Данило Галицький. Боротьба Галицько-Волинської держави з іноземними навалами та внутрішньою опозицією. Розширення меж князівства

§ 22. Данило Галицький. Боротьба Галицько-Волинської держави з іноземними навалами та внутрішньою опозицією. Розширення меж князівства

Через раптову смерть Романа Мстиславича у 1205 р. у Галицько-Волинському князівстві утворилося безвладдя. Старшому синові Романа Данилові минуло ледве три роки, а меншому Васильку – два. Галичину й Волинь охопили безперервні міжусобиці та іноземні інтервенції, які тривали протягом кількох десятиліть.

Одразу після загибелі Романа Великого волинські дрібні князі унезалежнилися, а галицькі бояри відмовилися визнавати владу малолітніх синів Романа Данила і Василька. Удова князя Романа, відчуваючи себе безсилою боротися з боярами та претендентами на престол, разом із дітьми виїхала до своїх родичів до Угорщини, а потім на Волинь.

Першими розпочали боротьбу за владу в Галицькому князівстві Володимир, Святослав та Роман Ігоровичі, сини героя «Слова о полку Ігоревім» – новгород-сіверського князя Ігоря Святославича та княжни Ярославни, доньки галицького князя Ярослава Осмомисла. Їх підтримували князі Київщини, Чернігівщини, Новгород-Сіверщини. Галицькі бояри у 1206 р. запросили до себе одного з Ігоровичів – Володимира. Як конкурент малих Данила та Василька Романовичів, Володимир вигнав їх із Володимир-Волинського князівства та подарунками стримав королів Польщі й Угорщини від втручання в міжусобицю. Утім, Володимиру не вдалося затриматися довго, невдовзі його вигнав із Галича брат Роман. У цей час відбулася зміна в позиції Угорщини. Король цієї країни задумав приєднати Галичину й надіслав до Галича військо на чолі з воєводою Бенедиктом, який захопив Романа Ігоровича в полон і відіслав до Угорщини. Проте Романові вдалося втекти з полону й за підтримки решти своїх братів вигнати угорців. Володимир Ігорович утвердився в Галичі, Роман – у Звенигороді, а Святослав у Перемишлі. Ігоровичі утримувались у Галичині з 1206 по 1212 р., однак через конфлікт з боярською верхівкою зазнали поразки.

Бояри вирішили, що малолітніми Романовичами їм було б значно легше маніпулювати. Бояри надіслали до Данила і Василька посольство з проханням звести Данила на престол. На чолі посольства був давній ворог батька Данила і Василька – боярин Володислав Кормильчич. Невдовзі Данило з допомогою галичан та за підтримки угрів, яких король Угорщини надав своїй родичці – матері Данила, захопив у полон двох з Ігоровичів і 1212 р. став князем Галицьким. У цей час галицьке боярство становило головну силу в князівстві. Боярин Кормильчич при малолітньому князеві почав володарювати як самовладний правитель. Мати Данила Галицького змушена була залишити сина і вдатися по допомогу угорського короля.

Однак невдовзі бояри вигнали й самого Данила, а правителем Галичини проголосили боярина Кормильчича, який перед тим повернувся з угорського полону.

У цей час відбуваються драматичні зміни у міжнародному становищі Галичини. Польський і угорський королі, які досі діяли в інтересах малолітніх Романовичів, змовилися між собою, щоб захопити Галичину для себе. Дволітню доньку польського короля Соломію вони «одружили» з чотирирічним сином угорського короля Коломаном, і це «подружжя» призначили формально правити в Галичині. А насправді запровадили там свою окупаційну владу під керівництвом угорського воєводи Бенедикта, посадженого в Галичі.

Проте ця спілка тривала недовго. Після сварки між польським і угорським королями малолітній королевич Коломан змушений був під загрозою небезпеки залишити Галич. Проти угорців виступив Мстислав Мстиславич Удатний, войовничий князь з Торчеська на Київщині, який у 1219 р. вигнав угорців з Галича й утвердився на престолі.

У цей час Данило Галицький разом із братом княжив у Волинській землі. Данило почав війну з Польщею за прикордонні міста, відірвані Польщею під час міжусобиць. Через це польський король відновив спілку з королем Угорщини, зрікся всіх своїх претензій на галицькі землі на користь свого зятя Коломана й почав війну одночасно проти Мстислава Удатного й проти Данила.

Уклавши воєнний союз з волинським князем Данилом, Мстислав Удатний у 1221 р. розгромив угорські війська на чолі з Коломаном біля Галича й знову повернувся на галицький престол. Йому вдалося захопити в полон королевича Коломана і його дружину.

Галицький князь Мстислав Удатний був організатором походу князів Русі проти монголів у 1223 р., який завершився поразкою на ріці Калці. Під час бою Мстислав Удатний очолював авангард військ Русі. У битві на Калці взяв участь також і Данило Галицький. Обидва князі відзначилися особистою хоробрістю під час битви з монголами.

Наприкінці життя Мстислав Удатний хотів замиритися з Данилом й заповісти Галичину йому, але галицькі бояри боялися Данила, який володів уже всією Волинню. У 1226 р. угорське військо, зміцнене польськими загонами, вирушило на Галичину, проте було вчергове розбите Мстиславом на підступах до Галича. Під впливом чуток, що з Волині рухається військо Данила Галицького, польсько-угорське військо здійснило стрімкий відступ з Галичини. Населення Галича домагалося влади Данила, якого, натомість, не хотіла більшість бояр.

За такої ситуації у 1227 р. Мстислав видав свою дочку Марію заміж за угорського королевича Андрія, щоб згодом передати йому всю владу над Галицькою землею, а сам узяв собі Дністровське й Дунайське Пониззя та повернувся у Торчеськ на Київщині. Князь хотів бути ближче до воєнних небезпек і подалі від інтриг. Рішення недалекоглядного політика Мстислава щодо передачі влади угорському королевичу Андрію створило великі проблеми в подальшій боротьбі з іноземними претензіями на землі Галичини.

У той час Данило втрутився в усобицю в Польщі на боці польського князя Конрада І Мазовецького. Військо русинів змусило капітулювати місто Каліш у Центральній Польщі. Як пише літопис, «ніякий князь не входив у польську землю так глибоко, окрім Володимира Великого».

У 1229 р. галичани, які були незадоволені окупаційною угорською владою, знову запросили на престол князя Данила. Військо Данила взяло місто в облогу, та, попри спалення мосту через Дністер, відбило Галич в угорців. Пам’ятаючи про колишні добрі відносини з Угорщиною, Данило відпустив з полону королевича Андрія. Але той не оцінив шляхетності й згодом виступив у похід проти Галича разом із угорським королем, який погрожував, що «не залишиться міста Галича, нема того, хто збавить його від моїх рук». Попри такі погрози короля, угрів було відбито від Галича, а угорське військо зазнало значних втрат.

Головні труднощі Данила полягали у надмірній владі бояр. Під час усобиць вони практично керували князівством, маючи величезний економічний і політичний вплив. Деякі бояри навіть роздавали землі іншим у феодальні володіння, немов князі.

Бояри з одного угруповання, переконавшись, що маніпулювати Данилом неможливо, зважилися його вбити, але брат Данила Василько випадково викрив змову. Щоб не загострювати конфлікт, Данило вибачив змовників.

Об’єднавши Волинь (1230 р.), Данило передав владу над нею братові Васильку, а сам продовжив боротьбу за Галицьку землю.

Угри, скориставшись міжусобицею, знову захопили Галич, але вже востаннє. На бік Данила перейшла більша частина галицьких бояр та їхні полки. Сильне угорське військо закрилося в місті, але не витримало облоги. Під час облоги помер угорський королевич Андрій. Тож, за результатами зимової кампанії 1233-34 рр. Данило утвердився в Галичі.

У цей час по допомогу Данила в боротьбі проти половців змушений був вдаватися навіть Великий Київський князь Володимир Рюрикович. Але невдовзі після поразки Данила Галицького і Володимира Рюриковича від половців, яка сталася 1234 р. на Чернігівщині, у Галичі утверджується Михайло Чернігівський.

Лише 1238 р., через 26 років безперестанних воєн і походів, Данило Галицький остаточно утверджується на чолі об’єднаного Галицько-Волинського князівства.

Зміцнившись на престолі, Данило почав активну політику відновлення міжнародного авторитету держави. Данило разом із Васильком здійснили успішні походи проти литовців і ятвягів – войовничого балтського племені, що мешкало на території сучасної Східної Польщі й Західної Білорусі.

У 1235 р. мазовецький князь Конрад, недавній союзник Данила, захопив Дорогичин – удільне місто Волинської землі. У 1237 р. він передав місто у володіння орденові лицарів-хрестоносців (так званому Добжинському ордену, який на той час був об’єднаний з Тевтонським орденом хрестоносців). У 1238 р. Данило Галицький силою вибив хрестоносців із Дорогичина.

Безпосередньо перед монголо-татарською навалою Данило Галицький, як і раніше його батько Роман Великий, узяв під контроль Київ і посадив там свого воєводу Дмитра. Таким чином під авторитетною владою Данила Галицького, який став найсильнішим князем Русі, опинилися практично всі українські князівства, за винятком Чернігівського й Новгород-Сіверського.

Шлях монголів на захід, до нових завоювань у Європі, пролягав через Галичину й Волинь. Затята оборона Києва воєводою Данила Галицького Дмитром посилила ворожнечу монголів до Данила Галицького. Монголи, рухаючись на захід, зруйнували більшість великих міст Галичини й Волині. Зокрема, у столиці Волинської землі Володимирі було убито всіх оборонців та всіх від мала до велика, хто не встиг утекти в ліси. Церкви міста були наповнені тілами загиблих. Проте, на відміну від інших земель, керованих представниками династії Рюриковичів, у Галицько-Волинському князівстві залишилося чимало міст і фортець, не захоплених монголо-татарами. Найбільша з них – неприступна фортеця Холм, збудована й зміцнена Данилом. Укріплення фортець Кременця й Данилова також не були захоплені завойовниками. Фортеці, що встояли перед нападниками, ліси та землі князівства, які обминули монголо-татари, наповнювалися безліччю біженців. Перед навалою монголо-татар відступив до Угорщини і князь Данило, шукаючи союзу з угорським королем проти спільного ворога. У 1241 р. Данило спробував одружити свого сина Лева з угорською принцесою, але король відмовив, боячись додаткового приводу для конфлікту з монголо-татарами. Попри це, одразу після вторгнення в Галичину й Волинь монголо-татари того ж 1241 р. перейшли до Угорщини, що дозволило Данилові повернутися й почати відбудову держави.

Монголи пройшли територією Галичини й Волині, не залишивши на ній жодних залог і не зруйнувавши державного механізму Галицько-Волинського князівства. Віддаленість Галичини й Волині від міст кочів’я монголо-татар, гарні природні умови для фортифікації в Галичині й на Волині, великі непрохідні ліси та торгівля сприяли швидкому відновленню сили князівства. І безпосередньо до, і після монголо-татарської навали Галицько-Волинське князівство лишалося наймогутнішим на Русі.

Користуючись відсутністю князя, бояри сваволили в Галичині, немов удільні князі. Боярин Доброслав Судич забрав собі усе Дністровське пониззя та місто Бакоту, а Коломию, торгівля сіллю якої надавала державі безцінні в умовах війни ресурси на утримання війська, віддав на відкуп для власного збагачення. Інший боярин Григорій Васильович мав намір забрати собі всю Перемишльську землю. Данило заарештував обох цих бояр.

Особлива увага приділялася Холму, куди князь переніс свою резиденцію з переповненого боярськими інтригами Галича. На заклик Данила нову столицю заселяють численні ремісники, будівничі, що тікали від татар, а також іноземці. Також у 1250-х рр. Данило збудував місто Львів, назвавши його на честь свого сина Лева, та низку інших міст і фортець, зокрема й на монголо-татарському, ятвязькому й польському прикордонні.

Одночасно Данило розпочав реорганізацію війська, ударною силою якого стала важкоозброєна кінна дружина, а також селянське й міщанське ополчення.

Військо Галицько-Волинського князівства складалося з двох головних частин – дружини і воїв.

Дружина служила основою княжого війська, що формувалася з підрозділів бояр. Великі бояри були зобов’язані виступати у похід з численним почтом кінноти і піших слуг, з яких формувалися боярські полки. Прості бояри мали лише зброєносців. Молоді бояри складали своєрідну гвардію князя, постійно перебуваючи при ньому. Воїни ополчення формувалися з «простих людей» – міщан і селян. їх використовували лише при нагальній потребі. Через постійну внутрішню боротьбу з боярами князь не міг вповні розраховувати на боярську військову допомогу.

Епохальними для Галицько-Волинської держави стали військові реформи Данила Галицького, який створив віддане йому, незалежне від боярської дружини княже військо, набране з «простих людей» і безземельного боярства. Керував ним князь або його воєвода – тисяцький. Військо поділялося на важкоозброєних «оружників», кінних і піших, та легкоозброєних «стрільців». Перші виконували функції ударної сили, а другі – роль зачинателів битви і підрозділів прикриття. Галицько-волинське військо користувалося осучасненим арсеналом зброї західноєвропейського зразка.

За Данила Галицького зазнало змін фортифікаційне будівництво. Старі укріплення, побудовані з земляних валів і дерев’яних стін, почали замінювати замками з каменю й цегли, особливо там, де це дозволяли природні умови.

Щойно Данило вгамував боярську смуту, як на престол відновив претензії Ростислав Михайлович, син Михайла Чернігівського: кілька разів протягом 1241 – 1245 рр. цей князь намагався заволодіти Галичиною, діючи з Перемишля, де він закріпився. Ростислав діяв у союзі з болохівськими князями, військом свого тестя, угорського короля, та союзними з ним поляками.

Дани́ло Рома́нович, також Коро́ль Дани́ло або Дани́ло Га́лицький, (давньорус. Данило Романовичъ; 1201 — 1264) — руський князь з династії Романовичів, правитель Галицько-Волинського князівства.

Дани́ло Рома́нович, також Коро́ль Дани́ло або Дани́ло Га́лицький, (давньорус. Данило Романовичъ; 1201 — 1264) — руський князь з династії Романовичів, правитель Галицько-Волинського князівства.

Данило вступив у ворожнечу з болохівськими князями – володарями містечок на південно-східному прикордонні Галицько-Волинської держави. Оскільки розміри володінь болохівських князів не становили небезпеки для монгольського панування, а самі дрібні князі не були зв’язані родинними зв’язками з могутнім галицько-волинським князем, монголо-татари уклали з болохівськими князями угоду, згідно з якою ті мали забезпечувати монголо-татар зерном. Данило Галицький розглядав болохівських князів як колаборантів, що працюють на ворога. Він захопив їхні міста та зрив укріплення.

У 1245 р. Данило, задля підтримки свого союзника Конрада І Мазовецького у боротьбі за краківський престол, ходив походом на Польщу, дійшовши до р. Вісли й м. Любліна.

У цей час натиск литовців і споріднених їм ятвягів став вкрай серйозною загрозою для земель Волині, Чернігівщини та Київщини. Галицько-волинські князі неодноразово били литовські і ятвязькі загони, які, користуючись ослабленням державної влади у зв’язку з монголо-татарською навалою, часто вдиралися для грабунку на українські та білоруські землі.

У 1243-44 рр. під м. Пінськом (нині Білорусь) галицько-волинське військо у двох битвах розбило загони литовських князів Айшевна і Ленгевіна, де з поля бою врятувалися лише самі князі. У 1248 р. Данило разом із Васильком втрутилися в міжусобицю в Литві, надіславши в литовські землі галицько-волинські війська проти Великого Литовського князя Миндовга, підтримуючи претензії його племінника Тевтивила. Походи русинів у Литву завершилися взяттям багатьох міст у серці литовських земель – «корінній Литві», та проханням Миндовга у 1252 р. породичатися з Данилом через одруження дітей. Миндовг віддав за Данилового сина Шварна свою дочку і в посаг за нею – міста Новгородок, Слоним і Волковийськ (нині на території Білорусі).

У 1256 р. русини під Луцьком розбили війська литовців, які, нібито збираючись діяти на підмогу проти монголо-татар, насправді почали пустошити українські землі. Як пише літопис, литовські вояки були загнані в озеро, звідки намагалися врятуватися й виплисти, по кілька чоловік хапаючись за коня. У тій битві був убитий воєвода литовців Хвал, який відзначився в грабіжницьких нападах на Чернігівщину.

У 1245 р. на Волинь вдерлися ятвяги, проте під Дорогичином знову були розбиті військом князя Василька. У 1246, 1249, 1253 рр. галицько-волинське військо здійснило глибокі походи в землю ятвягів, які завершилися визволенням численних слов’янських бранців.

Успішна кампанія 1255-1256 рр. остаточно ліквідувала загрозу ятвязьких набігів на землі Галичини й Волині. Ятвяги визнали верховенство Данила, згодилися на виплату данини та побудову у їхніх землях фортець Галицько-Волинської держави. Завдяки отриманню галицько-волинськими князями земель у корінній Литві та підкоренню ятвягів, кордони Галицько-Волинської держави відсунулися далеко на північ, майже сягаючи Балтійського моря.

У 1245 р. Данило та його брат Василько під м. Ярославом на р. Сян (місто засноване ще Ярославом Мудрим, нині перебуває на території Польщі) завдали нищівної поразки угорцям і полякам, які діяли в союзі з Ростиславом Михайловичем. Відтоді Данило безперешкодно володів Галицьким князівством. Князь жив у заснованому ним Холмі, зміцненням та окрасою якого особливо піклувався.

Проте в той же рік монгольський хан зажадав від Данила здати Галич. Монголи планували отримати плацдарм для здійснення наступних нападів на Європу. Не бажаючи віддавати половину свого князівства монголам, Данило змушений був сам поїхати в Орду. Князь Данило добре знав підступність монгольських ханів, які часто використовували обман у боротьбі та вбивали в Орді князів, особливо тих, які не мали сильних і впливових наступників. Так в Орді були вбиті Михайло Чернігівський та Ярослав Всеволодович Суздальський. Відомі численні випадки, коли монголи переконували здаватися князів та населення міст, обіцяючи життя, а потім винищували усіх їх до ноги. Так, під час завоювання Угорщини монголи використовували підроблені королівські печатки, щоб підробленими листами змусити мешканців міст здаватися. Знаючи про хитрість і підступність супротивника, Данило залишив на батьківщині сильних князів – брата Василька й сина Лева, який уже почав брати участь у війнах. І надалі в усіх контактах з монголами з ними спілкувалися або Данило, або Василько й Лев, аби позбавити монголів спокуси одним ударом обезголовити князівство.

Через Київ і Переяслав Данило дістався столиці монголів – Сарай-Бату, міста на Нижній Волзі, поблизу сьогоднішньої Астрахані. Данило змушений був визнати залежність від Золотої Орди. Як пише літопис, хан «поручив» князеві його ж власні землі. Ця залежність виражалася насамперед у необхідності надавати війська для походів монголів. Хоча князя Данила прийняли в Орді відносно милостиво, зважаючи на могутність князівства, літопис пише: «Зліше зла честь татарська. Його ж отець був цесарем у Руській землі, який покорив Половецьку землю і воював проти інших усяких країв».

Водночас рішучі перемоги над угорськими, польськими та литовськими арміями та припинення війни з монголо-татарами зміцнили авторитет князя у відносинах з іншими європейськими державами. Тепер уже король Угорщини почав просити у князя Данила видати за його сина Лева свою доньку. Цей родинний зв’язок призвів до того, що Данило взяв участь у боротьбі угорського короля з чеським через австрійську спадщину. У 1252-53 рр. Данило здійснив похід углиб Чехії, діючи на прохання свого родича угорського короля. Дії князя серед іншого були зумовлені бажанням зайти військами так далеко в Чехію і на захід узагалі, як до нього не ходив жоден князь-русин – ані Святослав Хоробрий, ані Володимир Великий. Унаслідок цього походу син Данила Роман одружився на спадкоємиці австрійського герцогства та згодом заявив свої права на частину Австрії, проте невдало. Роман певний час витримував облогу в замку Гімберзі поблизу Відня в Австрії, але під тиском конкурентів змушений був його залишити.

Проте головною проблемою Галицько-Волинської держави залишалася монголо-татарська загроза. Данило Галицький продовжив пошук союзу з Заходом. Папа Римський Іннокентій IV в цей час запропонував Данилові королівську корону. Ця корона, надана Папою Римським, за тогочасними традиціями закріплювала вищість Данила над князями сусідніх католицьких країн – польськими, чеськими, австрійськими та угорськими, що не мали королівського титулу, хоча за силою часто рівнялися королям. Данило довго не згоджувався прийняти корону, оскільки це означало прямий конфлікт з монголо-татарами. Він згодився прийняти королівський вінець лише в обмін на обіцянку Папи Римського організувати проти монголів хрестовий похід та мобілізувати на нього західноєвропейських лицарів, а також під впливом обіцянок з боку польських князів підтримати війну з монголами. Папський легат (посол) Опізо по дорозі до Галицько-Волинського князівства оголошував володарям країн Центральної Європи папську буллу, що закликала до хрестового походу проти монголо-татар.

Як результат, наприкінці 1253 р., під час чергового походу на ятвягів Данило Галицький був коронований у Дорогичині з титулом «короля усієї Русі». Похід, у якому особистою участю в боях відзначився молодий син Данила Лев, закінчився розгромом ятвягів та загибеллю їхнього князя Стекинта. Приблизно в той же час управитель Бакоти (нині близ с. Стара Ушиця на Хмельниччині) здав місто монголо-татарам. Однак княжич Лев швидко повернув місто, причому було взято в полон монголо-татарського збирача данини – баскака.

Папа Римський оголосив хрестовий похід проти монголо-татар. Але Європа була настрашена останніми походами монголо-татар. На відозви Папи Римського ніхто не відгукнувся. Данило, зберігши королівський титул, почав готуватися до опору власними силами: він зміцнив свої міста, увійшовши до союзу з литовським князем Миндовгом.

У результаті кампанії 1255-1256 рр. військо короля Данила Галицького звільнило від загонів ординського темника (управителя) землі по Південному Бугові, Случі й Тетереву в безпосередній близькості до Києва, відбило напад хана Куремси на Крем’янець, захопило Возвягель (нині Новоград-Волинський).

Данилові вдалося відстояти від татар Бакоту та, попри те, що внаслідок випадковості згорів Холм, у 1257 р. відбити напад хана Куремси на Луцьк. Як повідомляє літопис, до обложеного Луцька зібралося багато біженців. Місто було не готове до оборони, проте коли монголо-татари почали запускати з камнеметів каміння, здійнявся великий вітер, який заважав стрільбі. Намагаючись дострілити до міста, монголи зламали камнемет і змушені були зняти облогу.

У час, коли Галицько-Волинське князівство вступило у відкриту боротьбу з монголами, ще жодна інша держава не наважилася кинути виклик Монгольській імперії. Зокрема, на території сучасної Росії володимиро-суздальський князь Олександр Невський визнав себе названим сином руйнівника Києва хана Батия, допомагав монголам убити власного брата й лютими карами придушував антиординські протести населення.

Данило швидко відновив Холм, зробивши його укріплення ще вищими й міцнішими, ніж раніше. По всій державі готувалися до великої війни з монголо-татарами, будувалися десятки фортець. Сил монголо-татар на території України було явно не досить, щоб перемогти Галицько-Волинську державу.

Але в 1259 р. Орда надіслала на Русь додаткове військо під керівництвом хана Бурундая. Цей хан відзначився тим, що ще в 1237-1238 рр. керував завоюванням Суздальської та Рязанської земель.

Бурундай посварив Данила з Великим Литовським князем Миндовгом і навіть домігся того, що в його поході на Литву брали участь галицько-волинські війська. Коли Бурундай зажадав, аби Данило приїхав до нього, той відправив замість себе сина Лева. Монголо-татари зажадали знищення всіх міських укріплень. Князеві довелося поступитися. Були зриті укріплення, які зводилися ціною титанічних зусиль всього князівства. Вдалося зберегти хитрістю лише найпотужнішу фортецю Холм. Як повідомляє літопис, хан відправив на переговори про здачу міста з князем Васильком, братом Данила Галицького, кількох монголів, які розуміли українську мову. Однак князь знаком показав оборонцям, що за столицю варто битися. Василько набрав у руки каміння й почав кидати його об землю. На той час кидати щось об землю було знаком війни. Кмітливі холмські воєводи зрозуміли цей знак і не здали міста.

Далі монголо-татари змусили князя надати їм у допомогу галицькі дружини для походу на Польщу.

Наслідком походу на Литву був напад литовців на Галичину та вбивство сина Данила Галицького – Романа Даниловича. Тільки перемога князя Василька над литовцями схилила Литву до миру.

Після загибелі в міжусобиці в Литві литовського князя Миндовга до влади прийшов князь Войшелк. Войшелк визнав над собою владу волинського князя Василька, брата Данила Галицького.

Тим часом Данило розпочав підготовку до нової боротьби проти монголо-татар. Король знову звернувся до правителів Угорщини, Польщі та інших європейських держав із закликом створити антиординський союз. Проте його заклики не мали успіху. Багатолітня тяжка праця з укріплення міст виявилася марною. У 1264 р. князь занедужав і помер у Холмі, де й був похований у церкві святої Богородиці, яку сам наказав збудувати. Літописець, оплакуючи його смерть, називає його «другим по Соломоні», маючи на увазі мудрого й справедливого біблійного царя Соломона.

Король Данило Галицький заслужено стоїть поряд з найвизначнішими українськими правителями княжих часів – Володимиром Великим, Ярославом

Володимировичем, Володимиром Мономахом. Він зміцнив князівство, перетворив його на першорядну державу Європи. Опір Галицько-Волинської держави монголо-татарам у той час, коли ще жодна інша країна не наважувалася на це, показав решті народів звитягу нашого народу та вказав шлях до визволення.

Галицько-Волинська держава була прямим спадкоємцем державності Київської Русі. Саме воєвода Данила Галицького Дмитро захищав Київ від монголо-татарської навали. Саме влада галицького й волинського князів була найвідчутнішою на Наддніпрянщині після монголо-татарської навали, де князі часто й після монголо-татарської навали входять у родинні стосунки з галицько-волинськими князями та періодично визнають зверхність волинських князів. Галицько-Волинська держава, відбивши династичні претензії угорців, підкоривши ятвягів, розширивши території далеко на північ, північний схід і захід, поставивши в залежність від себе пінських і турівських князів, зберігши можливість виходу до моря та забезпечивши мир і першість у відносинах з Литвою, що входила в силу, досягла значних зовнішньополітичних успіхів. За князювання Данила Галицького Галицько-Волинська держава стала однією з найбільших держав у Європі. Єдиною невирішеною зовнішньополітичною проблемою у фіналі князювання Данила Галицького стала необхідність виходу із залежності від монголо-татар. Всю другу половину свого князювання він присвятив цій боротьбі, але довести її до логічного завершення йому так і не вдалося.

Орда в цей час лишалася надпотужною силою, перебуваючи в зеніті своєї могутності. Монгольська держава контролювала землі від Кореї й Південного Китаю, Ірану й Малої Азії до Центральної Європи. Жодна інша держава, крім Галицько-Волинської, не наважувалася кидати їй виклик.

Данило Галицький і його держава почали боротьбу з монголо-татарами за століття до того, як інші країни всерйоз замислилися над такою можливістю.

Водночас на початку успішна боротьба Данила Галицького з монголо-татарами створила прецедент перемог над доти непереможними військами Золотої Орди, дозволила зберегти державність Галицько-Волинського князівства як джерело майбутнього опору, підготувала ґрунт для звільнення українських земель та інших країн Європи від монголо-татарського іга.

Мовою першоджерел:

«(1221 р.) Напередодні [Благовіщення] Святої Богородиці, прийшов Мстислав (Удатний) уранці на гордого Філю і на угрів з ляхами, і була битва тяжка межи ними, і одолів Мстислав. Коли ж угри й ляхи втікали, побито було їх безліч і схоплений був гордливий Філя пахолком Добрининим. І коли Мстислав переміг, він пішов до Галича, і билися вони за городські ворота. І вибігли тоді [угри] на склепіння церковні, а інші на мотузках піднялися, а коней їхніх половили. Укріплення ж було зроблене на церкві, і ті стріляли і каміння метали на городян, [але] знемагали од спраги, бо не було води в них. А коли приїхав Мстислав, то вони здалися йому, і їх зведено було з церкви. І радість була велика, бо спас їх Бог від іноплемінників: усі бо угри й ляхи були вбиті, а інші були схоплені, а ще інші, утікаючи по землі [Галицькій], потопилися, а другі смердами побиті були. І нікому ж [не вдалося] утекти із них. Така бо милість од Бога Руській землі…

Потім же [боярин] Судислав, обманюючи Мстислава, сказав йому: «Княже! Віддай дочку свою заручену за королевича і дай йому Галич. Ти ж не можеш [його] держати сам, а бояри не хотять тебе». Але він не хотів дати [Галич] королевичу, найпаче він хотів дати Данилові. Гліб же Зеремійович і Судислав [Бернатович] здержували його, щоб він не дав Данилові. Вони бо сказали йому: «Якщо ти даси королевичу, – коли захочеш, зможеш забрати од нього. А як даси Данилові, – вовіки не буде твоїм Галич». А тому, що галичани хотіли Данила, і звідти [з Галича] послали [до Данила послів] для переговорів, [то] Мстислав дав Галич королевичу Андрієві, а сам узяв Пониззя. Звідти пішов він до [города] Торчського…

(1227 р.) Попустошили ятвяги довкола Берестія. І погналися удвох [Данило й Василько] за ними із Володимира, але на [їхнє] військо напало двоє [ятвягів], Мондушич Шутр і Стегут Зібрович. І вбитий був Данилом і В’ячеславом [Товстим] Шутр, а Стегут убитий був [воєводою] Шелвом. А коли ятвяги втікали, догнав їх Данило [і князя їх] Небра поранив чотирма ударами, але [вороже] древко вибило списа з рук його. А коли Василько погнався за ним (Небром), був голосний крик: «Брат твій б’ється позаду», – і він, лишивши [Небра], вернувся брату на поміч. А той од них утік, і інші [ятвяги] розбіглися. Данило тим часом послав [тисяцького] Дем’яна до тестя свого (Мстислава Мстиславича Удатного), кажучи йому: «Не подобає пінянам держати Чорторийськ, бо не можу я їх терпіти». І коли Дем’ян вів із ним (Мстиславом) мову, [Мстислав сказав Данилові]: «Сину! Завинив я, не давши тобі Галича, а давши іноплеміннику за радою Судислава обманника. Обманув бо він мене. Якщо Бог захоче, ми підемо оба на них. У ніч на понеділок облягали вони город, – тоді ж кінь Данилів застрілений був із городської стіни, – а на ранок оточили удвох город. [І воєвода] Мирослав та Дем’ян сказали: «Віддав Бог ворогів наших у руки ваші». Данило тим часом повелів піти приступом до города, і взяли вони город їх, і князів їхніх захопили…

(1229 р.) Данило й Василько, узявши воїв своїх, пішли до города (Каліша в Польщі). Кондрат (польський князь Конрад І Мазовецький) теж, який любив руський бій, заставляв ляхів своїх [битися], але ті все одно не хотіли. Тим часом вони обидва (Данило й Василько) пішли приступом до воріт калішських, а [воєводу] Мирослава й інші полки послали в тил города. Город же обступила вода і сильні лози й верби, і вони самі не знали, де ото хто бився, – тому коли ці (руси) відступали од бою, то ті (руси) налягали на них (городян), а коли ті (руси) одступали, то ці налягали на них. Через те, що вони не бачили [одні одних], не був узятий город у той день. Із забрал же йшло каміння, як дощ сильний, [і] вони стояли у воді, доки не стали на суші, на накиданім камінні, і [тоді] підпалили звідний міст і журавець. Ляхи ж ледве погасили ворота городські.

А на заборолах стояли мужі, і вони говорили: «Так скажіте оба великому князю Кондрату: «Сей город хіба не твій є? А ми, мужі, що знемогли в городі сьому, хіба ми які приходьки? Ми ж люди твої і ваше браття. Чому ж ви над нами не зжалитеся? Якщо нас руси захоплять, то яку славу Кондрат здобуде?

Якщо руська хоругов стане на заборолах, то кому ти честь учиниш? Чи не обом Романовичам? А свою честь ти принизиш. Нині ми брату твоєму служим, а завтра твої будемо. Не дай слави русі, не погуби города сього!» Пакослав тоді сказав: «Кондрат би радо милість учинив вам, та Данило дуже лютий є. Він не хоче од нас одійти звідси, не взявши города». І, розсміявшись, він сказав: «А ось він стоїть сам, говоріте з ним». Князь же ткнув його древком і зняв із себе шолом, а вони закричали з городських стін: «Прийми нашу покору. Ми благаємо – вчини мир». І вчинив Кондрат із ними мир, і взяв у них заложників. Руси ж узяли були в полон багато челяді і бояринь. І поклялися межи собою руси і ляхи: якщо після цього буде коли межи ними усобиця, [то] не брати ляхам руської челяді, ні русам – лядської. Потім же вернулися вони обидва од Кондрата до себе додому з честю, тому що Бог їм поміг. Учинили вони удвох йому, (Кондрату), поміч велику і ввійшли зі славою у землю свою. Ніякий же князь [руський] не входив був у землю Лядську так глибоко, окрім Володимира Великого, що охрестив землю [Руську]…

(1230-1231 рр.) Тим часом була крамола серед безбожних бояр галицьких. Учинили вони змову з двоюрідним братом його (Данила) Олександром [Всеволодовичем], щоб [Данила] вбити | і передати землю його [Олександрові]. Та коли вони сиділи на раді і збиралися вогнем підпалити [дім Данила разом із князем], милостивий Бог вложив у серце Василькові [намір] вийти [звідти] і, граючи, видобути меча свого на слугу королевого, [а] той, граючи, схопив щита. Як побачили це невірні [бояри] Молибоговичі, був їм страх од Бога, [і] вони сказали: «Замір наш провалився». І побігли вони, як той окаянний Святополк. Вони втікали, хоча [про змову] ще не довідався князь Данило й Василько…

(1238 р.) Данило сказав: «Не гоже є держати отчину нашу крижевникам-темпличам, тобто соломоничам (хрестоносцям)». І пішли вони на них із великою силою, узяли город місяця березня, і старійшину їх Бруна схопили, і воїв захопили, і вернулися обидва у Володимир…

(1249 р.) А назавтра, коли примчали до них (ятвягів) прусси й борти, усі вої [Данила] зсіли [з коней]. І оружилися піші вої, [і вийшли всі] зі стану. Щити ж їх як зоря були, а шоломи їх – як те сонце на сході, а списи їх погойдувалися у руках, як безліч тростин. А стрільці обабіч ішли і держали в руках луки свої, наклавши на них стріли свої проти ворогів. Данило ж на коні сидів і воям лад давав. І сказали прусси ятвягам: «Хіба можете ви дерево піддержати сулицями і на оцю рать відважитись?» І вони, побачивши [це], вернулися до себе. А князь Данило звідти прийшов до [города] Визни і перейшов ріку Нарев. І багато християн із полону вони удвох (Данило й Василько) вибавили, і пісню слави вони співали їм. Бог поміг їм обом, і прийшли вони зі славою на землю свою, наслідувавши путь отця свого, великого князя Романа, що вигострив був [зуби] на поганих, як той лев…

(1252-1253 рр.) А потім послав [король угорський Бела послів] до Данила, кажучи: «Ти родич мені і сват єси. Поможи мені проти чехів». А Данило-князь хотів [піти на Чехів] і заради короля, і слави бажаючи: не було ж у землі Руській раніше [нікого], хто воював би землю Чеську, – ні Святослав (Ігорович) хоробрий [не ходив сюди], ні Володимир (Святославич) святий…

А коли йшов Данило з Болеславом (Стидливим) до Опави, пославши [уперед] сторожів своїх, ляхів, то виїхав із Опави [воєвода чеський] Андрій з чехами. І зустрілися вони, і зітнулися, [і] одолів Андрій, [бо] мало було ляхів, – одних він побив, а інших захопив, і найшов великий страх на ляхів. Данило тоді, приїхавши, сказав їм: «Чого ви лякаєтесь? Хіба ви не знаєте, що війна без полеглих, мертвих не буває? Хіба ви не знаєте, що на мужів на ратних ви прийшли, а не на жінок? Якщо муж убитий є в бою, то яке [тут] диво є? Інші ж і вдома умирають без слави, а сі зі славою померли! Укріпіте серця ваші і здійміть оружжя своє на ворогів!». І сими словами укріпивши їх, і багато іншого говоривши їм, він рушив до Опави…

Зібравшись, пішов він у верхів’я [ріки] Опави, грабуючи і палячи, і став поблизу города, що зветься Насилля, почувши, що є захоплені руси і ляхи в городі тому. А на другий день, приготувавшись до бою, він пішов до нього, і [городяни], побачивши, що ринула сила-силенна війська, не видержали і здалися. Узявши город, [Данило] випустив колодників і поставив хоругов свою на городській стіні на знак побіди, а самих [городян] помилував…

Тоді ж у Кракові перебували посли папині, що принесли [Данилові] благословення од папи (Іннокентія), і вінець, і сан королівський. Вони хотіли бачити князя Данила, але він сказав їм: «Не подобає мені бачитися з вами в чужій землі, нехай потім…»

Прислав папа послів достойних, що принесли [Данилові] вінець, і скіпетр, і корону, які означають королівський сан, кажучи: «Сину! Прийми од нас вінець королівства». Він бо перед цим прислав [був] до нього біскупа веронського і каменецького [Якова Браганца], кажучи йому: «Прийми вінець королівства». Але він (Данило) у той час не прийняв був [вінця], сказавши: «Рать татарська не перестає. Зле вони живуть із нами. То як можу я прийняти вінець без підмоги твоєї?». Тим часом Опізо (посол папський) прийшов, несучи вінець [і] обіцяючи: «Ти матимеш поміч од папи». Але він, (Данило) все одно не хотів, та умовила його мати його (Анна), і [князі лядські] Болеслав (Стидливий) та Сомовит (син Кондрата) і бояри лядські, кажучи: «Прийняв би ти вінець, а ми [готові] єсмо на підмогу проти поганих». Він, отож, прийняв вінець од Бога, од церкви Святих апостолів, від престолу святого Петра, і від отця свого, папи Іннокентія, і від усіх єпископів своїх. Іннокентій же проклинав тих, що хулили віру грецьку православну, і збирався він собор учинити про істинну віру [і] про возз’єднання церкви. Прийняв же Данило од Бога вінець у городі Дорогичині, коли він ішов на війну [проти ятвягів] із сином Львом і з Сомовитом, князем лядським…

(1259 р.) Рушив Бурондай до Холма, і Василько-князь [пішов] із ним, і з боярами своїми, і слугами своїми. Але коли вони прийшли до Холма, то город був запертий. І стали вони, прийшовши до нього, одаль його, і не добились вої його нічого, бо були в ньому (Холмі) бояри і люди доблесні, а город сильно укріплений, [з] пороками і самострілами. Бурондай тоді, роздивившись укріплення города, [побачив], що не можна взяти його, і тому став він мовити Василькові-князю: «Васильку! Се город брата твойого, їдь скажи городянам, щоб вони здалися». І послав він із Васильком трьох татаринів, на ім’я Куйчія, Ашика, Болюя, і Хому, тлумача, який розумів руську мову, [аби знати], що мовитиме Василько, приїхавши під город. Василько ж, ідучи під город, узяв собі в руку каміння [і], прийшовши під город, став мовити городянам, а татари, послані з ним, – слухати: «Костянтине-холопе, і ти, другий холопе, Луко Іванковичу! Се город брата мойого і мій – здайтеся!». Сказавши, та й кине камінь додолу, даючи їм знак хитрістю, щоб вони билися, а не здавалися. Так ці слова мовивши і тричі кидаючи каменем додолу, сей же великий князь Василько ніби Богом посланий був на поміч городянам: він подав їм хитрістю знак. І [посадник] Костянтин [Положишило], стоячи на заборолах городських стін, збагнув умом знак, поданий йому Васильком, і сказав князю Василькові: «Поїдь звідси, а то буде тобі каменем в лоб. Ти вже не брат є братові своєму, а ворог йому».

Галицько-Волинський літопис, XIII ст.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*