Спроба Суздаля встановити контроль над Києвом та її провал

15. Спроба Суздаля встановити контроль над Києвом та її провал

З XII ст. нащадки старшого сина Володимира Мономаха – Мстислава Великого (1125-1132 рр.) – княжили переважно в Україні, та все ще періодично залежних від Києва Смоленську та Новгороді, а нащадки молодшого сина Мономаха – Юрія Довгорукого – дедалі більш автономно керували в Заліссі (сучасній Московській та навколишніх областях Росії).

До сина Юрія Довгорукого Андрія Боголюбського практично всі князі династії Рюриковичів традиційно вважали, що їхня Батьківщина («отчина») – це Русь, тобто земля сучасної Київської, Житомирської, Чернігівської та частин Черкаської, Вінницької, Сумської й Полтавської областей. Вся решта земель, підконтрольних Рюриковичам (Залісся, Новгород, Полоцьк, Псков тощо) не вважалися отчиною для князів Рюриковичів.

Всі князі династії зобов’язані були берегти Русь, посилаючи свої дружини воювати на користь Києва навіть із віддалених земель.

Російський історик В. Ключевський вважав князя Суздаля Андрія Боголюбського першим власне російським князем: «З Андрієм Боголюбським великорос вперше вийшов на історичну арену».

Саме Андрій Боголюбський, названий так за заснування села Боголюбово під Суздалем, та його нащадки, переступили традицію, якій князі династії Рюриковичів були вірні три століття – вважати Київ і Київщину своєю єдиною Батьківщиною.

Андрій Боголюбський, вихований у Суздалі, вже не вважав Русь своєю Батьківщиною. Батько Андрія Боголюбського, Юрій Довгорукий, який майже все життя княжив у Заліссі, докладав усіх зусиль, щоб заволодіти Києвом. Натомість син Юрія Довгорукого Андрій уже не хотів жити на Русі. «На Русі нам місця нема», – казав він батькові, який, попри всі поразки, тримався мрії заволодіти великокняжим столом. Крім того, Андрій Боголюбський був сином половчанки – дочки хана Аєпи. Боголюбський у боротьбі проти Києва постійно підтримував своїх родичів – половців. На той час половці були головним супротивником Русі.

Після смерті Ізяслава Мстиславича на княжіння до Києва таки потрапив Юрій Довгорукий. За його князювання Андрій Боголюбський сидів у фортеці

Китай-город, що була на місці сьогоднішньої Китаєвої пустині в Києві. Через те, що він жив у цій фортеці й майже не виходив із неї, кияни й брати-князі дали йому прізвисько «Китай».

Головною причиною опозиційності Суздальського Залісся проти Русі були не родинні зв’язки князів з половцями, а природні геополітичні інтереси нового народу, який народився в Заліссі від сплаву фіно-угорських племен, під впливом церковнослов’янської мови та первинної київської адміністрації.

Після смерті Юрія Довгорукого протистояння між киянами та суздальцями-«заліщанами» загострилося. Як пише літопис, після смерті Довгорукого суздальців з його дружини було вибито в Києві та по всіх містах Русі.

У 1168 р. Великий Київський князь Мстислав Ізяславич (1167-1169 рр., 1170 р.), син головного ворога Юрія Довгорукого – Ізяслава Мстиславича, організував грандіозний похід на половців, на який своїм наказом зібрав майже всіх князів з династії Рюриковичів, крім суздальського князя Андрія Боголюбського. Похід виявився успішним – князі дійшли по лівому берегу Дніпра до річок Орелі й Осколу, захопивши великий полон. Проте під час цього походу великий князь зіпсував відносини з багатьма іншими князями, оскільки самостійно діяв проти половців, не радячись з рештою князів. Крім того, бояри, ображені Мстиславом, наклепом посварили великого князя з впливовими князями Ростиславичами, синами Ростислава Мстиславича, які князювали у Вишгороді й Овручі. До того ж великий князь за звичаєм призначив князювати в Новгород свого сина Романа Мстиславича, майбутнього засновника Галицько-Волинської держави. Проти великого князя створилася небезпечна коаліція, головним організатором якої став суздальський князь Андрій Боголюбський.

У 1169 р. військо, спрямоване на Київ Андрієм Боголюбським, обложило столицю. Після трьох днів запеклих боїв на мурах вороже військо обійшло захисників міста з тилу через гору Юрковицю. Берендеї й торки, дружини яких були на службі у великого князя, перейшли на бік загарбників. Захопивши Київ, суздальський князь влаштував небувалий розгром. Літопис пише: «І грабували вони два дні весь город – Поділ, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування нікому і нізвідки: церкви горіли, християн вбивали, а інших в’язали, дружин вели в полон, силоміць розлучаючи з чоловіками їх, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І узяли вони майна множина, і церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони з церков познімали… Запалений був навіть монастир Печерський святий Богородиці поганими, але Бог молитвами святої Богородиці оберіг його від такої біди. І був у Києві серед всіх людей стогін, і туга, і скорбота невтішима, і сльози безперестанні».

Коли раніше князі захоплювали Київ, вони нічого подібного не робили, бо вважали його своєю столицею. Андрій діяв проти Києва як столиці ворожої держави, здійснивши розгром Києва в інтересах вивищення своєї нової країни і її столиці – Володимира-на-Клязьмі.

Андрій Боголюбський, як син половчанки, син неуспішного борця за великокняжий стіл Юрія Довгорукого та як організатор розгрому Києва, не міг мати опори на Русі. У Києві на великокняжий стіл було посаджено Гліба Юрійовича (1169-1170, 1170-1171 рр.), сина Юрія Довгорукого.

Вже наступного 1170 р. Мстислав Ізяславич почав контрнаступ на Київ. Він відібрав у сина Андрія Боголюбського князівський стіл у Дорогобужі на Волині та повернув собі Київ, але невдовзі помер. Княжіння Гліба Юрійовича позначилося залученням половців до внутрішньополітичної боротьби, «одарюванням» їх дарунками (яке скидалося на данину) та нездатністю поставити заслін нападам кочовиків. Це була вкрай непопулярна політика серед киян та інших мешканців Русі.

Тим часом Андрій Боголюбський почав виганяти князів Київської династії – нащадків Мстислава Ізяславича – з віддавна васальних Києву володінь.

Дійшло до того, що Андрій Боголюбський організував похід на Новгород на Романа Мстиславича, майбутнього засновника Галицько-Волинського князівства й сина Великого Київського князя Мстислава Ізяславича. Новгород здавна з двох третин зібраної в місті данини віддавав на Київ.

Як пише літопис, суздальський князь 1170 р. зібрав «таке множество воїв, що й числа їм нема». Однак 25 лютого 1170 р. військо на чолі з Романом Мстиславичем під самим Новгородом розбило численне суздальське військо. Невелика частина суздальців заледве дійшла додому пішки. Як пише Новгородський літопис, у полон було захоплено стільки суздальців, що їх продавали для викупу по 2 ногати (1 ногата дорівнювала 1/20 гривні).

Після смерті Гліба Юрійовича у 1171 р. на Київському великокняжому столі ненадовго утвердився Володимир Мстиславич, який почав діяти проти Андрія Боголюбського. Однак того ж року Володимир Мстиславич помер, і в Києві закнязював Роман Ростиславич, син колишнього великого князя Ростислава Мстиелавича й племінник Ізяслава Мстиелавича.

Андрій Боголюбський був не задоволений утвердженням на великокняжому столі князів з київської династії, нащадків Мстислава Великого, які не визнавали його зверхності. Як свідчить літопис, він сказав Романові: «Не ходиш ти в моїй волі з братами своїми, так піди ти з Києва, а Давид – з Вишгорода, а Мстислав – з Білгорода. А ось вам Смоленськ, ним і поділіться».

Очолив опір Мстислав Хоробрий (помер 1180 р.) – найбільш відомий і улюблений князь в тогочасній Україні. За такі слова він наказав поголити послові Андрія голову й бороду, що на той час було знаком великої ганьби. Ростиславичі захопили в полон брата Андрія Боголюбського Всеволода та невдовзі встановили контроль над усією Руссю, тобто Наддніпрянщиною, крім Чернігівщини.

Андрій розлютився й зібрав у похід на Київ 50-тисячне військо у складі суздальців, рязанців та ін. Це одне з найбільших військ, про яке згадується у вітчизняних літописах. Військо обложило князя Мстислава Хороброго у Вишгороді. Під Вишгородом руське військо дев’ять тижнів вело виснажливі бої з суздальськими агресорами. Тут Мстислав виступає не тільки як захисник інтересів своєї родини, але й як борець за права Батьківщини. Тим часом облога затягнулася.

Розгром суздальців під Вишгородом стався на початку зими 1173 р. Русинам допомогла чутка про наближення луцького князя Ярослава Ізяславича: «І прийшли в замішання війська їх (суздальців), і, не дождавши світанку, в сум’ятті великому, не маючи можливості утриматися, побігли через Дніпро, і багато їх топилося. І виїхав Мстислав з міста з дружиною своєю і, наздогнавши їх, дружина його ударила на обоз їх, і багато колодників вони захопили. Мстислав же багато поту утер з дружиною своєю і немало мужності показав з мужами своїми».

Як свідчить вітчизняний літопис, «так повернулася вся сила Андрія, князя суздальського, а зібрав він всі землі, і безлічі воїв не було числа. Прийшли вони зарозумілими, а покірливими відійшли в доми свої».

Тим часом у Заліссі зовнішня поразка створила внутрішні проблеми для влади. Незабаром після вишгородського розгрому 28 червня 1174 р. Андрій Боголюбський був убитий змовниками, які протестували проти убивства ним своїх родичів. Тіло князя лежало на вулиці, поки народ грабував хороми. Дорікати змовникам і ховати князя залишився тільки його придворний, вихідець із Русі Кузьмище Киянин.

Ростиславичі (сини князя Ростислава Мстиславича і племінники Ізяслава Мстиславича: Роман, Рюрик, Святослав, Давид, Мстислав і Ярополк) та їхні нащадки відіграли ключову роль у наступному столітті української історії.

Мстислав Хоробрий, захисник незалежності Русі від Суздаля та очільник розгрому суздальців, навіть удостоївся церковної канонізації. Літопис повідомляє зворушливу історію любові князя до рідної землі. Новгородці стали кликати його до себе на князювання, але він ні за що не хотів залишати Русь. І лише вмовляння братів змусило його піти до Новгорода.

Інший Ростиславич, Давид, князюючи у Смоленську, заснував там церкву архістратига Михаїла, якого вже тоді вважали покровителем Києва (літописець пише, що такої церкви не було у всіх північних землях).

Давид, як і решта Ростиславичів, незмінно беріг відданість своїй родині і Батьківщині. Смоленський княжий стіл він передав своєму племіннику, а сина Костянтина відіслав додому в Русь.

Двоє інших Ростиславичів – Роман і Рюрик – невдовзі стали великими київськими князями.

У «Слові о полку Ігоревім» Рюрик Ростиславич і Давид Ростиславич згадуються двічі: «Ты, буй Рюриче, и Давыде! Не ваю ли золоченими шеломы по крови плаваша? Не ваю ли храбрая дружина рикають якы тури, раненьї саблями каленими на поли незнаеми», «Сташа стязи Рюриковы, а друзіи – Давидовы, нь розно ся имь хоботи (полотнища прапорів – Авт.) пашуть»…

У часи панування Ростиславичів по всьому периметру контрольованих Києвом земель відбувалися війни з ворогами. В одній із битв князям Русі навіть вдалося захопити половецького вогнемета з «живим вогнем» – вогнезапальною сумішшю, яку часто застосовували візантійці у військових цілях для боротьби з флотом та в облозі фортець. Незважаючи на напружену ситуацію на кордонах, за часів Ростиславичів в країні триває масштабне будівництво.

Хоча в середині XII ст. Суздалю вдалося відокремитися від Київської держави, спроби суздальських князів встановити контроль над Руссю та основними підконтрольними їй землями (Новгородом і Смоленськом) провалилися. Русь зберегла незалежність. Київ залишився головним центром легітимності всіх земель, які входили до складу Київської держави протягом Х-ХІІ ст., потужним політичним, економічним і релігійним центром. Попри зміцнення влади місцевих династій у князівствах на периферії, за престижний столичний Київський стіл продовжувалася запекла боротьба.

Мовою першоджерел:

«Андрій … сповнившись зарозумілості, розгордившись вельми, надіючись на силу тілесну і безліччю воїв оточившись, розпалився гнівом і послав Міхна, мечника, сказавши йому: «їдь до Ростиславичів і скажи їм: «Не ходите ви в моїй волі, то ти, Рюриче, піди в Смоленськ до брата у свою отчину». А Давидові скажи: «А ти піди в Берладь, а в Руській землі я не велю тобі бути». А Мстиславу мов: «У тобі стоїть усе, тому не велю я тобі в Руській землі бути».

Але Мстислав од юності звик був не боятися нікого, а тільки Бога одного берегтися. І повелів він, Андрієвого посла узявши, постригти [йому] перед собою голову й бороду, сказавши йому: «Іди ж до князя свойого і скажи йому: «Ми тебе до сих пір по приязні як за отця мали. А коли ти з сякими речами прислав єси не яко до князя, а як до підручного і простого чоловіка, то що ти замислив єси, то те й роби. Нехай Бог усе розсудить».

Коли ж Андрій почув це од Міхна, то спохмурнів вираз лиця його, і роз’юдився він на війну, і став готов. І, пославши [гінців], зібрав він воїв своїх – ростовців, суздальців, володимирців, переяславців, білозерців, муромців, і новгородців, і рязанців, – і, полічивши їх, знайшов, що їх п’ятдесят тисяч. І послав він із ними сина свого Юрія і Бориса Жидиславича воєводою, велячи їм Рюрика і Давида вигнати із отчини своєї [і] сказавши їм: «А Мстислава, схопивши, не вчиніте ж йому нічого. Приведіте його до мене».

І коли приїхали вони під Вишгород, то Мстислав Ростиславич, побачивши прибулу рать, виладнав полки свої і виїхав на оболонь супроти них, бо обидві [сторони] іще жадали бою. І завелися стрільці їхні, і почали перестрілюватися, одні за одними гонячись. Мстислав тоді, побачивши, що стрільці його змішалися з противниками, відразу кинувся на них і сказав дружині своїй: «Браття! [Ударимо], поклавшись на Божую милість і на святих обох мучеників Бориса і Гліба поміч!». І тут же він поїхав до них.

Противники ж стояли, [розділившись] на три полки, – новгородці, ростовці, а посередині них Всеволод Юрійович своїм полком стояв. І тут же Мстислав зітнувся з полками їх, і потоптали вони середній полк, а інші противники, побачивши [це], оточили його, бо Мстислав в’їхав був у них з невеликим військом. І тоді змішалися обоє, і велике було сум’яття, і стогін, і крик сильний, і голоси невідомі, і видно було тут, як ламалися списи, і [чути] було брязкіт оружжя, од великої пилюги не узнати [було] ні кінника, ні пішого.

А після цього прийшли всі сили, і тоді обступили вони весь город, і ходили приступом повсякдень. І [обложені], виїжджаючи з города, билися затято, і багато було [у] Мстиславовій дружині ранених і мертвих, доблесних [мужів]. І стояли вони довкола города дев’ять неділь».

Між тим, Ярослав Луцький став наближатися до Києва: «І, це побачивши, [противники] убоялися, кажучи: «Тепер вони на нас усі зберуться з галичанами і з чорними клобуками». І прийшли в замішання війська їх, і, не дождавши світу, в сум’ятті великому, не маючи змоги удержатись, побігли вони через Дніпро, і багато з воїв їхніх потопилося. І, це побачивши, Мстислав воздав хвалу всемилостивому богу і помочі святих, Бориса і Гліба, що невидимо гонила їх. І виїхав він із города [Вишгорода] з дружиною своєю, і, догнавши їх, дружина його і вдарила на обоз їхній, і багато колодників вони захопили. Мстислав же багато поту втер із дружиною своєю і немало мужності показав із мужами своїми. Се так і збулося слово апостола Петра, який сказав те, що ми попереду написали: «Той, хто возноситься, – смириться, а хто смиряється, – вознесеться». І так вернулась уся сила Андрія [Юрійовича], князя суздальського, а зібрав він був усі землі, і множеству воїв не було числа. Прийшли бо вони зарозумілими, а смиренними одійшли у доми свої. Ростиславичі ж склали старшинство на Ярослава і дали йому Київ…

Сей же благовірний князь Мстислав, син Ростиславів… всякою доброчесністю прикрашений, і доброзвичайний, і приязнь мав до всіх, а особливо старався про милостиню. Він про монастирі подбав, ченців піддержуючи, і всіх ігуменів піддержуючи, і з любов’ю приймаючи [їх], і беручи в них благословення. І про мирські церкви він подбав, і про попів, і всьому святительському чину достойну він честь воздавав. І в бою він був сильний, і завше прагнув умерти за Руськую землю і за християни. Коли ж бачив він християн, полонених поганими, то так говорив дружині своїй: «Браття! Нічого ж не майте в умі своєму. Якщо нині ми умрем за християн, то очистимось од гріхів своїх і Бог прийме кров нашу так, як мучеників. Якщо ж подасть Бог милість свою, то слава Богу, коли ми ото нині умрем. Бо умрем все одно». І, так мовлячи, він надавав сміливості воям своїм, і, отож, од усього серця бився за отчину свою. Був же він приязний до дружини, і майна [їй] не жалів, і не збирав золота, ні срібла, а давав дружині своїй або ж складав на поминання душі своєї…

(У 1178 р.) прислали новгородці мужів своїх до Мстислава до Ростиславича, зовучи його до Новгорода Великого. Але він не хотів іти з Руської землі, кажучи їм: «Не можу я іти з отчини своєї і з браттям своїм розійтися». Він бо ревно дбав, стараючись трудитися од усього серця, за отчину свою. Завше бо на великі діла прагнучи, роздумуючи із мужами своїми, намагався він піднести Отчизну свою. Отож, про це все роздумуючи в серці своїм, він не хотів іти. Та присилували його брати його і мужі його… І він, послухавши братів своїх і мужів своїх, пішов із боярами новгородськими, але це поклав в умі своїм: «Якщо Бог приведе мене здоровим у сі дні? Бо не можу ж я ніяк Руської землі забути»…

Прийшов був окаянний, і безбожний, і треклятий Кончак із безліччю половців на Русь, похвалившись, що візьме городи руські і попалить вогнем. Він бо знайшов був мужа такого, бусурменина, який стріляв живим огнем; були також у них луки тугі самострільні, [що їх] ледве п’ятдесят чоловік могли натягти. Але «всемилостивий Господь Бог гордим противиться», і заміри їхні він розбив. Тим часом вої з передового загону, перейшовши Хорол, зійшли на узвишшя, розглядаючи, де побачити їх. Але Кончак стояв у лузі, і вони, їдучи но узвишші, оминули [його], а інші ватаги побачивши, вдарили на них. Коли ж Кончак це побачив, то позаду них утік через дорогу, а молодшу жону його захопили, і того бусурменина схопили, що в нього був живий огонь, – і того теж до Святослава привели з наладнаним вогнем. А інших воїв їхніх – тих побили, а других захопили, а коней і оружжя їх многе-множество набрали…

І позвав Рюрик (Ростиславич) на обід, і Давид приїхав до брата Рюрика на обід, і пробували вони в любові великій, і веселилися багато. І [Рюрик], одаривши [його] дарами многими, одпустив його. А звідти позвав його синовець його Ростислав Рюрикович до себе на обід у Білгород, і Давид приїхав до Білгорода, і тут пробували вони у веселості великій і в любові щедрій. І Ростислав, одаривши [його] дарами многими, одпустив його. Давид також позвав великого князя Рюрика, брата свого, і дітей його на обід до себе, і тут пробували вони у веселості і в любові великій. І Давид, одаривши брата свого Рюрика дарами многими, одпустив його. А потім Давид позвав монастирі всі на обід, і веселився з ними, і милостиню щедру роздавав їм і вбогим, і одпустив їх. Потім же позвав Давид чорних клобуків усіх, і тут попилися в нього всі чорні клобуки, і він, одаривши їх дарами многими, одпустив їх. Кияни теж стали звати Давида на пири, оддаючи йому честь велику і дари многі. Тоді Давид позвав киян до себе на обід, і тут був із ними у веселості великій і в приязні щирій, і одпустив їх».

Літопис Руський, ХІ-ХІІ ст.

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована.Обов'язкові поля позначені *

*