Галицько-Волинська держава за наступників Данила Галицького

§ 23. Галицько-Волинська держава за наступників Данила Галицького

Після смерті Данила Галицького його владу успадкували брат Василько Романович, який продовжив князювати на Волині, та троє синів Данила – Лев, Шварно і Мстислав. Лев успадкував Перемишльське князівство і Львів, Шварно володів Галицьким, Холмським, Дорогичинським князівствами та частиною колишніх корінних земель Великого князівства Литовського, а Мстислав отримав Луцьк і Берестя (нині м. Брест у Білорусі).

Оскільки ще раніше, 1254 р. Великий Литовський князь Миндовг віддав заміж за Данилового сина ПІварна свою дочку і в посаг за нею міста Новгородок (нині м. Новогрудок), Слоним і Волковийськ (нині усі міста – в Гродненській обл. Білорусі), син Данила Галицького Шварно став вагомим гравцем внутрішньолитовської політичної ситуації. Великий Литовський князь Войшелк, син Миндовга, визнав свою залежність від Василька Романовича та у 1268 р. віддав владу над Литвою Шварну Даниловичу, а сам пішов у монастир.

Діючи спільно з литовцями проти поляків, галицько-волинські князі увійшли в зіткнення з Польщею, яке завершилося після серії битв укладанням вигідного для Галицько-Волинської держави миру.

У цей час утворилася сприятлива ситуація для України, за якої створювалася можливість для об’єднання сил Галицько-Волинської держави та

Литви й підкорених Литвою слов’янських земель з метою звільнення території України від монголо-татарського іга, під зверхністю галицько-волинських князів.

Тим часом князь Лев Данилович, розчарований тим, що Войшелк віддав владу над Литвою не йому, а його братові Шварнові, а також помщаючись за минулі набіги литовців на слов’янські землі, ініціював розправу над Войшелком.

Після цього Шварн вступив у володіння всім Великим князівством Литовським. Але галицько-волинський князь недовго правив Литвою, оскільки невдовзі помер, не залишивши спадкоємців престолу.

У 1270 р. в Литві утвердився князь-язичник родом з етнічних литовців – Тройден, який відзначився лютою жорстокістю по відношенню до конкурентів. Після нього на литовському престолі були вже лише литовці.

Після смерті Василька Романовича у 1271 р. на Волині утвердився його син Володимир Василькович (1271-1288 рр.). Єдність Галицько-Волинської держави трималася на родинних зв’язках князів та на визнанні пріоритетності галицького престолу.

Після смерті Шварна всю Галичину під своєю владою об’єднав енергійний та войовничий князь Лев Данилович (1264-1301 рр.). У 1272 р. він переніс столицю держави до Львова.

У 1274 р. литовський князь Тройден, порушивши мир з галицьким князем Левом Даниловичем, захопив м. Дорогичин, вибивши все його населення. Литовські загони почали вдиратися й на Волинь. У відповідь на це військо русинів захопило передмістя міста Новгородка, а також фортеці Слонім і Турійськ, після чого Литва змушена була просити миру.

У мирі між Литвою і Галицько-Волинською державою була не зацікавлена Орда, оскільки такий потужний союз міг кинути їй виклик. Монголо-татари, діючи за принципом «розділяй і пануй», підтримали новий похід галицько-волинських князів на Литву, який, проте, закінчився невдало.

Для замирення з волинським князем Мстиславом Даниловичем литовські князі Будикид і Будивид змушені були в 1289 р. віддати йому м. Волковийськ, розташоване у центральній частині земель, на той час підконтрольних Литві. Також влада галицько-волинської династії збереглася над м. Слонімом. Слонімський князь був з роду Данила Галицького й васалом волинського князя.

Хоча вплив Галицько-Волинської держави на Литву зберігався, шанс династично об’єднати дві країни та спрямувати їхні зусилля на визволення земель України від монголо-татар не було використано, головним чином через династичні та прикордонні суперечності.

Після смерті у 1279 р. краківського князя Болеслава Соромливого Лев Данилович та Володимир Василькович у союзі з чеським королем Вацлавом II намагалися здобути Краків. Підтримуючи в боротьбі за краківський престол свого племінника Болеслава Мазовецького, Лев вів тривалу війну з польським князем Лешком Чорним. У результаті тривалих воєн з поляками до Галичини у 1292 р. було приєднано Люблинську землю. Також Левові Даниловичу вдалося близько 1280 р. приєднати до Галицько-Волинської держави частину Закарпаття з м. Мукачевом. Це стало помітним досягненням, оскільки знаменувало відновлення власної держави на землях співвітчизників – закарпатських русинів, які вперше увійшли до складу Київської держави ще за часів Володимира Великого.

Лев Данилович- Історія в школі

Лев I Дани́лович (бл.1228 — бл.1301) — король Русі (1269-1301), Великий князь Київський (1271-1301), старший син короля Данила Романовича (найстарший брат Іраклій загинув молодим на полюванні), князь перемишильський (1240-1269), галицький, белзький (з 1269), верховний правитель королівства Русі (бл.1270 — бл.1301). Хоча Лев Данилович офіційно, від Папи Римського, титулу короля не прийняв, проте був спадкоємцем Королівства Русі, карбував власні монети з написом “Лев І, король Русі”, а західні джерела так його й титулують.

Попри ці успіхи, за часів Лева Даниловича та Володимира Васильковича Галицько-Волинське князівство продовжувало перебувати в залежності від Орди. Галицькі й волинські полки неодноразово змушені були ходити в завойовницькі походи монгольського війська на Польщу й Литву, а самі князі забезпечували під час цих походів «дари й питво», тобто грошові та інші піднесення й алкоголь для монголо-татарських ханів. Під час одного з таких походів у грудні 1287 р. монгольське військо хана Телебуги стояло поблизу Володимира-Волинського, так що населення не могло вийти з міста. Монголи так і не взяли місто, проте з голоду в облозі померло багато його мешканців. Тоді ж, у січні 1288 р., під час проходу монголів постраждали околиці Львова. Загалом під час великих монгольських походів 1287-1288 рр. 12,5 тисяч мешканців Галицько-Волинської держави загинуло від рук монголів, померло з голоду й холоду або було виведено в полон. Як пише літопис, волинський князь Володимир Василькович спересердя говорив про монгольських ханів, що його «пройняла до печінок погань ся», але почати відкриту війну, як його батько й дядько, все ще не наважувався.

Після смерті Володимира Васильковича у 1288 р. Волинське князівство відійшло до його брата Мстислава.

Галицько-Волинське князівство продовжувало залишатися найсильнішим князівством Русі. У 1280-х рр. волинські князі Володимир та Мстислав Васильковичі тримали свою землю «аж по татар», тобто маючи під своїм контролем усі князівства Русі на схід від Волині. Зокрема, Юрій, князь Поросся (земель на р. Росі на півдні Київщини), у цей час був васалом волинського князя.

Після смерті Лева Даниловича владу над усім Галицько-Волинським князівством отримав Юрій Львович (1301-1308 рр.). За його князювання відбувається тісніше об’єднання Галичини й Волині. Юрій Львович тримав союз з Куявською династією польських князів і був одружений з Євфимією, сестрою майбутнього польського короля Владислава Локетка. У цей час інші польські князі відвоювали в Галицько-Волинської держави Люблинську землю, а Угорщина – частину Закарпаття. Попри це, становище держави залишалося міцним. Юрій Львович титулував себе «королем Руси, князем Володимерії».

Ще князь Данило Галицький у 1243 р. домігся призначення Митрополитом Київським і всієї Русі свого печатника, галичанина Курила (1243-1281 рр.), який, попри часті напади монголів, не залишив Батьківщини й був похований

у Софійському соборі в Києві. Проте надалі київськими митрополитами часто висвячувалися греки, яким були байдужі інші країни, крім Візантійської імперії. Вони шукали спокійного місця. Після того, як у 1299 р., після чергового нападу монголо-татар на Київ, митрополит Київський, грек за походженням, виїхав до Володимира-на-Клязьмі, Юрій Львович у 1303 р. домігся перед Константинопольським патріархом заснування особливої Галицької православної митрополії. За рекомендацією Юрія Львовича константинопольський патріарх висвятив ігумена Ратського монастиря волинянина Петра Митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі.

Князювання Юрія Львовича стало апогеєм розквіту Галицько-Волинської держави, яка утримувала високий авторитет серед країн Європи. Міцне зовнішньополітичне становище князівства у відносинах з Польщею й німецькими князівствами доповнилося послабленням монголо-татарського впливу на Галицько-Волинську державу. Це сприяло економічному та культурному її розвитку. Розбудовувалися Львів, Холм, а також нові міста князівства, процвітала торгівля.

Мовою першоджерел:

«(1285 р.) Коли йшов окаянний і нечестивий Ногай і Телебуга з ним, пустошивши землю Угорську, [то] Ногай пішов на [город] Брашев, а Телебуга пішов упоперек [через] Гору [Карпати], яку [можна] було перейти за три дні. А ходив він тридцять днів, блудячи в горах, бо водив його гнів Божий. І настав у них голод великий, і почали люди [коней] їсти, а потім стали й самі умирати, і померло їх незчисленне множество. Самовидці ж так казали: померлих було сто тисяч. А окаянний і нечестивий Телебуга вийшов пішки, зі своєю жоною, [та] з одною кобилою, осоромлений Богом…

(1288 р.) Князь же Володимир Василькович великий лежав у болісті своїй повних чотири роки. І роздав він убогим майно своє все – золото, і срібло, і каміння дороге, і пояси золоті отця свого, і срібні, і своє, що після отця свого придбав був, – усе він роздав. І блюда великі срібні, і кубки золоті та срібні сам він перед своїми очима побив і перелив у гривні; і намиста великі золоті баби своєї [Анни] і матері своєї [Олени], – все перелив і розіслав милостиню по всій землі. І стада він роздав убогим людям – і в кого ото коней нема, і тим, у кого погинули вони в Телебужину війну».

Галицько-Волинський літопис, XIII ст.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*