Київська Русь-УкраїнаТеми

Київське князівство у складі Великого князівства Литовського й Руського

§ 26. Київське князівство у складі Великого князівства Литовського й Руського

Князь Ольгерд спирався на місцеве боярство і в окремих здобутих регіонах залишив князів із династії Рюриковичів. Проте в ключових регіонах місцевих князів було змінено. Так, у Києві литовський князь усунув від влади місцевого князя Федора. Ольгерд призначив київським князем Володимира Ольгердовича (1362-1394 рр.). Він був старшим сином великого князя, що свідчило про значення, яке надавав литовський князь Київській землі та її велетенським державним традиціям. Київський князь визнавав феодальну залежність від Великого Литовського князя, яка не поширювалася на внутрішні справи князівства. Володимир Ольгердович швидко став представником інтересів київського боярства (особливо після смерті Ольгерда, яка сталася 1377 р.). Він зобов’язався дотримуватися територіальної цілісності Київського князівства, призначати на адміністративні посади в князівстві виключно киян та не чіпати майнових прав місцевої знаті. Кордони Київського князівства в цей час практично збігалися з кордонами Київського князівства за часів Київської Русі та сягали таких міст, як Житомир, Овруч, Турів, Могилів, Брянськ, Новгород-Сіверський, Курськ, Чернігів, Путивль, Корсунь, Переяслав. До території Київського князівства також входили укріплені пункти на Чорноморському узбережжі в районі Дніпро-Бузького лиману.

У часи правління Володимира Ольгердовича, понад три десятиліття після Синьоводської битви, монголо-татари практично не з’являлися у Київській землі. Це мало дуже важливе значення для відродження країни. Володимир Ольгердович почав карбувати власну монету. Під час його князювання було збудовано новий міцний дерев’яний замок на Замковій горі, що здіймається над Подолом у Києві. У Києві в гостях у Володимира Ольгердовича протягом тривалого часу (1375-1380, 1382-1390 рр.) перебував відомий політичний і церковний діяч, Київський митрополит Кіпріан, який агітував за подальшу боротьбу із Золотою Ордою. Володимир Ольгердович рішуче виступив проти Київського митрополита Діонісія, висвяченого без його дозволу константинопольським патріархом. Князь апелював до часів Київської Русі, коли траплялося, що князі ставили митрополитів без згоди константинопольських патріархів.

Вплив київського князя був настільки великим, що під час Куликовської битви 1380 р. між військами Московії і ординського темника (управителя регіону) Мамая київський князь діяв врозріз з позицією Великого Литовського князя Ягайла, який мав союз із Мамаєм. Московське військо, в союзі з литовськими та іншими сусідніми князями, діяло в міжтатарській міжусобиці проти Мамая на боці хана Золотої Орди Тохтамиша, розбило військо темника Мамая. Брати київського князя Андрій та Дмитро відіграли значну роль у цій битві.

Володимир Ольгердович підписував свої грамоти як «великий князь Київський», тобто як формальний рівня Великому Литовському князеві.

У 1385 р. між Польщею та Литвою, які потребували допомоги одна одної в боротьбі проти Тевтонського ордену, була укладена Кревська унія, за якою обидві держави заявили про династичне об’єднання. Великий Литовський князь Ягайло (1377-1381, 1382-1392 рр.) став ще й польським королем (1386-1434 рр.). Він був насамперед виразником інтересів польських феодалів. У результаті Кревської унії становище українських земель дещо погіршилося. Кревська унія не послабила суперечностей між Литвою та Польщею, але слугувала засобом підкорення Польщею Литви і, відповідно, України.

У 1390 р. під час міжусобиці в Литві Володимир Ольгердович на чолі київського війська допомагав Ягайлові в облозі Гродна – резиденції князя Вітовта, батько якого Кейстут був убитий Ягайлом.

Водночас Володимир не надто хотів підтримувати ані свого рідного брата, польського короля Ягайла, ані двоюрідного брата Вітовта, й намагався грати самостійну роль. Боротьба Вітовта з Ягайлом скінчилася Острівською угодою 1392 р., за якою Вітовт (1392-1430 рр.) був визнаний Великим князем Литовським. Проте того ж 1392 р. Володимир Ольгердович відмовився присягати великому князеві та сплачувати йому данину. Разом із київським князем проти залежності від Великого Литовського князя виступили Дмитро-Корибут Сіверський, Федір Коріатович Подільський та інші князі України.

У 1386 р. польсько-литовський король Ягайло відібрав у сина князя Любарта, володимирського і луцького князя Федора Любартовича частину князівства, наново перерозподіливши землі колишнього Галицько-Волинського князівства на користь Великого Литовського князя Вітовта. Федір спочатку втратив Луцьку землю, а в 1393 р. й Володимирську.

На нараді польського короля та литовського князя в м. Белзі у 1392 р. було розроблено та затверджено план ліквідації цих князівств. Намісник Ягайла у Литві Скиргайло Ольгердович мав віддати Вітовту власне Литву (Вільно і Троки) та Полоцьку землю. За це Скиргайло мав отримати Київську землю й деякі пункти на Поділлі та Волині. Таким чином, планувалося ліквідувати потенційно загрозливого київського князя, а Вітовт мав стати реальним князем Литви. Наприкінці 1392 р. Вітовт розбив дружини Дмитра-Корибута, а взимку штурмом оволодів Новгород-Сіверським, захопивши князя з родиною.

У 1393 р. Вітовт посунув війська проти Києва та Поділля. Після втрати Житомира й Овруча Володимир Київський у 1394 р. згодився залишити Київське князівство й отримав крихітний уділ на Поліссі з містами Копил та Слуцьк – фактично відправився в заслання. Після смерті його тіло перевезли до Києва й поховали у Печерському монастирі. У 1395 р. Київський княжий стіл зайняв Скиргайло Ольгердович (1395-1397 рр.).

Скиргайло відзначився тим, що у 1395 р. ліквідував залишки золотоординського впливу на південь від Київського князівства. Вдалий похід на південь допоміг Скиргайлові налагодити добрі відносини з київським боярством. Прийнявши православ’я, Скиргайло отримав християнське ім’я Іоанн. Українські літописи називають його добрим князем, а польські змальовують як п’яницю та гультяя. У 1397 р. Скиргайло помер після обіду на митрополичому дворі. Сучасники припускали, що він був отруєний.

Київ було віддано в управління одному із соратників Великого Литовського князя Вітовта Іванові Ольгимунтовичу Гольшанському. Через два роки київським князем був уже Іван Борисович, з місцевих дрібних князів. Уже за кілька років Київське князівство як значна політична одиниця було ліквідоване. Така сама доля спіткала й Волинське князівство.

Князі з литовської династії, які утвердилися в Києві після його визволення від ординської залежності, під впливом потужної київської державної традиції швидко стали виразниками інтересів українських бояр та населення. Централізаторська політика литовських князів не могла довго миритися з таким станом речей, який загрожував цілісності Литовської держави.

Залишити відповідь

Back to top button