Держави в середньовічному Криму. Утворення Кримського ханства

§ 30. Держави в середньовічному Криму. Утворення Кримського ханства

У 1239 р. монголи підкорили Крим, на території якого було сформовано адміністративно-територіальну одиницю – Кримський Юрт.

У 1270-х рр. фактичним господарем Орди став хан Ногай, який призначав ординських ханів. Він заснував власне державне утворення в Пониззі Дунаю та звідти упродовж трьох десятиліть збирав данину з українських земель, а також з Болгарії і Візантії, вимагав участі у спільних воєнних діях від галицько-волинських князів тощо. Після загибелі Ногая в міжусобиці у 1300 р. орда Ногая відкочувала в Прикаспійські степи, де згодом була заснована Ногайська Орда.

У степовому Криму залишилося мешкати змішане монгольське та тюркське населення середньоазійського походження, а також половці. У горах, передгір’ях і містах Криму переважали готи, алани й греки. На сході Криму також зберігалася присутність слов’ян.

Західномонгольський Улус Джучі був найсильнішою із заснованих монголами держав. Його організували одразу після розгрому Київської держави в 1240 р. У 1251-1266 рр. Улус Джучі став незалежним від решти завойованих монголами земель. В Україні Улус Джучі зі столицею на Нижньому Поволжі називали Ордою.

З середини XIV ст. в Орді різко посилилися міжусобиці. З 1357 по 1380 р. в Орді змінилося понад два десятки ханів. Тільки за один 1361 р. на ординському престолі змінилося п’ять ханів.

Часті усобиці в Орді, ефективність війська молодої Литовської держави та зростаюча з приєднанням кожного нового слов’янського князівства міць Литви призвели до поразки Орди в конкуренції за українські землі. Завоювання литовських князів Гедиміна (1320-1321 рр.) і особливо Ольгерда (1362 р.) поклали край домінуванню Орди на українських землях, яке загалом тривало близько століття. Варто відзначити, що інші регіони Східної Європи звільнилися від влади Орди значно пізніше, ніж Україна. Зокрема, у Московському князівстві ординське іго тривало 242 роки до 1480 р.

У 1362 р. (за іншими даними – в 1363 р.) військо під керівництвом Ольгерда розбило ординську армію на р. Сині Води. Після цього Орда втрачає владу над більшою частиною території України, включно з усім межиріччям Дністра і Дніпра, разом із його причорноморською частиною. Після перемоги на Синіх Водах литовсько-українське військо пройшло через увесь Крим і захопило місто Корсунь, яке греки тоді називали Херсоном (а ще раніше – Херсонесом).

Наприкінці XIV ст. литовський князь Вітовт здійснив два нових успішних походи на Південь. Він двічі пройшов через Крим, зокрема в 1397 р. узяв Корсунь та низку інших міст, які на той час уже сильно занепали. На дніпровському броді поблизу о. Тавань Великий Литовський князь заснував фортеці «Вітовтова митниця» та «Вітовтова башта». У походах Вітовта на південь брали участь переважно війська з українських князівств.

Вітовтова башта-Історія в школі

«Вітовтова вежа» — єдина збережена оборонна споруда часів литовського панування — біля сіл Козацьке і Веселе. Збудована наприкінці XIV століття

Вітовт вивів із Криму й розселив по містах Великого князівства Литовського й Руського великий полон, у тому числі кримських християн та караїмів. Такими діями литовський князь підривав засади економічної могутності монголо-татар. Так само, намагаючись послабити Литву, ординські хани в XIV ст. у момент зміцнення контролю литовських князів над Україною вивели з Поросся в Середню Азію «чорних клобуків» – тюркські роди, яких ще в ХІ-ХІІ ст. розселили там великі київські князі для боротьби з половцями. Нащадки цих «чорних клобуків» сформували етнос каракалпаків, який нині мешкає на території Узбекистану.

У 1396 р. в Орді завершилася усобиця між ханом Тохтамишем з одного боку і ханом Тимур-Кутлуком з іншого. Військо Тохтамиша було повністю розгромлено. Вітовт зобов’язався допомогти Тохтамишу повернути ханство, а той, у свою чергу, – віддати Великому князівству Литовському й Руському ханський ярлик на управління Московським, Рязанським та іншими князівствами й землями, які колись залежали від Київської держави.

Київ став головним центром збору всіх сил Вітовта та його союзників. Вітовт зміцнив оборонні споруди Києва, закупив гармати, які щойно увійшли у широкий вжиток. У 1398 р. війська Вітовта, вийшовши з Поділля, досягли гирла Дніпра, на правому березі якого була збудована фортеця (місто св. Іоана), що стала одним з головних форпостів Великого князівства на півдні. Самих князів у війську було понад п’ятдесят, у поході також була задіяна артилерія. На р. Ворсклі литовсько-українська армія зустріла монголо-татар. Вітовт поставив ханові ультиматум з вимогою покори, щоб Орда визнала його зверхність і платила данину Великому князівству Литовському й Руському. Хан Тимур-Кутлук бажав затягнути час, бо чекав з військами енергійного золотоординського полководця Едигея. Хан спочатку зробив вигляд, що погодився з цими вимогами литовського князя. Але після підходу кримських військ хан сам виставив таку ж вимогу покори від Литви. 12 серпня 1399 р. армія Вітовта, залишивши укріплений табір, перейшла р. Ворсклу й зав’язала бій з авангардом Едигея. Спочатку успіх був на боці військ Вітовта, які потіснили Едигея, але полки Тимур-Кутлука, розгромивши загони Тохтамиша, обійшли армію Вітовта з флангів. Монголо-татари захопили табір великого князя. Оточена з усіх боків, армія Вітовта була майже повністю знищена. Більшість князів загинули, а сам Вітовт дивом урятувався з невеликою дружиною. Ординці негайно розгорнули контрнаступ, дійшовши до самого Києва. Укріплений незадовго перед тим Київ витримав облогу, хоча й мусив відкупитися в обмін на зняття облоги. Таким чином, спроба подальшого розширення території Великого князівства Литовського й Руського за рахунок земель, підвладних Орді, провалилася. Ця невдала спроба та наступні вторгнення монголо-татар серйозно підірвали сили України. Тоді ж ордою хана Едигея було знищено кілька старовинних грецьких міст у Криму, зокрема після його нападу остаточно знелюднів Корсунь.

Попри ці невдачі, межиріччя Дніпра й Дністра залишилося за Великим князівством Литовським і Руським. Уже після поразки на Ворсклі на Чорноморському узбережжі та нижньому Дніпрі було зведено низку нових фортець та відбудовано старі.

У 1430-40-х рр. Улус Джучі розпався на низку держав. Найсильнішою з них стало Кримське ханство. Столицею кримських татар спочатку стала фортеця Крим (нині м. Старий Крим). Згодом назва «Крим» була перенесена на весь півострів, витіснивши стародавню назву «Таврика». Уже з XIII ст. основна торгівля Орди проходила через міста Криму. Транзитна торгівля, а також зручне для набігів на сусідні землі географічне розташування Криму, стародавні міста з ремісничим населенням, багаті пасовиська дозволили надзвичайно зміцнити економічний і політичний потенціал Кримського ханства. Крім того, з часу взяття хрестоносцями Константинополя у 1204 р. відбулося інтенсивне проникнення в Крим італійських купців. Судак спочатку став колонією Венеції.

Проте найбільшу активність у Криму виявляло італійське місто Генуя. У 1266 р. генуезці домоглися від ставленика Орди в Криму передати їм у власність місто Кафу (нині на території м. Феодосії в Автономній Республіці Крим), яке стало центром генуезьких володінь. У 1357 р. вони придбали Балаклаву, а в 1365 р. – Судак. Генуезці вели зі Сходом торгівлю прянощами, зброєю, зерном, а також рабами, викуповуючи полонених у татар та продаючи їх у рабство. Генуезці перетворили старовинні міста Криму на свої торгівельні факторії та опорні фортеці, найбільшими з яких стали Кафа (Феодосія), Судак та Чембало (Балаклава). Загалом у Криму було збудовано близько 40 генуезьких замків. Відомо, що в Кафі в XIV ст. існували поселення купців із Русі, які мали свої церкви. Задовго до встановлення влади генуезців Судак традиційно вів торгівлю з Києвом та іншими містами Київської держави.

Після ослаблення влади Візантійської імперії в Криму, пов’язаної зі взяттям Константинополя хрестоносцями у 1204 р. та монгольською навалою 1239-1241 рр., у південно-західній частині Криму утворилося християнське князівство Феодоро (на території нинішнього Бахчисарайського району АРК, частини Севастопольської, Ялтинської і Алупкинської міськрад, а в окремі періоди – ще й на землях гірського Криму й Південного берега Криму до м. Судака). Венеціанці називали цю країну Олекса (за іменем князя, який тривалий час правив у XV ст.), візантійці – країною Дорі, а генуезці весь південний берег Криму називали «капітанством Готія». Самі князі держави Феодоро титулувалися «владиками Феодоро і Помор’я». Столицею князівства була потужна фортеця Мангуп. У 1299 р. ординський темник Ногай розгромив більшість міст південно-західного Криму, але Мангуп так і не взяв. Татари неодноразово піддавали місто кількарічним облогам. Але з огляду на природні переваги фортеці, яка вивищувалася над околицею потужним і майже неприступним плато, місто щораз знову відроджувалося. Неприступність головного міста та наявність інших міцних фортець сприяли зміцненню князівства, яке надавало притулок утікачам-християнам з усього Криму. У цій невеликій державі населення говорило переважно готською й аланською (сарматською) мовами, а для письма використовувалася грецька мова. Етнічний склад населення князівства був дуже строкатим і включав огречених готів, аланів, греків, нащадків таврів і скіфів. Ще у середині XIII ст. мандрівник писав, що між Херсонесом і Судаком було 40 фортець, населення кожної з яких говорило своєю мовою. Засновник Кримського ханства хан Хаджи-Гірей підтримував феодоритів, які вели з італійськими факторіями в Криму конкурентну боротьбу за контроль над торгівлею та мали помітні успіхи. Ця боротьба вилилася в 1433-34 рр. у збройний конфлікт за фортецю Чембало, яку князь Феодоро Олекса за допомогою її населення відбив у італійців. У відповідь з Італії було надіслано експедиційний корпус кількістю 6 тисяч солдатів на 20 кораблях, який вибив феодоритів із Чембало та спалив основний порт феодоритів на Чорному морі – фортецю Каламіту (нині м. Інкерман в АРК). Проте князі Феодоро скористалися підтримкою татар, які завдали італійцям поразки. Це змусило генуезців погодитися на збереження існуючого стану речей. Каламіту повернули князям Феодоро, а Чембало залишилося у генуезців. З початку XV ст. Феодоро було змушене дедалі більше остерігатися турків, які набирали силу. У 1475 р. помер князь Феодоро Ісайко, який провадив лояльну щодо Туреччини політику і якому вдавалося стримувати Туреччину від навали. А через кілька місяців 70-тисячне турецьке військо вдерлося в Крим. Турки майже без бою захопили всі володіння Генуї в Криму та обложили Мангуп. Знадобилося шість місяців облоги й кілька штурмів, щоб захопити фортецю. Значну частину населення Феодоро загарбники вбили, частину продали в рабство. Князівство Феодоро було ліквідовано. Територію князівства було оголошено землями турецького султана. На Мангупі було засновано турецький гарнізон, який існував аж до XVIII ст. Інша частина феодоритів поступово до ХVІ-ХVІІ ст. асимілювалася з кримськими греками й татарами.

Після цього в Криму лишилося тільки Кримське ханство, засноване в 1441 р. ханом Хаджи-Гіреєм, та турецькі володіння в окремих точках на узбережжі Криму.

У 1478 р. Крим офіційно визнав васальну залежність від Туреччини. Вона виявлялася в надсиланні кримських військ на вимогу турецького султана та в призначенні кримських ханів, яке, як правило, відбувалося з волі султана. Значною проблемою для кримської торгівлі стало перенесення наприкінці XV ст. торгівельних шляхів з Європи на Схід. Відтоді торгівля пішла переважно через Єгипет, а Крим і Чорне море втратили своє значення. Це сталося насамперед через завоювання турками Візантії, Балканів і Криму.

У 1486-1492 рр. Кримське ханство розгромило Велику Орду (ядро Улусу Джучі, яке лишилося після відокремлення від нього Кримського та інших ханств). Землі Великої Орди між Доном і Волгою були незабаром приєднані до Астраханського ханства, васального щодо Криму. Після виходу Московії із залежності від Великої Орди, що відбулося у 1480 р., Москва продовжувала періодично виплачувати данину Кримському ханству як спадкоємцеві Великої Орди. Виплата Московією такої данини Кримському ханству, яка називалася «упоминками», тривала з перервами до початку XVIII ст.

Землі Південного берега Криму та міста в Східному Криму відійшли безпосередньо до Османської імперії. Зі зміцненням Кримського ханства під його контроль відійшли значні території Південної України. Попри те, що засновник Кримського ханства хан Хаджи-Гірей сам був народжений у Литві, де його родина перебувала у вигнанні, та прийшов до влади в Криму за допомогою литовських князів, вже до кінця XV ст. Кримське ханство відтіснило Велике князівство Литовське й Руське з Чорноморського узбережжя.

Невдовзі Кримське ханство почало далекі набіги на українські, польські та московські землі. Московія змушена була будувати захисну лінію проти кримських татар у безпосередній близькості до Москви – між містами Нижній Новгород, Серпухов і Тула. Кримські загони у своїх нападах на українські й польські землі неодноразово доходили до Львова й Кракова, дорогою виводячи численний ясир – цивільних бранців, захоплених для продажу в рабство.

У 1479-1480 рр. кримський хан Менглі-Гірей різко змінив свою політичну орієнтацію. Якщо з часів Вітовта у Литви завжди були сильні позиції в Криму, то тепер Менглі-Гірей став підтримувати московського князя, оскільки Литва мала союзницькі відносини з його ворогом – ханом Великої Орди Ахматом. Великий Литовський князь Казимир продовжував підтримувати Ахмата, а після його загибелі – його синів, чим викликав невдоволення кримського хана. У той же час московський князь Іван III тримав у Москві братів-суперників Менглі-Гірея, чим робив політику кримського хана більш залежною.

У 1482 р. московський князь Іван III підбурив кримських татар розграбувати Київ. Із багатої здобичі, захопленої в Києві, Менглі-Гірей надіслав Івану III в Москву культові церковні предмети – золоті потир та дискос з київського Софійського собору.

На відновлення Києва та міського замку литовський уряд Казимира терміново мобілізував з усіх земель Великого князівства 40 тисяч воїнів та 20 тисяч селян. Проте місто відбудовувалося поступово, багато монументальних споруд тривалий час перебувало в запустінні.

Іван III підбурював кримського хана до нових нападів на Україну. У 1489 р. на Київ та Київщину було здійснено новий набіг 100-тисячної орди. Напади на Поділля, Волинь, інші землі продовжувались під час московсько-литовських воєн у 1490, 1494, 1495, 1496, 1497, 1498, 1499, 1500, 1502, 1503 рр. тощо. Окрім великих походів відбувалися численні набіги дрібних татарських загонів, які вдиралися глибоко в українські й польські та білоруські землі. У 1497 р. під час чергового татарського набігу, здійсненого за намовою Москви, татари поблизу м. Мозиря у Білорусі вбили Київського православного митрополита Макарія.

Не всі походи татар були вдалими. У 1490 р. від набігу потерпіла Волинь. На зворотному шляху волинське військо розбило татар під Заславом й відібрало полон. У 1497 р. князь Михайло Острозький перехопив татар і звільнив бранців.

У 90-х рр. XV ст. з метою швидшої відбудови Київ отримав магдебурзьке право й був звільнений від управління та суду великокняжих намісників. Члени органів міського самоврядування (війт, бурмістри та райці) мали обиратися з середовища заможних міщан. Запровадженням самоуправління литовський уряд також прагнув заспокоїти київських міщан, незадоволених ліквідацією Київського князівства.

Реальний дієвий захист українських земель від татар став можливий лише після виникнення й зміцнення українського козацтва. Після занепаду Київської Русі, ліквідації Київського князівства у складі Великого князівства Литовського, в умовах ослаблення старої української знаті та її часткової колаборації з Литвою і Польщею захистити народ взялася нова сила – українське козацтво. Ця сила визріла у самому українському народові в умовах постійних небезпек. Лише козацтво змогло перейти від оборонної політики до ліквідації ворожих фортець та вогнищ работоргівлі у Криму та на Чорноморському й Азовському узбережжях.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*