалося позбавити український народ його духовного стрижня та здійснити його асиміляцію.

Українські та білоруські селяни, міщани й козаки боролися проти силового запровадження Унії. Це був протест і проти феодально-кріпосницького та національно-релігійного гніту, панування шляхетсько-католицької Польщі.

Основними вогнищами боротьби за віру й національну гідність стали запорізьке козацтво та релігійні братства – об’єднання міщан, створені для захисту православної віри. Найбільш діяльні релігійні православні братства зародилися ще у 80-х рр. XVI ст. на Галичині й Волині. Найвідомішими і найбільш діяльними з них стали Львівське успенське ставропігійне братство, яке заснувало власну школу, друкарню й лікарню, а також братства в Рогатині, Красноставі, Галичі, Перемишлі, Дрогобичі, Луцьку. У 1615 р. було створене Київське братство, до складу якого разом з усіма козаками Війська Запорізького записався гетьман Петро Сагайдачний.

Проти Унії протестувала значна частина православної шляхти, деякі магнати, духовенство. Навколо питання Унії розгорнулася жвава дискусія серед освічених людей. В Україні було видано низку талановитих полемічних антиуніатських та проуніатських творів. Особливе місце в дискусії навколо Унії займали твори українського автора, уродженця Львівщини, Івана Вишенського (1550-1620 рр.). У своїх ораторських творах, насичених образами, гіперболами та живою народною мовою, він відстоював соціальну справедливість й моральні чесноти. Емоційне піднесення в його творах чергується з влучною сатирою та сарказмом.

Після переходу в унію Київського митрополита українська православна церква лишилася без власного вищого ієрарха. Однак у 1620 р. гетьман Війська Запорізького Петро Сагайдачний домігся від єрусалимського патріарха Теофана, який мандрував Україною, відновлення православної ієрархії. На Київського митрополита було висвячено визначного релігійного діяча, полеміста Йова Борецького (1620-1631 рр.).

У 1632 р. Київська православна митрополія була визнана польським урядом. Унаслідок опору українського народу та козацьких повстань польський уряд змушений був видати «Статті для заспокоєння руського народу», які узаконювали легальне існування української православної церкви.

Спроби польських королів і магнатів силою впровадити Унію надзвичайно підірвали міць Речі Посполитої, внісши в країну глибокий розкол між різними національностями та віросповіданнями, який тривав століттями. З квітучої й впливової країни Річ Посполита поступово перетворилася на державу, яку струшували постійні криваві міжусобиці. Ці конфлікти зрештою зробили неможливим саме її існування. Унія та наступ католицтва, який українці розглядали як політичну акцію, спрямовану на польське панування над традиційними моральними цінностями народу, спричинили надзвичайне посилення українсько-польської боротьби.

Існування Унії в Центральній Україні було підірвано національно-визвольними повстаннями кінця ХVІ-ХVІІІ ст. На Західній Україні Унія у формі греко-католицької церкви утвердилася на початку XVIII ст., після того як була серйозно підірвана Наддніпрянська Україна, яка вже не могла слугувати орієнтиром державності, а ослаблена у війнах Польща не так енергійно використовувала Унію для національного гноблення.

Мовою першоджерел:

«Почалася та знана епоха жаху і вигублення для обох народів, Польського і Руського, епоха, замовчана по історіях або ледве в них описана, але яка, струсивши Польщу аж до основ і розхитуючи її упродовж понад століття, скинула, нарешті, в безодню нікчемства, а народові Руському давши випити найгіркотніший келих, що його за днів Нерона та Калігули не всі християни скуштували, перетворила його на інший вид і стан. Це значить – Унія, вигадана в Римі Папою Климентом VIII і принесена якимось Польської породи Прелатом Михайлом Кунінським. Вона з’явилася тут у лисячій шкурі, та з вовчою горлянкою. Єпископи Руські та Митрополит їхній Київський Михайло Рогоза з багатьма Архімандритами та Протопопами року 1595-го були запрошені найулесливішим чином до міста Бреста Литовського на раду Братерську. Названо це зібрання Духовним Грецької Церкви Собором. Головуючий на ньому Нунцій Папський з численним Римським Духовенством, передавши Руському Духовенству благословення Папське і дар Святого Духа, закликав його до єдиновірства і сопричастя слави володаря світу і в співчлени повелителя всесвіту. На додаток до того обнадіювали наданням Єпископам і монастирям сіл з підданими, а Білому Священству по п’ятнадцять домів у послушенство, або рабство, з їхніх же таки парафіян. Це дійсно таки доконали рішенням Короля і Сенату, що сліпо корилися волі Папській.

Духовенство Руське, спокусившись закріпаченням для себе аж такого числа своїх співотчичів та чад духовних і не турбуючись анітрохи про обов’язки свої перед Богом, перед спільною Церквою і перед народом, що їх обрав, підписали угоду на Унію і присягою те ствердили. І сих зрадників було вісім Єпископів і один Митрополит Рогоза з Архімандритами й Протопопами, а саме: 1-й – Іпатій, Єпископ Володимирський і Брестський, Прототроній Константинопольський; 2-й – Кирило Терлецький, Єпископ Луцький і Острозький, Екзарх Патріарший; 3-й – Єрмогон, Єпископ Полоцький і Вітебський; 4-й – Іоанн Гоголь, Єпископ Пінський і Турівський; 5-й – Діонісій, Єпископ Холмський і Белзький; 6-й – Інокентій Борковський, Єпископ Чернігівський і Остерський; 7-й – Іраклій Шеверницький, Єпископ Волинський і Почаївський; 8-й – Феоктист, Єпископ Галицький і Львівський. А не спокушених Єпископів, що піднесли сан свій Пастирський розважністю та твердістю прямо Апостольською, вистояло лише три: Сіверський Іоанн Лежайський, нащадок Князів Сіверських; Переяславський Сільвестр Яворський і Подольський Інокентій Туптальський та Протопоп Новогородський Сімеон Пашинський. Сії мужі, перейнявшись ревністю по вірі своїй стародавній Апостольській і но вітчизняних законах та обрядах, заперечували тому соборищу, противилися йому і, нарешті, урочисто перед ним і перед світом цілим протестували, що вони, бувши Членами Великої Кафолічної Церкви Грецької і Єрусалимської і не маючи від її Патріархів та всього Духовенства згоди та дозволу на зміну догматів та обрядів, стародавніми вселенськими соборами затверджених, не визнають впроваджуваних у неї новин і творців їх законними й правильними і вельми од них, як від самозванства та блуду, одхрещуються. Соборище теє, після багатьох словесних диспутів та погроз, не захитавши сих стовпів Церкви, піддало їх зневазі, повтинавши їм бороди, вигнало із сонмища свого, осудивши на позбавлення сану їхнього та посад… Між тим як Духовенство замінювало церковні антимінси і требники та вигадувало формули на прославлення та пошанування свого Папи, війська Польські, діставши наказ допомагати Духовенству при запровадженні ним Унії, виконували те ретельно і, бувши розставлені при всіх найпошанованіших церквах, а паче по містах та містечках, з голими шаблями змушували народ клякати в церкві і бити себе в груди по-римському, а при читанні Символу Віри додавати відоме речення про Святого Духа. При тому возносилися були шаблі над головами народу з погрозами рубати тих, хто не кориться їхньому наказові».

Історія Русів, XVIII ст., про події 1596 р.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*