Дуумвірат Ольговичів і Ростиславичів та його розпад. Об’єднання більшості українських земель під проводом Романа Мстиславича Великого

§ 16. Дуумвірат Ольговичів і Ростиславичів та його розпад. Об’єднання більшості українських земель під проводом Романа Мстиславича Великого

Після розгрому суздальців 1173 р. в Києві послідовно княжили Ярослав Ізяславич Луцький і Роман Ростиславич, найстарший серед Ростиславичів. У цей час на Київський престол претендує одразу кілька князів, приблизно рівних за силою.

У 1177 р. Ростиславичі, щоб не поглиблювати нові конфлікти, віддали київську великокняжу владу чернігівському князеві Святославу Всеволодовичу (1177-1180, 1181-1194 рр.) з династії Ольговичів.

В Середньовіччі, у зв’язку з тим, що Київ часто був яблуком розбрату між князями, київське боярство укладало з князями «ряд», тобто угоди, і запровадило цікаву систему «дуумвірату» (тобто двовладдя), яка протрималася всю другу половину XII ст. Зміст цього методу володарювання зводився до того, що одночасно запрошувалися представники двох князівських династій, і тим самим припинялися усобиці та встановлювалася відносна рівновага.

Такий порядок був запроваджений у Києві між Ростиславичами та Ольговичами. Святослав Всеволодович узяв собі Київ і титул великого князя, а всю решту Руської землі, тобто околиці Києва і Поросся, мусив віддати Ростиславичам. Країні на певний час була забезпечена стабільність. У зв’язку з цим володимиро-суздальський князь змушений був піти на поступки і вирішив поріднитися з київським князем. Пізніше Святослав конфліктував із суздальським князем Всеволодом Юрійовичем за право контролю над Рязанню на кордонах Суздальської землі, яка здавна входила до влади чернігівських князів.

У 1184-85 рр., 1187р., 1190-91 рр. відбулася низка успішних походів великого князя та менших князів на половців. Водночас у 1185 р. знаменитий похід на половців Новгород-Сіверського князя Ігоря Святославича зазнав поразки. Князь Ігор потрапив у полон, його дружину було розбито, проте згодом він утік із полону. У 1196 р. Ігор Святославич разом з іншими українськими князями виступив проти володимиро-суздальського князя Всеволода Юрійовича.

У цілому за князювання Святослава й Рюрика боротьба з половцями була успішною. Авторитет великих князів залишався великим – їхніх наказів слухалися інші князі під час міжусобиць. Зокрема, слово Рюрика стало вирішальним в суперечці щодо питання належності Володимира-Волинського князівства, яка точилася між Романом Мстиславичем і його братом Всеволодом. Князі не лише вели боротьбу з половцями, але й здійснювали наступальну політику стосовно литовських племен.

Значно більше проблем виникло у зв’язку із загостренням внутрішніх міжусобиць через конфлікт Святослава Всеволодовича з Ростиславичами, зокрема з Давидом.

Після смерті Святослава у 1194 р. великим князем став Рюрик Ростиславич. Щоб отримати допомогу в боротьбі з половцями, він віддав Романові Мстиславичу, князеві могутнього Володимирського князівства на Волині, більшу частину Поросся – міста Торчеськ, Трипілля, Корсунь, Богуслав, Канів.

Однак на ці ж землі почав претендувати Володимиро-Суздальський князь Юрій, старший за Романа Мстиславича. Він випросив ці міста в київського князя, а потім віддав головне місто Поросся – Торчеськ – рідному синові великого князя, який одночасно був зятем суздальського князя. Роман Мстиславич запідозрив змову проти нього, з перспективою претензії суздальського князя на великокняжий престол. У результаті виникла нова міжусобиця, яка тривала понад десятиліття. Рюрик з пересердя відібрав у суздальського князя землі на Русі, проте усобицю це не спинило. Її ще більш ускладнило те, що до неї долучилися чернігівські князі Ольговичі.

Роман Мстиславич-Історія в школі

Роман Мстиславич, або Роман Великий (у хрещенні Борис; бл.1152 — 19 червня 1205) — князь новгородський (1168—1170), володимирський (1170—1187, з 1188), галицький (1188, з 1199), Великий князь київський (1201, 1204) з династії Рюриковичів

У 1202 р. волинський князь Роман Мстиславич Великий, який на той час уже об’єднав Волинь і Галичину в єдине Галицько-Волинське князівство й перетворився на наймогутнішого князя всіх Руських земель, вигнав Рюрика з Києва і віддав великокняжий престол луцькому князеві Інгварові Ярославичу. Проте у 1203 р. Рюрик Ростиславич, підбурюваний своїм тестем, володимиро-суздальським князем, за підтримки чернігівських князів та половців відбив Київ. Під час штурму Київ зазнав серйозних руйнувань. За це у 1204 р. Роман Мстиславич змусив Рюрика постригтися в ченці та посадив на великокняжий стіл його сина Ростислава Рюриковича. Фактично в ці роки великим київським князем був Роман Мстиславич, якого за об’єднання всіх земель Русі, крім Чернігівщини, починають називати «самодержцем всієї Русі».

Після загибелі Романа Мстиславича під час походу на Польщу в 1205 р. Рюрик Ростиславич відмовився від чернецтва й на певний час знову захопив владу (1205-1206), (1207-1210). Тепер головним конкурентом йому став Чернігівський князь Всеволод Святославич Чермний (1206-1207, 1210-1212), син колишнього великого князя Святослава Всеволодовича.

У 1212 р. Всеволода Чермного вигнав з Києва Мстислав Удатний. Він був галицьким, новгородським і торчеським князем, сином знаменитого Мстислава Хороброго, переможця суздальців під Вишгородом у 1173 р. Настав довгоочікуваний спокій. Мстислав Удатний, як і його батько, боровся проти спроб домінування суздальських князів. Ставши новгородським князем, він у 1216 р. в битві на р. Липиці (нині у Володимирській обл. Росії) разом із військом, приведеним із Київщини, та новгородцями наголову розгромив війська Володимиро-Суздальського князівства. Як повідомляє літопис, суздальський князь Юрій Всеволодович та його брат Ярослав, майбутній батько Олександра Невського, тікали від військ Мстислава Удатного в одному спідньому одязі, у паніці загнавши семеро коней та залишивши на полі бою майже все військо.

Зусиллями Мстислава Удатного було усунуто з посади володимиро-суздальського князя, надовго зупинено спроби централізації влади на північному сході колишніх Київських володінь під керівництвом володимиро-суздальських князів та ліквідовано їхні спроби поставити під контроль Новгород і вивести його з-під впливу київської політичної традиції та князів київського походження.

Після битви на р. Липиці Володимиро-Суздальське князівство розпалося на численні уділи і вже було не здатне загрожувати інтересам Києва чи, тим більше, втручатися в справи Русі.

У Києві Мстислав Удатний сприяв приходу на великокняжий престол свого двоюрідного брата Мстислава Романовича Старого (1212-1223 рр.). Мстислав Старий був сином Романа Ростиславича, що був великим князем у 1170-х рр.

За князів Святослава Всеволодовича й Рюрика Ростиславича в Києві та інших містах Русі, зокрема Білгороді та Вишгороді, тривало масштабне культове та цивільне будівництво.

Попри часті війни, Київ наприкінці XII – на початку XII ст. залишався головним політичним, культурним та єдиним релігійним центром для всіх земель, де правила династія Рюриковичів. Спроби відокремитися від Києва були доведені до кінця лише Володимиро-Суздальським князівством, яке, проте, саме невдовзі розпалося під ударами князів Київської династії. Спроби суздальського князя Всеволода Юрійовича встановити окрему митрополію від Києва закінчилися невдачею. Безпосередньо перед монголо-татарською навалою землі Новгорода, Смоленська та Полоцька залишаються міцно прив’язаними до Києва. Ними, як правило, керували князі, призначені Великим Київським князем, або безпосередньо його діти.

Мовою першоджерел:

«Коли ж Рюрик почув, що Святослав привів собі половців на підмогу і отаборились вони з Ігорем по Долобську, то послав він Мстислава Володимировича з чорними клобуками, і Лазаря [Саковського], воєводу свого, з молоддю своєю, і [воєвод] Бориса Захаровича зі Здиславом з Жирославичем і з Мстиславовим полком із [города] Треполя; Борис Захарович [пішов] з людьми Володимира [Мстиславича], княжича свого. І, поклавши надію на бога, поїхали вони на них. Половців же було багато, і стояли вони табором без боязні і без сторожі, надіючись на силу свою і на Ігореве військо. Чорні ж клобуки, почувши [про це] од браття свого, кинулися на них і пустили коней до табору їхнього, хоча воєводи руські [цього] не веліли їм, але не змогли їх удержати, бо була ще ніч. А вони, помилившись, не попали на табір їхній. Тільки крило їх невелике, одлучившись од дружини своєї, ввігнало в їхній стан. А половці, побачивши їх, загонців тих, чорних клобуків, схопили кількох [із] них, – бо не було тут ліпших [мужів] і мало їх увігнало було в табір їхній, – і вони побігли. Чорні ж клобуки, втікаючи, вчинили були сум’яття русам і вбігли у Мстиславове військо. А Мстислав подумав, що їх переможено, і тоді прийшла в замішання дружина Мстиславова. І Мстислав не зміг удержати їх, ні чорних клобуків, ні людей своїх, і побіг він сам із ними. [А] чорних клобуків ліпші мужі зосталися були, [і] Лазар-воєвода з полком Рюриковим, і Борис Захарович з полком свого княжича Володимира, і Здислав Жирославич із Мстиславовим полком. І, поклавши надію на Бога, поїхали вони супроти половців. Половці тим часом, побачивши їх, кинулися на них і зітнулися з ними, але русь потоптала їх. Половці ж, утікаючи перед руссю, многі потопилися в Чорториї, а інших захопили, а других посікли. Ігор же, побачивши, що половці переможені, і вскочивши тоді удвох із Кончаком у човен, утік [по Чорторию] на Городок [Остерський] до Чернігова. А тоді вбили половецького князя Козла Сотановича, і Єлтута, Кончакового брата, і двох Кончаковичів схопили, і Тотура, і Бякобу, і Кунячюка багатого, і Чюгая, і визволили з полону своїх поганих. І так поміг бог Русі, і вернулися вони до себе, діставши од Бога над поганими побіду.

І приїхали вони до Рюрика з побідою, а Рюрик, хоча й здобув побіду, та нічого згорда не вчинив, бо возлюбив він мир паче раті, пожити хотячи в братолюбстві, особливо ж заради християн, що їх повсякдень брали в полон погані, і пролиття крові їх, [християн], не хотячи бачити. Отож, обдумавши [і] з мужами своїми порадившись, – бо Святослав був старший літами, – він урядився з ним і одступив йому старшинство і Київ, а собі всю узяв Руську землю. І, присягнувшись хрестом чесним, жили тоді вони оба у приязні і родичанням обнявшись…

(1185) Прийшов був окаянний, і безбожний, і треклятий Кончак із безліччю половців на Русь, похвалившись, що візьме городи руські і попалить вогнем. Він бо знайшов був мужа такого, бусурменина, який стріляв живим огнем; були також у них луки тугі самострільні, [що їх] ледве п’ятдесят чоловік могли натягти. Але «всемилостивий господь бог гордим противиться» , і заміри їхні він розбив. Коли [Кончак] прийшов, то став він на [ріці] Хоролі, бо послав був [посла] із обманом до Ярослава Всеволодовича, миру прохаючи. І Ярослав, не відаючи підступу їх, послав до них мужа свого Ольстина Олексича, хоча Святослав Всеволодович слав [послів] до Ярослава, кажучи: «Брате! Не йми ти їм віри і свойого мужа не шли. Я па них піду». І Святослав Всеволодович та Рюрик Ростиславич з усіма полками своїми, не барячись, пішли супроти них. Тим часом вої з передового загону, перейшовши Хорол, зійшли на узвишшя, розглядаючи, де побачити їх. Але Кончак стояв у лузі, і вони, їдучи по узвишші, оминули [його], а інші ватаги побачивши, вдарили на них. Коли ж Кончак це побачив, то позаду них утік через дорогу, а молодшу жону його захопили, і того бусурменина схопили, що в нього був живий огонь, – і того теж до Святослава привели з наладнаним вогнем. А інших воїв їхніх – тих побили, а других захопили, а коней і зброї їх многе-множество набрали…

Рюрик же… послав мужа свого до Всеволода (Суздальського), кажучи йому: «Свате! Ти хреста мені цілував єси на тім, [що] хто мені ворог, то той і тобі ворог. І в Руській землі ти часті просив єси в мене, і я дав тобі волость ліпшу, не від достатку, а одібравши у браття свойого і в зятя свойого Романа задля тебе. І він нині ворогом мені зробився не через кого ж, а тільки через тебе! Ти ж як мені обіцявся єси? Всісти на коня і помогти мені. А ти єси те літо й зиму перевів. А нині ти всів єси, то як мені єси поміг? Тільки про своє домовився! А через кого була мені навіть війна? Із-за зятя свойого…. А мені з Ольговичами яка обида була? Вони ж од мене Києва не домагалися. Але оскільки тобі було негаразд, то і я через тебе ж із ними в неладі є, і воював із ними, і волость свою всю запалив. Нині ж, як ти зо мною умовився був єси, на чім єси мені хреста цілував – того всього ти не додержав єси!» І отож, розгнівавшись на нього, він одняв отчі городи, ті, котрі ото він дав був йому в Руській землі, і роздав знову братам своїм…

Того ж року (1199), місяця липня в [десятий] день, [в день] пам’яті святих сорока і п’яти мучеників, в Нікополії мучених, коли заходило на суботу, заклав він (князь Рюрик Ростиславич) стіну кам’яну коло Дніпра під церквою святого Михаїла, що на Видобичі. Про неї ж многі із давніх [князів] не дерзнули [й] помислити, а не те щоб за діло взятися; бо сто і одинадцять літ маємо, відколи ото споруджена була церква, і за стільки літ багато й самодержців пройшло, що держать стіл княжіння київського».

Літопис Руський, ХІ-ХІІ ст.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*