Лівонська війна й Люблінська унія. Перехід українських земель до Польщі (1569 р.)

§ 3. Лівонська війна й Люблінська унія. Перехід українських земель до Польщі (1569 р.)

У 1529 р. Великим Литовським князем став Сигізмунд II Август (1529-1572 рр.). У 1548 р., після смерті його батька, польського короля Сигізмунда І Старого, Сигізмунда II Августа було обрано також і на посаду польського короля.

Тим часом Московія, після приєднання Казанського і Астраханського ханств у 1553-1556 рр., надзвичайно зросла в силі. У 1557 р. війська московитів під проводом союзного татарського хана Шах-Алі вдерлися в Лівонську конфедерацію (державу, створену німецькими лицарями в XIII ст. на землях естонців і латишів) і спустошили східну частину цієї країни. Проти 100-тисячного московського війська Лівонія могла виставити не більше 10 тисяч вояків. Після захоплення упродовж 1557-1559 рр. низки фортець, зокрема Нарви і Тарту, Лівонська конфедерація опинилася на межі загибелі. Присутність московитів у Лівонії, яка супроводжувалася спустошенням краю та винищенням його населення, порушувала баланс сил у Європі. Литва, занепокоївшись перспективою окупації Лівонії, у 1559 р. пригрозила московському царю Івану Грозному вступом у війну. У 1561 р. магістр Лівонського ордену Готхард Кетлер підписав угоду з Великим Литовським князем і польським королем Сигізмундом II Августом, за яким Лівонія відійшла до Литви, а сам він на правах герцога став васалом Польщі й Литви.

Московія вступила у війну з Литвою. У 1563 р. військо Московської держави, зібране біля Полоцька, змусило це місто здатися. Проте, починаючи з 1564 р., московити зазнали серію поразок. Біля м. Чашники в Білорусі московське військо було вщент розбите, воєвода Петро Шуйський загинув. Воєнні поразки прискорили початок масового терору у Московії, організованого царем Іваном IV, за свою кровожерність названим «Грозним», – «опричнини».

Цар сформував загони карателів – «опричників», які лютими тортурами тероризували населення за найменшу провину або просто з бажання розграбувати майно. Особливо потерпала знать. Московський цар розділив землю на дві частини – «земщину» під керівництвом боярського уряду і «опричнину» під безпосереднім керівництвом царя, а родову знать або винищив, або переселив на околиці царства. У 1570 р. опричники під керівництвом царя вчинили масове винищення населення Новгорода та його навколишніх земель. На новгородських землях «опричники» закатували лютими карами не менше половини всіх мешканців, не зважаючи на стать і вік. Новгородський літопис повідомляє, що за кілька тижнів стояння царя в Новгороді були дні, коли число вбитих досягало півтори тисячі; дні, коли вбивали 500-600 чоловік, вважалися щасливими. Головний каратель Івана Грозного Малюта Скуратов власноруч задушив Московського митрополита Філіпа, який відмовився благословити похід на Новгород. У Пскові цар власноручно вбив ігумена Псковсько-Печерського монастиря Корнилія. Московський цар Іван Грозний, який сам був патологічним садистом, вигадував види нелюдських страт і брав у них участь. Проте опричнина не досягла проголошеної мети – зміцнення держави. Набране з опричників військо виявилося нездатним до воєн із серйозним супротивником. Як наслідок, у 1571 р. кримські татари під проводом хана Девлет-Гірея спалили Москву.

Боячись терору, чимало московських сановників перейшло на бік Литви. Серед утікачів був і воєначальник московських військ у Лівонії князь Андрій Курбський. Курбський перебував в Україні під захистом українського князя Костянтина Острозького. Литовський уряд надав йому маєтності навколо м. Ковеля на Волині. У самій Московії дружину, сина та численних родичів Курбського було замучено за наказом Івана Грозного.

Литва потребувала допомоги від Польщі для війни з Московією. Цим скористалися польські феодали для кардинального перегляду кордонів. Водночас литовські магнати не бажали втрати державності. Литовське бачення унії (зі збереженням широкої автономії) розходилося з польським (зі злиттям Литви й Польщі в одну державу). Посли Литви – князі К. Острозький, Г. Ходкевич, Є. Волович, К. Радзивілл та ін. – вирішили зірвати «об’єднавчий» сейм і таємно виїхали з Любліна, щоб зібрати шляхетське ополчення для боротьби проти унії. Проте Сигізмунд-Август за підтримки польських магнатів та шляхти обох країн оголосив універсал про відбирання в Литви та приєднання до Польщі Волині й Підляшшя. В універсалі було обіцяно надання посад на Волині лише місцевим українським магнатам. Не відчувши реального спротиву з боку послабленої війною та внутрішніми суперечностями Литви, польський король видав ще один універсал про приєднання до Польщі Київщини й Брацлавщини. У той час як у своїх претензіях на Волинь Польща посилалася на історичні підстави, зокрема династичні шлюби галицько-волинських князів XIV ст., то з Київщиною було ще простіше. Її приєднання мотивувалося лише тим, що «це потрібно Польщі».

Таким чином, територія Великого князівства Литовського зменшилася удвічі. Литовські посли, під загрозою відбирання в них маєтностей, змушені були повернутися на сейм. Вони просили залишити їм маєтності й зберегти певну автономію залишкам їхньої держави. Змушені були поступитися й найбільші противники унії – українські магнати О. Чарторийський, К. Острозький, Б. Корецький, К. Вишневецький, розраховуючи на те, що не будуть позбавлені своїх привілеїв. 1 липня 1569 р. було укладено Люблінську унію, відповідно до якої Польське королівство та Велике князівство Литовське об’єдналися в єдину державу – Річ Посполиту, з виборним королем, спільним сеймом, спільною казною й грошовою одиницею, єдиною зовнішньою політикою. Литва втратила свою державність, ставши частиною Речі Посполитої та зберігши автономію лише в місцевому управлінні, організації війська та судочинства. З усіх українських земель під владою Литви залишилися тільки Берестейщина та вузька смуга земель, що межували з Білоруссю. По суті, це була смерть Литовської держави.

Вища державна влада в Речі Посполитій належала королеві й вальному (загальному) сеймові, до якого входили магнати, шляхта й вище католицьке духовенство. Територія України, що відійшла до Польщі, включала шість воєводств: Руське (на Західній Україні), Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське та Київське. На чолі кожного з них був воєвода. Воєводства поділялися на повіти, які очолювали старости, призначені королем. Представниками адміністративної влади були також каштеляни (коменданти фортець). У кожному повіті впроваджувалися гродські та земські суди. Гродський суд розглядав важливі кримінальні справи. Земський суд обирався місцевою шляхтою. Він розглядав цивільні справи, межові суперечки шляхти, розв’язував конфлікти навколо нерухомого майна. У судово-адміністративних установах Волинського,

Брацлавського та Київського воєводств застосовувався Литовський Статут 1529 р. Судочинство на українських землях продовжувало вестися українською мовою.

Органами шляхетського самоврядування були сеймики у волостях і повітах. На сеймиках шляхта вирішувала місцеві справи й обирала судових урядовців та послів до сеймів та трибуналів. Завдяки Люблінській унії Україна опинялася сам на сам під владою Польщі, без власної державної організації та еліти, у той час як Річ Посполита стала найпотужнішою державою усієї Європи.

Люблінська унія-Історія в школі

Люблінська унія. Ян Матейко, 1869 рік.

Тим часом Лівонська війна тривала. Після Люблінської унії стороною конфлікту стала вже не Литва, а Польща. Також і Швеція надіслала свої війська на підтримку Лівонії, бажаючи зберегти «статус-кво» або розширити шведські володіння. У 1573 р. в Естонії 16-тисячне московське військо під проводом князя Мстиславського зазнало нищівної поразки від 2-тисячного шведського загону.

На той час у Московії тривали політичні експерименти. У 1575 р. Іван Грозний призначив замість себе царем татарського касимовського хана Симеона Бекбулатовича, а сам на рік зробив вигляд, що усунувся від справ.

Розорення Московії опричниною, воєнними поборами та неадекватність царя, а також вступ у війну Польщі призвели до поразки Московії у війні.

У 1578-1583 рр. польсько-литовські війська під проводом короля Стефана Баторія (1575-1586 рр.), які включали значні загони українців, в тому числі й козаків, перейшли в наступ і завдали серію поразок московитам. Польські й українські загони захопили низку фортець, зокрема Полоцьк, Великі Луки. Ще у 1570 р. Московія вирішила захопити Лівонію не прямо, а через свою маріонетку – данського принца Магнуса, якого призначили королем Лівонії. Чимало міст Лівонії здавалося Магнусу, який погрожував, що в іншому випадку їх візьмуть і розграбують московити. Почувши про це, війська Івана Грозного у 1577 р. ненадовго захопили місто Венден (нині – м. Цесіс у Латвії), винищили його населення і взяли в полон Магнуса. Після свого звільнення король Магнус перейшов на бік Польщі. Після смерті Магнуса його дружину за наказом нового московського царя Бориса Годунова підступно заманили до Москви й постригли в черниці, а його малолітню доньку отруїли. Годунов боявся, що дружина й дитина Магнуса як родичі Івана Грозного претендуватимуть на московський престол.

Уже в жовтні 1578 р. під Венденом московити зазнали жорстокої поразки від польсько-литовського війська. Татарська кіннота Московії не витримала натиску і втекла, слідом за нею втекли й керівник військ Іван Голіцин та решта воєвод, залишивши напризволяще своє піше військо, обоз і артилерію. Упродовж 1580-1582 рр. шведи захопили Нарву, Івангород і Копор’я, однак облога Пскова польсько-литовським військом, у якому діяв також і загін запорожців, закінчилася безрезультатно. Попри це, у 1582 р. Московія була змушена підписати Ям-Запольський мир з Польщею і Плюське перемир’я 1583 р. зі Швецією, за якими Московія фактично визнала свій програш у війні та втратила низку територій на північному заході.

Для України основним наслідком Лівонської війни була Люблінська унія, проведена Польщею в час ослаблення Литви. Ця унія кардинально змінила становище України. Для України перехід майже всіх її земель до складу Польщі загрожував соціальним, політичним, культурним та релігійним безправ’ям українського народу. Водночас під впливом Лівонської війни та нападів татар на Польщу в 1575 р. польський уряд ухвалив рішення фінансово підтримати наявні формування запорізьких козаків. Побачивши звитягу запорожців під час Лівонської війни, польський король Стефан Баторій 9 квітня 1582 р. видав у Ризі королівський універсал, яким задовільнив вимоги реєстрових козаків, зокрема звільнив їх з-під влади королівських урядників, звільнив від податків та визнав їхнє право спадкоємності на козацьке майно.

Мовою першоджерел:

«Король Сигізмунд Август, повторюючи і потверджуючи всі попередніх Королів Польських привілеї, в даному від себе року 1569-го Червня 7 дня привілеї так узаконив: «Землю Руську і Князівство Київське і всіх тих земель жителів узагалі і кожного особливо од послуху, володіння, посад і повелінь Великого Князівства Литовського на вічні часи вилучаємо, звільняємо і до Польського Королівства, як рівних до рівних, вільних до вільних і як власний і справжній до першого і то власного тіла і голови, з усіма взагалі і з кожним особливо, з містами, містечками, селами, повітами, або уїздами, і всіма їхніми, які б не були, маєтками, тую землю і Князівство Київське вищезгаданій Короні, або Королівству Польському, прилучаємо і з’єднуємо»…

Гетьман з полками реєстрових Козаків вирушив у похід з міста Черкаси і, йдучи походом, приєднав до себе прикордонні охочекомонні полки і частину Запорозьких Козаків і з тими силами, пробираючись степами, досяг міста Астрахані, а там, оглянувши табори Турецький і Татарський, що стояли нарізно побіля міста, розташував і свій табір геть вище від ворожих над рікою Волгою і, укріпивши його шанцями та артилерією, звелів робити наїзникам своїм часті шарміцелі, або перестрілки, біля таборів ворожих, а сам тим часом з сильним корпусом кінноти кожен день наїздив на табір Турецький і, обходячи його навколо з мушкетною перестрілкою, до свого табору повертався. Гетьман, продовжуючи такі наїзди декілька днів, вислав однієї ночі надійного старшину у місто з наказом, щоб гарнізон і мешканці в призначений їм день зробили вилазку з міста і розпочали фальшиву атаку на Турецькі шанці, що були між містом і їхнім табором. Старшина, який повернувся з міста і який переліз вночі в обидві сторони, запевнив Гетьмана, що міщани і гарнізон готові виконати наказ. Гетьман зробив таке саме розпорядження і допоміжним Московським військам, що окопалися на одній Волзькій косі, щоб вони в той самий день підступили піші під табір Татарський і займали б його своєю атакою.

За цим розпорядженням першого ранку на світанні виступив Гетьман з кіннотою вишикуваною лавою, або довгим фронтом, а позад неї товстою фалангою вишикувались п’ятнадцять тисяч піших козаків, озброєних списами, шаблями та мушкетами. Кіннота йшла спереду і з флангів, закриваючи піхоту, і як тільки корпус той стало видно з міста, то громадяни з гарнізоном зробили вилазку за умовою, з великим криком і пальбою розсипались побіля шанців Турецьких, вдаючи, що їх оточують. Гетьман зі своїм корпусом наближався до табору Турецького, і Турки, бачивши і гадавши собі, що він просто роз’їжджає, як і раніше, анітрохи на нього не вважали, а бігли великими юрбами з табору до шанців на допомогу своїм військам. Корпус, ставши на найближчій дистанції від табору, миттю розбігся і дав місце піхоті, котра з можливою рвучкістю вдарила по табору, вдерлася в нього, заволоділа гарматами і, проходячи по ньому, разила Турків, які зовсім не сподівалися такого нападу. Втеклі з табору Турки дали знати в шанцях про свою поразку, і звідти юрбами поспішали визволяти табір. Але Козаки, засівши в ньому, зустріли їх з окопів артилерією і пострілами з мушкетів так вдало, що більша частина загинула на місці, а решта в замішанні не знали, куди тікати. Гетьман з кіннотою, напавши на них саме в той час, побив їх удруге і прогнав до табору Татарського, куди тікали і Турки, що залишилися в шанцях, а громадяни з гарнізоном зайняли шанці майже без жодного спротиву. І таким чином Астрахань від облоги визволено. Турки, діждавшись ночі, пішли до своїх Черкеських кордонів, а Татари їх прикривали.

Гетьман Вишневецький, здобувши біля Астрахані в таборі Турецькому велику здобич, поділив її поміж військами своїми та Московськими, віддавши цим останнім і всю важку артилерію Турецьку, але відділивши при тому частину здобичі на скарб Малоросійський. Вчинком таким війська Малоросійські, а паче Козаки Запорозькі та охочекомонні, вельми засмутились і явно ремствували на Гетьмана і однієї ночі, відділившись, їх понад п’ять тисяч чоловік полишило табір Гетьманський. Проходячи вниз рікою Доном, зупинилися в гирлі його на одній косі вище від міста Азова, на супротивному його березі, і побудували там місто Черкеськ по імені свойого міста Черкаса, де, залишившись вони назавжди, жили спершу без жінок, за прикладом Запорожців, опісля, запросивши до себе Донських Козаків, що малим числом проживали в своєму містечку Донському, на місці нинішнього Донського монастиря, поєднались з ними і переженились, прийнявши всі звичаї тих Козаків і зробивши місто те головним всьому війську Донському, що від них і від одноземців, які до них приходили, значно примножилося».

Історія Русів, XVIII ст., про події 1560-х рр.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*