Монгольська навала та боротьба з нею

§ 20. Монгольська навала та боротьба з нею

За півтора століття безперестанних боїв Русі з половцями загроза зі Степу була істотно зменшена. Після походів на половців на початку XII ст. князів Святополка Ізяславича та Володимира Мономаха половці вже не становили серйозної загрози для Києва та інших основних центрів Русі. Виснажені постійним протистоянням з Руссю, половецькі загони входять далеко в межі держави здебільшого лише як союзники когось із князів. Наприкінці XII – на початку XIII ст. сутички з половцями відбуваються переважно на половецьких землях та на прикордонні, зі збільшенням кількості перемог Русі.

Однак у цей час далеко в Монголії зародилася нова, вкрай небезпечна орда. Набирала сили нова держава, створена талановитим полководцем монгольських племен Чингісханом. Основою монгольського війська були великі рухливі маси кінноти, доповнені запозиченими в Китаї найновішими технічними засобами для штурму міст. Монгольське військо зміцнювала жорстока дисципліна, яка передбачала смерть за найменше її порушення та цілковиту й безумовну єдиноначальність під час ведення війни. Тому монголи сильно вигравали в порівнянні з феодальними суспільствами Заходу і Сходу, де загони феодалів діяли майже виключно на засадах особистої лицарської звитяги, без належної дисципліни, часто без координації між різними відділами військ та іноді навіть із конкуренцією між ними.

Монголам вдалося або підкорити сусідні народи, або без війни поставити їх у залежність. Ліквідація конкурентів на північ від Китаю та включення їхніх загонів до монгольського війська перетворили монгольську державу на надпотужну військову силу.

Усі країни світу ділилися монголами на ті, що підкорені, і ті, що «повстають», – третього не дано. Така концепція цілковито не визнавала кордонів інших держав і закликала до світового панування. Монгольські кочовики, почавши з воєн за захоплення пасовиськ, швидко перейшли до дій, спрямованих на світове панування.

У 1215 р. монголи підкорили весь Північний Китай – територію з населенням у понад сто мільйонів осіб. У 1219 р. монголи вдерлися в Середню Азію, де до того існувала потужна держава Хорезм. У 1221 р. монгольська армія під керівництвом воєначальників Джебе і Субедея захопила столицю Хорезму Ургенч, вдерлася у Закавказзя й отримала наказ перейти через Кавказ. Монголи збиралися вдарити по тій частині половців, що мешкали в Причорноморських степах. Після першого розгрому половців половецькі князі привезли багаті дари руським князям, просячи допомоги. Руські князі остерігалися, що половці увіллються до монгольського війська, збільшивши його силу. Після княжої наради в Києві зять половецького хана Котяна Мстислав Мстиславич Удатний, тодішній галицький князь, переконав князів Київської і Чернігівської землі виступити разом проти «татар», як називали монголів на Русі. Самі себе вони називали монголами, тому в пізніші часи для них утвердилася штучна назва «монголо-татари».

Деякі знатні половці на знак подяки русинам за підтримку прийняли християнську віру. У похід вирушили переважно українські князівства та князівства, які зберігали залежність від Києва. Усього було сформовано три групи військ під проводом київського, чернігівського і галицького князів. Також з Дністрового Пониззя на допомогу військам прийшла флотилія галичан у кількості тисячі човнів. Суздальський князь Юрій Всеволодович в похід не виступив. Він вичікував, чим усе скінчиться. Крім того, володимиро-суздальські князі, хоча й походили з династії Рюриковичів, на той час уже давно приросли до своїх князівств і перестали вважати Київ і Русь своєю Батьківщиною.

Монголи повідомили князям Русі, що вони йдуть лише на половців, а не на Русь. Проте особливих підстав довіряти монголам русини не мали, оскільки знали про віроломне порушення ними договору з половцями. Уже було відомо, що саме таким підступом монголи розділили половців та кавказьких аланів, а після розгрому останніх рушили в похід і на половців.

Єдиного командування серед військ Русі не було. Мстислав Удатний наполягав переправитись через Дніпро і розбити монголів на лівому березі в степу, а Великий Київський князь Мстислав Романович пропонував дати бій супротивнику на Дніпрі, добре підготувавшись до оборони. Мстислав Святославич, князь чернігівський, займав вичікувальну позицію, не пристаючи на вимоги ані галичан, ані киян.

Тим часом біля берегів Дніпра з’явився монгольський роз’їзд, який оглядав галицькі човни. Мстислав Удатний вирішив атакувати його й перейшов із тисячею вояків на лівий берег Дніпра. Разом із ним рушили дрібні князі та волинці Данила Романовича, майбутнього князя Данила Галицького. У цій сутичці монголи були розбиті. Під впливом першої перемоги й за ініціативою Мстислава Удатного решта князів перейшли на лівий берег Дніпра і вісім днів ішли назустріч головному війську монголів.

Вийшовши до р. Калки, війско руських князів прийняло удар кінноти монголів. Попри швидку поразку союзних половців, руські князі витримали натиск, а потім перейшли в контрнаступ. Проте у великій битві з усіма силами ворога князі Русі зазнали нечуваної поразки. Було вбито більшість із них, у тому числі чернігівського князя Мстислава Святославича із сином Васильком, та багато простих воїв.

Тим часом полк Великого князя Київського Мстислава Романовича залишився незадіяним. Помітивши відступ чернігівських і галицько-волинських полків, він зайняв кам’янисте місце на горі над Калкою і поспіхом спорудив навколо свого стану укріплення з частоколом. Три дні кияни відбивали атаки монголів на це укріплення. Монголи використали одного з керівників бродників, слов’янських поселенців у степу. Бродник Плоскиня переконав князя здатися монголам, які нібито були готові випустити його за викуп. Проте бродники зв’язали князів, що вийшли з укріплення, та видали їх монголам. Монголи вдарили на укріплення й вирізали практично всіх його захисників. Полонених князів задушили, поклавши їх під дерев’яний поміст, на якому бенкетували після перемоги.

Літопис припускає, що з воїнів дружини Великого Київського князя загинуло до 10 тисяч чоловік. Битва на Калці закінчилася катастрофою головним чином через те, що три групи військ Русі (київська, чернігівська й галицька) діяли як окремі одиниці, що призвело до їхнього розгрому поодинці. Битва на Калці продемонструвала перевагу єдиноначальності над колегіальним командуванням та колективної дисципліни над індивідуальним героїзмом. Феодально роздріблена Русь та її військо, що складалося з автономних княжих дружин, зіткнулися з дисциплінованим військом Монгольської імперії, зв’язаним беззаперечним авторитетом воєнного керівництва та родоплемінними відносинами.

Після смерті Мстислава Старого під час битви на р. Калці до влади в Києві прийшов Володимир Рюрикович (1223-1239 рр.), син колишнього великого князя Рюрика Ростиславича. Його князювання проходило переважно в боротьбі з конкурентами, у якій активну участь брали половці. За його князювання конкуренти двічі ненадовго займали Київський великокняжий престол.

Монголи зникли так само несподівано, як і з’явилися. Князі Русі не скористалися моментом для підготовки до відбиття нової навали. Час після розгрому на р. Калці, який можна було витратити на будівництво додаткових фортець, набір та підготовку військ тощо, було розтрачено намарне.

Узимку 1239 р. монголи під керівництвом хана Батия, сина і полководця хана Джучі й онука Чингісхана, вдерлися до Переяславського князівства. Перед тим у 1236 р. вони зруйнували Волзьку Булгарію, а в 1237-1238 рр. – Рязань і Суздаль.

Ідеологією монголів, які на той час уже підкорили Китай та всю Середню Азію, було встановлення світового панування – «похід до останнього моря».

За час підкорення територій на північ від Китаю та Середньої Азії монголи утворили з підкорених народів велетенське військо, загальна чисельність якого вимірювалася сотнями тисяч. Власне монголів у цьому війську було кількадесят тисяч чоловік.

Дружини князів Русі були значно меншими й рідко перевищували кілька тисяч вояків. Але найголовнішим було те, що вони були роздрібнені. Окремим князівствам вкрай важко було протистояти новій орді.

Переяслав мав міцні укріплення, у тому числи й кам’яні. З трьох боків місто оточували річки Трубіж та Альта, а з четвертого – глибокий рів. Городяни відчайдушно захищалися, але після кількох штурмів місто впало. Восени монгольське військо вдерлося в Чернігівське князівство й підійшло до Чернігова, який був добре укріпленою фортецею. Ворог вдався до облоги. На допомогу городянам з’явився князь Мстислав Глібович з дружиною. Під стінами міста відбувся бій, у якому князівська дружина зазнала поразки. Князь і незначна кількість воїнів урятувалися. У жовтні монголи увірвалися до Чернігова, який спалили дощенту. Потім загарбники подалися на схід і зруйнували Глухів, Путивль, Вир, Рильськ та інші міста. Відійшовши у степ, у грудні 1239 р. монголи вчинили похід на Крим і підкорили його.

У 1239 р. до великокняжої влади в Києві ненадовго прийшов чернігівський князь Михайло Всеволодович, син Всеволода Чермного. Однак напередодні монголо-татарської навали він виїхав до Угорщини. Владу намагався отримати Ростислав Мстиславич, онук одного з Ростиславичів – Романа, але його усунув Данило Галицький, який посадив у Києві свого воєводу – тисяцького Дмитра.

Тисяцьким в Україні називався намісник князя, який очолював військове ополчення міста й околиць (так звану «тисячу») і виконував функції судової та виконавчої влади в місті. З весни 1240 р. кияни під керівництвом тисяцького Дмитра почали підготовку до відбиття очікуваного нападу монгольських завойовників. Восени місто було взято в тісну облогу. Киянам вдалося відбити кілька штурмів. Монголи використовували в облозі міст пороки – тарани для проломлювання стін. Такими таранами було проломлено стіни в районі Лядських воріт, у місці, де ліс найближче підходив до стін міста й захищав нападників від стріл оборонців. Біля Лядських воріт монгольські пороки знесли з верхівки оборонних стін Києва дерев’яні укріплення, встановлені на вершині валу. У проломах стін оборонці вступили в запеклу сутичку з нападниками. Під час бою було поранено воєводу Дмитра. Оборонці змушені були відійти на Старокиївську гору та використовувати для оборони старі вали «міста Володимира». На вулицях Києва й у садибах міста точилися запеклі бої. У Києві археологи знайшли залишки чималої кількості будинків, дахи яких від вогню обвалилися й накрили як киян, так і монгольських загарбників. На Старокиївській горі було зроблено нове укріплення навколо Десятинної церкви. Туди ж масово відступили рештки цивільного населення міста. Населення збіглося на хори кам’яної Десятинної церкви, збудованої ще Володимиром Великим у 997 р., однак стіни церкви не витримали цього та ударів монгольських стінобитних машин і завалилися. Останнє укріплення киян було захоплено ворогом. Під час боїв у Десятинній церкві монголи захопили в полон пораненого воєводу Дмитра. За його хоробрість під час оборони міста хан Батий залишив Дмитрові життя.

Далі монголо-татари пішли на захід – у Галицько-Волинське князівство, руйнуючи на своєму шляху численні міста й фортеці. Проте деякі міста Галицько-Волинського князівства змогли встояти. Це, зокрема, Крем’янець і Холм, які незадовго перед тим були зміцнені за наказом князя Данила Галицького. Ці міста мали могутні фортифікаційні укріплення та сприятливе для оборони географічне розташування.

По ходу монгольського війська завойовники залишали зруйновані міста й винищене населення. Люди масово втікали в ліси. Від ще більшого розорення Русь врятувало те, що монголи того ж 1241 р. переправилися в Угорщину, де розбили військо угорського короля та кочували протягом наступних трьох років. З Угорщини монголи здійснювали подальші напади в Європу, оцінюючи свої сили та сили супротивників для нового великого походу. Заслугу за виведення монгольських військ з території України літопис віддає воєводі Дмитру, який, побачивши, до якої згуби для рідної землі веде монгольське нашестя, порадив Батию йти далі на захід.

У 1241 р. монголи взяли столицю Польщі Краків, розгромили польсько-німецьку армію у битві біля Легніци та спустошили Угорщину. Наступного року монгольське військо розбило угорсько-хорватську армію під керівництвом угорського короля Бели IV. Загони монголів вдерлися в Далмацію, дійшовши таким чином до Адріатичного моря. Частина монголів 1242 р. через Сербію, Болгарію і степи Півдня України відійшла на Нижню Волгу.

Невдовзі Михайло Всеволодович Чернігівський повернувся з Угорщини до розгромленого Києва, але у 1243 р. знову від’їхав до свого родича – угорського короля.

Ще в 1237-1238 рр. монголи зруйнували Володимиро-Суздальську землю. У ній, на відміну від Галичини, не залишилося міст, не підкорених монголами. У 1243 р. суздальський князь Ярослав Всеволодович (той самий, якого 1216 р. розбив Мстислав Удатний на р. Ліпиці) став першим князем з династії Рюриковичів, який прибув до монголів у якості підкореного васала. Оскільки Галицько-Волинське князівство не було остаточно підкореним, монгольський хан 1243 р. надав великокняжий київський стіл володимиро-суздальському князю Ярославу Всеволодовичу, щоб створити противагу галицько-волинському князеві Данилові Галицькому, який володів Києвом під час його захоплення монголами. Однак Ярослав Всеволодович так і не приїхав до Києва, а владу в Києві здійснював боярин місцевий Дмитро Єйкович. У 1246 р. Ярослава Всеволодовича було отруєно в Орді. Його син, володимиро-суздальський князь Олександр Невський залишався вірним сателітом Орди й навіть став названим сином руйнівника Русі й Залісся хана Батия. Для придушення антиординських виступів у Заліссі хан Батий надав Олександрові Невському тумен (значний загін) під командуванням хана Неврюя.

Реальний вплив на Київ після його розгрому зберігали галицько-волинські князі Данило Галицький і його брат Василько Волинський. Як повідомляє мандрівник Плано Карпіні, посол Папи Римського до монгольського хана, кияни в 1245 р. вважали своїми князями Данила Галицького та його брата Василька, а мешканці територій від Волині до Києва виказували шану посланникові цих князів.

Однак населення Києва, як і решти вцілілих міст, крім земель Галичини й Волині, було змушене платити данину татарам. Водночас монголи були зацікавлені в регулярному зборі данини, яку могли забезпечити не стільки набіги, як місцева адміністрація.

Завойовані монголами землі у Східній Європі перебували у васальній залежності від Улусу Джучі – очолюваної монголами держави, заснованої ханом Батиєм, названої так на честь його батька – хана Джучі. У 1251-1266 рр. Улус Джучі в адміністративному сенсі остаточно відокремився від Монгольської імперії. Уже після занепаду Улусу Джучі історики назвали цю державу Золотою Ордою. За часів її існування на землях колишньої Київської держави її називали просто Орда. Завойовані монголами землі платили Орді данину і в ряді важливих політичних питань (призначення князів, зобов’язання надавати Орді воєнну допомогу) підлягали ханській владі.

Центром Орди було Нижнє Поволжя. Її столицею спочатку було місто Сарай Бату (поблизу нинішнього м. Астрахані в Росії), з першої половини XIV ст. – Сарай Берке (поблизу нинішнього м. Волгограда в Росії).

На Півдні та Сході України, а також у Криму кочувала частина орд монголо-татар. Своїми набігами вони перетворили ці території, захоплені у слов’янського й половецького населення, на так зване Дике Поле. Загальна кількість монголо-татар на території України не перевищувала двісті тисяч осіб. Такої кількості було явно не досить, щоб тримати цю територію під контролем. Князь Данило Галицький у 1250-1260-х рр. провадив цілком незалежну політику щодо хана Куремси, який керував монголо-татарами на території України, та неодноразово перемагав його. Ситуація ускладнювалася тим, що в разі необхідності монголо-татари, які кочували на півдні України, могли залучити до набігів на українські князівства значно більші сили західної частини Монгольської імперії – Улусу Джучі.

Серед монгольського війська на території України етнічні монголи були в меншості, хоча й займали панівні позиції. Чисельну більшість становили тюрки, залучені до монгольського війська під час проходження монгольського війська через Середню Азію.

На тлі руїни державного життя, яке настало у Східній Європі після монгольських завоювань, виділялося Галицько-Волинське князівство. Воно стало найсильнішим на Русі вже на зламі ХІІ-ХІІІ ст., за часів князя Романа Мстиславича, який, здобувши великокняжий Київський стіл, об’єднав практично всі українські землі. У Галицько-Волинському князівстві від монгольського руйнування було збережено низку міст і фортець. Монголи вимагали від галицько-волинських князів регулярної данини, проте вимагали зрити укріплення та надсилати війська для участі в походах монгольського війська в Європу.

Державна організація Галичини й Волині лишилася міцною, опертою на енергійних і талановитих князів – Данила Галицького і його брата Василька. Торгівля сіллю та хлібом швидко відновлювала матеріальні ресурси князівства. Галичина й Волинь здобули набільший ступінь незалежності від монголо-татар у порівнянні з рештою земель, які були підвладні князям, вихідцям із династії Рюриковичів.

Попри набіги монголо-татар, зберігався вплив Галицько-Волинських князів на Київщину. Від галицько-волинських князів часто залежали князі земель, наближених до стійбищ монголо-татар. Зокрема, у 1280-х рр. князь Поросся Юрій визнавав зверхність волинських князів Володимира й Мстислава Васильковичів, племінників Данила Галицького. Цей вплив галицько-волинських князів на Київщину визнавали й іноземці, зокрема Візантія.

У той же час відновлювалися, хоча й значно повільніше, Київщина та Чернігівщина. Уже в 1245-1246 рр. посол Папи Римського Плано Карпіні під час проїзду до монголо-татар та його повернення назад повідомив, що в Києві був тисяцький, тобто управитель міста, а також інші знатні люди та єпископи. Галицько-волинські князі Данило й Василько дали учту в Києві на честь посла. У самому місті на той час перебували численні купці з італійських міст Венеції, Генуї, Пізи. Це свідчить про швидке відновлення міста й торгівлі.

Князь Данило Галицький розпоряджався Київською митрополією, що свідчить про його найбільший вплив на справи Русі. У 1243 р. Данило Галицький своєю волею та рішенням єпископів настановив свого кмітливого й чесного печатника Курила (фактично – першого міністра в цивільній адміністрації князя) митрополитом Київським і всієї Русі замість митрополита Йосипа, який загинув під час монголо-татарської навали. Печатник Курило (Київський митрополит Кирило III) виправдав довіру князя. Він залишався на чолі Київської митрополії аж до 1281 р. Попри часті напади монголо-татар, він не залишив батьківщини й похований у Софійському соборі Києва.

У 1299 р. Київський митрополит Максим, під враженням від нового нападу монголо-татар на Київ, коли населення розійшлося по околицях, залишив Київ і від’їхав до Володимира-на-Клязьмі у Володимиро-Суздальському князівстві. Максим був греком за походженням, і тому з легкістю змінив місце проживання, зберігши при цьому титул Київського митрополита. Монголи навмисне сприяли виведенню митрополії з Києва, щоб підірвати традиційну державність Русі. Попри ці зусилля, Київ залишався головним православним релігійним центром Східної Європи. Усі нові київські митрополити розпочинали своє служіння в Києві й висвячувалися в Софійському соборі. Патріарх Константинопольський Ніл у постанові патріаршого собору в 1380 р. стверджував, що Київ є «головним місцем всієї Русі». Незадоволений виїздом митрополита на північ, Великий князь Галицький Юрій Львович, онук Данила Галицького, захотів мати свого власного митрополита. Із цією метою він обрав з мешканців князівства єпископа Петра й відправив його в Константинополь, де патріарх висвятив Петра на Митрополита Київського і всієї Русі.

Уже 1243 р. угорський король віддав свою доньку заміж за князя Ростислава, сина чернігівського князя Михайла Всеволодовича. У 1245 р. в Орді був убитий сам Михайло Всеволодович за своє небажання, як християнина, уклонитися монгольським ідолам. У 1261 р. володимиро-волинський князь Василько, брат Данила Галицького, віддав заміж свою доньку Ольгу за чернігівського князя Андрія Всеволодовича, що свідчило про відновлення значення Чернігівщини та її князів. Землі Чернігівського князівства поступово почали відновлюватися, попри те, що були роздріблені на численні уділи. У 1270-х рр. населення Чернігівського князівства перевищувало 270 тисяч.

Метою монголів було максимально роздробити силу князівств, унеможливити утворення на Русі вогнищ майбутнього опору. У багатьох містах, де старших князів було вбито, на князівські столи, за згоди монголів, сіли дрібні удільні князі. їх зобов’язали збирати і віддавати монголам данину. Населення залежних від монголів територій зобов’язане було надавати посланникам хана, які часто мандрували до Європи й назад, коней і харчі. Крім того, на прикордонні існували міста й окремі райони, у яких влада належала не князям, а безпосередньо монгольським ставленикам з-поміж простолюдинів, зобов’язаних постачати монголам-кочовикам продукцію хліборобства. Це ще більше підважувало можливості ефективного опору, оскільки підривало традиційні засади державності. Проти монгольських ставлеників на таких «безкняжих» землях, підвладних монголам, рішуче виступав Данило Галицький та його наступники на Галицькому великокняжому столі.

Тим часом поступово в самій Золотій Орді наростала криза. Рівень економічного розвитку монголо-татар був невисокий. Продуктивні сили в Золотій Орді розвивалися слабко, бо основними джерелами збагачення золотоординських феодалів було накладення на залежні народи данини та захоплення здобичі під час систематичних набігів на сусідні країни. За таких умов населення князівств Київщини й Чернігівщини, які продовжували потерпати від періодичних набігів монголо-татар, отримало шанс звільнитися.

Водночас можливість звільнитися була ускладнена через вивищення войовничих литовських племен, які з середини XIII ст. почали періодичні набіги на землі Київщини й Чернігівщини. У відносинах з Галицько-Волинським князівством литовські племена упродовж усього XIII ст. все ще змушені були захищатися на власній території. Однак уже на початку XIV ст. захищені від монголо-татарської навали лісами, князі литовських племен, які залишалися на периферійних ролях в часи розквіту Київської держави та Галицько-Волинського князівства, отримали можливість перехопити першість над усією Східною Європою.

Мовою першоджерел:

«У той же рік прийшла нечувана рать: безбожні моавитяни, прозвані татарами, прийшли на землю Половецьку, і половці стали [супроти них. Але навіть хан] Юрій Кончакович, що був найбільший між усіх половців, не зміг вистояти перед ними. І побіг він до ріки Дніпра, і многі [половці] побиті були. А татари, вернувшись, пішли у вежі свої. І прибігло половців багато в Руську землю, і говорили вони руським князям: «Якщо ви не поможете нам, – [то] ми нині порубані були, а ви завтра порубані будете». І була рада всіх князів у городі Києві, [і] нарадились вони так: «Краще б нам зустріти їх на чужій землі, аніж на своїй». Тоді бо Мстислав Романович був [князем] у Києві, а Мстислав [Святославич] у Ковельську і в Чернігові, а Мстислав Мстиславич [Удатний] у Галичі, – це ж були старійшини в Руській землі. А Юрія [Всеволодовича], князя великого суздальського, не було на тій раді. Се ж іще молоді князі, [котрі були тут]: Данило Романович, Михайло Всеволодович, Всеволод Мстиславич київський та інших багато князів. Тоді ж великий князь половецький охрестився, Бастий. А Василька [Романовича] не було, бо він, молодий, лишився у Володимирі.

Звідти ж (із Києва) рушили вони місяця квітня і прийшли до ріки Дніпра, до острова Варязького. І приїхала туди до них уся земля половецька, і чернігівці приїхали, і кияни, і смольняни, й інші землі. Всі ми посуху Дніпро перейшли, – так ото покрита вода була безліччю човнів. А галичани й волинці, кожен зі своїми князями, і куряни, і трубчани, і путивльці, кожен зі своїми князями, прийшли кіньми. А вигонці галицькі рушили по Дністру і ввійшли в море, – човнів же було тисяча. І ввійшли вони в ріку Дніпро, і провели [човни] вгору до порогів, і стали коло ріки Хортиці, на броді близ Протовчів. Був же з ними [воєвода] Домажирич Юрій і [боярин] Держикрай Володиславич. Коли ж прибули вісті у стани, що [татари] прийшли вже поглянути на руські човни, то Данило Романович, почувши [це] і сівши на коня, помчав подивитися на небачену рать. І кінники, які були з ним, і багато інших князів, з ним погнали подивитись на небачену рать. Але ті одійшли, і Юрій [Домажирич] їм, [князям], говорив: «Вони стрільці є». А інші казали: «Вони прості люди є, гірші половців». Юрій же Домажирич мовив: «Вони ратники є і добрі вої».

І встріли татари полки руськії, але стрільці руськії перемогли їх і гнали в поле далеко, рубаючи, і зайняли їх скот, – а зі стадами втекли, так що всі вої набрали повно скоту. Звідти ж ішли вони вісім днів до ріки Калки. [І] встріли їх сторожі татарські, і сторожі [ці] билися з ними, і вбитий був [воєвода] Іван Дмитрійович та інших двоє з ним, а татари од’їхали звідти. На ріці Калці татари встріли їх, війська половецькі і руські. Мстислав Мстиславич тим часом повелів Данилові попереду перейти з полками ріку Калку і іншим полкам [піти] з ним, а сам після нього перейшов. Сам же поїхав він у сторожі, і, коли побачив полки татарські, він, приїхавши, сказав: «Оружіться!» Мстислав же [Романович] і другий Мстислав, [Святославич], сиділи у стані, не знаючи [цього], тому що Мстислав [Мстиславич] їм обом [нічого] не сказав – через зависть, бо велика незгода була межи ними. Коли зітнулися війська між собою, то Данило виїхав наперед, і [воєвода] Семен Олуйович, і [воєвода] Василько Гаврилович. Ударили вони в полки татарські, і Василько був збитий [з коня], а сам Данило поранений був у груди. Але через молодість і одвагу він не чув ран, що були на тілі його, – був бо він віком вісімнадцяти літ, був бо він сильний, – і Данило кріпко боровся, побиваючи татар. Татари ж утікали, а Данило побивав їх своїм військом, і Олег [Святославич] курський.

Кріпко вони билися, [але] інші полки [татарські] зітнулися з ними, [і] за гріхи наші руські полки було переможено. Данило, бачивши, що все сильніше в битві налягають вороги [і] стрільці їх стріляють сильно, повернув коня свого на втечу – через те, що кинулися [за ним] противники. І коли він біг, то захотів води, [і], пивши, відчув рану на тілі своєму, – в битві не помітив він її через силу й мужність віку свого. Був бо він смілий і хоробрий, «од голови й до ніг його не було на нім вади».

І сталася побіда над усіма князями руськими, якої ото не бувало ніколи. Татари ж, перемігши руських князів за гріхи християн, пішли й дійшли до Новгорода Святополчського (фортеця Святополч город на Витачевім пагорбі, нині с. Витачів в Обухівському р-ні на Київщині), а руси, які не знали лукавства їх, виходили назустріч їм із хрестами, і вони побили їх усіх. Дожидаючи Бог покаяння християнського, повернув їх назад на землю східну, і пустошили вони землю Тангутську, і на інші країни [ходили]. Тоді ж і Чінгіз, хан їх, тангутами убитий був, а їх, [тангутів], обманувши, [татари] потім лукавством погубили. І інші землі вони війнами, а найпаче хитрістю погубили…

(1240 р.) Той же рік прийшов Батий до Києва з великою силою многим-множеством сили своєї, і окружив город. І обступила сила татарська, і був город в облозі великій. І пробував Батий коло города, а вої його облягали город. І не було чути [нічого] од звуків скрипіння теліг його, ревіння безлічі верблюдів його, і од звуків іржання стад коней його, і сповнена була земля Руськая ворогами. [Кияни] тим часом захопили в них татарина, на ім’я Товрула, і той розповів їм про всю силу їх. Се були брати його (Батия), сильні воєводи: Урдюй, Байдар, Бирюй, Кайдан, Бечак, і Менгу, і Куюк, – який [потім] вернувся, довідавшись про смерть ханову, і став ханом, – але він [був] не із його, (Батия) роду. А першим його воєводою був Себідяй-богатир, і Бурондай-богатир, що взяв Болгарську землю і Суздальську. І інших [було] без числа воєвод, що їх ми не списали тут. І поставив Батий пороки під город коло воріт Лядських, – бо тут підступили були дебрі, – і пороки безперестану били день і ніч.

Вибили вони стіни, і вийшли городяни на розбиті стіни, і було тут видіти, як ламалися списи і розколювалися щити, [а] стріли затьмарили світ переможеним, і Дмитро поранений був. Вийшли татари на стіни і сиділи [там] того дня й ночі, а городяни зробили ще друге укріплення навколо [церкви] святої Богородиці [Десятинної].

А назавтра прийшли [татари] на них, і була битва межи ними велика. Люди тим часом вибігли і на церкву, і на склепіння церковне з пожитками своїми, [і] од тягаря повалилися з ними стіни церковні, і так укріплення було взяте [татарськими] боями. Дмитра ж вивели [до Батия], пораненого, але вони не вбили його через мужність його…

Тим часом Дмитро, київський тисяцький Данила, сказав Батиєві: «Не барися у землі сій довго. Настала тобі пора на Угрів уже йти. Якщо ж ти забаришся, – то земля [та] єсть сильна. Зберуться вони на тебе і не пустять тебе в землю свою». А сказав він йому [так] через те, що бачив, як гине земля Руська од нечестивого. Отож Батий послухав ради Дмитрової, пішов в Угри, а король Бела і [брат його]

Коломан стріли їх на ріці Солоній. Билися їхні війська, [і] побігли угри, і гнали їх татари до ріки Дунаю. Стояли вони після побіди три роки».

Літопис Руський, XIII ст.

«Кияни ж, довідавшись про наше прибуття, всі радісно вийшли нам назустріч, вони вітали нас, начебто ми повстали з мертвих; так приймали нас по всій Русі, Польщі й Богемії. Данило й Василько, брат його, улаштували нам великий бенкет і протримали нас проти нашої волі днів з вісім. Тим часом вони радилися між собою, з єпископами й іншими гідними поваги людьми».

Плано Карпіні, «Історія монголів», про події 1246 р.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*