Виникнення українського козацтва

§ 1. Виникнення українського козацтва

Український народ життєво потребував захисту від татарських ханів, які під час московсько-литовських воєн здійснювали регулярні набіги на українські землі. Оборону проти татар взялися організувати старости (голови адміністрацій) прикордонних міст. Найбільш енергійні з них невдовзі почали переходити до наступальних дій проти кримської загрози. Серед найвідоміших старост прикордонних міст – організаторів походів на татар – були Остафій Дашкович, Предслав Лянцкоронський, Семен Полозович, Бернард Претвич та ін. їх підтримували не лише збройні дружини старост і мешканці прикордонних міст, але й українські мисливці, рибалки, землероби та торгівці, що постійно або тимчасово мешкали «на Низу» – у Пониззі Дніпра, на Чорноморському узбережжі та навколишніх землях. Вони вели свої справи в Степу, ні на годину не полишаючи зброї й збираючись у загони задля спільної оборони.

Найдавніші згадки про козацькі походи належать до 1492 р. Хан Менглі-Гірей скаржився великому князеві Олександрові на козаків – киян та черкащан, які захопили татарський корабель під Тягинею (нині м. Бендери в Молдові). У 1493 р. черкаський староста Богдан здійснив похід на фортецю Очаків, яку татари щойно перед тим збудували на місці литовської фортеці Дашів, заснованої ще князем Вітовтом. Козаки зруйнували замок і взяли в полон його залогу.

Походи козаків на татар, а також оборона населення та організація засад у степу постійно тривали з кінця XV ст. Наступальні дії козаків іноді організовувалися за підтримки литовського уряду, але значно частіше проходили незалежно від влади. Так, у 1504 р. кримський хан через напади козаків відмовився укладати мирну угоду з Литвою, а Литва за ці напади зобов’язалася покарати організаторів нападів на татар.

Від заснування козацтва козаків очолювали переважно люди князівського і шляхетського звання – як українці, так і представники інших національностей. Основним критерієм для обрання козацьких ватажків були такі риси вдачі, як розум, сміливість, організаторський хист та успіх у походах. Згодом, з формуванням власне козацької військової еліти, на чолі загонів козаків дедалі частіше почали з’являтися вихідці з простолюду.

Київський ключник і староста Черкас Семен Полозович наприкінці XV – на початку XVI ст. неодноразово успішно відбивав набіги татар на українські землі. У 1524 р. з його ініціативи на засіданні державної ради Великого князівства Литовського розглядалося питання про прийняття козаків для несення прикордонної служби за державний кошт, але далі проектів справа не пішла.

Староста Хмільника, вихідець із польської шляхти Предслав Лянцкоронський (помер 1531 р.) воював проти Москви і татар у військах під проводом українського князя Костянтина Острозького. Разом із князем він почав планувати захист України від татар. Литовський уряд призначив Лянцкоронського наказним гетьманом українських козаків, організованих для боротьби з татарами. У 1516 р. він здійснив успішні походи на Білгород (на Дністрі), а 1528 р. – на Очаків. Лише в першій половині XVI ст. козаки неодноразово з успіхом атакували фортецю Очаків, як опорний пункт для набігів татар на Україну та центр работоргівлі (у 1523, 1527, 1528, 1538, 1541 рр.)

У 1514 р. старостою міста Черкаси було призначено українського шляхтича з Волині Остафія (Остапа) Дашковича. У 20-х рр. XVI ст. він організував серію вдалих походів козаків на Очаків, а також на Крим, що було здійснено завдяки проривові оборонних укріплень на Перекопі. Роздратований походами козацького флоту, у 1532 р. сам кримський хан з багатотисячною ордою, озброєною артилерією, оточив головну козацьку фортецю Черкаси. Але козаки під проводом Дашковича відбили наступ. Дашкович пропонував уряду створити низку фортець за дніпровськими порогами. Литовський уряд формально схвалив ці пропозиції, але фактично не мав політичної волі та коштів для їхньої реалізації.

У 1540-1552 рр. старостою м. Бара на Поділлі був вихідець із дрібної сілезької шляхти Бернард Претвич. У 1540 р. козацька ескадра під керівництвом Претвича зустріла татар на переправі через Дніпро біля Кременчука. Татарське військо не чекало козацької атаки під час переправи й поплатилося великими втратами та змушене було припинити похід в Україну. У 1541 р. козаки під проводом Претвича знову зупинили орду, що йшла походом на Поділля, і переслідували її аж до Очакова. Польський історик Мартин Бєльський так описав цю подію: «Бернард Претвич прийшов аж під Очаків, але вже забрані в неволю були на кораблях, везли їх у Кафу на продаж. Плакав, дивлячись на їхню біду, промовляючи: як би я радий був вас врятувати, коли б міг».

Загони кожного з прикордонних старост, як правило, складалися з кількасот вершників. З такими силами можна було протистояти невеликим грабіжницьким набігам. Але для системної протидії набігам Кримського ханства потрібні були значно більші сили. Вони, зрештою, знайшлися в запорізькому козацтві.

Діяльність прикордонних старост істотно зміцнювала оборону України та привчала населення до самоорганізації в захисті своєї країни. На кордонах України з кінця XV ст. точилася постійна «рейдова війна», у яку включилися українські козаки. Переконавшись у неефективності скликань ополчення у відповідь на черговий татарський набіг, козаки почали виносити сторожові пости на кордони. При цьому була налагоджена система оповіщення гарнізонів прикордонних фортець. На сторожових постах у степу по черзі несли варту місцеві мешканці. Тоді татари змінили тактику й почали вторгнення дрібними підрозділами, минаючи сторожу й укріплені замки. Козаки у відповідь стали «шукати цих розбійників у їхніх власних норах». Дедалі частіше козацькі загони, що поєднували високу мобільність і раптовість дій, доходили до узбережжя Чорного моря, де стояли турецькі фортеці, та до Криму. Найбільш вразливими для козацьких контратак виявилися бєлгородські та очаківські татари.

Мовою першоджерел:

«Року 1516, коли Жигмонт перший, король польський, організував рушення на великого царя московського, хан татарський Мелін-Гирей, виждавши слушну годину, порушив мир з поляками і повів свої загони на Руську землю; вогнем і мечем він пройшовся по містах та весях і, взявши силу бранців, повернувся за Перекоп. Тоді король, не стерпівши плюндрування, зібрав охочих воїнів з козаків та поляків і спорядив їх на Білгород, де вони, здобувши величезну здобич, повернули назад, але якраз тут їх нагнали турки і татари; в битві, що зав’язалася, воїни-християни здолали турків. Ось саме після цієї битви і почали вони козаками зватися. Навіть якщо були і ляхами, але з своєї волі на татарів ходили і примикали до вільного, не найманого воїнства.

Відтоді, прославившись у численних битвах, козаки ввійшли в силу і набрали в мужності, привикли до недоїдання, спраги, спеки та до інших незгод просто неба. За харч їм служило звичайне квашене тісто, яке вони варили нарідко і звали соломахою. Стравою своєю були цілком вдоволені, а коли траплялося, що їжа випадала з рибою, або, як козаки кажуть, із щербою, то такий наїдок за найкращу трапезу вважали.

Проживають вони в куренях по сто п’ятдесят чоловік, а буває й більше, і всі ото тільки згаданою щойно їжею харчуються. Живе курінь під проводом старшого, чоловіка, як правило, у військовій справі найвправнішого, і його шанують і коряться йому, як найстаршому після кошового отамана; але і старші їхні живуть разом із звичайними, і якщо хоч чим скривдять простого, перевершивши своє право, то, так як звичайно сірому, карають на смерть. Злодійство і підступність поміж ними не водиться, а якщо ж трапиться, що хтось візьме путо або канчук, то за це винного вішають на гілці дерева. Кожен має одну або дві одежини. Та коли ідуть походом в турецьку або татарську землю, то беруть дуже велику здобич і везуть назад силу-силенну добра всякого.

На озброєнні мають самопали, шаблі, келепи, стріли та списи і користуються всім цим так вправно, що і найвправніший польський гусарин або ж рейтар німецький з ними зрівнятися не можуть.

Є кінні та піші, і стільки їх, козаків, скільки на Малій Русі (тобто у «первинній, корінній» Русі, ядрі середньовічної Київської держави) люду, і їх зовсім не треба силою збирати, як ото в багатьох чужоземних краях роблять, не треба наймом заманювати; а кине клич старший або полковник який і стільки воїнства збереться, що як трава стане, і з цього приводу добре було сказано турецькому цареві, коли той запитався, скільки козацького війська маємо.

«У нас, – сказано було, – царю турецький, що лоза то й козак, а де байрак, то по сто й двісті козаків там». І всі вони в січі незмірно хоробрі. Це про них сказано: Вони Русь за своє багатство велике мають, хитрість військову та мужність у війні знають. Це про них сам султан турецький говорив: «Коли навколишні держави йдуть проти мене, я сплю – не зважаю, а до козаків увесь час мушу дослухатися, весь час слухаю, не дрімаю». І спокійно жити не можуть, навіть коли в їхньому краї мир запанує, то своєю волею збираються і йдуть на підмогу іншим народам; заради малої користі велику турботу собі на плечі кладуть і на вутлих, з одного дерева зроблених лодіях дерзають через море пливти. Справами військовими вони настільки славні, що не гнушалися гетьманувати у них навіть люди з славетних сенаторських родин».

Літопис Григорія Грабянки, 1710-ті рр.

«Року 1516-го Хан Кримський Мелік-Гірей відповідно союзу його з Князем Московським Василієм Івановичем ішов війною на Польщу та Малоросію, то Гетьман Ружинський з військами Малоросійськими і Польськими з наказу Короля Жигмунта, виступаючи йому назустріч, зійшовся на границях Малоросійських над річкою Дінцем побіля міста Білгорода, дав себе заатакувати Ханові, який, звичаєм азіатським, оточив його своїм військом з трьох боків. Війська Гетьманські були притиснені тилом до річки та свого обозу, і Татари вчинили страшний ґвалт і пустили хмари стріл; кіннота Гетьманська, спішившись і вишикувавшись в батаву, а піхота вишикувана так само фалангою, зустріла натиски Татарські сильним вогнем з мушкетів і гармат і, ведучи стрілянину без угаву на всю Татарську потугу, завдали їм сильної поразки, і вони, відчувши свій великий погин, стали відходити. Але Гетьман з місця свого не велів нікому рушати, а вдавав, начебто він лише боронитися спроможен, а не наступати; тому ж Татари, протягом цілого дня творячи свої набіги, на ніч відступили на декілька верстов у степ і розташували розлогий стан свій необачно.

Гетьман, маючи своє військо невтомленим, виступив з ним опівночі в похід і, йдучи зумисне тихо, наблизився до татарського табору на світанку. А як татари звичайно тримають коней на паші, а не біля конов’язі, то Гетьман вислав загін кінноти з наготовленими заздалегідь паперовими ракетами, котрі, коли кинути, могли перестрибувати з місця на місце і робити до шести пострілів кожна. Кіннота тая, налетівши на татарський стан, запалила свої ракети, кинула їх поміж коней Татарських і учинила в них велике сум’яття; вони, перелякавшись, бігали щодуху по табунові, волочили та топтали своїх вершників та сторожів, а поміж тим всі війська Гетьманські, стріляючи з мушкетів та гармат, напали на Татарський стан, пройшли ним наскрізь, вражаючи замішаних та знетямлених Татар, і так розбили Хана і його війська дощенту, забрали табір його з усім його багажем і, обтяжені користьми, зі славою повернулися у свою землю.

Гетьман Ружинський, повертаючись од Білгорода Руського, був зустрінутий Турками й Татарами, які виступили були з Білгорода, або Акермана Татарського, що в Бессарабії. Вони, довідавшись про перемогу над Ханом Кримським і про втрату ним всього табору його з великим багатством, задумали відібрати тії багатства у Ружинського, напавши на нього зненацька і врозполох, майже звичайний у війська, що повертається зі вдалого походу. Та Ружинський був не такий необачний, як Татари собі гадали; він, довідавшись од прикордонних роз’їздів, що Татари Білгородські з тамошніми гарнізонними Турками виступили на Очаківський степ, відразу одіслав багажі свої на Уманщину, а сам з військами, переправившись через річку Буг, засів в очеретах та байраках над річкою Кодимою. І щойно Татари наблизились до Бугу, то він, наступивши на них зненацька з усіх сторін, зіграв з ними таку роль, яку вони для нього готували, і, розбивши їх ущент, гнав недобитки до самого Акермана, відібрав у них усе, що вони мали, і помножив свою здобич, яку розділив поміж Поляками і своїм військом. З тої пори Поляки, часто маючи до діла з військами Малоросійськими і шануючи їхню хоробрість і мужній характер, завели з ними тісну й щиру дружбу, і багато з них служило в полках Малоросійських, маючи собі за честь – навіть значне шляхетство – іменуватися Козаками».

Історія Русів, XVIII ст., про події XVI ст.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*