Козацькі походи другої половини XVI ст. на Крим, Туреччину, Молдову й Волощину

§ 5. Козацькі походи другої половини XVI ст. на Крим, Туреччину, Молдову й Волощину

Друга половина XVI ст. – доба швидкого зміцнення козацтва. У цей час козаки переходять до активних наступальних дій щодо Кримського ханства й Туреччини.

Основною метою антитурецьких походів козаків, крім Криму і Причорномор’я, стають Молдова і Волощина – два волоських князівства, залежних від Османської імперії. Віддаленість цих князівств від Туреччини, їхнє православне християнське населення, постійна династична боротьба та впливи в регіоні інших європейських володарів створювали сприятливий ґрунт для козацького втручання.

У 1574 р. антитурецьке повстання під проводом молдовського господаря Івана Води-Лютого супроводжувалося нападом козаків на Білгород (Акерман), який на той час був основною турецькою фортецею в Північному Причорномор’ї. Про прихід 1200 запорожців молдавський господар сказав, що кожна їхня сотня варта тисячі. Він поклався на козацького гетьмана Івана Свирчевського (Свирговського) і під час бою віддав йому під командування 3 тисячі молдавських вершників. У битві поблизу м. Бендер (нині – в Молдові) Свирчевський зі своїм військом та союзними молдованами розбив значніше військо турків. До козацького полону потрапив і сам ага – командувач турецькою армією. У ті часи турецька армія наганяла жах на країни Європи.

Тим часом козацький загін під проводом отамана Феська Покотила на 25 човнах у складі 600 козаків несподівано атакував і завдяки раптовості захопив майже неприступний Акерман. Щоправда, спроба козаків розвинути успіх та захопити іншу турецьку фортецю Кілію (нині – м. Кілія на Одещині) закінчилася невдачею.

У 1576 р. козацька флотилія під проводом гетьмана (керівника козаків, названого так за аналогією до головних воєначальників Речі Посполитої – польним і коронним гетьманами) Федора Богдана (Богданка), рухаючись через Дон і Кубань, здійснила набіг на південне узбережжя Чорного моря, включаючи околиці Стамбула. Цього разу дорогою додому козакам вдалося захопити Кілію.

У 1577 р. запорожці на чолі з гетьманом Яковом Шахом посадили на молдовський престол козака Івана Підкову, який мав молдовське походження.

Своє прізвисько він отримав за незвичайну фізичну силу (гнув підкови). Ще за два десятиліття до того Підкова діяв у загонах Івана Сулими проти турецьких і татарських фортець на півдні України. Біля р. Доколини відбулася битва Підкови з молдовським військом. Молдовський господар Петро Кривий, який був ставлеником турків, наказав гнати попереду свого війська череди корів і табуни коней, щоб розчавити козацьку піхоту. Натомість запорожці не рушили з місця а підпустили тварин і вороже військо якнайближче, після чого відкрили вогонь. Налякані тварини внесли повний розлад у молдавське військо, яке було наголову розбите. Підкова захопив столицю Молдовського князівства – м. Ясси – і утвердився на престолі. Проте наступного року турецьке військо за наказом султана Мурада III розпочало наступ на Молдову. Під натиском переважаючих ворожих сил козаки під керівництвом Івана Підкови змушені були відступити в Україну. За наказом брацлавського старости Януша Збаразького Івана Підкову підступно схопили під час переговорів і видали для тортур. За рішенням польського сейму його було страчено. За легендою, тіло Івана Підкови козаки викрали й перевезли до Канева, де поховали в місцевому монастирі.

У 1591 р. запорозькі козаки на чолі з князем Михайлом Ружинським розбили татар під час їхнього повернення з походу на Москву.

Попри те, що Польська держава була вкрай роздратована самодіяльними набігами козаків на Молдову, Волощину, Крим і Туреччину, ці походи тривали.

Особливих успіхів досягли морські походи козаків за часів гетьмана Самійла Кішки. Він походив з української шляхти. Ставши гетьманом, у 1567 р. Кішка здійснив морські напади на фортеці Козлов (нині – м. Євпаторія), Ізмаїл, Кілію, Білгород (Акерман) та Очаків. За це турецький султан погрожував польському королеві великою війною, і той змушений був запровадити реєстр для козаків, зробити їх більш лояльними й підконтрольними.

У 1573 р. в одному з морських походів ескадра Самійла Кішки зазнала поразки від турецького флоту, а сам гетьман потрапив у полон. Прикутий до турецької галери, він веслував на ній протягом 26 років. У 1599 р. Кішка організував повстання українських веслярів-невільників, які, перебивши турецьку команду, повернулися в Україну. Знову обраний на посаду гетьмана, Самійло Кішка добився від польського короля Сигізмунда II Вази скасування баніції (закону про визнання козаків поза законом). У 1600 р. Самійло Кішка очолював запорожців у спільному українсько-польському поході до Криму, а в 1601-1602 рр. брав участь у польсько-шведській війні в Лівонії.

У походах на Крим, Туреччину, Молдову й Волощину українські козаки набули авторитету потужної військової сили, здатної кидати виклик найсильнішій тогочасній державі – Османській імперії, та її васалам.

Мовою першоджерел:

«Климент VIII посилає привітання обраному сину і благородному мужеві генеральному гетьманові козаків. Ми знаємо, яке славне твоє козацьке військо, і тому воно може бути дуже корисним християнській спільноті в боротьбі зі спільними ворогами нашої віри. Тим більше, що ми поінформовані про твою сміливість і знання військової справи: бо ти не поступаєшся найхоробрішим людям у сміливості й умінні командувати військами…

Ніщо не надає воїнам більшої хоробрості, ніщо так не сприяє військовій славі, ніщо так не важливо для наступної пам’яті, як одностайний захист християнської спільноти, турбота про нашу святу релігію і пожертва життя і крові, якщо буде необхідно, за велич християнського імені, особливо в цей час, коли страхітливий турецький тиран настільки запалений ненавистю проти християн, що не тільки зловісно передрікає обернути всіх у рабство, але й повністю знищити християнське ім’я».

З листа Римського Папи Климента VIII до запорозьких козаків, 8 листопада 1593 р.

«Він (гетьман Григорій Свірговський), по волі Речі Посполитої Польської, яка керувала через міністрів своїх Польщею, по виїзді з неї Короля Генріха у Францію, закликаний був Господарем Волоським Йоаном Липулою на допомогу народові його супроти Турків, що на нього нападали, і, вступаючи в Молдавію з військом Малоросійським, дав першу баталію Туркам біля міста Сороки 23 квітня 1575 року, де, розбивши Турків ущент, поклав головного Пашу їхнього Кара-Мустафу і багатьох з ним чиновників Турецьких і випровадив їх з багатьма прапорами та здобиччю до Варшави. Опісля такої звитяги розділив Гетьман війська свої надвоє, і одну частину під командою Полковника Сави Ганжі вирядив до чільного міста Волоського Бухареста, а з другою пішов сам через Ясси до Галаців; тим часом послав гінця на Січ Запорозьку з наказом до Кошового Феська Покотила, щоб він вислав піхоту свою човнами на Чорне море і наказав не допускати десантів Турецьких у Дунай і Дністер. Кошовий зладив ту експедицію в найліпшому порядку, і вона принесла сухопутному війську великі вигоди. Запорожці, роз’їжджаючи своїми човнами по Чорному морю і в гирлах обох рік, перехопили й полонили багато суден з військом та військовим припасом, а ввійшовши в Дунай, багато прибережних фортець і селищ поруйнували й попалили. Гетьман і Ганжа з військами своїми, проходячи Молдавію та Валахію, зустрічали Турецькі корпуси та ватаги і їх завжди щасливо розбивали і розганяли.

Очистивши тії землі від нашестя Турецького, коли повернув Гетьман од Дунаю в Бессарабії під місто Кілію, то тут зрадницьким чином сповіщений був Вірменином, що в місті тому переховуються неоціненні скарби, награбовані Турками в Молдавії і Валахії, і зберігаються в місті під охороною невеликого гарнізону в очікуванні, поки човни Запорозькі з моря і Дунаю відійдуть і їх в Туреччину буде можна перевезти. Гетьман, звикши перемагати незрівнянно більші сили і твердині Турецькі, вирішив одразу ж облягати Кілію і взяти її приступом. Вирядивши війська на приступ і не зоставивши в таборі своєму звичайної резерви та підмоги, почав навальну атаку з трьох сторін; але зірвані Турками в двох місцях міни підняли Гетьмана і багато Козаків у повітря і вчинили повний розлад та загибель, а Турки, що опісля напали з усіх сторін, перерізали з тилу премногих Козаків, а решту розігнали, і вони, блукаючи довго по Молдавії, знайшли корпус полковника Ганжі і з ним повернулися у свої кордони…

(1576 р.) Йдучи вниз по Дніпру, [гетьман Федір Богдан] виправив із Січі Запорозької п’ять тисяч піхоти човнами під орудою Осавула Військового Нечая з наказом, випливши на Чорне море, пристати до Кримських берегів біля міст Козлова і Керчі і замкнути тамошні гавані до прибуття свого до тих міст. При проході Гетьмана Кримським степом зустрічало його чимало Татарських полчищ, але він їх, хоробро приймаючи, завжди з великими втратами проганяв.

Нарешті дійшло до головної баталії, до якої Гетьман, передбачивши її заздалегідь, приготувався і, повернувши від Лиману Дніпровського на Орську, або Перекопську, лінію, був заатакований поміж Кінбурнськими кучугурами і кам’яним Дарієвим мостом всіма Татарськими ордами під проводом самого Хана Дивлет-Гирея. Наступ їхній, ґвалт людський і тупіт кінський подобилися грізній бурі всеруйнуючій. Армія Малоросійська йшла чотирма батавами, лаштованими так, що обоз її та кінний резерв були всередині, а артилерія, розставлена по всіх фасах, могла діяти довкола армії. Супротивник був допущений з фронту на мушкетний постріл, і тоді була відкрита стрілянина з усіх гармат, що тривала безперервно більше години. Панцерні вершники і татарські їздці, що налягали на фронт, були зустрінуті і вражені списами. Сильний вітер, що зірвався тим часом, прочистив повітря від диму і відкрив страшні хмари мерців Татарських, які вкрили тілами все окружжя Козацької армії. Гетьман, зауваживши, що Татари, відступаючи до лінії, розтяглися з двох сторін мосту, що з’єднував косу Кінбурнську з Перекопським степом, рушив до мосту і гирла затоки і, відтявши значну долю Татар од їхніх полчищ, випустив на них кінний резерв, підкріплений одною батавою, котрі, пригнавши Татар до затоки, всіх там перебили і перетопили, а ті, котрі зосталися на другому боці, скільки не поривалися допомогти відрізаним, зовсім не мали в тому успіху за водою та за стріляниною з табору Гетьманського і геть забралися за лінію.

Війська Козацькі прийшли до лінії без перешкоди, і Гетьман, поміркувавши, що брати її штурмом – діло довге і не без втрат, переправив значну частину кінноти вночі через Гниле море, або Сиваш, бродом і плавом; а вона, дійшовши з того боку до перших воріт на лінії, відбила їх і впустила всю армію, котра, напавши на місто Ор, що називалося Перекопом, здобула його штурмом і, вибивши весь гарнізон дощенту, зруйнувала твердиню і спалила місто. Від Перекопу армія продовжувала свій похід бойовими лавами до міста Кафи і, заставши його обложеним з моря та з гір Запорозькими козаками, вчинила з ними генеральний приступ на нього і протягом короткого часу ним заволоділа і піддала все убивству, пограбуванню та вогню, залишивши живими лише своїх полонених числом обох статей до п’ятисот душ. А як повернуті війська обходили Кафські гори, щоб напасти на Бахчисарай та Козлов, то коло річки Салгір зустріли їх Ханські посланці із найшановніших мурз, піднесли Гетьманові дорогі дарунки і благали його від імені Хана укласти мир. На мир згодились з умовою зібрати й повернути всіх бранців Руських і в заставу того дати п’ятнадцять Мурзаків аманатами. Все те з боку Татар було виконано…

У дні того ж Короля Баторія, коли сили Турецькі безнастанно нападали на Християн, що проживали вгорі понад рікою Дунаєм, від їхніх Государів та Князів прошено в Короля допомоги, то Король дав повеління Гетьманові Богданові зробити з військами Малоросійськими сильну диверсію в землі Турецькій, од границь Польських віддаленій, і відвернути їхні сили од сусідніх з Польщею Християн. Гетьман, проходячи за Доном землі Черкеські, не чинив супроти них нічого ворожого. І Черкеси, позираючи на військо з подивом, не чинили жодних замахів ворожих, а продавали військові худобу свою та інший харчовий припас з приязним видом. Переправившись за Кубань, Гетьман відкрив ворожі дії супроти Турецького народу, спалюючи і знищуючи усе, що траплялося на дорозі. Запорозькі Козаки, плаваючи човнами біля берегів сеї землі, вчиняли таку ж руїну прибережним селищам. Народи тії, не очікуючи таких нападів і бувши не приготовані до оборони, рятувалися лише втечею і переховуванням. І так Гетьман, переходячи з військом всю Анатолію, відвідав і чільні її міста Синоп і Трапезонт; однак, не роблячи на фортеці їхні приступу за відсутністю належної до того артилерії, пограбував і спалив самі лише їхні форштати, а досягнувши передмість Царгородських зі східної сторони тамтешньої протоки, напав на них з усіх боків і примусив Турків, заскочених таким несподіваним нападом, рятуватися втечею на суднах в самий Царгород. А військо Малоросійське, пограбувавши та підпаливши передмістя, відступило назад до Чорного моря і на протоці, вчинивши переправу Запорозькими човнами та іншими морськими суднами, що були забрані побіля Турецьких берегів, вступило в Болгарію, проголосивши тамтешньому народові, що вони, як єдиновірні та єдиноплемінні, нічого ворожого їм робити не будуть. Болгари, сим заспокоєні, проводжали війська Козацькі до самого Дунаю, надаючи в дорожніх потребах поміч всіляку, і тут же сповістили Гетьмана, що Турки, які нападали на Сербію та інші Християнські по Дунаєві багатства, повернули нагло назад і потяглися до Андріанополя. Гетьман, переправившись через Дунай Запорозькими і здобутими суднами поміж містами Силістрією та Варною, вступив у Молдавію і, порівнявшись з містом Кілією, напав на нього зненацька на світанку…

На місце вбитого Гетьмана Підкови обрано Гетьманом… Осавула Генерального Якова Шаха, і першим його старанням було помститися на Волохах за смерть Гетьмана Підкови, котрий був великий Шахові друг, а Козакам вельми люб’язний. Він доповідав Королеві, що Турки, взявши під свою протекцію Валахію та Молдавію і посилюючись особливо у Валахії, наближаються до кордонів Польських та Руських. І тому від Короля Баторія вислано Гетьманові наказ оберігати кордони і примножувати на них війська та роз’їзди. Гетьманові цього і треба було. Він, примноживши військо, вислав його роз’їздом вниз Дністра, а сам з великою потугою вирушив угору тою ж рікою і, зловивши біля кордонів кількох Турків військового звання, відіслав їх до Короля як доказ своєї пильності. Проміж тим, зробивши нагальний похід од границі до Валахії, напав на місто Бухарест, вибив і випалив його передмістя, а твердиню взяв у облогу і зажадав од міщан видати винуватців смерті Гетьмана і Господаря Підкови, погрожуючи в противному разі обернути все на попіл та купу каміння…

Уряд Турецький не залишив без уваги напад Гетьмана з військом на Валахію і Бухарест. Султан їхній вимагав через посланців своїх відшкодування від Короля Польського, а проміж тим дав наказ арештувати всіх купців Польських і Руських, які вели торгівлю в Молдавії, Валахії і в Криму. Король Польський, приступаючи до задоволення Турецьких вимог, віддав Гетьмана під суд і насланим до військового Малоросійського Трибуналу універсалом звелів старшині Генеральній і всьому військові судити Гетьмана. Він був усунений від Гетьманства і засуджений на довічне ув’язнення в монастир Канівський, де по волі своїй посвячений у ченці і скінчив життя спокійно у чернецтві».

Історія Русів, XVIII ст., про події XVI ст.

«Вони (козаки) вибирають свого старшого, що часто відбувається серед Дикого Поля (так називалися степи Південної й Східної України, спустілі внаслідок набігів татар – Авт.). Вони йому цілком коряться. Цей старший їхньою мовою називається гетьманом, його влада необмежена аж до права стинати голови й садити на палю тих, хто завинив. Гетьмани дуже суворі, однак нічого не починають без військової наради, яку називають Радою. Немилість, якої може зазнати старший, змушує його бути дуже обачним у своїх діях, зокрема, щоб не трапилось жодної невдачі, коли веде їх у похід, і щоб він проявив себе хитрим і відважним під час непередбачених зіткнень [з ворогом], оскільки за виявлене боягузтво його вбивають як зрадника. Негайно обирається новий отаман. Керувати ними і вести їх у похід – нелегка справа, і нещасний той, кому це випадає. За сімнадцять літ, доки я служив у цьому краї, усі, хто обіймав цей уряд, скінчили погано. Коли у них виникає намір піти в море, то, не маючи дозволу короля, вони беруть його у свого старшого, скликають Раду і проводять вибори отамана, котрий очолить їх у цьому поході. Далі вони вирушають до Військової Скарбниці, місця свого збору, і будують тут судно близько 60 стіп завдовжки, 10—12 стіп завширшки і 12 — завглибшки…

Там є товсті, як бочки, в’язанки очерету, що щільно кріпляться одна до одної по всій довжині човна від одного краю до другого і міцно кріпляться [до бортів] ликом із липи або дикої вишні. Будуються вони так, як звикли і наші теслі, з перегородками і поперечними лавами, а потім просмолюються. Користуються двома стернами по краях човна, оскільки човни дуже довгі і треба було б забагато часу, щоб розвернутись, коли виникає потреба у розворотах під час втечі. Звичайно, з кожного боку від 10 до 15 весел, і швидкість більша, ніж у турецьких веслових галер. Є також і щогла, на якій вони (козаки) напинають досить невправно зроблене вітрило; використовують його лише в тиху погоду, а при сильному вітрі воліють веслувати, їхні човни не мають верхньої палуби, і коли наповнюються водою, очерет, прив’язаний довкола човна, не дає йому затонути.

Під час походу ці люди дотримуються тверезості, і якщо між ними трапиться п’яниця, отаман наказує викинути його в море. Окрім того, жодної горілки везти з собою не дозволяється, оскільки під час походів і експедицій вони високо цінують тверезість. Коли вони вирішують йти війною на татар, щоб помститися за кривду і заподіяні грабунки, то вибирають осінню пору. Для цього відправляють на Запорожжя усе, що необхідне для походу чи експедиції, для будівництва човнів і взагалі усе, що, на їх думку, буде потрібним. Потім 5-6 тисяч відчайдушних, добре озброєних козаків вирушає на Запорожжя будувати човни. До будівництва одного човна приступає 60 чоловік, закінчуючи його через два тижні, оскільки вони, як я вже казав, майстри на всі руки. Таким чином, за два-три тижні у них готово 80 або 100 човнів такої форми, яку я описав. У кожен човен сідає від 50 до 70 чоловік, кожен з яких має дві рушниці і шаблю; на човні є також 4—6 фальконетів і запас харчів, щоб вистачило на всіх. Одягнені козаки в сорочку і шаровари, мають ще одні змінні, благеньку свиту і шапку, 6 ліврів пороху, достатню кількість свинцю, запас ядер для фальконетів; у кожного є годинник. Так ось виглядає летючий козацький табір на Чорному морі, який безстрашно нападає на найзначніші міста Анатолії.

Спорядившись так, вони спускаються по Борисфену. Отаман має на щоглі відзнаку і, звичайно, йде на третину корпусу попереду, їхні човни тримаються так близько один біля одного, що майже торкаються веслами. Турки, звичайно, бувають попереджені про похід і тримають у гирлі Борисфену напоготові кілька галер, щоб не дати їм вийти [з лиману]. Але козаки хитріші: вони виходять темної ночі незадовго перед молодиком і переховуються в очеретах, які тягнуться на 3-4 льє [вгору] по Борисфену, куди галери заходити не наважуються, бо колись там зазнали лиха. Отож задовольняючись чеканням на них (козаків) у гирлі, татари завжди опиняються перед несподіванкою. А оскільки козаки не можуть пройти так швидко, щоб їх не помітили [взагалі], то по всій країні здіймається тривога, досягаючи [самого] Константинополя. Султан розсилає гінців по всьому анатолійському узбережжю, в Болгарію і Румелію, аби там кожен пильнував і був готовий до появи козаків з моря.

Та все надарма, бо ті часу не гають і так доречно використовують пору року, що уже через 36 чи 40 годин з’являються біля Анатолії. Прибувши туди, висаджуються на берег, кожен з рушницею в руці, залишаючи у кожному човні для охорони тільки двох чоловіків і двох хлопців. Потім зненацька нападають на міста, захоплюють їх, грабують, палять їх, заглиблюючись іноді на ціле льє вглиб краю, але одразу ж повертаються, знову вантажаться здобиччю й вирушають в інше місце, щоб ще не раз спробувати щастя. Якщо випадково натраплять [на щось підходяще], то атакують його, а якщо ні – то повертаються зі здобиччю додому. А коли вони наткнуться на якісь турецькі галери чи інші судна, то переслідують їх, нападають на них і беруть штурмом.

Ось як це відбувається: їхні судна виступають з води не більше, як на 2,5 стопи, тому вони (козаки) помічають судно або галеру раніше, ніж можуть бути помічені самі. Далі вони опускають на своєму човні щоглу і визначають напрям вітру, намагаючись плисти так, щоб сонце до вечора було у них за спиною. За годину перед заходом сонця вони з силою гребуть до судна чи галери, доки не опиняться на відстані 1 льє і звідти стережуть їх, боячись втратити з поля зору. Потім десь біля півночі [подавши сигнал] вони щосили веслують до судна, [причому] половина команди готова до бою, тільки й чекає, коли судно настільки наблизиться, щоб стрибнути на нього. Ті, що на судні, дуже дивуються, побачивши, що на них напало 80 чи 100 човнів, з яких сипляться люди, одразу ж захоплюючи корабель. Зробивши це, козаки грабують усі знайдені гроші й товари малих розмірів, які не псуватимуться у воді, а також гармати й усе те, що, на їх думку, може знадобитися; потім пускають судно разом з людьми на дно. Ось яку користь мають з цього козаки. Якби вони вміли правити судном чи галерою, забрали б їх теж, але у них немає цього вміння.

Тепер слід повернутися у свій край. [Тим часом] варта у гирлі Борисфену подвоєна, щоб належно покарати їх за грабунки. Вони, одначе, кепкують з цього, хоча й ослабли. Адже не буває так, щоб у проведених битвах вони не втратили багатьох зі своїх, чи щоб море не поглинуло кількох човнів, бо не всі вони такі міцні, аби витримати. Козаки причалюють у затоці, яка знаходиться за 3-4 льє на схід від Очакова. В цьому місці за чверть льє від Великого моря у напрямку до Борисфену тягнеться майже на 3 льє дуже низька долина, яка інколи заливається на півстопи водою. Звідси козаки по 200-300 чоловік починають перетягати волоком один за одним свої човни, і [в такий спосіб] протягом двох-трьох днів дістаються до Борисфену з усією здобиччю.

Ось так вони рятуються й уникають бою з галерами, що стережуть гирло навпроти Очакова. Коли галери натрапляють на них у [відкритому] морі посеред дня, то завдають їм великої шкоди своїми гарматами, розполохуючи, немов шпаків, і немало човнів іде на дно. Приголомшені козаки, кому вдалося врятуватися, швидко утікають навсібіч, куди лиш можуть. Але коли вони самі йдуть на бій з галерами, то лишаються на своїх лавах, прикріпивши весла до кочетів перев’яззю з лози. Поки одні стріляють з рушниць, їхні товариші набивають і подають їм інші, уже набиті, щоб знову стріляти, і таким чином ведуть вогонь безперервно і дуже влучно. Галера може зав’язати бій лише з одним човном, однак їхні гармати завдають козакам великої шкоди. У таких сутичках вони завжди втрачають до двох третин своїх людей…»

Гійом Ле Вассер де Боплан, «Опис України», 1651 р.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*