Україна – єдиний прямий спадкоємець державності, історії й культури Київської Русі

§ 13. Україна – єдиний прямий спадкоємець державності, історії й культури Київської Русі

За часів СРСР і Російської імперії у тогочасному суспільстві й за кордоном цілеспрямовано нав’язувалася дезінформація про походження України і українського народу. Це робилося з метою знизити життєздатність України, за умов ідеологічного терору, коли імперські історики могли говорити все, що схочуть, а за правдиве слово про українську історію і навіть за просте її вивчення сотні українських вчених поплатилися кар’єрою і самим життям.

За часів Київської Русі назвою народу був етнонім «русин», який переважає в знаменитій «Руській правді», княжих грамотах, літописах тощо, а також іноді «рус». У літописах русин чи рус – це завжди мешканець Наддніпрянщини, а з кінця XII ст. – і Західної України. За часів Київської середньовічної держави Русь – це територія сучасної Центральної й Північної, а з кінця XII ст. і Західної України.

Етнонім «русин» масово зберігався в Центральній Україні до XVIII ст., на Західній Україні – до XX ст., а подекуди на Закарпатті – й до сьогодні.

Етнонім «русичі» трапляється лише в «Слові о полку Ігоревім», в побуті він не вживався, а був ознакою високого мовного стилю.

Згідно з літописом, коли 1148 р. Великий Київський князь Ізяслав Мстиславич прийшов у Новгород, щоб разом із новгородцями, очолюваними його сином Ярославом, йти на Юрія Довгорукого, київський князь каже новгородцям: «Осе, браття, син мій, і ви прислали до мене, що вас ображає стрий мій Юрій. На нього я прийшов сюди, залишивши Руську землю». Коли того ж року київське і новгородське військо пішло війною на Суздальщину, літопис чітко розділяє новгородців і Русь: «І звідтіля послали вони новгородців і Русь пустошити до Ярославля», «І в той час прийшли новгородці й Русь, попустошивши од Ярославля, здобичі багато принесли». У літописі за 1141 р. стверджується, що Новгород не є Руссю: «А коли Святослав (Ольгович) утікав із Новгорода, йшов у Русь до брата, то послав Всеволод назустріч йому».

Історичні дані, зокрема сотні літописних згадок, однозначно свідчать про те, що Суздаль і вся Північно-Східна околиця Київської держави, а також Смоленськ та Новгород, ані під час перебування під владою Києва до XII ст., ані через століття після виходу з-під влади Києва Руссю не називалися.

Уривок у єдиному списку Новгородського літопису про походження Русі від варягів, і про походження новгородців не від словен і чуді (як воно було насправді), а від варягів, є дуже пізньою вставкою, зробленою орієнтовно в першій половині XV ст. для зміцнення престижу Новгорода.

Єдину в усьому масиві літописів звістку про якесь інше, некиївське походження назви Русь записано в Новгородському літописі, де сказано: «І од тих варягів, приходьків, назвалася Русь, і од них зветься Руська земля; і новгородські люди до цього дня від роду варязького». Водночас у більш ранньому «Початковому Київському зводі» кінця XI ст., з якого переписувалися ранні повідомлення новгородських літописів, такого уривку немає. Крім того, у самому Новгородському літописі стверджується, що Середня Наддніпрянщина почала зватися Руссю ще до приходу варягів у Новгород, у 854 р.

Новгородцям було конче потрібно прикласти до себе «шляхетне» варязьке походження в ході суперечки за свій статус (хоча насправді в Новгороді жили словени й чудь).

«Варязька теорія» походження назви Русі поширювалася в Росії й СРСР через те, що дозволяла нехтувати численними літописними згадками, у яких чітко й однозначно стверджувалося, що Русь – це виключно землі сучасної Центральної, а з кінця XII ст. й Західної України. Якби варяги принесли ім’я русинів, воно ніяк не могло би бути зафіксоване в писемних джерелах VI ст., у той час як варяги вперше з’явилися на історичній арені на кілька століть пізніше.

На підставі кількох містифікацій імперські ідеологи довго намагалися створити міф, що нібито столиця Русі «переїхала» спочатку з Новгорода до Києва, а потім так само «переїхала» з Києва.

Теорія про масове переселення з Київщини була сформована в XIX ст. російським вченим Погодіним. Він стверджував, що українці – прибульці на своїй землі, а за часів Київської Русі в Україні жили росіяни, які під тиском чи то половців, чи то монголо-татар переселилися на територію сучасної Росії. Однак навіть за радянських часів ця теорія була визнана ненауковою. Річ у тім, що в жодному з літописів немає жодної згадки про скільки-небудь масове переселення людей з Русі до Залісся, хоча присутні відомості про перипетії в долі невеликих груп населення дрібних міст і навіть сіл. Щоправда, в деяких старовинних російських містах (Переяславлі-Заліському, Рязані, Володимирі-на-Клязьмі та ін.), де свого часу існувала княжа адміністрація, призначена з Києва, назви річок повторюють назви Київщини й Переяславщини – Почайна (в російській мові вона стала «Пучай-рекою»), Ручай, Либідь тощо. Однак хто здійснив це перейменування – переселенці чи ностальгуючі за Батьківщиною князі – достеменно не відомо. У будь-якому разі переселенців з Русі на цих землях було значно менше, ніж місцевого населення.

Хоча від початку Руссю називали лише територію сучасної Центральної й Північної України, з часу діяльності волинського князя Романа Мстиславича в кінці XII ст. територію Західної України також починають називати Руссю. Самого Романа Мстиславича в літописах називають «самодержцем усієї Русі», у той час як, скажімо, щодо суздальського князя Андрія Боголюбського літопис повідомляє, що він «хотів бути самовладцем усієї Суздальської землі».

Відтоді всі галицько-волинські князі, продовжуючи цю традицію, називалися «князями й господарями Руської землі» або «всієї Руської землі», а на їхніх печатках був відображений напис – «король Русі». І в XV, і в XVI, і навіть у XVIII ст. іноземні географи та українські й іноземні літописці чітко розрізняють Московію і Русь.

У самій Московії терміни «Росия», «Россия» на позначення цієї країни вперше почали обмежено вживати лише в XV ст., з того часу, як там з’являється ідея Москви як «Третього Риму», а московські царі починають претендувати на землі України.

Остаточно Московія перейменувалася на Росію за царськими указами 1713 і 1721 рр. Етнонім «русский» закріпився і того пізніше – лише наприкінці XVIII ст., коли цариця Катерина II своїм розпорядженням наказала народові називатися росіянами й заборонила вживати назву «московитяни».

Московія взяла для своєї нової назви грецьку транскрипцію слова «Русь». Це свідчить про штучність цієї назви, оскільки власну назву своєї країни народ не може взяти з іноземної мови. Московія саме тому взяла для своєї нової назви грецьку транскрипцію слова «Русь», а не власне слово «Русь», тому що на той час у Європі й світі було добре відомо, що Русь – це Україна.

Той факт, що Росія, отримавши свою назву в XVIII ст., претендувала на історичний спадок середньовічної Київської держави, створений на сімсот років раніше, дав підстави Карлу Марксу у своїй праці «Викриття дипломатичної історії XVIII ст.» стверджувати, що «Московська історія пришита до історії Київської Русі білими нитками». Ця праця Карла Маркса – єдина, що ніколи не друкувалася в СРСР без купюр.

Українці не визнавали позбавлення їхньої країни імені «Русь». Українські козаки в ХVІ-ХVІІ ст. вважали свої походи на Стамбул продовженням походів київських князів на Константинополь. Богдана Хмельницького офіційно в документах в Україні і в дипломатичній переписці називали «господарем Русі». У XVIII ст. в Україні з’являється геніальний історико-політичний твір – «Історія Русів», яка стверджує однозначний український характер Русі.

Тарас Шевченко у своїх творах не вживає щодо Росії слів «Русь» і навіть «Росія», а завжди пише про «Московщину». В українській мові утвердився етнонім «росіяни», у той час як прикметник «руський» залишено для всього, пов’язаного з Київською середньовічною державою.

Ті країни, керівництво яких вважає, що їм не вистачає своєї історії, намагаються привласнити чужу, більш шановану. Такі випадки траплялися в історії. Так, Німеччина майже тисячу років офіційно називалася Священною

Римською імперією, попри те, що внесок германців в історію Риму полягав насамперед у тому, що вони його зруйнували. Румунія також намагалася прив’язати свою історію до стародавнього Риму, хоча 271 р. н. е. війська і колонії римлян під натиском варварів залишили сучасну Румунію, і там лишилися місцеві латинізовані племена даків. Історія колишніх португальських колоній Анголи і Мозамбіку має певне відношення до історії Португалії, а історія Індії й Пакистану – до історії Великої Британії. Водночас ці молоді держави не можуть претендувати на історію, створену на землях власне Португалії та Великої Британії. Якби якась із держав рішенням керівництва перейменувалася на Китай, це не означало б, що хтось зміг би відібрати в китайського народу його кількатисячолітню історію і культуру. Така ж ситуація і з історією та культурою України, стародавньою назвою якої є Русь.

Історію Київської середньовічної держави – Русі – нажито важкою працею й кров’ю пращурів українців.

Мовою першоджерел:

У вітчизняних літописах послідовно стверджується, що Руссю є виключно територія сучасної Центральної й Північної, а з кінця XII ст. – й Західної України. Жодні інші землі, ані Суздаль (Залісся), ані Новгород, ані Смоленськ тощо Руссю за часів Київської Русі не вважалися. Ніде в літописі не згадано ані «Суздальської Русі», ані «Заліської Русі», ані «Московської Русі» – усе це пізні вигадки імперських ідеологів. Русь завжди була лише одна – Київщина, Переяславщина й Чернігівщина, а з кінця XII ст. – це ще й землі Західної України.

Повідомлення літопису під 1141 р.: «І Святослав, заплакавши, послав до Юрія в Суздаль [і] сказав: «Брата мені Всеволода Бог узяв, а Ігоря Ізяслав схопив. Піди-но в Руську землю, до Києва».

Повідомлення літопису 1147 р., коли чернігівський князь Святослав Ольгович обступив місто Неринськ (у Рязанському князівстві): «У той же час прибігли до Святослава із Русі отроки».

Повідомлення літопису під 1148 р. про обмін дарами між Великим Київським князем Ізяславом Мстиславичем і його братом Ростиславом Мстиславичем, князем Смоленським: «Ізяслав дав дари Ростиславу, котрі од Руської землі і од усіх цесарських земель (тобто земель, підвладних київському князю Ізяславу, якого часто називали цесарем, на зразок візантійських імператорів), а Ростислав дав дари Ізяславу, котрі од верхніх земель і од варягів».

Повідомлення літопису під 1149 р., коли вигнаний із Київщини Ростислав приїжджає до свого батька Юрія Довгорукого в Суздаль і каже: «Чув я, що хоче тебе вся земля Руська і чорні клобуки».

Повідомлення літопису про слова Юрія Довгорукого (1149 р.): «Синовець мій Ізяслав, на мене прийшовши, волость мою розорив і попалив, а іще й сина мого вигнав із Руської землі і волость йому не дав, і мене соромом покрив».

Повідомлення літопису під 1151 р.: після того, як Ізяслав Мстиславич вчергове вигнав Юрія Довгорукого з Києва, син Юрія Андрій Боголюбський «тим часом випросив у отця піти наперед до Суздаля, кажучи: «Осе нам уже, отче, тут, в Руській землі ні раті, ні чого іншого. Тож затепла підем».

Повідомлення літопису про черговий невдалий похід Юрія Довгорукого на Київ під 1154 р.: «У тім же році рушив Юрій з ростовцями, і з суздальцями, і з усіма дітьми в Русь. І стався мор серед коней в усьому війську його, якого ж не було ніколи».

Повідомлення літопису про те, як після смерті київського князя Ізяслава Мстиславича «тої ж зими (1154 р.) рушив був Юрій у Русь, почувши про смерть Ізяславову».

Повідомлення літопису під 1155 р., коли тодішній київський князь Юрій Довгорукий посилає по свого племінника Ростислава у Смоленськ: «Сину? Мені з ким Руську землю удержати? З тобою. Поїдь-но сюди».

Повідомлення літопису під 1173 р., коли Андрій Боголюбський вказав князям Ростиславичам залишити Київ і навколишні міста Білгород та Вишгород і піти до Смоленська: «І заремствували вельми Ростиславичі, що він позбавляє їх Руської землі».

Повідомлення літопису під 1174 р. про те, як суздальський князь Андрій Боголюбський, відповідаючи на звернення князів Ростиславичів, сказав: «Пождіте трохи, я послав до братів своїх в Русь. Як мені вість буде од них, тоді й дам відповідь».

Повідомлення літопису під 1175 р. про те, як суздальського князя Андрія Боголюбського вбили змовники у заснованому ним містечку Боголюбові під Суздалем, а його придворний Кузьмище причитав: «Уже тебе, господине, пахолки твої не признають. Не так, як колись, коли купець приходив із Цесарограда, і з інших країв, і з Руської землі…»

Повідомлення літопису під 1175 р. про те, як після вбивства Андрія Боголюбського володимирські бояри (з Володимира-на-Клязьмі) говорили: «Князь наш убитий, а дітей у нього немає, синок його в Новгороді, а брати його в Русі».

Повідомлення літопису під 1175 р.: «Того ж року, коли оба Ростиславичі сиділи на княжінні у землі Ростовській, роздавали вони були посадництва руським отрокам. А ті велику тяготу людям сим учинили продажами і вірами».

Повідомлення літопису під 1180 р. про похід чернігівського князя Святослава Всеволодовича на Суздаль і Рязань: «І тоді спішно приготувалися до бою у війську Святославовім, і Всеволод Святославич уборзі примчав до руських полків зі своїм полком. І тоді рязанські князі втекли, а інших вони побили». Коли Святослав повертався із Суздалі, літопис повідомляє: «А коли вийшов він із Суздальської землі, то одпустив брата свого Всеволода, і Олега, сина свого, і Ярополка в Русь, а сам із сином Володимиром пішов до Новгорода Великого».

Повідомлення літопису під 1187 р. про те, як князь Рюрик Київський послав у Суздаль до князя Всеволода сватати його восьмилітню дочку Верхуславу за свого сина Ростислава, а Всеволод згодився, дав великий посаг і відпустив її «в Русь». Князь Рюрик справив пишне весілля, якого «несть бувало в Русі», а потім тих, що привезли Верхуславу з Суздалю, «Якова свата і с бояре одпустив ко Всеволоду в Суздаль». Яков «приїхав із Русі (в Суздаль), проводивши Верхуславу, і бисть радість».

Повідомлення літопису під 1223 р. про те, що на допомогу українським князям у їхній боротьбі проти монголо-татар з Ростова послали з ростовським полком Василя Костянтиновича, але він буцімто не встиг «до них в Русь».

Цитати з Літопису Руського, ХІ-ХІІ ст.

«Європа є частина кола земного, що в довжину йде від кордону Португалії до ріки Танаїсу чи Дону, в ширину ж від Архипелагу, тобто Середземного моря, до океану Гибернитського. Має в собі преславні й міцні держави, багатства і безліч безлічі людей хоробрих, сильних і мудрих; і для життя є здоровою і доброю. В ній Греція, Фракія, де і Костянтинополь, Словени, Русь, Москва, Польща, Литва».

«Київський Синопсис», 1674 р.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*