Українські землі між Ордою та Литвою. Входження українських князівств до складу Великого князівства Литовського й Руського

§ 25. Українські землі між Ордою та Литвою. Входження українських князівств до складу Великого князівства Литовського й Руського

Монголо-татарська навала знекровила державність Київської Русі, проте не змогла її знищити. Місцеві князі зі старої династії Рюриковичів зберегли владу на Київщині, Чернігівщині, Переяславщині, Волині й Галичині. Залежність князів різних територій України від Орди була різною. В одних місцях, близько до кочовищ монголів, влада князів була слабкою, в інших – сильнішою. Найбільший вплив монголо-татар відчували східні українські князівства, зокрема Глухівське. Найменшим був їхній вплив у Галичині й на Волині. Князі, хоча й визнавали зверхність монголо-татар, брали участь у їхніх походах і сплачували данину, проте зберегли вогнища національного державного життя.

Золотоординські хани розглядали руські землі як політично автономні, що мали своїх власних князів, але знаходились у залежності від ханів і були зобов’язані виплачувати їм данину. Князі затверджувалися монгольськими ханами на своїх «столах». Київська земля безпосередньо до складу Золотої Орди не ввійшла. Після захоплення Києва в 1240 р. ординських військ у Києві не було. Плано Карпіні, який відвідував Київ у 1245-1246 рр., зустрів невеликий загін монголо-татар лише у Каневі. Данило Галицький перестрів монгольську ставку у Переяславі.

Хан затверджував право на велике княжіння формулою «Київ з усією Руською землею». Тобто Київ продовжував вважатися столичним містом.

Одночасно монгольські володарі заохочували існування «безкняжих» громад на кордоні зі Степом. Таким чином монголи намагалися підірвати традиційну державність Київської держави. Такі громади платили данину безпосередньо монголо-татарам. Низка таких громад існувала на півдні Поділля.

Найсильнішим князем Наддніпрянщини у середині XIII – середині XIV ст. залишався київський князь, який зберігав титул «великого князя». Київське князівство на початку XIV ст. включало ядро Русі з містами Києвом, Білгородом і Вишгородом та всі землі від Канева й Черкас на півдні й до Овруча й Путивля на півночі. Однак реальні сили київського князя були не надто великими й підривалися регулярними набігами монголо-татар. У той же час, у ХII-ХІІІ ст. князівський рід чернігівської династії Ольговичів дуже розрісся, й після монголо-татарської навали його представники неодноразово отримували великокняжий стіл у Києві. Крім того, на початку XIV ст. зберігалося окреме князівство в Переяславі.

У другій половині XIII ст. монголи, крім збору данини, займалися й звичайним грабіжництвом. У ці часи приблизно раз на десятиліття фіксувалися значні набіги монголо-татар на українські землі. Українські князі час від часу намагалися їм протистояти, іноді не без успіху.

У 1275 р. монголо-татарський хан Курдан, діючи у відповідь на розгром литовцями монголо-татарського загону, на чолі великого війська вдерся в Полісся. Проти нього виступив Великий Київський князь Святослав, який діяв в союзі з литовськими князями, підтриманий волинськими князями, зокрема загоном із Луцька. Битва відбулася на березі р. Окунівки в околицях м. Мозиря (нині на території Білорусі). Монголо-татарське військо було вщент розбите, врятувався лише сам хан з невеликим загоном.

Попри періодичні успіхи, в умовах монголо-татарського іга князівська держава була не здатна цілком гарантувати безпеку населення. Рейди монголо-татарських загонів подекуди доходили аж до Прип’яті. Одного разу в 1299 р. населення Києва розійшлося по околицях міста, залишивши столицю на час набігу монголів. В країні формально існувала князівська влада, княжа дружина, проте населення в питаннях безпеки найчастіше змушене було покладатися на власні сили.

Ситуація ускладнилася появою нових ворогів – литовців. Литовські племена на початку 2 тисячоліття н. е. проходили стадію переходу від родового суспільства до ранньофеодальної держави. Ще в 983 р. князь Володимир Великий здійснив похід на споріднені литовцям племена ятвягів і підкорив їх. Ярослав Мудрий у 1038 р. знову підкорив ятвягів, а у 1040 р. завдав поразки й литовським племенам. Надалі київські князі неодноразово здійснювали успішні походи на литовські та ятвязькі племена. Метою цих походів було запобігання грабіжницьким нападам литовських та ятвязьких загонів на прикордонні землі Київської держави. Київські та галицько-волинські князі накладали на литовців і ятвягів данину, яку ті виплачували ликом з дерев, хутрами тварин і віниками, бо, як пише літопис, литовці та ятвяги «не мали ні срібла, ні чого іншого вартісного».

До монгольської навали Литва у відносинах з Києвом та Галицько-Волинським князівством виступала як сторона, що захищається. Найбільшого результату у відносинах з литовськими племенами досягнув Данило Галицький, який поставив у залежність від Галицько-Волинської держави ятвягів та низку стратегічно важливих територій поблизу державного ядра Литви.

Незважаючи на переважання перемог русинів над литовцями і ятвягами, сутички з цими племенами періодично відновлювалися.

Після монголо-татарської навали землі Київської Русі виявилися виснаженими нападами монголів. Українські князі вже не могли тримати такі великі дружини та збирати такі значні війська, як раніше, у той час, коли монгольські правителі свідомо заохочували удільну роздрібленість та перешкоджали формуванню сильних державних центрів на землях Русі.

Водночас поступово проявилися тенденції, сприятливі для визволення від ординського іга. Відродження державного життя, зростання чисельності населення України та внутрішні проблеми в самій Золотій Орді на межі ХІІІ-ХІV ст. створили передумови для визволення з монголо-татарського іга.

У цей час Литва поступово набирала сили, здійснюючи перехід від родового суспільства до ранньої феодальної державності. Землі литовських племен були віддалені від монголів дрімучими лісами. В умовах відносного миру чисельність литовського населення стрімко зростає. Литовські ватажки набували військового досвіду в нападах на землі колишньої Київської держави, на Польщу та в протистоянні з Тевтонським орденом хрестоносців.

З середини XIII ст. литовці зі своїх баз у білоруських землях починають атакувати Чернігівщину, Київщину та Новгород-Сіверщину. Як повідомляють тогочасні джерела, у середині XIII ст. литовські напади становлять серйозну загрозу для сполучення між Києвом і Волинню. На окремих землях Чернігівщини вже з кінця XIII століття намагаються утвердитися литовські князі.

Таким чином, українські князівства опиняються між двома вогнями. З одного боку, залежність від монгольських ханів була виснажливою й образливою для духу народу. З іншого боку, литовці у своїй більшості в XIV ст. все ще залишалися язичниками й через це зберігали значну культурну дистанцію з русинами. Через набіги литовських загонів на Україну, які тривали упродовж другої половини XIII ст. та початку XIV ст., литовців на Русі сприймали не як визволителів, але як одних із ворогів.

За часів володарювання Великого Литовського князя Гедиміна (1295—1341 рр.) набіги литовців перетворилися на масований наступ на Русь. Ще його попередник князь Будивид змушений був «заради миру» віддавати галицько-волинським князям землі в центральній частині Литовського князівства. Однак сам Гедимін, користуючись ослабленням слов’янських князівств унаслідок монголо-татарського іга, з надзвичайною швидкістю провів експансію на їхні землі. До 1320-х рр. до складу Великого князівства Литовського увійшла практично вся територія Білорусі, що істотно посилило Литовську державу. Від набігів на Київщину, Чернігівщину й Волинь Литва почала переходити до планомірних завоювань.

Гедимін (у хрещенні Прокопій; лит. Gediminas, біл. Гедымін; бл. 1275 — 1341) — Великий князь Литовський (1316-1341), Король литовців й Русі (Rex Letvinorum et Ruthenorum). Син Будивида, брат Витеня. Засновник династії Гедиміновичів

За даними литовських літописів, у 1320 р. велике литовське військо вдерлося на Волинь і захопило м. Володимир. За литовськими даними, у битві загинув волинський князь Володимир. Новий волинський князь, родич убитого Володимира, змушений був визнати зверхність Гедиміна. Володимирські бояри уклали з Гедиміном угоду, якою визнали його своїм верховним правителем, а він, у свою чергу, зобов’язався не відбирати «вотчин», тобто феодальних володінь волинської знаті, призначати на посади лише українців тощо. У той же час Турово-Пинське князівство, традиційно залежне від київських, а згодом волинських князів, відійшло безпосередньо до Литви.

За литовськими даними, наступного року Гедимін атакував Київське князівство. До військ київського князя приєдналися численні князі з династії Рюриковичів, зокрема луцький князь Лев та переяславський Олег. Водночас у війську литовського князя теж було чимало українців. Українські літописи повідомляють, що Гедимін діяв у союзі з українськими воєводами, які сподівалися, що литовський князь допоможе ліквідувати залежність Русі від Орди. У результаті запеклої битви на р. Ірпінь поблизу Києва коаліція князів Русі зазнала поразки. Кияни ще місяць тримали облогу, чекаючи повернення Великого Київського князя. Коли цього не сталося, кияни, а слідом за ними усі землі Київського князівства від Путивля до Черкас уклали угоду з Гедиміном, визнавши його верховним правителем. Натомість литовський князь зобов’язався не порушувати усталений порядок, не відбирати земель у місцевої знаті та призначати на посади на українських землях лише українців. Литовський князь скрізь в Україні запевняв, що не порушує звичний порядок речей. Це суттєво полегшило утвердження Гедиміна, оскільки на перший погляд воно виглядало як проста заміна одного князя на іншого. Гедимін став титулувати себе «королем литовців і русинів». Цей енергійний князь став засновником нової литовської столиці – Вільнюса.

В офіційному вжитку нова територіально розширена держава почала називатися Великим князівством Литовським і Руським або іноді Великим князівством Литовським, Руським і Жемойтським (Жмудським). Швидке розширення держави відбулося насамперед завдяки тому, що Великий Литовський князь задовольнявся висловленням номінальної залежності з боку князів Русі. Князі, що визнавали залежність від Великого Литовського князя, мали право засідати в його раді й зобов’язувалися надавати йому військову допомогу та сплачувати данину, залишаючись при цьому цілком автономними у внутрішніх справах свого князівства. У містах Русі зберігалися старі вічові порядки. На селі також не було жодних соціальних змін. Абсолютну більшість населення українських земель продовжували становити особисто вільні селяни.

Водночас перехід князівств Русі під верховну владу Гедиміна ще не означав остаточного повалення монголо-татарського іга. Закріплення литовців на завойованих землях було надто слабким. Під номінальною владою великих литовських князів ще володарювали місцеві князі династії Рюриковичів, які намагалися на суперечностях литовських князів та золотоординських ханів зберегти свої землі від нових розорень. Відомо, що в 1331 р. при київському князеві Федорі, який представляв місцеву династію Рюриковичів, був присутній монголо-татарський баскак, тобто збирач данини.

Процес звільнення України від ординської залежності розтягнувся з 1320 р. до 1360-х рр., а на окремих територіях України й до 1390-х. Навіть далекий польський король у середині XIV ст. платив данину татарам із земель Галичини, окупованих на той час Польщею. І надалі, до XV ст., мав місце періодичний відкуп литовських феодалів від татар для запобігання нападам кочовиків на українські, білоруські й литовські землі. Слід відзначити, що Московія звільнилася від ординського іга лише в 1480 р., а Московська держава остаточно припинила виплату данини кримським татарам ще на кілька століть пізніше – лише на початку XVIII ст.

Після Гедиміна на чолі Литовського князівства, в результаті кількарічної міжусобиці, утвердилися два його сини – Кейстут і Ольгерд. Зусилля Кейстута були сконцентровані на боротьбі з Тевтонським орденом хрестоносців, а Ольгерд (1345-1377 рр.) зосередився на подальшому наступі на слов’янські землі.

Крім того, на Волині утверджується наймолодший син Гедиміна Любарт. Після смерті останнього галицько-волинського князя Юрія Тройденовича бояри Галичини й Волині проголосили Любарта, як його родича, галицько-волинським князем. Після тривалої війни Литви з Польщею Любарту вдалося зберегти свою владу лише на Волині. Саме за часів цього князя було збудовано знамениту фортецю – замок Любарта в Луцьку.

У 50-60-х рр. XIV ст. Ольгерд і Кейстут брали участь у новому захопленні Чернігово-Сіверської (1355-56 рр.), Київської (1362 р.), Подільської (1363 р.) і Волинської земель.

Ключовим моментом стало приєднання стародавньої столиці Русі – Києва. Близько 1362 р. у степу відбулася вирішальна битва з монголо-татарами на Синіх Водах (найімовірніше на р. Синюсі в нинішній Кіровоградській обл.). У битві з боку Великого князівства Литовського й Руського, крім литовців, брали участь загони з українських земель – Київщини, Чернігівщини, Новгород-Сіверщини, Волині та Поділля, а також загони з білоруських земель. Основні сили ворога були вщент розгромлені, монголо-татарські хани Кутлуг-Бей, Хаджи-Бей та Димитр загинули в бою. Ця перемога знаменувала остаточний кінець монголо-татарського іга на більшій частині українських земель. Унаслідок здобутої перемоги Велике князівство Литовське й Руське завоювало землі далеко на південь, вийшовши до узбережжя Чорного моря.

Битва на Синіх Водах стала зламом, який започаткував перший в історії випадок відокремлення територій, завойованих монголо-татарами. До того часу Монгольська імперія та монгольські держави, що постали на її місці, лише розширювали свою територію.

Визволення України від монголо-татар стало визначальною подією української історії. Водночас воно відбулося за допомоги молодої Литовської держави, якій її периферійне становище дозволило накопичити сили для боротьби.

У новоутвореному Великому князівстві Литовському й Руському слов’янські землі, що перебували на більш високому рівні соціального розвитку, ніж власне литовські, становили приблизно 90% території. У новій державі літописання та офіційне діловодство велося тодішньою літературною українською мовою, яка зберігала незначні вкраплення церковнослов’янізмів. Навіть наприкінці XVI ст., коли після приєднання України до Польщі відбувалася сильна полонізація державного апарату, чинний Литовський статут від 1588 р. вимагав, щоб усі чиновники писали офіційні документи виключно українською мовою.

Мовою першоджерел:

«Феофіл і Ердивид і Вікинт (литовські князі), злякавшись міці свого стрия Миндовга, утекли до Данила Романовича, короля руського, який тоді королював і королем усієї Русі писався, бо був коронований, просячи в нього оборони й допомоги проти стрия свого Миндовга, великого князя литовського. Утекли також до Василя, володимирського князя, брата Данила Романовича, короля Руського, які на той час були на Чорній і Білій Русі найбільшими князями руськими. Тоді король Данило Романович прийняв їх у свою оборону і почав війська збирати з Василем, братом своїм проти Миндовга, сподіваючись за такої нагоди Новгородка й інших князівств руських, які на той час Литва держала, дістати і до Київської монархії повернути, а Литву до данини примусити війною…

Те почувши, Миндовг вельми стривожився й виправив послів своїх до Данила короля й брата його Василя, просячи про замирення, і заради миру надіслав їм з послами сина свого старшого Войшелка в заручники, який потім охрестився в руську віру та став ченцем…

Оскільки злі смерті й внутрішні незгоди княжат литовських і жмудських тривожили, та великою небезпекою перед тим славному князівству Литовському загрожували, побачили пани, яким належав порядок і спільні справи, що без єдиного вождя і головного керівника землі не можуть бути в цілості захищені від хрестоносців пруських та ліфляндських, також від Русі загрожені. Для того, загасивши межи собою всі усобиці, з’їхалися, призначивши час, до Тарнова і радилися про обрання собі пана і князя. І так радили Войшелка ченця, сина Миндовга підняти на князівство, котрий на той час мешкав у монастирі в Пінську, і інших багато хотіли, і полочани, і новогрудківці, і городняни, і підляшани і мозиряни згоджувалися одностайними голосами на котрогось із синів Данила, короля руського, або Лева, або Романа запросити на Литовське княжіння, інші були за Шварна, Данилова сестринця, який на той час у Дорогичині мав свою столицю, а з забитим Миндовгом, королем литовським, мав велике приятелювання…

(1275 р.) Курдан султан, цар заволзький, помщаючись за забитого батька свого царя Балаклая, загиблого від литовських і руських князів під Койдановом, зібрав усі орди свої заволзькі, і Ногайську, і Казанську, і Кримську й ішов на руські князівства, вогнем і шаблею плюндруючи. Те бачивши, Тройнята Скирмонтович новогрудківський, підляський і Литви Повіленської князь, послав зараз до двох братів своїх, Любарта корачевського й чернігівського, Писимонта турівського й стародубського, послав також до Святослава, великого князя київського, і до Симеона Михайловича Друцького, і до Давида Мстиславича Луцького, просячи їх про порятунок…

Святослав Київський, Симеон Михайлович Друцький, Давид Мстиславич Луцький і волинський зі всіма військами особисто прибули їм на допомогу, зважаючи на загрозу від татар, злучивши свої сили, підійшли до місця, де сам цар лежав за Мозирем над рікою Окунівкою. Там же, зійшовши, битву почали, яка зранку аж до вечора тривала, наостанок татари утікати почали, а литва й русь тим сміливіше розігнаних і утікаючих татар били, громили, сікли, кололи, в ріках топили, і наголову ті війська нагайські, кримські над рікою Окунівкою вразили. Сам цар Кордан з малою дружиною ледве утік до своєї землі, а литва й русь попон і трофеї всі забрали і з великою славною звитягою до своїх сторін повернулися…

Року 1284 Ринголт Алгімунтович, онук Тройнята, но смерті батька свого Алгімунта почав великим князем литовським, жмудським і руським писатися, і позаздрили тому князі руські, Святослав, Київський монарх, який собі владу порядком своїх предків привласнював. Бачивши, як литовські князі, погани, міць свою в князівствах руських розширили і з данини, яку здавна до Києва платили, вибилися, почав радитися з другими князями, Левом Володимирським, Дмитром Друцьким, аби знову литву під колишнє ярмо підвести. Змовилися всі три й почали одностайно помагати й воювати проти Ринголта Алгімунтовича, хотячи його зі стародавньої вітчизни його вигнати, з князівств руських і литовських, які завжди до Київської монархії належали…

(1320 р.) (Гедимін), не складаючи із себе зброї, пішов на князів волинських, а найперше проти Володимира князя Володимирського. Але русь сильно боронилася різною стрільбою й зброєю, литву відбиваючи зі стін, а потім сам князь володимирський з людом своїм і татарами на відсяч підійшов, і тут же під замком люто зіткнулися шаблями, списами, татари теж звичайними своїми наїздами литву громлячи, аж потім Гедимін, вишикувавши жмудь піших зі списами, завадив шикуванню татар, так що ті тил показали, а литва гнала, сікла, била колола й брала в полон. А оскільки сам Володимир вперто пробивався через полки литовські, лишився на плацу забитим, що побачивши волиняни, що їм князя й вождя забито, з великим наріканням порізно, де хто міг, утікали. Обложені також, побачивши пана свого забитого й звитягу ворожу, із замком і містом Володимиром Гедимінові піддалися, і присягнули йому, і все Володимирське князівство, побачивши, що відбитися було важко, добровільно мешканцями своїми Гедимінові піддалося…

(1321 р.) Гедимін, великий князь литовський … виступив проти князя Київського Станіслава, який з предків сам один був монархом і єдиновладцем руським… І це був Станіслав, великий князь Київський, від Рюрика, Трувора й Синеуса, князів варязьких, також і від Ігоря й Олега свій рід вів, від яких теж рід князів Острозьких… Пройшовши спокійно Луцьку й Волинську землю, прийшов найперше під Овруч, замок князя Станіслава, і, здобувши його, залишив литовську залогу. Потім пішов до Житомира, в якому було багато знаті Київської, і так здобував його довго, доки русь, у ньому боронячись, не змордувалася…

(1320-1321 рр.) Пішов [князь литовський Гедимін] на князів руських, і прийшов спочатку до міста Володимира [Волинського], і князь Володимир Володимирський зібрався зі своїми людьми й дав бій лютий великому князю Гедиміну. І допоміг Бог великому князю Гедиміну, і він князя Володимира Володимирського самого убив, і рать його всю побив, і місто Володимир узяв. І потім пішов на князя Лева Луцького, і князь Лев, почувши, що князя Володимира Литва убила і місто Володимир узяла, утік до князя Романа, свого зятя, в Брянськ, а князь і бояри волинські били чолом великому князю Гедиміну, щоб у них правив і був государем, і землю їхню не розоряв. І князь великий Гедимін, зміцнивши їх присягою і залишивши намісників у них, почав там княжити, а потім, розпустивши всі свої війська, пішов на зиму до Берестя і там зимував. І як тільки прийшов Великдень, він, зібравши всі сили свої, литовські, жемайтські й руські і на другому тижні після Великодня пішов на князя Станіслава Київського, і, прийшовши, взяв міста Овруч і Житомир. І князь Станіслав Київський, домовившись з князем Олегом Переяславським і з князем Романом Брянським і з князем Левом Волинським, якого великий князь Гедимін вигнав із Луцька, і зібралися всі з великою кількістю людей своїх руських, і зустрілися з великим князем Гедиміном на ріці Ірпені під Білгородом, за шість миль від Києва. І був бій і січа велика, і поміг Бог великому князеві Гедиміну, побив всіх князів руських і все військо їхнє побите на місці лишилось, і князя Лева Луцького й князя Олега Переяславського убив, а Станіслав Київський і Роман Брянський з невеликим загоном утекли в Брянськ… Згодом князь Гедимін пішов з усіма своїми силами до Києва й обложив місто Київ, а кияни почали його захищати; і лежав князь Гедимін під Києвом місяць. А тоді вирішили між собою міщани київські, що без государя свого великого князя Станіслава Київського більше терпіти не можуть. І почувши, що володар їхній князь Станіслав утік від Гедиміна і що військо государя все побите, і їм на підмогу ніякої сили князь їхній не залишив, і вони, зговорившись одностайно, перейшли до великого князя Гедиміна. І вийшли з міста з хрестами ігумени, попи і дяки, і відкрили ворота міські й зустріли великого князя Гедиміна з честю, і вдарили йому чолом, і почали служити йому й на тому заприсяглися великому князеві, і били чолом, щоб у них вотчин не віднімав. І князь Гедимін їх при тому залишив і сам з честю в’їхав у місто Київ. І почули про те передмістя Київські, Вишгород, Черкаси, Канів, Путивль, Сліповрод, що кияни перейшли з містом, а про государя свого почули, що він утік до Брянська й що силу його всю побили, і всі прийшли до великого князя Гедиміна й почали служити з тими названими київськими передмістями… І князь великий Гедимін, взявши Київ і Переяслав і всі ті перераховані передмістя, і посадив у них сина Миндовга князя Ольгимонта…

(1362 р.) Князь великий Ольгерд, зібравши сили свої литовські, пішов і побив татар на Синіх водах, трьох братів Хачибея, Кутлубугу і Дмитра. А ті три брата в Орді правили й були отчичами й дідичами Подільської землі, і від них на Поділлі були призначені отамани, які відали всіма доходами, і до них приїжджали татарські баскаки і, забираючи в них данину, відвозили в Орду. Брат же великого князя Коріат володів Новогрудком Литовським, і було в нього чотири сина: князь Юрій, князь Олександр, князь Костянтин і князь Федір. І ті князі Коріатовичі, три брати, з дозволу великого князя Ольгерда, свого дядька, і з литовською допомогою пішли в Подільську землю… Тоді ті князі, прийшовши в Подільську землю, увійшли в дружні відносини з отаманами й почали захищати Подільську землю від татар, а баскакам данини не стали давати… А брат їхній четвертий, князь Федір Коріатович, володів у Литві Новогрудком; і почув брат, що братів його в Подільській землі не лишилося живих, і пішов він у Подільську землю й там осів. І в той час княжив на Литві і в Русі великий князь Ольгерд, і князь Федір Подільський, оволодівши Подільською землею, не схотів бути разом з Подільською землею слухняним великому князю Ольгерду. І князь великий Ольгерд пішов з усіма силами литовськими на Поділля, і … дав князь Великий Ольгерд від себе тримати Кам’янець-Подільський Гаштольду Гаштольдовичу, і у всіх тих містах своїх старост посадив».

«Хроніка Биховця», ХV-ХVІ ст.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*