Відновлення Київського й Волинського князівств у результаті визвольної боротьби в Україні в 1430-1440 рр.

§ 28. Відновлення Київського й Волинського князівств у результаті визвольної боротьби в Україні в 1430-1440 рр.

Після смерті Вітовта в 1430 р. у Великому князівстві Литовському й Руському почалася боротьба різних політичних угруповань. Всупереч умовам Городельської унії, за якими для затвердження кандидатури Великого Литовського князя необхідна була згода Польщі, Великим Литовським князем обрали Свидригайла Ольгердовича (1430-1440 рр.).

Свидригайло Ольгердович-Історія в школі

Свидригайло Ольгердович (лит. Švitrigaila; Швитригайла; православне ім’я — Лев, католицьке ім’я — Болеслав; бл. 1370 — 10 лютого 1452) — Великий князь Литовський (1430—1432), Великий князь Руський (між 1432 та 1440 роками), князь Новгород-Сіверський. Правнук короля Русі Юрія І Львовича.

Свидригайло, незважаючи на те, що був католиком, мав успіх серед українських магнатів і населення. У 1410-х рр. він був заарештований за наказом великого князя Вітовта та ув’язнений у Кременецькому замку. Звідти його в 1418 р. звільнили українські феодали на чолі з князем Дашком Федоровичем Острозьким, одним з князів династії Рюриковичів, що зберегли свої уділи.

Свидригайло очолив боротьбу феодалів Волині та Поділля проти польських загарбників, але військові дії вів невдало й змушений був виїхати до Угорщини. Пізніше Вітовт повернув йому Сіверщину.

Обрання на великокняжий стіл такого політичного діяча було явно спрямоване проти Польщі. Свидригайло відразу повів політику на розрив унії й відновлення незалежності Великого князівства Литовського й Руського. Він робив ставку на українське населення, насамперед на українських бояр, яким обіцяв привілейоване становище в разі отримання ним князівської влади. За правління Свидригайла українські феодали у Великому князівстві взяли перевагу над литовськими, отримавши в управління майже всі найважливіші міста й урядові посади.

Зі Свидригайлом Україна знову отримала свого національного князя. Цей князь вирішив використати багаті державницькі традиції України та, зокрема, Києва для цілей своєї політичної боротьби.

Для боротьби з Польщею Свидригайло уклав угоди з ханом Золотої Орди Улу-Мухамедом, молдавським господарем Олександром, Тевтонським орденом та Новгородом.

Улітку 1431 р. велике польське військо на чолі з королем Ягайлом вдерлося на Волинь. Під Луцьком Свидригайло зазнав поразки і відступив. Оборону міста очолив київський воєвода Юрша. Під час облоги Луцька польські війська зазнали великих втрат. Також їм серйозно шкодив широкий повстанський рух у тилу. Того ж року поляки змушені були укласти перемир’я на два роки. З боку Свидригайла угоду підписали, зокрема, сини колишнього київського князя Володимира Ольгердовича.

Опора Свидригайла на українську знать викликала різке невдоволення литовських феодалів, підтриманих Польщею. У 1432 р. вони обрали нового великого князя Сигізмунда Кейстутовича. Фактично Литовська держава розпалася на дві частини. Сигізмунду підкорялася власне Литва й менша частина білоруських земель. Натомість Київ, Сіверщина, Волинь, Поділля, Полоцьк, Смоленськ, тобто ті землі, які традиційно династичними зв’язками були міцно прив’язані до Києва, об’єдналися у «Велике князівство Руське», визнавали владу Свидригайла й були фактично незалежні від Польщі та Литви. Київ залишався однією з головних баз сил Свидригайла. У 1433 р. князь Михайло, київський воєвода Свидригайла, розбив литовські війська.

У результаті цієї боротьби польський король Ягайло і великий князь Сигізмунд змушені були видати привілеї 1432 й 1434 рр., за яким православні феодали зрівнювалися в особистих та майнових правах із литовцями-католиками. Тому більша частина православної аристократії відмовилася від виснажливої боротьби. В окремі періоди боротьби Свидригайла підтримували лише Київ та Новгород-Сіверський. У битві під Вількомиром (нині територія центральної Литви) у 1435 р. Свидригайло зазнав поразки, 42 князі з його війська загинули або потрапили у полон. Зокрема, потрапили в полон князь Іван Володимирович Київський і його брат Федір Корибутович. Попри це Свидригайло укріпився у Києві. Спроби Сигізмунда захопити Київ силою скінчилися невдачею. У 1436 р. київський воєвода Юрша завдав поблизу Києва чергової поразки литовським військам. Київське князівство ще протягом п’яти років залишалося практично незалежним.

У середовищі українських феодалів виник заколот, спрямований на усунення Сигізмунда. На чолі змови стояли волинські князі Іван та Олександр Чорторийські, а також деякі литовські феодали, які боялися деспотичного характеру Сигізмунда. Виконавцем змови був київський шляхтич Скобейко. Він отримав від князів-змовників триста возів сіна й на кожен віз під сіно сховав озброєних людей. Ці вози відправили до замку Трокай, де 20 березня 1440 р. змовники вбили Сигізмунда.

Великим князем став малолітній Казимир Ягеллончик (1440-1492 рр.). Польсько-литовський уряд змушений був піти на поступки українським та білоруським феодалам. Чимало з них були звільнені з-під арешту. Серед них – князь Олелько Володимирович з родиною, якого Сигізмунд збирався стратити.

Проте найголовнішим результатом десятилітнього повстання стало те, що в результаті національно-визвольної боротьби української знаті та населення в 1430-1440 рр. були відновлені Київське та Волинське князівства. Владу над першим отримав син Володимира Гедиміновича князь Олександр (Олелько) (1440-1455 рр.), над другим – сам Свидригайло (князь на Волині в 1440-1452 рр.).

Цей успіх був проміжним. Він не завершився здобуттям повної незалежності українських земель. Попри це, відновлення Київського й Волинського князівств стало важливим етапом національно-визвольної боротьби українського народу, оскільки на кілька десятиліть продовжив існування автономних українських князівств, відродив традиції державності Київської Русі та розуміння її спадку як належного Україні та на певний час захистив національні й релігійні права українського населення.

Князь Олександр (Олелько) Володимирович, якого одразу почали називати «руським князем», користувався авторитетом серед українських феодалів.

У хрестовому поході 1444 р. на турків, очолюваному польським королем Владиславом III, брали участь кілька тисяч вояків з українських земель під командуванням українських воєначальників. Близько половини українського війська загинуло в бою під Варною. Там же загинув і польський король Владислав III Варненчик, після чого у 1447 р. на польський королівський трон було обрано його молодшого брата Казимира Ягеллончика, який при цьому залишався Великим Литовським князем (1440-1492 рр.).

Перебуваючи під враженням від визвольної боротьби 1430-1440 рр., польсько-литовська влада тривалий час не наважується ліквідувати удільні Київське і Волинське князівства. У 1447 р. усі права та привілеї польської та литовської шляхти було поширено на українську шляхту, а в 1496 р. урядом було ще раз підтверджено це зрівняння в правах.

Під час правління в Києві Олелька та його сина Семена Олельковича (1455-1470 рр.) князівство користувалося відносною самостійністю. Цей період політичного життя Києва характеризувався стабільністю, подальшим розвитком економічного та культурного життя міста. Відбувалася реставрація великих пам’яток кам’яної архітектури часів Київської Русі, зокрема Успенського собору Києво-Печерського монастиря, розвиваються література й мистецтво.

Кордони Київського князівства проходили далеко на півдні й практично були визначені походами часів Вітовта й Володимира Ольгердовича та новими перемогами, зокрема розгромом у 1455 р. за участі Сехмена Олельковича орди Сеїд-Ахмета, яка до того займала межиріччя Дніпра й Дону. На лівому березі Дніпра вони йшли аж до Сіверського Дінця, а на півдні Правобережжя – від гирла Дністра до гирла Дніпра, включаючи Чорноморське узбережжя.

Політика польсько-литовського уряду, спрямована на пряме захоплення польськими феодалами Волині та Поділля, викликала велике роздратування українських і литовських магнатів. У їхньому середовищі виник план заколоту з метою повністю відокремити Велике князівство Литовське й Руське від Польської держави, а на великокнязівський престол посадити київського князя. Передчасна смерть лідера заколотників – найбільш впливового литовського магната Яна Гаштольда – у 1462 р. завадила реалізації цих задумів.

Хоча православним шляхтичам вдалося відновити рівноправ’я, боротьба проти наступу католицизму тривала. Вона стосувалася боротьби проти Флорентійської церковної унії католицької і православної церков 1439 р. Ця унія була ініційована православними візантійцями, які перед лицем турецької навали потребували допомоги від католицького Заходу для боротьби з турками та захисту столиці Візантії – Константинополя. Київський митрополит Ісідор, який був греком за походженням, відіграв на Флорентійському соборі суттєву роль в укладенні унії. Проте кияни не прийняли його, оскільки вважали справу унії політичною, спрямованою проти ідентичності й традиційних духовних цінностей українського народу.

У 1448 р. ієрархи московської церкви, за сприяння московського князя та без волі константинопольського патріарха, обрали власного митрополита. Таким чином, від Київської митрополії всупереч церковним канонам відокремилися єпархії на території Московського царства, які здавна належали Київській митрополії й були охрещені з Києва.

У 1458 р., за князя Семена Олельковича, Митрополитом Київським і всієї Русі став Григорій Болгарин.

Семен Олелькович став одним із чільних претендентів на великокняжий литовський стіл. Київське князівство на цей час стає найбільш реальним потенційним центром, навколо якого могли об’єднатися колишні землі Київської держави, що входили до Великого князівства Литовського й Руського.

Усе це надавало вигляду рівноправності становищу українців у Великому князівстві, оскільки більша частина українських земель перебувала під владою своїх князів, і навіть один з них вважався кандидатом на великокняжий литовський стіл. Об’єктивні об’єднувальні тенденції навколо Києва починали проявлятися все реальніше. Це непокоїло польські та литовські правлячі кола.

Тим часом відносини Литви з Польщею вирівнялися. Казимир не дозволяв поставити окремого великого князя для Литви, але все управління залишив литовським феодалам. Литовські пани були вдоволені такими відносинами, за яких самі керували князівством з власної волі, разом із тим маючи підтримку з боку Польщі. Литовські феодали тепер уже не вважали потрібним рахуватися з українською знаттю. Київський князь Семен Олелькович, відчуваючи можливість ліквідації князівства, перед смертю надіслав королю Казимиру в дарунок свої лук і коня, на якому їздив на війну, щоб нагадати про свою звитягу на користь Великого князівства. Проте все було марно. Смерть Семена Олельковича у 1470 р. дала привід Казимиру IV вже наступного року ліквідувати Київське князівство, перетворивши його на звичайне воєводство, подібно до інших регіонів Великого князівства.

Брат київського князя Михайло Олелькович на той час княжив у Новгороді. Новгород здавна визнавав політичну залежність від київських князів. За доби Київської Русі з данини, зібраної в Новгороді, дві третини йшли до Києва, а третина залишалася для утримання місцевого війська. За часів залежності Києва від Литви новгородці, як і в давнину, періодично зверталися до київського князя з проханням надіслати їм свого родича на княжіння. У 1470 р. новгородці перед лицем зростання тиску Московії на Новгород запросили на княжіння брата київського князя Михайла Олельковича.

Почувши про смерть київського князя, він залишив Новгород і поїхав до Києва. Але й у Києві йому не судилося отримати князювання. Воєводою на Київ було поставлено литовського магната й католика Мартина Гаштольда. Кияни двічі не пускали його до міста. Київські бояри просили короля Казимира, щоб він, шануючи давню славу Києва, дав киянам князя православної віри або католика, але з княжого роду – якогось із своїх синів. Тількі зібравши велике військо, Гаштольд зміг затвердитись у Києві.

Ця подія спричинила в Україні гучні нарікання. Люди з жалем згадували часи, коли Литва платила великим київським князям данину ликом та віниками через свою бідність, бо нічого іншого не мала.

Скасування Київського князівства підірвало політичну основу боротьби проти польсько-литовського панування за об’єднання українських земель навколо Києва. Ліквідація князівства супроводжувалась посиленням гноблення з боку литовських феодалів. У київському замку почав постійно перебувати значний литовський гарнізон, по повітах та волостях призначили нову литовську адміністрацію.

Різке посилення влади литовських магнатів викликало протидію з боку місцевих феодалів, які почали готувати збройний виступ проти литовського панування. На чолі «змови князів» стали князі Михайло Олелькович, його двоюрідний брат Федір Більський та їхній близький родич Іван Гольшанський. Князі хотіли привести на великокняжий стіл свого кандидата – Михайла Олельковича. Змову було викрито в 1481 р. Князеві Більському в одній сорочці вдалося втекти в Московію, залишивши дружину, з якою він щойно одружився. Князів Михайла Олельковича та Івана Гольшанського судили й відтяли їм голови.

Після ліквідації Київського князівства та репресій проти православної української знаті місцеві феодали почали шукати допомоги у православних Московії і Волощини. Цей рух особливо посилився серед дрібних феодалів Сіверщини. Свого часу вони переважно добровільно увійшли до складу Литви зі своїми наділами, залишивши за собою право виходу зі складу Великого князівства. Тепер вони затурбувалися про свою долю.

У 1492 р. Великим Литовським князем став Олександр Ягеллончик (з 1501 р. – одночасно і польський король), син Казимира IV.

За привілеєм 1492 р. влада великого князя Олександра Казимировича була значно обмежена на користь магнатської Ради, складеної переважно з панів литовського походження. А за привілеєм 1506 р. магнатська Рада практично перетворилася на верховний орган державної влади. У країні панувала феодальна анархія, повністю господарювали різні магнатські угруповання. Олександр продовжив курс на зміцнення союзу з Польщею, уклавши в 1499 р. Віленську унію.

Водночас значний вплив на політику Олександра Ягеллончика мали українські феодали на чолі з князем Михайлом Глинським. Один з братів Глинського дістав в управління Київське воєводство, другий став намісником і старостою Берестейщини, що призвело до нарікань литовських магнатів. Після несподіваної смерті Олександра литовські пани обрали великим князем його брата Сигізмунда. Глинський раптово потрапив у немилість. У 1508 р. він вирішив підняти повстання, намагаючись відновити Київське князівство. Він розраховував на підтримку українських та білоруських феодалів, а також Кримського ханства й Московського князівства. Повстання, проте, мало суто верхівковий характер і не було підтримане ані знаттю, ані населенням. Глинський спромігся тільки на набіги на маєтки своїх ворогів, а при наближенні урядових військ утік до Москви, де отримав боярське звання й маєтки. Однак під час чергової московсько-литовської війни Михайло Глинський повернувся на бік Литви, оскільки московський князь не виконав обіцянки наділити його окремим князівством. Усі ці події ще більше ослабили позиції української знаті у Великому князівстві Литовському й Руському.

Після ліквідації в 1471 р. Київського князівства, в умовах подальшого зближення Польщі й Литви українські землі усе більше перетворювалися на об’єкт інтенсивного захоплення та національного й релігійного гноблення. Це відбувалося незважаючи на активний опір українських феодалів, які не змогли зробити свій рух загальнонародним.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*