Зміцнення козацтва. Повернення української колонізації в Дике Поле

§ 4. Зміцнення козацтва. Повернення української колонізації в Дике Поле

Одразу після Люблінської унії становище українського козацтва майже не змінилося. Воно по-старому ділилося на городових козаків у прикордонних містах, яких налічувалися десятки тисяч, і запорозьких козаків. Козаки в містах створили міцні осередки самоорганізації та фактично перебували поза владою місцевої литовської, а згодом польської адміністрації. Козаки, як правило, не платили податків. Відмовляючись платити податки, козаки уподібнювали себе до польської шляхти, яка за військову службу мала таке ж право. Місцева влада, яка потребувала постійного захисту від татар, спочатку закривала очі на таке самовладдя козаків, які в більшості міст українських воєводств уже в середині XVI ст. сформували численну верству населення.

Польський уряд намагався взяти під контроль масовий козацький рух. Військо реєстрових козаків вперше було створене універсалом короля Сигізмунда II Августа, коли було доручено коронному гетьманові Ю. Язловецькому найняти на службу 300 осіб з числа низових козаків (тобто з козаків, які мешкали на Низу – за Дніпровими порогами). Сигізмунд II Август вимагав від усіх запорозьких козаків залишити їхні поселення за порогами і повернутися на Наддніпрянщину, а козаків у містах і селах (нереєстрових козаків) просто не визнавав. Невдовзі, згідно з Люблінською унією, польський уряд почав вимагати від козаків таких самих повинностей, як від звичайних міщан і селян.

Відтоді козацтво формально розділилося на «реєстрових» козаків на противагу «нереєстровим». Останніх було поставлено в напівлегальне становище. Реєстрових козаків звільнено від юрисдикції локальних урядів і піддано владі «козацького старшого». Особливо енергійно польський уряд намагався використовувати козацтво за часів Стефана Баторія. Цей король відзначався релігійною толерантністю, а крім того, не був польським шовіністом і взагалі не був поляком (Баторій був князем Трансильванії і спочатку взагалі не говорив польською мовою, а з підданими спілкувався латиною).

Правління Стефана Баторія вважається «золотою добою» Речі Посполитої, яка в цей час була найвпливовішою державою не лише Східної, але й усієї Європи.

На обранні на посаду короля Баторія була присутня й делегація запорізьких козаків. Інтереси держави потребували захисту південних її околиць. Тому за короля Стефана Баторія уряд збільшив козацький реєстр до 600 козаків. Козацьким старшим призначили черкаського старосту Михайла Вишневецького. Водночас король писав кримському ханові, що той може вільно розправлятися з нереєстровими запорозькими козаками на Пониззі Дніпра.

Реєстрові козаки одержували платню грішми й одягом; вони отримали у власність містечко Трахтемирів із Зарубським монастирем для розміщення арсеналу й військового шпиталю. Реєстрові козаки дістали офіційну назву Запорозького або Низового війська. Цим уряд хотів підкреслити, що справжнє Запорозьке військо – Січ – юридично для нього не існує.

Реєстрові козаки зобов’язувалися відбувати службу на Наддніпрянщині й посилати за наказом польського уряду залоги на Дніпрові пороги.

Більшу міру автономності від уряду мала Запорізька Січ. Запорожці, як правило, не зважали на позицію уряду, на власний страх і ризик розпочинаючи чи закінчуючи воєнні дії.

Уже в 1570-х рр. запорожці створили на Дніпрі нову Січову фортецю, обведену валами й ровом, що мала пристані для козацького флоту й верф для будівництва козацьких кораблів – чайок. Січ була укріпленим військовим табором і штабом козацького війська. Запорожці формували окремий військовий стан. На Січі не було іншого населення, крім козаків та невеликої кількості торгівців.

Козаки добровільно вписувалися до куренів Коша і в будь-який час могли залишити Січ. Хоч вхід і вихід із Січі були вільними і певного терміну перебування на Січі не передбачалося, це не впливало на загальну організацію Війська Запорізького.

Після остаточного усталення організації Запорізької Січі на кожного прийнятого на Січ новачка заповнювався атестат, в якому засвідчувалося його походження, служба в окремому відділі – курені, час вступу до війська, обов’язки, участь у походах, відомості про родину тощо. Тим, хто одружувався, виходив у відставку за віком («абашит») чи залишав Січ, видавався паспорт. Прізвище вперше прибулого на Січ, як правило, змінювалося, що мало символізувати початок нового життя. Новачок, якого називали «молодиком» незалежно від віку, ставав рівноправним козаком лише після засвоєння військової науки та участі в походах.

Козацький гарнізон на Січі був організований за прикладом лицарського ордену. У суворих умовах постійної військової небезпеки козаки виробили своєрідні звичаї, сила яких була абсолютною й перевищувала писані закони. Козацький уряд називався Кіш. На чолі Січі був кошовий отаман, який мав значні повноваження, особливо великі під час воєнних дій. Щороку відбувалися вибори кошового отамана та всієї старшини. До командирів («старшини») належали курінні отамани, сотники, осавули, отамани, полковники, до генеральної старшини – кошовий отаман та, за аналогом міністрів, військовий суддя, військовий писар (своєрідний начальник штабу), військовий обозний і військовий осавул.

На початку XVI ст. численні поселення запорізьких козаків існують уже далеко на Донбасі, сягаючи аж до Азовського моря й Дону.

На пізньому етапі існування Січі землі під її контролем були організовані в райони (паланки), з центрами в паланкових фортецях. Зокрема, Кальміуська паланка (козацький військовий округ) була найбільшою у Війську Запорізькому і охоплювала, крім сучасної Донецької, частини Запорізької, Дніпропетровської, Харківської, Луганської областей України, а також частину Ростовської області Росії. Кальміуська паланка нараховувала понад 300 запорізьких зимівників (хуторів). Північ сучасної Донецької області належала до іншої запорізької паланки – Барвінківської (центр на сучасній Харківщині). У Запорізькій Січі на пізній стадії її існування було шість, а згодом вісім паланок: Кодацька, Бугогардівська, Інгульська, Протовчанська, Орельська, Самарська, Прогноїнська, Кальміуська – що охоплювали значні території сучасних Дніпропетровської, Запорізької, Кіровоградської, Херсонської, Миколаївської, Донецької, Луганської та Харківської областей.

Землі Запорозької Січі в ХVІ-ХVІІ ст. сягали на сході ріки Дону. Один із січових куренів називався Донським. Сюди записувалися козаки, вихідці з-понад Дону й Сіверського Дінця.

У грамоті польського короля Стефана Баторія від 9 квітня 1582 р. східні межі запорозьких земель визнаються «з верхів’їв річки Орелі на верхів’я Кальміусу, а звідтіля на гирло ріки Дону».

Ці кордони підтвердив гетьман України Богдан Хмельницький універсалом від 15 січня 1656 р., де козацькі межі окреслено «від самарських земель через степ до самої річки Дону, де ще до гетьмана козацького Предслава Лянцкоронського козаки запорозькі свої зимівники мали». В універсалі зазначалося: «…те все щоб непорушно навіки при козаках запорізьких лишилося». У 1751 р. інженер де Боксет намалював карту, на якій територію на р. Міус визначає як «зимовники і житла запорозьких козаків».

За часів існування Запорізької Січі Східна й Південна Україна інтенсивно заселялися українськими козаками, вихідцями із «ядра» Київської Русі – земель Центральної і Західної України. Однак це було лише поверненням українського населення на ці землі. Адже Причорномор’я належало до Великого князівства Литовського й Руського ще в середині XV ст., і запустіло лише з набігами Кримського ханства. А приєднання крайнього сходу України до Київської держави було започатковано ще походами князів Володимира Мономаха й Святополка Ізяславича на початку XII ст.

Мовою першоджерел:

«За славну службу козацьку король польський Жигмонт перший віддав козакам навічно землю біля Дніпра, уверх і вниз за порогами, і наказав, аби, стіною ставши, не пускали наїздів турок і татар на Русь і Польщу. Року 1574, за панування Генриха, короля польського, званого французом, на прохання Івони, господаря Волоського, понад тисячу чотириста козаків на чолі з гетьманом Свирговським прийшли в Молдавію, і там, у господаря Волоського, чотирнадцять раз у битві з турками сходилися, силу-силенну їх перебили і врешті-решт, з усіх сторін турками оступлені, до одного голови зложили. Та невдовзі козаки відплатили туркам і татарам за наругу, бо року 1575, будучи послані з Черкас київським воєводою, човнами спустилися по Дніпру і на орду напали, багато татар порубали, багатьох в полон забрали і з здобиччю великого домів вертали; однак татари, об’єднавшися з трьома султанами та сімома синами хана перекопського, численною ордою увірвалися на Поділля і багатьох людей у полон забрали, а міста і села вогню віддали. Та незабаром козаки й за це відплатили, коли, очолювані своїм проводирем Богданком, пішли за Перекоп і пройшли його з мечем і вогнем.

А літа 1576, в часи панування Стефана Баторія, короля польського, іще краще учинили. Цей король, забачивши, як добре козаки з татарами б’ються, настановив їм гетьмана, прислав корогву, бунчук та булаву, печатку гербову, рицарів з самопалами і з ковпаками, набакир надітими, прислав гармат та всяких припасів військових (та й самі козаки, повоювавши турецькі фортеці, здобули немало), ввів у них порядок стройовий, запровадив, крім гетьмана, обозних, суддів, осавулів, полковників, сотників, отаманів і наказав нести сторожу супроти татарів за порогами. Та побоюючись звитяги козацької, Стефан Баторій пророче казав: «Чи звільниться ж хоч коли-небудь Річ Посполита від цих героїв?» І збулися його слова. Згаданий король Баторій, опріч давнього старовинного міста складового Чигирина, віддав низовим козакам для пристанища ще й місто Терехтемирів з монастирем, аби вони в ньому зимували, а за службу поклав їм по червінцеві та по кожуху; козаки були раді і цій платі й не раз билися з татарами на землі, а з турками в морі і майже завжди побивали їх.

Саме на ці часи припадають походи козаків в Азію; вони пройшли з мечем тисячу миль, взяли і знищили Трапезонд, Синоп зовсім зруйнували, а під Константинополем взяли багату здобич. Відтепер козаки все більше набирають сили і чисельно зростають, що дуже непокоїло короля Стефана; він боїться, що, зміцнівши, козаки стануть дуже небезпечними ляхам і тому вирішив знищити їх у пониззі Дніпра; та козаки, зрозумівши задум королівський, знялися з кочовиськ своїх і перебрались до донських козаків і звідти ще більшого страху на ляхів нагнали, тому король полишив їх у спокої, а вони з Дону знову на луги Дніпровські повернулися і мечем та силою з татарами змагалися».

Літопис Григорія Грабянки, 1710-ті рр.

«Кожен полк був розділений на сотні, названі також іменами міст та містечок. У кожен полк визначено вибраних товариством і Козаками з-поміж заслужених товаришів полковників, сотників та старшин полкових і сотенних, які лишалися в чинах на все їхнє життя і завели чиновне в Малоросії («Малою Руссю» або «Малоросією» в ті часи звалася Центральна Україна, як ядро Київської Русі, на противагу іншим землям, підкореним Руссю) Шляхетство, або, сказати б, спадкове Боярство, що залежало раніше від виборів та заслуг, за прикладом усіх інших народів і земель добровпоряджених Християнських. Полки тії наповнені були й надалі поповнювались обраними з куренів та околиць Шляхетськими молодими Козаками, записаними в реєстр військовий до визначеного на вислугу терміну, і тому названі вони реєстровими Козаками; кінна їх половина з кожного полку завжди в полі утримувала, а друга – піша – утримувала по містах залоги, а при потребі підпомагала і комплектувала перших. Одежу і зброю заведено в них легку й однакову, і вони все те за зразками собі справляли. У мирний час харчі мали з домів своїх із власного маєтку; а на випадок війни та походів призначено платню зі скарбу Малоросійського кожному козакові по червінцеві на рік та по каптанові тузинковому на два роки, а інколи й по кожухові. Старшинам сотенним вдвоє проти Козака, а сотникам вдвоє проти старшин, а полковники, старшини генеральні обозні та старшини полкові – рангові села та інші наддачі. Артилерія, обози і в’юки з припасами, харчами і фуражем споряджалися від скарбу та поспільства. Зброєю були у кінноти списи, штуцери, пістолі та шаблі, а в піхоти – мушкети та кинджал, яких виписували та діставали зі Швеції та Туреччини…

Король Баторій, Монарх, сповнений розважливості, праводушності та всіх найвищих прикмет, які сан його прикрашали, воздав Гетьманові та всьому військові Малоросійському належну справедливість, нагородивши заслуги їхні подарунками, почестями та іншими привілеями, котрі мужність вирізняють. Гетьманові, який мав клейноди Польські: булаву, або жезл, повелителя і знамено з гербом Білого Орла, додав клейнод Азіатський, бунчук, який відзначив звитяги над Азіатським народом. Для резиденції Гетьмана і всього Малоросійського Трибуналу спорудив на ім’я своє над річкою Сейм місто Батурин, а в Черкасах повелів мати Гетьманові свого Намісника, або польового Гетьмана, що опісля звався Наказним Гетьманом, які були додані і двом іншим у Польщі Гетьманам. До Генералітету Малоросійського додав двох Генеральних Осавулів і одного Бунчужного Генерального, а в полки визначив по одному судді і по одному писареві, звелівши Козакам судитися по службі і в усіх ділах, стосовних службової особи, у своїх полках та сотнях; а лише у справах земських розбиратися, як і раніше, як шляхті – в судах повітових».

Історія Русів, XVIII ст., про події XVI ст.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*